Церковні чорнокнижники

Згадаймо слова Іларіона про «не худу і не невідому» Русь, а «відому і слишиму всіма кінцями землі», в якій урядували нехрещені предки Володимира. Отож, вважаємо, що саме цей програмний твір визначив ідейне спрямування компендія як невід’ємної частини програми, здійснюваної Ярославом Мудрим.

Політична доктрина тої програми нам уже відома: максимальне ствердження Київської держави як активного і поважного фактора у всесвітньо-історичному процесі. При зверненні до минулого Русі ця доктрина повинна була знайти відповідні втілення та інтерпретацію.

Перед книжками Софійського гуртка було поставлено завдання не просто подати історію країни в героїзованому і уславленому вигляді, а й оспівати конкретних представників великокнязівського дому – предків Ярослава та його родичів. Список зверхників, які потребували особливого пієтету, теж був заданий Іларіоном: Ігор Старий (перший Рюрикович на київському престолі), Ольга, Святослав, а особливо – Володимир. Ось чиї діяння повинні були утворити головне оповідне тло літописного викладу.

Але завдання це, з погляду на реальний хід історії, виглядало досить-таки делікатним. Дім Рюриковичів був династією узурпаторів, що оволоділа київським престолом за допомогою насильства і зброї, переступивши через труп законного царя і справжнього просвітника Русі. І в подальшому політичне обличчя київських зверхників далеко не завжди виглядало імпозантно – принаймні з позиції тих етичних засад, на які спирався православний світогляд. Християнофобство Святослава, насильницьке захоплення Києва Володимиром, убивство Ярополка, релігійна політика після 980 р., усобиця 1015 – 1019 рр. і т.д., і т.п. – все це вимагало такого переосмислення, яке дозволило б докорінним чином перетасувати ідейно-етичні акценти і змалювати обраних літописних героїв у пристойно-рожевому освітленні.

Треба знати, що книжники Ярослава Мудрого діяли рішуче й безпардонно, не вагаючись офірувати історичну правду перед заздалегідь визначеною тезою. Методи їхньої роботи були досить простими і втілювалися в життя з завидною послідовністю. Головний прийом полягав у перенесені обвинувачення з винуватця на жертву, внаслідок чого непривабливий (а то й ганебний) вчинок перетворювався на акт справедливості і державної цнотливості.

Так, під пером Ярославових публіцистів Аскольд і Дір, останні представники династії Києвичів, трансформувалися у бояр «Рюрика» та загарбників київського престолу, а узурпатор Ігор (разом із своїм вихователем Олегом) – у законного володаря і речника правосуддя. Аналогічним чином виступ Володимира проти старшого брата був інтерпретований як необхідний акт самозахисту перед удаваним автократизмом Ярополка. Усобиця, що виникла після смерті Володимира, була повністю поставлена на карб «окаянному» Святополку, тоді як Ярослав у цій досить сумнівній ситуації виглядав знаряддям цілком заслуженої розплати і вищого промислу.

Водночас старанно замовчувалося все те, що могло послужити не на користь Рюриковому дому: запровадження християнства у 860р., просвітницька діяльність Аскольда, історія київської церкви до Володимирового хрещення, антихристиянські «подвиги» Святослава, культурницькі заходи Ярополка, невдала спроба Володимира запровадити іслам на Русі, ворожі стосунки «рівноапостольного» князя з митрополитом, неприхильне ставлення київського боярства до Ярополкового вбивця, політична програма Святополка.

Центральним ядром історичної концепції, створеної книжниками Софійського гуртка, була «Володимирова легенда», яка приписувала всю честь християнізації Русі Володимиру Святославину, прозваному у зв’язку з тим Святим. Ця легенда, офіційно визнана давньоруською церквою, настільки укорінилася у свідомості «істинно православної» Русі, що й досі зберігає роль незаперечної істини, - попри очевидну недоречність і невідповідність історичним фактам.

Русь стала християнською країною 860р., тоді ж було створено київську єпархію, що продовжувала існувати й після перевороту 882р., витримавши всі випробування, утиски і терор. Сенс реформи, здійсненої Володимиром, полягав в остаточному поверненні християнству ролі офіційної, державної релігії. Саме в такому освітленні цей акт, гадаємо, було подано в літописному зведенні 996р.