Магія євшан-зілля. Ч.2

У цьому симпатичному есе нашого великого педагога, як дуб у жолуді, - вся українська психологія. Вона перетривала з трипільських часів до наших днів, хоч нині вона і перебуває у досить розшарованому , зденаціоналізованому вигляді. І рятівним завданням №1 новостворюваної держави є повернення до могутніх життєстійких трипільсько-древньоруських архетипів українців.
Отже, історично наш край завжди мав цілком окреслену географічну, кліматичну й ландшафтну сприятливу своєрідність, а це не могло не позначитися благотворно на кристалізації національної специфіки психіки. Це повторимося знову! – жаркий (хоч і не надмірно спекотний) клімат, щедра сонячна насиченість краю, буяння полів і садів, розкошування квіткових барв і пташиного гамору, щедра родючість найжирніших на Землі рахманних чорноземів, нуртування рік рибами, а лісів і степів звіриною, як це було ще за часів Козаччини, і над усім цим – високе, яскраво – блакитне небо, яке належало оцінююче лише тоді, коли вжахнешся низькому, бляклому, похмурому небу Півночі, що гнітить і давить, і так висотує душу, що на те небо хочеться вити собакою…
Ось відповідні свідчення очевидців. За словами француза Біплана, «у 18 столітті у ріках та озерах Запорозького краю…водилася така кількість риб, що вона від власної чисельності вмирала, псувала воду і заражала повітря…Самара була багата рибою, медом, воском, дичиною та будівельним лісом і за своє багацтво названа козаками святою рікою; околиці Самари запорозькі козаки називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі, а всю землю біля ріки – «землею дуже гарною, квітучою та багатою», саме місто Самару – «воїстинно новим і багатим Єрусалимом»
Або: «А звірів? А птахів? Вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, чокали, виднихи – так один за одним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх киями побивали, а з шкури чоботи та шкірянки робили. А їжаків тих, їжаків?... І говорити годі! Були й дикі свині, такі жирні та здорові…Були й дикі коні, вони ходили цілими табунами, - косяків по три, по чотири, так і ходять… А що вже птаства було, так Боже великий! Качок, лебедів, дрохів, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерок, куропаток! Та всі плодючі такі!»
Тож не можна відродити українську душу, не порятувавши спершу нашу рідну природу – хай і не такому щедрому вигляді, але бодай пристойному, фізично й психологічно не травмую чому. І так буде» Україна знову стане казковим краєм і явить зачудованому людству не тільки геніальність свого Душу, але й феноменальність нашої Природи.
Те, що окреслена К. Ушинським та іншим авторам геопсихологічна природа українця, мало змінюючись, перетворила тисячоліття і у затверділих трипільських формах дійшла аж до наших днів, засвідчують аналогічні образи в сучасних українських письменників. Ось миле оповідання Володимира Винниченка «Зіна». У ньому автор, син скіфських степів, сповідується перед читачем: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знову поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; годинами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там немає хапливості. Там кожний знає, що стільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба.
Отже, я виріс у тих степах, як співали журавлі біля криниць у раї, в удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».
І так упродовж століть і тисячоліть. То ж у цьому неквапливому, філософському ліричному плині буття не міг не постати планетянин саме з такою психікою й ментальністю, яку знають земляни за українцями – тип флегматика й меланхоліка, мислителя й поета. Однак такий набутий етнотип не є вродженим темпераментом, і, якщо змінюються історичні обставини, українець, змінює волів-флегматиків на космічний корабель, як це зробили Павло Попович і Леонід Каденюк, і за лічені миті облітає всю Земну кулю. То ж бо традиційній етнопсихології немає нічого фатального, рокованого.
Винятково вигідні географічні, геофізичні й ландшафтні умови життя українців чаїли в собі й низку смертельних небезпек. І передусім – схильність до індивідуального, поза громадського, хуторянського буття-життя, соціальна та громадянська млявість й державницька апатія, байдужість до політичної кар’єри і політичних партій, питома огида до централізованої влади. Ця вада виявилася найбільш трагічною в українській історії. В усі вирішальні моменти своєї історії, коли треба було об’єднатися і вирішити справу на свою користь, малороси виявляються роз’єднаними, розбратаними і опинялися у черговій кабалі. А сьогодні ця вбивча для нації паталогічна манія розбратк і чвар розквітла особливо махровим, смертельно небезпечним квітом. «Українці об’єднуються, лише вже сидячи в тюрмі…» - яка гірка правда!
