Український звичай

                                                                                                     Едуард ДОБЖАНСЬКИЙ

Перш нiж почати виклад запропонованої теми, вкрай необхiдно чiтко визначитися з формулюванням основних термiнiв, за допомогою яких вона розкривається. Така потреба обумовлюється розмитiстю, а часом i хибнiстю, як на наш погляд, визначення сутностi певних важливих для розумiння цiєї теми понять («духовнiсть», «звичай», «традицiя» тощо).

Такий стан не є випадковим. Адже сучасна наука (принаймнi певнi її напрями та частина вчених), яка грунтується на еволюцiйному пiдходi виникнення i розвитку людини i, вiдповiдно, суспiльства, тiльки наблизилась до необхiдностi визнати iснування Бога. Тому вона в силу цiєї причини просто не в змозi, як далi побачимо, дати таке визначення. В той же час, як не дивно, кожна релiгiя також пропонує (якщо пропонує) тiльки своє бачення сутностi духовностi, вiдмiнне (часом докорiнно) вiд аналогічних мiркувань iнших релiгiйних течiй. Пояснюється це, в основному, свiтоглядними розбiжностями. Тобто нi сучасна наука (представники якої є або атеїстами, або ж належать до рiзних релiгiй), ні духовенство (представники якого рiзняться за своїм свiтоглядом) об’єктивно не можуть дати повне i правдиве визначення певних понять (наприклад, духовностi, звичаю, святу тощо).

Спробуємо детальнiше проаналiзувати ситуацiю i дати свою версiю сутностi цих визначальних для даної теми понять. Почнемо з розгляду понять «Духовнiсть» та «Духовна людина».

Духовнiсть – що стоїть за цим поняттям, яка її суть, як i чим вона вимiрюється? Чи є якийсь еталон, з яким треба порiвнювати i можна встановити, наприклад, рiвень духовностi тiєї чи iншої людини? Якщо заглянемо у будь-яку енциклопедiю, то там ми, з цiлком зрозумiлих причин, якi названi вище, не знайдемо визначення духовностi. Винятком є «Релiгiєзнавчий словник», який дає їй таке тлумачення: «В аксiологiчному вiдношеннi традицiйними складовими ДУХОВНОСТІ є iстина, добро, краса. Досягнення ДУХОВНОСТІ є головним завданням, поставленим перед людиною в життi. Звiдси i витлумачення духовностi як поступової актуалiзацiї людиною її суб’єктивних якостей. В контекстi релiгiйного свiтосприйняття ДУХОВНІСТЬ розумiється як розкриття в людинi i свiтi Св. Духу, яке, в свою чергу, можливе лише шляхом богоуподiбнення».

Як бачимо, це єдине визначення не мiстить конкретностi, подає досить загальнi, на рiвнi гасел, ознаки духовностi, якi практично не можна використати у повсякденному життi. Воно бiльше вiдповiдає визначенню шляху набуття духовностi, анiж її сутностi. Як допоможе це визначення, примiром, спiвставити рiвень духовностi окремих людей, як визначити, наприклад, наскiльки далеко людина пройшла «шляхом богоуподiбнення» тощо. Зустрiчаємося з парадоксом – говоримо про кризу духовностi, яка є основою усiх кризових явищ суспiльства (полiтичних, екологiчних, економiчних тощо), а самi не маємо визначення, а що ж це таке.

В той же час є досить похiдних вiд слова «духовнiсть»: духовенство (служителi культу у рiзних релiгiях), духiвник (сповiдник), духовна музика (музика релiгiйного змiсту) тощо. Тобто однозначно можна зробити висновок, що поняття «духовнiсть», в сьогоднiшньому розумiннi, так чи iнакше пов’язане з релiгiєю. Але при цьому з’ясовується, оскiльки релiгiй багато, то кожна релiгiя в такому випадку має свою духовнiсть. І не тiльки якась релiгiя в цiлому, але i всi її течiї, секти, групи тощо. Бiльше того, якщо iти за цiєю логiкою далi, то, оскiльки, як часом стверджують деякi фахiвцi, у кожного своє розумiння Бога, то i духовнiсть у кожного своя. Отакий несподiваний, але цiлком логiчний висновок: у кожного свої духовнiсть, мораль, совiсть тощо.

