Магія євшан-зілля. Ч.1

Першовитоки ментальності людських посполитств і справді криються у неповторній магії їхнього матеріального буття – і передусім у природних карбах їх територій, у речових структурах їх історичних еволюцій та в антропологічних, фізіолого-анатомічних, конституційних параметрах їхньої власної тілесної організації. Одним із перших вказав на це наш видатний україно знавець Вадим Щербанівський у своїй розвідці «Формація української нації. Нарис Праісторії України», в якій він досліджував і нашу «расо-психологію».
«Історія народу – нації, пише автор, - це є історія тої території, яку цей нарід займає. Завданням науки і є вияснити, настільки кожен із цих народів, живших на нашій території, передав нас свою спадщину, свою кров, тобто фізичну й психічну структуру, настільки брав участь і в створенні тої чи іншої культури, яка задокументована археологічно на нашій території і яка, в свою чергу, мусила сприяти розвитку психіки та інтелігенції населення чи, навпаки, його задержувала. Нова нинішня наука «расопсихологія» ціла заснована на етнології, археології та антропології, і без них не може успішно розвиватися. Тому для розуміння расопсихології свого народу треба добре знати його археологію, тобто передісторію матеріальної культури, його антропологію сучасну й переісторичну і його етнологію. З того виходить, що для нас, для розуміння нашого сьогоднішнього «я» важлива не тільки наша недавня козацька історія і не тільки князівський період, але також і всі попередні періоди. Англійський вчений Хадон цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохонами на своїй землі не від 4 віку по Р.ХР. тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ.
Як бачимо, В. Щербанівський початок етногенезу праукраїнців (чи протоукраїнців) також відносить не до 4 ст. нашої доби, як це роблять деякі сучасні автори, зокрема Л.Л. Залізняк, а до 5-го тисячоліття нашої історії.
Пересічному громадянинові, вигодуваному на великодержавних міфах про з»яву цих пролаз хохлів лише в 14-16 ст., одразу стає смішно й мулко, коли йому кажуть про цих п’ять тисячоліть тяглості українства. Однак прошу неквапно і вдумливо ознайомитися з матеріалом моєї книги, аби переконатися, що це зовсім не смішно. Цей матеріал приведе вас до тих самих висновків. Так! Наш психоетногенез розпочинався щонайменше в 5-му тисячоліття до нашої доби. А отже, не 5, а 7 тисячоліть тому. До чього висновку нас невідворотно підводить увесь масив фактологічних даних, котрих тут викладено. То ж з Божою допомогою рушаймо у цю щасну путь!

***
Могутнім фактором кристалізації національної специфіки психології населення тієї чи іншої території є увесь комплекс геофізичних феноменів цього краю – його природа, клімат, переважаюча погода, характер ландшафту, його степів, лісів, рік, озер, морів, а також могутні випромінювання його геологічних тартар, геоелектромагнітних та інших енергетичних нуртувань. А ще – такі ж регіональні пульсації космосу, близьких і далеких небесних світил. Усвідомлення важливості цього фактору й породило вже в наші дні спеціальний дочірній напрям науки психології – геопсихологію. Однак ця наука ще лежить у сповитку.

І все ж людство напомацки підходило до усвідомлення таїни благодатних і руйнівних деформацій психіки на вівтарі рідної природи, яка була то бальзамно цілюща, мов не божіння колискової матері, то спопеляюче грізна, мов лик Медузи Горгони, від одного погляду на який навіки кам’яніла душа.
Не злічити свідчень про це поетів, живописців, музик, мандрівників, етнографів та ін. «Вихідний пункт життя кожного народу, - писав В.Г. Бєлінський, - ховається в географічних, етнографічних і кліматичних умовах. Коли людина виходить із свого природного стану, вона починає боротьбу з природою, підкорює її собі і навіть змінює могутністю своєї розумності; але до тих пір вона – її раб. Могутньо діють на неї її враження, і її темперамент має кревну спорідненість з материком, на якому вона народилася, з небом, під яким вона народилася, а її характер – є результатом її темпераменту. Закон родаківства крові і плоті є закон самого духу!»
