Ігор Лосєв проти Остапа Дроздова

    Відповідь україномовному українофобу з Галичини російськомовного українофіла з Криму.

"ДЕРЖАВОТВОРЧІСТЬ В УКРАЇНІ ЗАМОРОЗИЛАСЯ"

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми "Прямим текстом" (телеканал ЗІК), Львів:

- Україна програла. Це все, що я можу сказати на 20-му році незалежності. Програно всі стратегічні пункти державності: від маркування власної території до формування культурно-історико-ментальної спільності. Я Україну розцінюю як номінальну, формальну державу. Вона є і її немає. Східного кордону немає. Валюта гривня – рекордно девальвована (відтак зарплата – в доларах, прибутки – в євро). Прапор – догори ногами, як однозначно твердить наука вексилологія. Українська мова – декларативно державна, а насправді у вжитку відсутня в цілих регіонах. Церков – чотири, не рахуючи сотень харизматичних рухів.

Жодного сучасного українського кіно, жодного загальнонаціонального телеканалу, жодної мультиплікації. 7 мільйонів українців щасливі з того, що виїхали геть, і люблять Україну лише на Різдво та Великдень. Нічого солідарного святого – навіть Голодомор не визнається безапеляційно... Зате повні штани патріотизму, національного пафосу й ненависті невідомо до кого, буцімто хтось із космосу упосліджує 77% корінних українців в їхній власній країні.

20-ті роковини ми відзначаємо, перебуваючи в найнижчій точці державотворчого процесу. Нижче немає уже нічого – лише бездержавність. Фактично державотворчість в Україні заморозилася до невизначеного терміну. І цей анабіоз треба використати як ідеальну клінічну картину для встановлення діагнозу. Я точно можу вказати, якою Україна вже ніколи не буде. По-перше, усім "живим і ненародженим" треба визнати, що Україна ніколи не стане класичною національною державою. Відтак особливої злоякісності набуває допотопна теза "Україна – для українців", яка відкидає країну на століття назад. Україна вже ніколи не буде українською у вузькоетнічному розумінні. Сповідувати такі примітивні тези – це те саме, що в залу Ради Європи в'їхати у вишиванках з оселедцями на голові й на підводі. Не розуміти це можуть лише безсилі люди, які вузьконаціоналістичні тези сповідують у позі вічно ображеного.

Так само Україна вже ніколи не буде всуціль україномовною. Зараз Україна – типово двомовна країна, громадяни якої мають іншу рідну мову, і це святе. Тож будь-яка українізація буде дорівнювати такій самій насильницькій русифікації, адже українська мова, будьмо відвертими, лягла під сильнішу, престижнішу, статуснішу російську. Двомовність я, україномовний галичанин, розцінюю як єдиний шлях української мови проникнути в російськомовну частину України. Бо в ранзі апломбно-єдинодержавної українська мова стає там радше паперовою.

На 20-му році незалежності також слід визнати й те, що українці фактично втратили свою суб'єктність у державотворенні. Перефразовуючи Пахльовську, Україна все маліла й маліла, а патріоти спокійно читали газети й дискутували на кухні. Панове, Україну вже давно ніхто не будує. Махання стягами на мітингу – це різновид злочину проти народу, бо, як показує західноукраїнська практика, немає нічого цинічнішого, як великий патріот при владі. Він так цінує Україну, що "такси" за вирішення земельних та комунальних питань підскочили пропорційно до кількості слів "Бандера" та "національна ідея" під час сесії міськради.