За цих умов звести таке розмаїття розумiння духовностi до одного знаменника не тiльки неможливо, але просто абсурдно. Тобто навiть говорити про кризу духовностi в такому контекстi некоректно, оскiльки вони, цi окремi духовностi, просто непорiвнюванi. Як порiвняти духовнiсть, примiром, злочинця i вбивцi з людьми, якi живуть своєю працею, притримуючись вiдповiдних законiв. Або ж духовнiсть вiйська, яке завойовує якусь країну, з духовнiстю поневолюваних людей, навiть якщо вони високодуховнi. Ще римляни говорили: «Горе переможеним». І, безумовно, не може слугувати за еталон духовностi будь-яка релiгiя: представники рiзних релiгiй намагаються в першу чергу винищувати чи, принаймнi, принижувати духовних провiдникiв iнших релiгiй. Яку вищу духовнiсть принесли в наш час американцi в Афганiстан, Іран тощо…? Іншу – так, але щодо вищої є великi проблеми…

Не є нiяким винятком i православне християнство. Видатнi дiячi української iсторiї i культури минулого (М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка та iн.) у своїх творах неодноразово звертали увагу на штучнiсть утворення християнської релiгiї, на iснування розвиненого релiгiйного свiтогляду у мешканцiв Землi задовго до бiблiйних часiв та про надуманiсть основних догм християнства. Духовнiсть християнства, як знаємо, зафiксована в Бiблiї. Але там чимало прикладiв людоненависницької iдеологiї. Бiблiю в тому виглядi, як вона є, без великих купюр, не зареєстрували б зараз, мабуть, нi в однiй країнi. Погляньмо неупереджено, як прийшло християнство на Землi України-Руси, скiльки кровi народу i, в першу чергу, його кращих духовних провiдникiв – волхвiв – було пролито, якi страждання i жертви воно принесло? Чи не те саме вiдбулося в 1917 роцi пiсля жовтневого перевороту. На цей раз уже летiли голови християнського духовенства i, безумовно, знову ж таки народу, в першу чергу його кращих представникiв.

Радянська iдеологiчна машина продовжувала використовувати антиукраїнську iдеологiю християнської церкви, яка характеризувала I характеризує нинi дохристиянське життя мешканцiв України, як життя дике i безрелiгiйне. Щодо дохристиянської культури i духовності на теренi України, то вони християнськими проповiдниками визначались як поганськi, дикi, нецивiлiзованi i т. iн. Ця ж сама ідеологія панує i в сучаснiй українськiй владi. Лише нещодавно почало, поки що на словах, змiнюватися ставлення вищих посадових осiб до цієї проблеми (згадаймо хоч би вислiв Президента України В. Ющенка щодо Кам’яної Могили).

