Про співтовариство
Історично-розважальне співтовариствоСтатті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле
Шукати в архіві
Важливі замітки
Асвабадітєлі ("золотий вересень"1939го
- 17.09.19, 15:55
(....)У перші ж дні, як Червона Армія увійшла до Львова, були захоплені на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили,а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи і палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна і намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали.
Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, апоміж них походжали покупці-переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам.
Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали, чи, як вони казали, "на Кракаділи"бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащ, притьма перевдягалися у брамах, і тоді аж виходили до міста.
"Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня.
Невже такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звєзда" 2002 №5)"Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь,- Польша представлялась мне страной на обочине Европи, а Западная Украина-захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским.
Мьі знали свои провинциальньіе города с пустьіми полками магазинов и очередями, идеологически поддутьім ентузиазмом и серьіми однообразньіми лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Лвов же, насмотря на военное положение вьіглядел весельім и преуспевающим. Изобилие товаров и ульібок, несмолкаемость "шума городского"- все ето поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицьі бьіли полньі с утра и до поздней ночи. У входа в гостинницьі и рестораньі на столах лезали горьі аппетитньіх бутербродов и пирожньіх. На прилегавших к центру улочках , в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактурьі, обуви, парфюмериии и косметики, нашу солдатьі и командирьі сметали все подряд, когда надоставало денег, расплачивались облигациями займов. полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова, етот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рьінке за Оперньім тетром продавалось все.(...)"
По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть заповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували, жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання - хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах.
Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімачґи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай","давай назад","давай впєрьод","давай прахаді". І всім вони "тикали", назважаючи на вік людини, зайшовши до галичан до хати, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв,бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців.
Білизна совєтських жінок-окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємниче "блюмерс". Усі однієї-яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те,що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму,яку жінка мусила тричі обкрутити довкола стану. Пояси для підв'зок на панчохи були скроєні з полотна, станика чи то пак бюстгальтера рідко хто мав.
"Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних-довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других - уже муслінові сукні яскраво-рожевої барви, і жодна з нух не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які маютж велике декольте. За відсутністю бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим із балкону, картина вимальовувалася назабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там - часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін"
Звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини вдягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами,й з гордістю носили їх. Мипройшли, опустивши голови, підійти й сказати їм- ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхіми дружинами. Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами і найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювала наша пропаганда й наш високий світ радянської країни"
А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж",одного разу попиходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю.
Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть з ньго воду пили і ще нарікали, що він надто низько.
"У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що сапарить ще окропу, і з чайником рушає по воду
Я запитала, де вона бере воду."Да там,в комнатке"- "У вас там є кран?"-"Да с раднічка" - "Якого сраднічка?"- отетріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там крім білої мушлі, нічого нема"
Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 року , після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садятся, а не стают ногами"
Юрій Винничук
16
Волинська трагедія: сліди НКВД
- 17.07.19, 18:08
Документи свідчать: радянські диверсанти провокували взаємну боротьбу українців і поляків
Йшов 1942 рік. Спецзагони НКВД під орудою Д.Медведєва,А.Бринського прибули в Західну Україну зі спеціальним завданням, Москва прислала професіональних терористів,щоб "розчистити" територію від ворогів.
Операцію розгорнули навесні 1943-го. На північних теренах нинішньої Рівненщини почалися масові вбивства поляків і українців.
Саме тому в роки війни тут не було соціальної бази для розгортання радянського партизанського руху. У цьому регіоні жили 80% українців і 15-17% поляків.
У той час на переговорах зі Сталіним очільник польського уряду Сікорський висловив претензії на міста Львів і Станіславів (тепер Івано-Франківськ). Про плани повернути західноукраїнські землі повоєнній Польщі стали заявляти і представники польського підпілля. Такі територіальні претензії суперечили бажанню українського народу творити власну державу.
Скориставшись моментом, у Кремлі спробували зіткнути між собою українців і поляків,щоб максимально зменшити кількість противників радянської влади.
На Волині командування Армії Крайової почало створювати власні загони та організовувати сільські бази самооборони. Упродовж 1942-1943х років на території Волині постало кілька десятків таких баз.
До найпотужніших з них належали бази в поселенні Пшебраже (нині с.Гайове Ківерцівського району),Гута-Степанська і Стара Гута,Панська Долина,Засмики(нині у складі села Грушівка Ковельського р-ну),Білин (нині село Володимир-Волинського р-ну)
На початок літа 1943 року польські партизанські відділи налічували в регіоні 1300 вояків. Ще близько 3600 озброєних осіб діяли у складі баз самооборони.
Колаборантська польська поліція,яка була на службі у нацистів і допомагала їм знишувати українські села,налічувала приблизно 2 тисячі осіб. На боці німців діяв і 202й батальйон польської поліції,у складі якого було 360 осіб. Загальна кількість їх доходила до близько 7260 вояків.
Сили УПА на Волині становили, за різними данними,від 3 до 5 тисяч бійців,а за данними Клима Савура(Дмитра Клячківського), на січень-лютий 1944року УПА налічувала 6920 військовиків.