Багато російських поетів та інших знавців психології цього народу визначили особливо глибокі карби, які накладала на душу Росії (територія Московського князівства – прим. моя для тупих) сувора природа цього краю. Той же Віссаріон Бєлінський писав про допетровську Росію (Московію): «І цей народ став холодним і спокійним, як сніги його вітчизни, коли мирно жив у своїй хижці; швидкий і грізний, як небесний грім його короткого палючого літа, коли рука царя показувала йому ворога, хвацький і розгульний, як заметілі й негоди його зим, коли бенкетував на своїй волі, незграбний і ледачий, як ведмідь його непрохідних нетрів, коли у нього було багато хліба і браги, тямущий, кмітливий, лукавий, як кішка, його домашній пенат, коли біда вчила його їсти калачі…розум його був занурений у тиху дрімоту і ніколи не виступав із своїх заповітних меж: бо він не схиляв коліна перед жінкою, і його горда і дика сила вимагала від неї рабської покори, а не солодкої взаємності, бо побут був його одноманітний, бо тільки буйні ігри та те звитяжне полювання вияскравлювали цей побут, бо лише одна війна збуджувала всю могуть його холодної, залізної душі, бо тільки на кривавому роздоллі битв вона бушувала і веселилася на всій своїй волі. Це було життя самобутнє і характерне, але однобічне й ізольоване. У той час, як діяльне, кипуче життя найстаріших представників людського роду рухалося вперед з пістрявістю неймовірною, вони жодним колесом не зачіплялися за пружини його поступу».
Звісно, і реформи Петра 1, і всі наступні трансформації істотно переколошматили російську душу, однак, як зазначає автор, «маса народу вперто залишалася тим, що й була» - і не в останню чергу тому, що не змінився за два з половиною століття клімат і вся російська природа та її вплив на народ.
Про згубний вплив суворої природи Росії на російську душу говорив Микола Гоголь. У маловідомому ескізі «Взгяд на составленіе Малоросії», що мав бути вступом до його «Історії Малоросії», наш великий земляк писав: «Південна Росія більше всього постраждала від татар. Випалені міста і степи, обгорілі ліси, стародавній зрушуваний Київ, безлюддя і пустиня – ось, що являла ця нещасна країна! Налякані жителі розбіглися або в Польщу, або в Литву; безліч бояр і князів виїхало до Північної … ті місця, де розмаїта природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи прекрасні, вільні, з незліченим тлумом трав майже гігантського зросту, часто несподівано серед них перекинута косогір, прибраний дикими вишнями, черешнями, або звалила байрак, весь у квітках, і по всіх витких стрічках рік розкидала чарівні краєвиди, простягнула на всю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величезними гористими берегами і незмірними луками – і все це зігріла поміркованим диханням півдня. … в північній частині Росії, де місцевість одноманітно гладенька і рівна, скрізь майже болотиста, потикана печальними ялинками і соснами, показувала не життя живе, наповнене рухом, але якесь животіння, що умертвляло душу мислячого. Нібито цим підтвердилося правило, що тільки сміливі й дивовижні місцеположення утворюють сміливий, пристрасний, характерний народ».
Тут і цікава і, поза сумнівом, науково продуктивна думка про обопільний вплив характеру й усього психічного складу етносу на вибір ним саме такого, а не інакшого місця за мешкання і, навпаки, відповідні різко виражені планетарні ландшафти і клімати формують саме такі, а не інакші національні характери й душі. Україна і Росія в цьому відношені, і справді, є класичними, абсолютно переконливими ілюстраціями.
…
Микола Бердяєв у розділі «Про владу просторів над російською душею» своєї відомої праці «Психологія російського народу» писав з цього приводу: «У долі Росії величезне значення мали фактори географічні, її положення на землі, її неоглядні простори. Географічне положення Росії (Московії) було таким, що російський народ примушений був до утворення величезної держави(?). На російських рівнинах повинен (?) був утворитися великий Сходо-Захід, об’єднане і організоване державне ціле. Величезні простори легко давалися російському народу, але нелегко давалася організація цих просторів у найбільшу в світі державу, підтримання і охорона порядку в ній. На це пішла більша частина сил російського народу. Розміри російської держави ставили російському народові майже непосильні задачі, тримали російський народ у надмірній напрузі. І у величезній справі створення і охорони держави російських народ виснажував свої сили. Вимоги держави надто мало лишали вільного надміру сил. Уся зовнішня діяльність російської людини йшла на службу державі. І це поклало безрадісний скарб на життя російської людини. Росіяни майже не вміють рідіти. Немає у російських людей творчої гри сил. Російська душа пригнічена неозорими російськими полями і неозорими російськими снігами, вона тоне і розчиняється у цій неозорості. Оформлення своєї душі і оформлення своєї творчості утруднено було для російської людини. Геній форми – не російський геній, він важко суміщається з владою просторів над душею. І росіяни зовсім майже не знають радості форми».
Це твердження М. Бердяєва – прекрасна ілюстрація відомого класичного положення про те, що не може бути вільним той народ, який уярмлює інші народи. Колонізатори підхопили надто великий шмат земної кулі і не можуть дати йому ради. І якби не кілька десятків мільйонів українців з їхньою волячою працьовитістю й любов’ю до порядку, які протягом століть заселяли Північ, Сибір і Далекий Схід (в порядку примусової депортації і каторжанського ув’язнення), то імперія зазнала б на цих циклопічних просторах цілковитого краху.