Отже, можемо констатувати: специфiчним, але найбiльш переконливим мiрилом сучасного розумiння духовностi на шляхах земної цивiлiзацiї людства виступає сила. Причому специфiчна, найбiльш примiтивна, хоча забезпечена i поєднана з найновiшими науковими досягненнями – це рiзнi прояви грубої сили, вiйськової переваги, рiзноманiтної досконалої зброї iндивiдуального та масового знищення, фiнансової iнтервенцiї тощо. Як кажуть, приїхали! То хто ж бiльший дикун? Цивiлiзованi римляни називали раба «говiрливим знаряддям». Як назвати дiї «милосердного» християнства з насильницького навернення до іншої Вiри цiлих народiв? Згадаймо походи хрестоносцiв… Як їх назвати: дикунством, насильством, найгрубiшим порушенням прав людини чи прогресом людства? Якою мiркою оцiнити знищення i загнання пришельцями в резервацiї корiнного населення Америки – iндiйцiв, перетворення ними ж у рабiв африканцiв, як назвати нищення держави iнкiв iспанцями, корiнного населення Індiї – англiйцями, народностей пiвночi Африки – французами…, народностей пiвночi Азiйського материка i взагалi всiх сусiдiв – росiянами? Це не поодинокi факти. Цей перелiк нескiнченний. Тягнеться неперервно з прадавнiх часiв до сьогоднiшнього дня. І все це є етапи розвитку людської цивiлiзацiї. А щоб вiдiйти вiд правди життя, приховати її за гарними словами, вченi, якi у бiльшостi своїй з часiв рабовласництва є на службi у держави (свого роду «державнi священики» вiд «науки»), придумали гарнi науковi обгрунтування i назви цих етапiв – велика неолiтична революцiя, епоха «вiдродження», епоха «реформацiї», науково-технiчна революцiя… Що далi? Є вираз: «Велич будь-якої мети визначається досягнутим результатом, а не кiлькiстю жертв, покладених для її досягнення». Мабуть, якби рахували цi жертви, то давно б уже задумалися над дiйсною ціною «цивiлiзацiї», над її необхiднiстю у такому виглядi.

Чи можна погодитися з таким станом справ, чи маємо ми право апелювати до Духовностi як до Вищого Суду, коли не маємо визначення поняття ДУХОВНІСТЬ? Як бути? І тут знову, як i у випадку з визначенням мети життя, свого мiсця у Природi, сутностi нацiоналiзму тощо, в пригодi, на наш погляд, стає одвiчний український ЗВИЧАЙ. Вiн i в цьому випадку дозволяє доволi чiтко сформулювати таке поняття, як ДУХОВНІСТЬ.

Це поняття, на наш погляд, має включати тiльки тi складовi, якi є прийнятнi для всiх. А прийнятним для всiх може бути тiльки те, що визначено як Божi Закони, Закони Прави, як говорили нашi Предки, або ж Закони Природи, як говорять зараз бiльшiсть науковцiв, якi ще не вiрують в Бога. Все iнше, що поза цими Законами створено людьми, може сприйматися або ж нi бiльшою чи меншою частиною людей, бо це буде суб’єктивне вiдображення знань. Божi ж Закони обов’язковi для всiх без винятку. Вони iснують i дiють незалежно вiд того, подобаються вони комусь чи нi, знають про них люди чи нi, виконують їх чи нi. І в залежностi вiд того, як живуть за ними люди, вони мають i вiдповiднi результати. Цi Вiчнi Божi Закони в матерiалiзованому виглядi данi людям у виглядi ЗВИЧАЮ, який охоплює усi аспекти людського життя вiд народження i до смертi. Саме далеко дохристиянський прадавнiй Звичай i є тим головним виразником духовності українцiв, i якраз на його основi, з урахуванням i доповненням певними ритуалами i обрядами, якi можуть змiнюватися, i ґрунтується духовнiсть української нацiї.

Отже, ДУХОВНІСТЬ є не що iнше, на наш погляд, як Божi Закони, вiдображенi у Звичаї саме для Людини. Наскiльки живе Людина у ЗВИЧАЇ, тобто наскiльки вiдповiдає її свiтогляд Божим Законам: такий її рiвень ДУХОВНОСТІ. Недарма народна мудрiсть стверджує – «хто нехтуватиме ЗВИЧАЯМИ – той вигнаний буде з свого РОДУ. І не буде йому прощення, бо Боги i Люди вiдвернуться вiд нього». Це важко сприйняти нашому спотвореному свiтогляду, де головною умовою виживання є вмiння пристосовуватися до будь-яких обставин, але оце i є водночас прямим доказом тiєї кризи духовностi, яка дев’ятим валом накрила сьогоднi людство.