***

Підійшли до дверей, біля яких стояли два червоноармійці, й голова тричі стукнув у них револьвером. Двері відчинилися, і я побачив освітлений великий льох. Звідти долинув зойк. Чекісти із заляпаними кров'ю ногами, одягом, обличчями роздягали близько десятка чоловіків і жінок. Тоді знову зв'язували їм руки. Якась жінка із розпущеним волоссям, у розірваній сорочці впала на землю, благаючи не вбивати її. Під сміх і глузування вона цілувала чоботи одного з катів. Під стіною лежало на купі зо два десятки оголених тіл.
У льоху висів сморід гнилої крові і виділень людських тіл. Переступаю поріг, і моє єство огортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут – царство смерті. Межу перейдено. Повороту нема. Бунтівні атоми живого тіла покірно змирилися з цим. Замість страху – в душі запанувала байдужість.
Приглядаюся до товаришів по нещастю. Роздягнені, стояли вони в черзі під стіною. Голий, уже старий священик із розкуйовдженим сивим волоссям, звівши очі до стелі, голосно читає псалом "Помилуй мя, Боже". Хлопець із розгубленим обличчям тремтячим голосом звертався до байдужих чекістів, щоб його вислухали, бо він ні в чому не винен.
Якраз роздягали другого священика, міцної будови, не старого ще брюнета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і називав їх антихристами, звірами, людожерами. Погрожував, що Господь тяжко покарає їх.
Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
– Іді, іді, нє пуґай! Твой Бог в Москвє в ЧК, сідіт уже арєстованний!
Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину.
Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.
– Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнкі па тєатрах распєвать!
Артистка, яку розстрілювали за "контрреволюційні" пісні, стала в чергу.
Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею.
Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
– Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте? Хочу жити! – почувся її болісний напівшепіт.
Що я міг їй сказати?!
Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.
Почався розстріл.
По одному брали із черги і підводили під стіну. Кулі, розбивши камінну кладку льоху, оголили глинисту землю.
Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений жидок стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування!
Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одне око її вибите кулею наверх. Брова над ним швиденько рухається, наче підморгує. Одна нога похапцем потирає другу, ніби та їй свербіла.
Дивлюся на дівчину, і чомусь стає смішно. Чому? Хто може відповісти на це запитання! Може, то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися...
Голова ЧК повернув за вухо мою голову до себе.
– Будєш прізнаватса?
Усміхаюся до нього, напевно, по-ідіотському і відвертаю обличчя до стіни.
– Бий!
Голову мені обпалив гарячий подих пострілу. Мозок наївно працює над "проблемою" – чому я не падаю, якщо я вже вбитий?..
Чекіст знову повернув мене до себе.
– Скажеш всьо, што знаєш?!
Мовчки дивлюся на нього. Який він тупий, цей чекіст. Невже тепер, уже мертвий, я буду видавати на смерть товаришів!
Узяв мене за карк і, відвівши набік, посадив на купу трупів.
– Даю час на размишлєнія.
Ворушу головою і здогадуюся, що стріляли сліпим набоєм.
Привели чергову партію смертників. Знову – крики, молитви, плач, лайка. Знову глухі вибухи пострілів.
Молодий ставний хлопець, з якого стягли старшинський одяг без відзнак, перед пострілом обернувся і плюнув у лице горбатому жидові.
Коли кат втомився, його змінив китаєць, що приносив мені їсти.
Привели третю, четверту партію... Більшість – арештованих селяни.
Трупи заважали чекістам, і вони стали складати їх попід стіни у високі стоси. "Робота" йшла жваво, без перерв.
Приглядаюся до рухів чекістів. Вони не вбивали. Вони... працювали.
Після шостої чи сьомої партії голова ЧК знову наблизився до мене.
– Ну, одумалса? Видаш, каво знаєш?
Чую його голос так, якби я був добре п'яний, ніби він говорив десь за стіною.
– Я не знаю нікого.
– Станавісь! Хватіт!
Знову пекучий удар у потилицю...
За хвилину чекіст, зайшовши від стіни, вп'явся мені в очі своїми налитими кров'ю баньками.
– Видаш?!
Хочу сказати, що нікого не знаю, та замість того випалюю:
– Ні!
Він ударив мене ногою в живіт.
Послизнувшись на кривавому місиві, заточуюся, але мене зустрічає кольба котрогось із чекістів і відкидає у протилежний бік, на купу теплих, заляпаних кров'ю трупів.
Як у тумані бачу, що голова витягнув із-за пояса "п'ятихвостку" і свиснув нею в повітрі. Олов'яні кульки до крові впиваються в голе тіло, але біль відчуваю до смішного малий.
Перед очима попливли зелені кола, і на якийсь час усе в мені відмирає...
Одягнувши, мене завели назад до камери.
У дірку під стелею пробивався світанок.
Перша думка – покінчити з собою. Визволитися від подальших страждань. Вирішую розбити собі голову, розігнавшись на камінну стіну льоху. Та перед самим ударом стримуюся, переконуючи себе, що, окрім ще однієї ґулі на голові, нічого з цього не вийде. Падаю на нари і засинаю. Прокинувшись від жахливих видінь, відчуваю нестерпний біль у посічених "п'ятихвосткою" місцях. На боку не можу лежати. Воші, залазячи в свіжі рани, остаточно урвали терпець. Досить!..
Скидаю одежу й, сидячи голий на нарах, сушу голову, як відібрати собі життя. Повіситися на чомусь із одягу – але ж на голих стінах льоху немає за що зачепитися. Кинутися на китайця, як принесе їсти, так він заходить без зброї. Та й упорається зі мною тепер однією рукою. Вночі постановляю задушити себе.
Відірвавши смугу підкладки від пальта, скручую її шнурком і зашморгую на своїй шиї. Нема ні ложки, ні палички якоїсь. Стискаю, скручую пальцями... Та, коли пальці випускали шнур, свідомість поверталася. Спробувавши декілька разів і побачивши, що нічого з того не вийде, плюнув на це заняття. Спробую заморити себе голодом, бо й так до їжі не тягне.
Та за три дні – хотілося вже їсти і... жити...

"Х.я."