“Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої складемо!”

416. “Геть панів!” — ми кажемо, хапаючи сокири, щоб визволитися з рабства. І пов¬стання українських хліборобів починає зва¬тися “холопським повстанням”. Холопи — лю¬ди темні, бо їх у темноті тримає грецька церква: темних холопів легше гнобити, ніж освічених, вчених. І в простому (хлібо¬роб¬ському народі) починає сама народжуватися туга за рідним паном-володарем, який би ділив долю народу, звільняючи Вітчизну від чужих панів-вторжників і рідних панів-рабів.

417. Іде польська орда, очолена полко¬водцем Станіславом Жолкевським. Орда має, як пише історик, “знамениту артилерію”, до¬бірних вишколених вояків. Вторжники топ¬чуть святу Українську землю — ідуть, щоб українців втопити в українській крові в українській хаті. Під Прилукою (на Поділлі) полководець Наливайко, побачивши Поль¬ську орду, не почав бою. Він повів своїх воїнів (селянських синів) Уманськими лісами на Корсунь. Біля Білої Церкви він об’єднався з запорожцями, очоленими кошовим Шаулом. Українці розгромили передові загони Поль¬сь¬кої орди. І пішли до Дніпра, щоб зустрінутися з новими повстанськими загонами.

Жолкевський, кільцем оточивши україн¬ське народне військо, сказав, щоб українці видали йому Наливайка і Шаулу, і віддали всю зброю. Ворог у полководцеві Нали¬вайкові бачив брилянтного провідника і хотів мати його голову у своєму мішку. “Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе” (І. Крип’якевич).
420. Гетман Кремпський з 1500 воїнами вночі вийшов з оточення. І пішов звати За¬порізьку Січ на допомогу. Гетман вірив, що оточені (змучені голодом косаки, діти і жін¬ки), віддавши зброю польському вторжникові Жолкевському, будуть відпущені в свої села. Не так сталося. Оточені “повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви, й срібні труби, що прислав австрійський цісар, видати Наливайка і інших головних про¬відників повстання. Косаки згодилися на це, але коли вони віддали зброю, то на них накинулися Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю, або й більш труп лежав на трупові. Було всіх в таборі з жінками й дітьми до десяти тисяч”, “Това¬ришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму року 1597-го, мало не рік, і, як з’їхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на полях його руки, ноги й голову” (М. Аркас, стор. 144).

421. “На милю, або й більше, труп лежить на трупові...”. Ось лежить мертва — ще зовсім молоденька світлоока україночка, “руса коса до пояса, в косах стрічка голуба”. Її груди гострими шаблями порізали польські вторж¬ники. О, тут лежить багато таких, як вона: проводжали вони своїх наречених (хлопців сірооких), що втекли з панщини, ішли до Наливайка. І тут і склали свої буйні голови. Спіть, тихо спіть на духмяному степовому буйнотрав’ї, я поцілую святі рани ваші, діти мої, мої соколята. І сльози висушивши, скажу: ні, діти мої, не винуваті ви, що архиєреї релігій чужих поробили рабами вас; не сказали вам, що воїни свого полководця ніколи ворогам на муки не віддають, щоб купити у ворогів життя собі. Ви віддали полководця Наливайка. Ви мали право його судити і карати, довідав¬шись, що він прагне бути паном-рабом, але віддавати чужинцям на суд і кару ви права не мали! “Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої складемо!” — таку мали мораль внуки Дажбожі.

Так, як ви¬дали Наливайка, Сулиму, Павлюка, Томи¬ленка...

467. “Обізвався пан Трясило: “А годі жу¬риться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!” “Поганий Конецпольський... зібрав шляхту всю докупи та й ну частувати”. “А козаки, як та хмара, ляхів обступили. Як став місяць серед неба, ревнула гармата”. “Про¬кинулись ляшки-панки, та й не повставали: зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали”. Не забудуть ляшки-панки Тарасової ночі. (Дії кожного народу, який виганяє з своєї землі вторжників, священні, Тарасова ніч — Свята ніч народної помсти).
470. 6-го грудня українці, очолені гет¬маном Павлюком, почали на річці Рось громити польських вторжників, очолених Потоцьким. Та від вибуху гарматних набоїв загорівся порох на запорозьких возах. Оче¬видці написали, що “то було пекло”. Під час цього замішання польська кіннота вторглася в табір повстанців. І “5000 українських повстанців лягло на полі бою”. 20 грудня оточеним повстанцям М. Потоцький сказав, що вони будуть звільнені з полону, коли видадуть своїх головних провідників.

