Совєтський патріотизм

Совєтський патріотизм у його новому виді — це відвертий поворот кліки кремлівських вельмож до ідей великоруського імперіалістичного месіанізму, що датується вибухом II імперіалістичної війни. Загроза упадку Москви, а з тим і можливість розпаду СССР, дала привід відкликатися до старих патріотичних почувань. Цей офіційний відклик не був відокремленою подією, зумовленою конечністю самого воєнного положення. Це був початок унаявлення нуртуючого вже здавна процесу під плівкою інтернаціоналістичної фразеології.
3 часу II війни, прозваної „вітчизняною”, старий патріотизм російської імперії відзискує й утверджує — у трохи зміненій формі — своє давнє право громадянства. Громадянам, чи пак „жителям”, СССР припало в уділі, або активно виявляти цей патріотизм, або попасти в підозру ухилу в бік (іншого) націоналізму чи „реакційності”.
Що ж сталося?
На відтинку національної політики большевиків, тобто на відтинку викорінювання всяких неросійських національних ідей і перемінювання „жителів” підбитих країн на яничар, помагачів і активних визнавців т. зв. „ширших ідей”, ідей, спільних з поневолювачами, — не сталося нічого нового, не змінилося по суті нічого, крім ідеологічних гасел, що обґрунтовували політику національного винищування підкорених народів. Єдине нове, отже, це зміна в обґрунтуванні старої національної політики большевиків супроти народів.
Недавно ще знищування національної ідеї і вихолощування всього, що було національне по змісту, а не по формі, офіційно проводилося во ім'я інтернаціоналізації народів. Ідеологічним обґрунтуванням потреби винародовлювання і знецінювання всього національного була марксистська засада про те, що „пролетаріат не має батьківщини”, що до нього належить увесь світ, а кожна національна ідея є „пережитком”, що припізнює поступ у напрямі інтернаціонального злиття народів. Тепер зміна сталася в тому, що російська національна ідея перестала уважатися вже пережитком — у відмінності до всіх інших надалі „пережилих” національних ідей. Більше того! Російський нарід так визначився в соціалістичному будівництві і в „обороні батьківщини соціалізму”, що російську імперіальну ідею проголошено рушієм поступу. Інтернаціональне злиття народів у майбутньому не скасовано. Воно повинно би статися через їхнє державно-політичне злиття з „найпередовішим” у соціалізмі народом (зберігаючи поки що свої племінно-регіональні особливості). Злиття народів в інтернаціональне соціалістичне суспільство відбудеться таким найпростішим способом, що народи будуть перевиховані до того, щоб без спротиву дати пожерти себе російській імперіальній ідеї, яка є найпевнішим гарантом здійснення кремлівського соціалізму. В цьому напрямі провадиться на наших очах спішна робота. Загально беручи, національна політика большевиків продовжує далі те саме, що досі роблено. Знищування всякого національного змісту в неросійських народів проводиться ще більш нетерпляче й настирливо, але під іншим, неприкритим вже гаслом: державно-політичної русифікації народів. Пролетаріатові оголошено, що він має батьківщину. Його вітчизною є російська імперія, як цілість, столицею якої є особливої шани достойна „Масква мая родная”. Підбитим народам проголошено те саме. Одних і других наділено обов'язком любити, боронити й активно величати спільну для них імперію. На них покладено ще й окремий обов'язок шани, подиву і вдячності до „найбільш заслуженого” для пролетаріату і „найпередовішого” народу тієї імперії, народу російського. Кремлівські вельможі докладають зусиль, щоб цим запамороченням про вищість і важність пройняти і російський народ і підкорені народи, навіть подекуди і чужий пролетаріат далеких країн, і перетворити їх у споєний спільним почуттям слухняний інструмент для підбоїв світу під своїм керівництвом.
Російському імперіалізмові царських віків приписується тепер прогресивну роль. Під цим кутом наново ревізується історію і звеличується окремих царів і тих царських генералів, що мали успіхи в загарбницьких війнах. Цього ще мало. Всьому тому, що не було твором „русских людей” — їхньої зброї, праці, або ума — повинна принципово бути надавана менша, або легковажна ціна. На рівні з здобутками російського духу не можна ставити творчості неросійських народів, не кажучи вже про творчість „буржуазного Заходу”. Говорити про позитиви будь-якого народу можна тільки в такому випадку, коли одночасно з тим підкреслюється ще вищі позитиви Росії в тій самій ділянці. Хто це занедбує робити — робить ухил.
З цього погляду „розкривається” щораз то нових „ворогів народу”, що поробили ухили в історії, в політичній економії, в філософії, в літературній критиці, в письменстві, в музиці, в театральному мистецтві, — всюди там, де не досить виразно зуміли чи змогли підкреслити вищість, важність, позитивність російського вкладу.
Кремлівським диктаторам іде отже про створення різновидного круга сугестій не лиш для російського, але й для всіх других народів про меншовартість останніх і про конечність їх орієнтації на співпрацю й допомогу „досконалішого”, більшого, і „здібнішого” в соціалістичному будівництві російського народу. Марксистська ідеологія була до того часу кінцевою метою, зараз вона щораз виразніше стає тільки засобом для забезпечення за російським народом керівної ролі серед других, стає переходовим ступнем для державної і політичної асиміляції підкорених народів. Дальшим логічним етапом „соціалізму” кремлівських вельмож буде національна асиміляція.