Вважаю, що Україна – наш спільний дім, уже збудований, заселений і обжитий. Я назвав би наш дім так: експериментальна політична держава без етнічного, національного заземлення, з частковими оазами автентичної українськості де-не-де. Якщо хтось хоче мати українську Україну, то повинен негайно обстоювати конфедеративний устрій, який дасть змогу зафіксувати українство в своєму ареалі. Вибір, звісно, є: спостерігати за швидкісною асиміляцією України в недо-Україну – аби стрімголов рятувати ті оази українськості, які ще можна врятувати. Ну а якщо ви адепт соборності від Сяну до Дону, то будьте ласкаві сприйняти Україну такою, якою їй судилось бути, а саме: не лише українською. І злегка штучною. Більше половини українців не знають ні слів гімну, ні року ухвалення Конституції, ні стрижневих історичних постатей. Та сама більшість українців проголосує проти незалежності України, якщо такий референдум був би наступної неділі. Панове, настав час перестати бавитися в самообман і писати пафосні статті для вузького кола однодумців, а нарешті вголос сказати: в природі не існує тієї уявної, ідеальної, едемної України, схожої на малюнки в брошурках свідків Єгови, де повсюдно – расові правильні українці, щасливі, україномовні, з цитатами Мазепи та Міхновського на вустах, з Ліною Костенко в руках, з арійською кров'ю в жилах і гривневим депозитом у банку "Україна". Такої України – омріяної, бажаної, стерильної – нема і не буде. І в цьому наша величезна перевага, адже маємо унікальний шанс утверджувати Україну як прихильну, до сліз рідну всім її мешканцям країну, в якій не буде гегемонії чогось одного. Такий собі полігон показового співіснування й толерантності. Наступне 20-річчя мимоволі буде присвячене саме цьому – утвердженню прото-федеративної України як політичної держави з політичною нацією на засадах співмешкання різних, ба навіть антагоністичних світоглядів. Українська, однакова, однотипна, моно-Україна не відбулася. Шанси втрачено. Тож потрібно йти далі – в третє тисячоліття, а не вростати бездіяльними мріями в XIX сторіччя.

Наостанок я хотів би зазначити, що українська нація (як етнос) демонструє унікальну кволість і нездатність бути маховиком своєї власної історії. Майдан 2004 року був останнім в історії громадянським актом половини країни. Усі наступні акти вже ніколи не будуть громадянськими, а такими собі шлунково-соціальними. На захист зарплати, пенсії, грошей, цін на харчі – так, але на захист свободи, власної громадянської гідності чи мови українці не постануть. Влада буде мінятися з теперішньої на попередню (і так до безконечності), але не на якісно нову. Іноді дивлюся на загальносуспільну деградацію і переконуюсь: зважаючи на те, як люди ставляться до самих себе, до країни, до ближнього, до честі, до природи, до найближчого простору, до грошей – мало хто заслуговує на достойне життя. Найнижча точка триває. Її треба не лише пережити, а й зробити висновки. Інакше ми надовго тут застрягнемо.

На Ігоря ЛОСЄВА, доцента кафедри культурології Києво-Могилянської державної академії, політолога, публіциста, журналіста, кандидата філософських наук текст справив незабутнє враження:

Згадалися рядки Володимира Висоцького: "Если правда оно, ну, хотя бы на треть, остается одно: только лечь, умереть". Львівський експерт повідав, що Україна все програла і минулі двадцять років слід назвати "пропащим часом". Україна – це, виявляється, реально не існуюча держава, оболонка без вмісту, міраж, чиясь невдала вигадка. І кордону на сході немає (він є на карті, він делімітований, але не демаркований на місцевості), і прапор не такий, і гривня "рекордно девальвована" (та 1 долар за 8 гривень – це зовсім не найбільша девальвація у сучасному світі).

Остап Дроздов не лише підбив підсумки, а й озвучив ряд пророкувань: "Я точно можу вказати, якою Україна вже ніколи не буде. По-перше, усім "живим і ненародженим" потрібно визнати, що Україна ніколи не стане класичною національною державою". Шкода, що пан Дроздов не навів приклад "класичної національної держави", тому важко судити, що він має на увазі. Наприклад, Франція підпадає під таке визначення, чи ні? А Італія? А Польща? А Угорщина? А Швеція?

Львівський експерт лякає гаслом, яке ніколи, на жаль, не втілювалося в Україні в життя: "Україна – для українців". Я запитаю: а якщо не для українців, то для кого? Для якої етнічної, національної, конфесійної спільноти? До речі, антитезою заклику, що злякав пана Дроздова, може бути лише цей: "Україна – не для українців".

Між тим, можна дещо заспокоїти львів'янина, якщо нагадати йому належне М. С. Грушевському визначення українців, яке зводиться до того, що українець, – усякий, хто живе в Україні, любить Україну і працює для України.