Радянська провокація
Утім радянські партизани таки скористались суперечностями між поляками і українцями. Про це свідчать документи. Зокрема,звіт командира партизанської бригади спецпризначення Антона Бринського. Ось шо він стверджував:"Шляхом провокації мені вдалося призвести у чотирьох районах до того,що німці почали заарештовувати (польських) поліціянтів і їх розстрілювати. Тоді поліціянти втекли до лісу..."
Так на Волині активізувались загони з вчорашніх польських колаборантів. Бринський також визнавав: енкаведисти розраховували,що дезертири з поліції прийдуть до них.
У той час упівці теж вдарили по польських колаборантах,котрі служили у різноманітних нацистськух структурах. Поступово зіткнення поширилось на польську сільську людність.
Польська сторона спочатку була впевнена,що за діями українців також стоять "большовики". На користь цієї версії свідчить документ інституту Польщі і Музею ім.ген.Сікорського під назвою "Raport z 12stycznia 1944r. Stosunki polsko-ukrainskie w kraju":
"Можна припустити,що ряди українського опору зазнають радянської провокації. Передусім сам вибух повстання не був синхронний із жодними воєнними подіями на сході чи на заході Європи. Тому діяльність збунтованих українців на Волині мала характер хаотичної бандитської акції, яка могла спричинитися до анархізації життя на позафронтовій території та бути корисною насамперед більшовикам.
Бандерівці, як і мельниківці, відповідно до програми ОУН, прямували до того, щоб зорганізувати ідейно віддані їм збройні сили. Проте весна 1943 року не давала ніяких підстав припускати, що саме тоді, враховуючи українські інтереси,настав час для збройного виступу.
Здається, що радянські провокатори використали фермент у рядах ОУН,ненависть членів цієї організації до поляків і ворожий стосунок бандерівських до німецьких чинників на Волині та у Східній Малопольщі, прискорюючи, з огляду на політичні та військові радянські інтереси, початок заворушень"
У відповідь польське підпілля разом з експоліцаями розпочало каральні акції в українських селах. Зафіксовані непоодинокі випадки, коли в антиукраїнських акціях польські бойовики брали участь або разом з більшовиками,або з їхньої намови. Причому спільно з радянськими диверсантами проти українців виступали як представники прокомуністично налаштованих груп типу загону "Єще Полска не зґінєла" під орудою Роберта Сатановського,так і колишні поліцаї та націоналісти із 27ї Волинської дивізії Армії Крайової.
У 1990 році одна із газет, які виходили у відродженій некомуністичній Польщі, надрукувала листа ветерана АК. Він розповів про моральні муки, які на старість відчуває, згадуючи співпрацю свого відділу з "комісарами",які нацьковували польських вояків на українські села. "Мені досі сняться перелякані очі українських дітей і їхнє благання "Дядьку,не вбивайте мене!" А ми вбивали,бо так нам казали..."-писав цей аківець, якому вистачило сміливості визнати свою вину.
За свою землю!
Український істрик, голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович у своїх діслідженнях стверджує:
"Були стихійні акції цивільного населення,яке стало основною жертвою у цьому конфлікті, але часто й ініціатором протистояння. І вочевидь активну участь брали підпільні рухи обох народів. На мою думку, цієї війни не могло не бути.
Обидва підпільні рухи ставили перед собою протилежні цілі. Польський рух, головним актором якогобула Армія Крайова, ставив собі за мету відновлення кордонів Польщі станом на 1939 рік, тобто вклюґаючи території теперішньої Західної України.
Це була основополжна концепція розвитку польського підпілля, від якої воно не могло відмовитися, інакше була б підважена легітимність еміграційного уряду Польщі. Вони свою легітимність черпали саме з довоєнної Польщі, за відновлення якої боролися.
З другого боку український повстанський рух, який розвинувся на територіях Галичини й Волині, які Польща вважала своїми східними територіями. Чи могла ОУН заради польсько-українського порозуміння відмовитися від цих територій? Очевидно, що не могла.
З геополітичної точки зору не могла відмовитися тому, що метою діяльності ОУН було створення самостійної соборної держави. Тобто на всіх територіях, де проживали українці, мала бути відновлена українська держава. І з практичної точки зору саме території Західної України була базою для розвитку повстанського руху. Відповідно ця територія стала ареною боротьби.
Особливо це питання активізувалося у 1943 році - на переломі Другої світової війни, коли стало зрозуміло, що німці програють. Відповідно, постало питання, кому належатиме територія Заходної України. Поляки очікували відновлення кордонів 1939го, а українці сподівалися, що на цій території виникне повстання, яке перекинеться на решту українських територій"
Істори досі не можуть підрахувати кількість жертв Волинської трагедії. За підрахунками польської сторони, під час цих подій загинуло щонайменше 35 тисяч поляків. Натомість українські історики кажуть про 21-24 тисячі українців, що загинули внаслідок польського терору.
Олег Єжижанський
"Історія" №7(58)
липень 2019
13
