Про зміни, яких так і не сталося

Роздуми про історію, сучасні медія та євшан-зілля для українців.

"От бачимо, що чимало киян досі комплексують говорити українською, бо селянська, мовляв. Чому бояться, соромляться села? А все дуже просто: для покоління дідів, батьків сучасних киян село значило рабство. Селяни не мали паспортів і говорили українською. Колгоспник, знищений трьома голодоморами, хотів хоч дитину "викупити з рабства" - зробити їй "пашпорт". І всі, хто потрапляв у Київ або в яке інше місто, хотіли правдами й неправдами у міліціонера отримати той пашпорт, тобто свободу. А потому хотіли загубитися в тому місті, стерти всю свою пам'ять про те, ким були доти.

На русифікацію працювали й усі соціальні механізми та комунікації; саме російська мова забезпечувала кар'єрний ріст. Так воно й тепер, і теж на всіх рівнях, бо не відбулося карколомних змін. Хоч на межі 80-90-х років минулого століття на такі зміни заповідалося. Тоді комуністичні діячі різних рангів, з різних галузей цілком серйозно перелякалися. От був собі такий Петро Тронько, історик-комуніст, працював у ЦК, але й багато зробив для української культури. Усім відомий музей народної архітектури та побуту в Пирогові - це ж саме його дітище. Він, як мені відомо, навіть телефонував до Івана Гончара (митець, етнограф, на базі його приватної колекції засновано Український центр народної культури "Музей Івана Гончара", - ред.) і просився: ви ж там, мовляв, мене не повісьте, бо я ж таки працював для української культури. Кардинальні зміни здавалися неминучими і навіювали багатьом страх. Тоді подали голос люди, ображені радянською владою: і за знищені родини, і за відібрані маєтки.

Власне, повернення маєтків теж тоді очікували. Тим паче, що такі процеси відбувалися в Балтиці й Польщі. От у Малютинці (Києво-Святошинський район, - ред.) одна бабуся, що я в неї фольклор записував, розказувала: вже коли стала Україна незалежна, то вона кликала свою сестру: "Ходім, сестро, вмирать на батьківську піч" - тобто, до хати, яку в них відібрали були совєти. Люди до сліз хотіли повернути своє. І вірили в таку справедливість. Але хату тої бабусі голова колгоспу з головою сільради взяли вночі і трактором розтягнули. А от моєму двоюрідному дідові повернули 16 гривень за всі його маєтки… Все тому, що, як казала в середині 90-х одна бабуся, "гривня стала, а шагів ще не вернули - не наша це ще влада". Бабуся ще пам'ятала ту Україну, тих борців, котрі були готові справді душу й тіло за неї покласти, а відтак стали вождями нації, хоч нібито програли. Тепер же ті, хто називає себе лідерами, не хочуть нічим жертвувати. Дивуюся, чому їм не хочеться опинитися у справді хорошій компанії історичних великих постатей? Чому нема амбіції похвалитися не тим, що вкрав найбільше, а тим, що робив найбільше? Але для цього, мабуть, таки треба себе асоціювати з цією нацією.

Культура - це колосальний ресурс, архіважливий чинник і передумова існування будь-якої нації. Мені не раз казали, мовляв, не зачіпаймо політики, говорімо про культуру. Я ж відповідаю, що культура - то велика політика. Культура - це еманація сукупності духових суб'єктів, це спадщина, запорука і доказ легітимності перебування на своїй землі. Доказ того, що от саме ми саме на цій землі маємо отаку спадщину, яка кореспондується з тими чи іншими здобутками світової культури. Чи рівноцінна, чи в чомусь гірша, чи в чомусь краща, але вона потверджує наше існування на цій землі. Звісно, щоб так самостверджуватися, треба знати ту спадщину, знати, що ось, наприклад, артефакт 11 століття, а це - 13, 14 століть. І це все ми. Змінюються шати, але суть залишається та сама.

Культуру тої чи іншої нації творять еліти (вони, як правило, є її законодавцем і творцем). Тож коли існує культура на цій землі, значить існувала й еліта. Коли ж є еліта, то треба визнати, що цей народ був не лише таким, що ходив в куфайках і порпався в земельці (хоч це святе - бути оратаєм на цій землі!). Виходить, що представники цього народу були освіченими і спілкувалися мовою цієї культури. Це все страшна загроза для московських імперських мітологем.

А ще, коли є культура, то значить є свої герої, свій патос та етос, національні архетипи, тобто, є на що взоруватися. Якщо ж знаєш ті архетипи, то можеш творити й модерну культуру, а це поняття теж дуже важливе. Модерна культура має (і повинна мати!) дуже різні прояви. Важливо, що вона себе позиціює й асоціює з Україною. Так вона пропагує й показує, що Україна має сучасне мислення. Це, звісно, не означає, що коли вона сучасна, то обов'язково має бути аморальна. Знаєте, педагог Григорій Ващенко у книжці "Про виховання волі і характеру" (вийшла 1952 року в Лондоні, - ред.), пишучи про сексуальне виховання підлітків, критикує Хвильового за його "Вальдшнепи", навіть термін такий створює - хвильовізми. Це власне про різні прояви культури, про те, що коли у 20-х роках українці (як і інші європейські нації) пережили свою сексуальну революцію, і це відбилося еротизмом у літературі, інших видах мистецтва, то все ж залишалися і стрижневі постаті, вірні архетипам. Все це дуже цікаво з погляду національного самопізнання, особливо постколоніального.