ПРОБЛЕМА НЕ В ЯКОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ, А В АНТИУКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ

Висловився експерт із мовного питання: "...Україна вже ніколи не буде всуціль україномовною". Що має на увазі автор – загадка. Німеччина – всуціль німецькомовна? Потім пан Дроздов переходить до конкретики, вимагаючи державної двомовності, оскільки російська мова "престижніша, більш статусна" і як аргумент наводячи той факт, що особисто він – "україномовний галичанин". Як колишній російськомовний, а нині україномовний севастополець, на підставі власного кримського досвіду можу з усією певністю сказати, що державна російсько-українська двомовність із залізною невідворотністю призведе до того, що українська мова не лише не з'явиться в Криму, а й в історично близькій перспективі зникне і в Галичині. Дроздов ототожнює природну українізацію з примусовою русифікацією, яка мала місце в Російській імперії, СРСР, та і в нинішній Україні йде повним ходом. Закриття українських шкіл в Донбасі і радикальні протести батьків школярів – останній за часом факт.

Престиж і статус мови є наслідком не її особливостей, а державної політики. Були часи, коли внаслідок мовної політики Відня в Австро-Угорщині непрестижною була чеська мова, але все принципово змінилося з виникненням незалежної Чехословаччини. Інша річ, що за усі 20 років незалежності України у нас не проводилося послідовної політики, спрямованої на підвищення престижу і статусу української мови. Натомість зусилля (як місцеві, так і "імпортні") в протилежному напрямі були колосальними. Хай пан Дроздов відповість мені, який орган в Україні відповідає за розвиток і поширення української мови? А скільки коштів виділяється на підтримку української мови? Маленька Ірландія, населення якої дорівнює за кількістю населенню Львівщини, багато років виділяє на відродження ірландсько-кельтської мови сотні мільйонів євро. У сусідній Росії, де нічого не загрожує російській мові, є однойменна державна програма, яка фінансується в межах мільярдів доларів. Російська верхівка ще більш злодійкувата, ніж наша, але за 500 років у неї сформувалося те, що відсутнє у наших начальників, – державницький рефлекс. А цей рефлекс забезпечує розуміння важливих обставин. До речі, вищеназвана програма "Російська мова" орієнтована на іноземні, переважно сусідні держави, з метою сформувати, зберегти і укріпити там зони русфонії, бо, як сказала Людмила Путіна, "Росія усюди, де говорять по-російськи".

Отже, не українську мову треба ховати, а недоукраїнську й антиукраїнську політику в Україні, що згубно позначається на всьому нашому житті, у тому числі і на українській мові.

Наступний заклик Остапа Дроздова – "конфедеративна Україна". Раніше опонент задовольнявся федерацією. А конфедерація – це сукупність практично не пов'язаних між собою держав, що перебувають в нестійкому тимчасовому союзі з метою вирішення якихось загальних завдань. Вирішили завдання – і розбіглися, хто куди. Інколи пан Дроздів дозволяє собі з пристрасною переконаністю говорити неправду. Наприклад: "...більшість українців проголосує проти незалежності України, якби такий референдум відбувся наступної неділі". Навіть у найрадикальніших даних, представлених Інститутом соціології НАНУ, людей, що висловилися проти незалежності України, налічується близько 28%. Це багато, це загрозливо багато, та це не більшість.

Я розумію, що наша "толерантність" живиться ідеалами безмежної свободи слова. "Хай, як сто кольорів, розцвітають сто думок", – закликав свого часу Мао Цзедун. Але на цьому вже багато хто зламав собі шию. Наприклад, в УНР за часів Винниченка надавали всі можливі трибуни більшовицьким агітаторам. А потім безбережна свобода кудись зникла. Разом із УНР... У 1930-ті роки в Чехословаччині надавали трибуни п'ятій колоні. Та потім лібералізм і свобода кудись зникли. Разом із Чехословаччиною...

П'ятій колоні в Україні гріх скаржитися. Вона забезпечена трибунами і рупорами значно краще, ніж патріотично налаштовані громадяни. Не варто було б нам забувати про сумний досвід УНР і довоєнної Чехословаччини.

Знаючи хід думок моїх потенційних опонентів, превентивно заявляю: панове, лише не порівнюйте Остапа Дроздова з Іваном Франком. Великий Каменяр ніколи не вичавлював із себе українця.

Оскільки Остап Дроздов є кумиром нашого пана Кр-ка, бажав би почитати його коментар.

(С) http://narodna.pravda.com.ua/politics/4e6396df8bd14/view_print/