Справедливою є репліка В. Липинського щодо того, що першою причиною частої втрати Україною своєї державності «є геополітичне положення на перехресті шляхів». Це справді, мабуть, головна трагічна трагедійна обставина нашого історичного буття. Мало того, що Україна сама по собі є незборимо ласим шматком для всіх хижаків планети, так ще Господь її всадовив у самому епіцентрі вирувань євро-азійських пристрастей. Саме через цю вузьку причорноморську горловину відбувалися всі великі рушення й агресії народів зі Сходу, Півночі, Заходу і Півдня. Саме в цю вузьку промоїну вливалися незліченні тьми азійських орд у своєму розсатанілому пориванні на Захід. Це – печеніги, половці, татаро-монголи і багато інших. З Півдня протягом століть колонізували Причорномор’я греки, а потім упродовж півтисячі років Україну шматували кримські татари. І робили це за надихання, всілякої підтримки, а й нерідко військової участі могутньої Османської імперії. Із Заходу теж не вгавала агресія німців (готів, тевтонців), литовців, поляків. Ну, а з Півночі ненастанно старався наш «старший брат». Ще за кілька століть до нашої ери Надчорноморя від Ізмаїлу до Колхіди майже безперервним ланцюгом опосіли грецькі колонії. Раз по раз вони вчиняли агресії вглиб материка, але місцеве населення знову й знову відкидало їх назад до побережжя. Два століття (2-4 ст. н.д.) південь України окупували готи (то ж бо трирічна гітлерівська окупація видається вже корткочастним, хоч і моторошним епізодом). Два століття (13-15) Україну тримали в своїх лабетах татаро-монголи. Ще два століття (14-15) – Литва. А ще 600 років польська каолонізація (14-20ст. – до операції «Вісла» і наступного десятикратн ого зменшення тих, хто ще визнає себе у Польщі українцями – трохи більше 30 тисяч за останнім переписом проти 300 тисяч, які були до цієї каральної операції), п’ять століть (13-18) безперервного терзання кримського татарською ордою і три з половиною століття гноблення українства Російською імперією – як царською, так і радянською.
Залишається великою історичною й психологічною загадкою, як за таких умов тритисячолітньої безперервної навали найлютіших і наймогутніших імперій світу Україна вижила, вистояла, зберегла свою національність, державу і свою душу. У цьому виявися не тільки її військовий, але й, насамперед, інтелектуальний духовно-моральний геній. Вона мужньо, з казковою хоробрістю билася до останнього, а коли вже боротися було несила, впадала в державницький колапс, і навіть в оманливу покору, покірне «співробітництво» з окупантами. У такий спосіб Україна зберігала кадри, свою економіку, мову, культуру, і як тільки випадала нагода, знову вибухала військовим й громадським спротивмо, і зрештою домоглася Незалежності.
У цьому, як і у всіх інших виявах нашого історичного життя, було продемонстровано домінування духовного чинника в історії українського народу. Це вперше відзначив ще Микола Костомаров. У своїй знаменитій праці «Дві руські народності» він висунув новаторську тезу, проте, що українці менше за інші народи піддаються дії геофізичного чинника і матеріальних факторів узагалі, що українська душа головним чином формується під дією ідеальних цінностей. Ця конструктивна думка, на жаль, не одержала розвитку ні у вітчизняній, ні в зарубіжній науці. Нині випадає нагода належно оцінити її і взяти на озброєння, педагогам, психологам, культурологам та іншим представникам людинознавчих, народознавчих дисциплін.
Проте на формування національної психології народу потужний вплив справляють не тільки історичні, соціально-економічні умови його життя, не тільки загальні природні, географічні обставини його фізичного буття, особливості клімату й ландшафту, серед яких проходить життя і трудова діяльність населення, але й геофізична характеристика даного регіону планети і, насамперед, його геофізична енергетична наснаженість, електромагнітні й інші енергетичні випромінювання земних надр і Космосу. Ця енергетична наснаженість спричиняє долю не лише особи, а й усього народу.
У геопсихології, цій новій продуктивній галузі психології та інших дотичних до цього предмету вчення деяких інших наук останнім часом енергійно підкреслюється значення енергетичного наснаження етносів. Ця енергетична потуга, на думку авторів таких концепцій, значною, а то й вирішальною мірою визначає історичну долю народу, його рангове місце серед націй планети. В залежності від цього Лев Гумільов ділить народи на соціально й державно активні, або народи-пасіонарії, і на державницько пасивні, або нації-непасіонарії.