Але коли торкнутися питання квот, то все дуже просто. Медія здебільшого належать олігархам, які, чи то через недалекоглядність, чи то через московські гроші, роблять постійну промоцію (це щонайменше) агресорові. Радіо й телебачення виконують роль злого генія, в якого є своя "чарівна" кнопочка: от є артист - натис кнопочку - і нема артиста, є пісня - і нема пісні. Відтак наші люди знають тільки те, що їм нав'язують, мало того, потім же й люблять те, що знають. Натомість український слухач, глядач майже нічого не знає про своїх видатних сучасників. Медія, які працюють на московський ринок, призначають нам зірок. Високе українське знищується, залишається примітивне, якісь пісеньки про вареники й сало. А людей не можна виховувати без високих ідеалів.

Крім того, медійні акули сприймають Київ як місце розкрутки екранних персонажів з подальшою кар'єрою на просторі так званого СНД, у Москві зокрема. Російська мова для них - важливий чинник завоювання тих марґінальних ринків, бо ж на Заході такі зірки нікому не потрібні. Згадайте-но, скільки українських виконавців починали українською мовою, але з ними провели об'яснітєльную работу про те, як здобути "успіх": догоджати треба тим, хто замовляє музику. То як в Івана Вишенського (хоч йому тоді на межі 16-17 століть ішлося про захист православ'я): "…впади, поклонися мені - я тобі дам".

Натомість нам сюди весь час зливають готовий московський продукт. І тут варт сказати про таке поняття як авторське роялті. Коли власник радіо чи іншого медія платить роялті тим московським музикантам, чиї пісні крутить, то фактично платить гроші в московську казну. З другого боку, якщо не платить, то отже через всякі договорняки робить промоцію продукту агресора. Так чи інак, а працюють проти України.

Я обстоюю квоти для українського культурного продукту не заради себе, а задля принципу, для того, щоб етер не перетворював моїх українців у неукраїнців. Буває, їдеш попри прекрасні наші пейзажі десь на Полтавщині чи Волині, попри каплички, хати, і мусиш слухати в автобусі оті пєсні, мислеобрази з яких ніяк не в'яжуться з українським простором. Та найгірше, що вони таки проникають у голову, в думки кожного з нас. Я вже й не кажу про глорифікацію окупанта в тих піснях, тим більше мовчу про їхню естетичну й моральну. Найприкріше, що за квоти треба боротися в Україні не тільки з Москвою та її агентами, а з самими українцями. І то з діячами, що презентують себе і свою творчість як українську, але геть несвідомі своєї важливої місії - разом волочити плуга.

Не можна сказати, що хтось може дати одну панацею. Якби було одне євшан-зілля, один лік на всі національні недуги, то той, хто його приніс, був би месією. Але в теперішній ситуації наш месія - наша самоорганізація. Треба прийняти всіх наших з хворою національною душею і починати терапію. Ідеться про синхронну роботу в різних сферах. Бо одного зворушить фортепіанна українська музика початку 19 століття, іншого - сучасна пісня, когось - попсова, а когось - рокова, а хтось заплаче під лемківську пісню в якісь сучасній блюзовій обробці. Люди зараз відкриті. Та й теперішня ситуація сприяє тому, аби люди знайшли себе, але вони не мають інформації. Коли їдемо на схід, то послухати нас приходять не тільки солдати, а й місцеві, так от вони вражені. Вони ніколи такого не чули. "А чого вас ніде немає? А як вас почути?".

…В ідеалі саме медія покликані на те, щоби показати різних представників різних жанрів і галузей, видів і напрямків, показати людей цікавих, захоплених. Сам приклад таких людей надихає інших, а особливо молодь, яка перебуває у пошуку зразків та моделей життя. От, скажімо, хто що знає про Клима Чурюмова - а цей знаменитий астролог відкрив комету, водночас він ще й дитячий письменник. Або є в нас Максим Стріха - геніальний перекладач, а на додачу математик. Є талановита скрипалька Мирослава Которович - донька Богодара Которовича - єдиного скрипаля у світі, удостоєного честі дати два концерти на легендарній скрипці "Cannone" Паганіні за межами Італії. Всі ці люди - паралельний світ до того "вертєпу мєрзості", що його нав'язують українцям медія. То Шевченків термін: у своїх щоденниках він називав казарми вертепом мерзоти, а ми так метафорично можем назвати телевізор. Це те, що деморалізує та опускає людину.

Річ найперше в тім, що в нас з Росією різні культурні парадигми. Ті цінності, які пропагує світ Москви, не кореспондуються з українськими. Там багато ксенофобії, а ми про це все давно не говоримо, ми все це давно переросли. То вони когось чурками називають, то чукчами, то кавказцями, все засноване на приниженні, зневазі, ну кому це приємно слухати? А тим часом глорифікують щось вигадане, поцуплене з чужої історії.

Проте в багатьох українців є така наївна віра, що от Путіна змінять, і все тоді буде добре. А нічого подібного. Імперіалізм - це хвороба. Там знову такого самого виберуть. То як в Апокаліпсисі: одну голову відсічеш - другі такі самі виростуть. Тому й наспівують нам так солодко про те, що нібито ми братья, от тільки Путін, бач, на заваді, - аби тільки не вирвалися з їхніх лап українські душі. І саме війна на культурному фронті показує отакі глибинні речі. Ми воюємо за свободу, за одвічні цінності на своїй землі. І ці українські цінності є в той же час уселюдські.