Адам Кисіль (“дук-срібляник, народом зненавиджений польський лакей) почав, як істинний православний, цілувати хреста і казати: “Видайте, їм нічого не буде”. І польські старшини, обвішані ізуїтськими хрес¬тами, запевняли “Маткою Боскою”, що провідники народного повстання не будуть смертю покарані. І українські люди (народні повстанці), бачачи “цілування хрестів”, повірили. І віддали ляхам гетмана Павла (Павлюка), полковника Василя Томиленка. (О, легковірні люди побожної глупоти, у вас украдена священна істина, яка вчить: той, хто рідного провідника віддає на муки чужинцям-вторжникам, ще не є людиною).
471. Гляньте! Поляки закутих гетмана Павлюка і полковника Томиленка привезли у Варшаву. Привезли тих українців, які люб¬лять українців і були українцями пов’язані й видані на муки ляшкам-панкам: народ не винуватий, винуваті ті, які беззастережно застерегли за собою право виховувати народ. І ми бачимо страшні плоди їхнього вихо¬вання. Гляньте, у Варшаві на сеймі вирішено: “Павлюкові за те, що він хотів бути само¬стійним українським гетманом, наділи на голову розпечену залізну корону, а в руки дали розпечену залізну па¬лицю, немов би булаву” (М. Аркас). Щоб знав Павлюк (і всі, хто хоче бути гетманом са¬мостійної України-Руси), що “народ, скла¬дений з холопів темних і побожних, не здібний пошанувати своїх провідників. Не здібний бути незалежним господарем на батьківській землі, не здібний бути архітектом держави”.
Київський воєвода (польський лакей віри православної) Адам Кисіль почав у короля Польщі просити милосердя. І милосердя прийшло: замість розпеченої корони, відру¬бати сокирою голови гетманові України (Ру¬си) Павлюкові і його старшинам. Відрубані голови понастромляли на списи: вирок сповідники віри Христової виконали.


(Побожні раби православні, віддаючи свого провідника чужинцям на катування, казали: “Прощай, господине! Нехай твоя голова за всі наші”. Звідки появилися такі ставлення побожних до побожного провід¬ника? З церковних “казань”: “Господь віддав своє життя за всіх нас”: коли Христос не повагався померти за грішників, то чому ти, гетмане Наливайко, чи гетмане Сулиме, не хочеш за наше життя іти на муки. Зв’яжемо і віддамо ляхам!”).

Ляшки-панки казали: “Холопське бидло вольности захотіло! Биймо бидло так, щоб й коріння по ньому не лиши¬лося!”

476. Великий і славний народ України (Руси) названий “бидлом”. Чому? Є в Европі всталене поняття: благородні люди життя своє віддають за вірного провідника свого; провідник даний народові Богом, обда¬рований він вищими інстинктами розуму й почувань, у ньому втілені кращі сили народу. “Бидло” цієї істини не знає, і тому своїх провідників не поважає, вибирає і в скрутний час зв’язує і віддає ворогам (чужинцям-вторжникам) на страшні муки, “це не люди, це бидло!” — казали польські магнати.

Україні (Русі) страшні не зовнішні, а внутрішні вороги, які її виснажують і роз’єд¬нують. Діють чотири внутрішні сили, орга¬нізовані єреями овець стада Христового. 1: Православні попи польської орієнтації, очо¬лені православним Київським митрополитом С. Косівим, Києво-печерським архиманд¬ритом Й. Тризною, та іншими архи¬ман¬дри¬тами, єпископами, протопопами. 2: Право¬славні попи московської орієнтації, очолені протопопом Мужиловським (його син Силуян — полковник С. Мужиловський, довірена людина в штабі гетмана Богдана). Він (Му¬жиловський) у січні 1649 року, будучи в Москві, встановив дипльоматичні відносини між Україною (Руссю) і Московією; він підтриманий діями бродяги-єрусалимського патріярха Паїсія, який мандрує між Москвою і Києвом. Поповичу (полковникові Силуянові Мужиловському) доручено вивідувати пляни гетмана Богдана і орієнтувати його на промосковську політику патріарха Паїсія. 3:Невелика групка попів, яка підтримує гетмана Богдана, вважаючи, що православіє повинне не залежати від чужих патріярхій. Їх¬ні сини є сотниками у війську гетмана Бог¬дана, вони дуже слабі, не підтримані магна¬тами православія. 4: Попи-юніяти, очолені юніят¬сь¬ким Київським митрополитом Анто¬ном Селявою (білорусом), повністю здезорієн¬товані й ослаблені.

Л.С.