Хмари

люди,  мов  маленькі  мурахи  в  цьому  світі,  все  працювали не покладаючи  рук,  піклувалися про  сім’ю,  будували її,  та  вона, як  і  їхнє життя,  розпадалася...

закривали  від  них  Бога.  Та  Він був.  Він  жив. Він  бачив  їхнє життя  і  гнівався. А  вони:  безсилі, безпомічні   істоти,  беззахисні, як  квіти  в полі  під  час бурі,  все  гнулися  і гнулися  під  натиском   жорстокого  світу.

Хотілося  втікати.  Та  куди?  Цей  світ  був,  як  безмежне поле  в  якому нікуди  сховатись,  нічим прикритись,  в  якому нема  від  кого чекати  допомоги.  І вони  впали.  Їх місив  дощ,  бив град.  Вони  були всі  у  багні, у  ранах.  Вони були  зломлені.  Вони  лежали  і  чекали свого  кінця  - та  його  не було... І  тоді  вони згадали  про  Того, без  Якого  говорили, що  обійдуться,  бо  вони  „самі творці  своєї  долі”. Вони  стали  каятись, благати  про  помилування. Їм  здавалось,  що  і  помилування  не  буде...  І  вже  коли  їм  подумалось,  що  смерть  невідворотна  -  небо  просвітліло.

Їх  більшало  і   більшало.  Ось  появилось  і  воно  - небесне  світило.  Замовкли  перекати  грому,  пропали  блискавки,  небо  розчистилось.  Наступила  благодатна  тиша... Тепло  сонячних  променів  зігріло  задубілі    тіла, приласкало  заплакані  обличчя.  З  цими  променями  в  людей  вливалась  сила.  В  усмішці  сонця  вони  побачили  усмішку  Отця  Небесного.  Він  вже  не  гнівався.  Він  любив  своїх  дітей.   Він  поміняв  свій  праведний  гнів  на  милість,  не  заслужену  ними  і,  простив...

в  вас  безхмарне  небо. Воно  буде  ваше.  Вірте  Мені  і  ідіть  до  Мене.  Я  вас  знайшов  у  цьому  світі.  Я  вас  підняв  і  підійму,  коли  ви  впадете.  Я  вас  хочу  бачити  біля  Себе  живими...”