Звісно, найпростіше шукати походження тієї чи іншої міри енергетичного балансу різних націй у звичайних соціально-економічних підвалинах історичного буття народу. Однак є спроби й екстраординарного пояснення цього феномену.
Однією з таких версій є припущення, що якісь небесні, космічні сили, не маючи потуги обдарувати своєю увагою однаковою мірою всі пламена й народності Землі, обирають лише деяких з них і надають їм роль народу-пасіонарії, народу-месії, чи народу-місіонера, який має поширювати серед землян ті набутки вищої цивілізації, що їм передають згори.
Однак багатьма видатними вченими висловлюється думка, що не лише розумні космічні цивілізації інформаційно наснажують людство, а що й психіка землян теж збагачує Космос.
За вченням українського академіка В.І. Вернадського, земна психіка, всі продукти діяльності землян не щезають безслідно, а переходять у спеціальну небесну сферу – так звану ноосферу. Постійна задивленість і залюбленість в небеса протоукраїнців, праукраїнців і справдешніх українців запевно створили могутній (швидше всього, наймогутніший на планеті) духовний міст Земля (Україна) – Космос (Ноосфера). У тому космічному Задзеркаллі питома вага української ноосферної психіки, духовності запевне дуже велика. Крім таких колективних (від окремих гуртів до нації в цілому) духовних телепато-каналів «Україна-Ноосфера», існує і безліч індивідуальних інформаційних каналів у найбільш енергетично потужних суб’єктів.
Опріч такого інтенсивного розумового, духовного життя, енергетичного підживлення з ноосферного акумулятора чи якихось інших космічних інформаційних центрів, зростання енергетичної потуги українців сприяють також інтенсивні викиди земної геомагнітної та іншої фізичної енергії. Вони народженні якимось особливо потужними геологічними, радіаційними процесами. Зокрема наявністю винятково багатих покладів земних руд, в тому числі й уранових. Могутні земні випромінювання відбуваються в зоні гірських, тектонічних розломів. Йдеться і про Карпати, і про Український кристалічний щит, що пересікає Україні, і про Київські гори. Зокрема, це потужне випромінювання навіть без спеціальних приладів відчувається біля Старокиївської гори, в районі Гончарів і Кожум’як. Тут, як і повсюди на Древньому Подолі, гостро відчуваєш загуслу в століттях психіку пракиян, якесь потужне енергетичне випромінювання земної кори. А геологічні шари Чорного моря свідчать про те, що в Україні колись були колосальні радіаційні викиди.
Одним із найзагадковіших явищ планети є феномен філіппінських філерів, які роблять операції без інструментів, легко розтинаючи тіло самими пальцями. Доведено, що всі хілери походять із гірських районів Філіппін, де з тектонічних розломів виходить потужне геовипромінювання. Очевидно, воно насичує організм такою могутньою енергією, що пальці рук одержують здатність розтинати тканини тіла, мов лазерним скальпелем. Споконвічна радіаційна насиченість України такою сприяла енергетичній потузі й мутаціям генофонду, різним екстра здібностям. Зокрема велика кількість усіляких ворожбитів, чаклунів і мольфарів на Закарпатті, очевидно, також спричинена потужною радіацією геологічних розломів Карпатських гір. Так само й на острові Хортиця є такий давній і глибочезний розлом, рівний якому на всій земній кулі є ще лише один. Мабуть, і тамтешня інтенсивна георадіація була в числі тих чинників, що породили такий масовий і винятковий феномен, як орден козаків-характерників. Можливо, й вибухове випромінювання семи Київських гір, а надто Старокиївської, було одним із факторів, дякуючи яким Київ і кияни стали консолідуючою, державотворчою силою серед інших сусідніх слов’янських племен.
Дія цього геовипромінювання може бути не тільки прямою, але й опосередкованою, через генетичний код. Тобто більше інтенсивне, ніж звичайно, опромінювання організму виникає додаткової мутації генів, у тому числі й такі, що роблять етнос обдарованим, енергонасиченим, пасіонарним.
До речі, і Чорнобильське лихо принесене не тільки вже відомі згубні мутації, але й благодатні, талантоформуючі. Так що з цього випробування український народ у цілому вийде не тільки не тотально виродженим, як це похмуро пророкують, а навпаки, ще більше талановитим.