***

«Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат серед українського народу»

Третьою, набагато істотнішою підставою є та ситуація невизначеності щодо самої себе, в якій опинилась Україна.

   Поодинокі праці, з яких ми впродовж тривалого часу дізналися про цю країну, дотримувалися класичної націоналістичної схеми. Україна, мовляв, завжди існувала, її ідентичність могла поблякнути через чужоземні загарбання, що змінювали одне одного, проте після здобуття незалежності візьме гору її вічна національна форма. Це схема того самого штибу, що й схема польського чи ірландського націоналізмів 19 ст. Проте вона хибна. 

      Ця схема виявилася доречною щодо Польщі, яка була великим королівством і пам’ятала це. Чи була вона доречною щодо Ірландії? Ця країна значною мірою втратила свою мову і цим схожа на Україну. Натомість її національне почуття спиралося на релігійну єдність. Ірландія, зазнаючи принаймні не меншого гноблення, ніж Україна (не такого «дикого», але, мабуть, невблаганішого), спромоглась, одначе, зберегти своїх провідників, достатньо освічену еліту. Ця еліта не могла сподіватися якоїсь кар’єри в Англії, де католикам – ірландцям відведено було виконувати роль робітників. Не вввійшла вона й до еліти Сполучених Штатів, де витворилася ще одна Ірландія, повноцінна й спроможна допомогти матері-батьківщині. Проте ірландський селянин, коли нарешті він спромігся звільнитися (а кілька десятиліть потому здобула незалежність й Ірландія), перетворилася на свідомого громадянина й ніколи не прагнув повернутися до Англії. Та й Англія не бажала такого повернення, а в англійській літературі й політичній думці завжди, принаймні від часів Свіфта, існувала потужна течія, що прагнула допомогти Ірландії. Дуже хотілося б, аби така течія, що прагнула допомогти Ірландії. Дуже хотілося б, аби така течія заіснувала в Росії. Відомо, що від двадцятих років Ірландія – це країна з найдинамічнішою економікою в Європі й що пересічно колишній злиденний орендар став багатшим за англійця. 

    Націоналістичні історики сподівалися схожої долі й для України. Та вони помилялися.

  На загал є дві головні перешкоди формуванню української нації. Передовсім, вельми задавлений брак еліти. За польських часів українські аристократи полонізувалися, тож національне почуття мало сповіщатися іншим каналом – через отаманів і козацьке військо.

Міфи Яреми Вишневецького. Князь - такий же "наш", як і Хмельницький

Російська епоха позначилася систематичнішими руйнуваннями. Спочатку  - ліквідацією козацтва. Потім – польської або полонізованої аристократії. Найкращі сили еліти було поставлено на службу російській державі. Україна була для Росії резервуаром кадрів, бо хоч яким скромним був її інтелектуальний розвиток у затінку Польщі, він усе-таки перевищував інтелектуальний розвиток Росії.

Українці, які створили імперію. Частина 1 - ідеолог Прокопович

Російська держава вимагала лише лояльності, православної віри, російськомовности: ці умови відкривали шлях до адміністративної кар’єри в імперії. Те ж саме бачимо й за совєтської епихи, яка поєднувала жорстокі тоталітарні репресії супроти еліти, підозрюваної у «буржуазному націоналізмі», з закликом залучатися до комуністичного апарату. Що ж стосується «народу», який мав би висунути цю еліту, то він, зазнавши величезних жертв, втратив таку спромогу. Українське селянство винищувала громадянська війна, колективізація, воно жорстоко постраждало від штучно організованого голодомору, витримало головний тягар нацисткої окупації, а одразу по війні – ще один голодомор і репресії. Воно також було зрусифіковане, бо той, хто розмовляв українською, прирікав себе на належність до найнижчих і назневаженіших категорій населення. Мабуть, жодна нація (окрім білорусів) не зазнала за комунізму настільки глибокої руйнації, як українська. 

Інша перешкода – реальне і дбайливе культивоване Росією розєднання українського народу. Він розривався між двома полюсами: західним, де панував католицизм, прилисток української мови та ідеї, і східним, де панувало православ’я, - глибоко зрусифікованим, якщо не цілковито російським. Між цими двома полюсами містилося «болото», яке відчувало себе коли не «українським», то принаймні київським, одеським, «місцевим», у кожному разі – не російським, хоч і російськомовним, роздертим між обома полюсами й неспроможним поки що визначитися. Саме в цьому секторі, мабуть, сформувалася більшість населення, з якої комплектувався політичний клас. Він належить до советського, сказати б, постсоветського типу, він номенклатурний і мафіозний, як і політичний клас Росії, з яким відчуває спорідненість і швидко знаходить спільну мову, коли демократичні протести набувають небезпечної для нього сили.

   Окремо слід сказати про глибокий церковний розкол. Уніатство, що називається ще греко-католицькою церквою, об’єднує принаймні чверть християн України. Близько 70% українських православних парафій перебувають під юрисдикцією Московського патріархату, амбіції якого поширюються на всю територію колишнього СРСР. Решта парафій розподілено мід двома чи трьома іншими конфесіями, жодна з яких не спромоглася дістати визнання від Вселенського патріарха Константипольского, що остерігається роздратувати Москву. Через це юрисдикція української української держави не збігається з церковною юрисдикцією, що є винятком у православному світі (де загальним правилом є взаємо відповідність між нацією, церквою і державою) і становить корисне для Кремля знаряддя впливу.