Зрада - вона зверху йде...

Центральна Рада безтурботно і майже радісно проводила політику демілітаризації. Вона не збиралася ні з ким воювати.
Погано знав історію Михайло Грушевський! Якби знав, то попередив би колег, що Росія без воєн існувати не може. Постійна агресія – спосіб її буття. І демобілізувати мільйони українців-вояків означало провокувати Росію до походу в Україну. Та наказ про демобілізацію було вже підписано. Закарлючку поставив військовий секретар Микола Порш. На початку 1918 р. отримав посвідку про демобілізацію і поручник Федір Артеменко.
Лекцію з історії Росії вже в січні-лютому 1918 року прочитав Грушевському російський полковник Муравйов. Переконлива була лекція! Бомбардування Києва запам’яталося надовго, – всім, хто вижив. Сім тисяч снарядів на добу! Такого і на фронті не побачиш. Демонічний образ червоної Росії повис над Києвом у мареві заграв і диму – гармаші сумлінно виконували наказ московського головнокомандувача “не щадить Киев, снести его”.
Ставши на бруківку української столиці, Муравйов звернувся до своїх головорізів: “Берите все, грабьте, все – ваше!”. І наказав “не стесняться расстрелов”. А братани зі зашкарублими пиками і “нє стєснялісь” – вони безжально вбивали всіх, хто говорив українською, хто мав червону посвідку Центральної Ради, хто був “схожий на офіцера”.
Член комітету Першої революційної армії РСФСР Юхим Лапідус визнавав, що вся червоногвардійська охорона штабу Муравйова і його потягу – “настоящие разбойники”, яким місце “на виселице или, по меньшей мере, в тюрьме”. Навіть катюга Дзержинський обурювався “кошмарными расправами, расстрелами, самодурством” полковника Муравйова.

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=423