Микола Бердяєв з безжалісним реалізмом змальовує ті непоправні душевні й духовні втрати, яких зазначає народ, запряжений у імперську колісницю: «російська душа прибита розлогістю, вона не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а уярмлює… Влада розлогості над російською душею породжує цілий ряд російських якостей і російських недоліків. Російські лінощі, безтурботність, брак ініціативи, слабко розвинене почуття відповідальності з цим пов’язано… Західноєвропейська людина відчуває себе здавленою малими розмірами просторів землі і такими ж малими просторами душі. Вона звикла покладатися на свою інтенсивну енергію й активність. І в душі її тісно, а не просторо, все повинно бути розраховано і правильно розподілено».
Розміри території України у цьому відношенні займають серединне місце. Вони не настільки великі, щоб людина губилася в них, однак достатньо розлогі, аби українська душа розкошувала й розпросторювалася зусібіч. Однак справа не тільки в масштабах українського осоння, але у невимовній красі нашого ландшафту, і в оксамитовій ласкавості нашого клімату. Святочна сонячна насиченість краю, високе яскраво-блакитне небо, буяння зелені і злаків, оргаістичне бенкетування квіткових барв і пташиного щебету, казкова плодючість найпотужніших на планеті масних чорноземів, загущеність рік рибами, а лісів і степів – звіриною. І над усім цим – ландшафтна домінанта українських просторів, - степи і степи. Велика, на пів-Європи, рівнина, що мліла рахманним чорноземом під залитим жагучим сонцем лазурним небосхилом, ніби розчиняла в собі особистість, наповнювала всю її своїм палом і чаром. Органічне, заглиблено філософське, трепетно художницьке злиття людини з навколишньою розкішною і ніби теж одухотвореною, осмисленою природою і витворило той дивовижний аромат душевного світу українці, той рідкісний симбіоз в його душі лірика і мислителя, що уславив цей психологічний архетип у світах.
Роздумуючи над цим благодатним впливом української природи на душу своїх земляків, К.Д. Ушинський сповідувався: «Слов’янин (українець), у своїй первісній формі, яким ми його знаємо від часів Геродота до наших, за свідченням головних письменників, був корінним мешканцем малоросійської рівнини. Діставався він і за Карпати, і за Дунай, і до Адріатичного моря, і до берегів Балтики, і до Ільменю, і далеко на схід; однак там – скрізь – або життя його було хистким, порушувалося історією, або його заводила туди яка-небудь особлива мета, який-небудь особливий рух народів; або, нарешті, він втрачав там свій первісний характер, розвиваючись за інших умов, або змінюючись під впливом чужоземним. А тут, на цій рівнині, від часу прадавнього до останнього століття, він жив, не змінюючи дідівського звичаю; часто платив він податок іншим народам, але ніколи не залишав цієї країни. Чужі елементи інколи сходили на ці рівнини, однак завжди залишалися чужими і тимчасовими. Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, нічим нестьмареним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою рікою, і все це зігріто жарким, але ніколи не жагучим, промінням сонця, перейнято якимось світлими спокоєм – ось тим малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина (українця). Його пристрасть, нестримна схильність до землеробства, його спокійна і повільно діяльна натура, його світлий прямий характер, його домашній спосіб життя, нарешті його осіле життя, а проте надзвичайно виповнене найніжніших душевних порухів, - легко вимальовується у барвах природи, що оточує його. Він не любить змінювати місце, і зрозуміло – чому. На кожній точні його рівнини буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай. У замках та містах йому було б нестерпно душно, і тому плем’я слов’янське (українське), примножуючись, не поєднувалося у великі гурти, а все розселялося незліченною множиною уривків. Мирна, супокійна свобода, відсторонення від усіляких політичних бур і суспільних клопотів – необхідна умова життя на цій світлій рівнині, і тоді зрозуміло, - чому «private familiaras que vitae justissima exsepla suut Slavi, Publicae contratristissima». Життя окремими родинами і, щонайбільше, окремими родами, мирні, патріархальні чесноти, величезний спокій, добрий, однак влучний гумор над всіма хвилюваннями життя, душевна гостинність, надзвичайна людяність і трохи філософських лінощів – ось все, що могло вирости на цій рівнині і виросло у слов’янського племені. Проте ледь слов'янин виривався за зачароване коло свого світлого горизонту, як скидав із себе спокій та лінощі і мчався всюди, куди його манив його нескінченний степ. Прагнення до розширення, обумовлене, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов’ян розселитися у всі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки було можливо, перенести з собою і свою люб’язну вітчизну »