Раніше повідомлялося, що Клайпедський окружний суд в 2011 році засудив екс-чекіста за вчинені ним злодіяння до штрафу в 3,9 тисячі літів (близько однієї тисячі євро), проте прокуратура оскаржила вирок, визнавши його занадто м'яким.

Важко не визнати: той факт, що апеляційна інстанція прислухалася до аргументів прокуратури, врятував честь литовської Феміди. Адже порівняно невеликий грошовий штраф за співучасть в жорстоких злочинах комуністичного режиму виглядав не тільки м'яким, але й справжньою насмішкою над таким поняттям, як справедливість.

Відомо, що за останні роки в Литві неодноразово виносилися вироки щодо учасників депортацій більш ніж півстолітньої давності. При цьому литовські суди були досить милосердні: у багатьох випадках підсудним не призначали покарання у вигляді позбавлення волі з причини їх похилого віку. Втім, у деяких випадках прокурорам вдавалося домогтися посилення вироку. Так, у 2008 році колишній співробітник міліції, 80-річний Зігмантас Дубосас, був засуджений на п'ять років в'язниці за участь у переселенні жителів Литви до Сибіру в 1949 році.

Як відомо, радянська влада висилала в далеку і сувору Сибір сім'ї "лісових братів", як називали в народі (і не тільки, до речі, в Литві, а у всьому СРСР) учасників збройного підпілля, які боролися з окупаційним промосковським режимом. Точно таким же стражданням, а нерідко й набагато більш страшним, було піддано населення Західної України. А багато учасників ОУН-УПА, які здійснюючи національно-визвольну боротьбу виступали зі зброєю в руках за очищення своєї Батьківщини від чекістської нечисті і комуністичних прихвоснів, також було знищено чи вивезено на заслання.

Литва подає українцям хороший приклад, як треба обходитися з катами народу незалежно від того, скільки часу минуло після їх злочинів. У Кримінальному кодексі цієї невеликої прибалтійської країни є стаття про насильницьке переміщення осіб проти їх волі це злочин вважається тяжким і карається позбавленням волі на строк від 5 до 15 років.

В українському кримінальному законодавстві нічого подібного наразі немає. А чому? Невже всіх катів НКВС (КДБ) і їх пособників вже наздогнало відплата? Варто новообраним народним депутатам ініціювати відповідні зміни на законодавчому рівні: особи, які вчинили злочини проти людства повинні понести заслужене покарання.

Пам'ятається, років п'ять тому Верховний суд України скасував рішення військового суду Львівського гарнізону та Військового апеляційного суду Центрального регіону про відмову в порушенні кримінальної справи проти співробітників НКВС, які в 1944-1945 роках в Тернопільській області вбивали цивільних осіб, видаючи себе за бійців УПА.

Повідомлялося, що ВСУ ухвалив дане рішення за касаційною скаргою депутата Верховної Ради I скликання Івана Макара.
Пан Макар тоді висловив думку, що в Україні залишилися "ще сотні живих енкаведистів" і висловив надію, що вони будуть покарані.

На моїй пам'яті за минулі п'ять років в Україні не засудили жодного колишнього співробітника злочинної структури, якою був НКВС. Все руки не доходять до відновлення справедливості стосовно жертв катів? Або хтось цьому противиться?
Засудження в Литві чергового ката від НКВД могло б спонукати українців на активізацію роботи в даному напрямку. Всі здорові сили в Україні повинні підтримати такого роду кроки з відновлення історичної і людської справедливості. Від цього залежить майбутнє країни і української нації.

Особливо це стосується Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Місцеві парламенти та громади під керівництвом опозиційних партій могли б ініціювати проведення масштабних акцій по викриттю колишніх катів і їхніх пособників. Прецеденти є. Та й юридично-правовий шлях вирішення цього питання є цілком реальним

Олександр Косвінцев.

vgolos

Сучасна українська держава це нагромадження протиріч та недоречностей, окремі з яких набрали силу норм прямої дії.

Протиріччя перше. Україна – унітарна держава. Так визначено ст. 2 Конституції. Одночасно Україна має в складі Автономну республіку Крим із власною Верховною Радою Автономії, Радою Міністрів, Конституцією та законами. Тобто в унітарній Україні одночасно діють дві Верховні Ради, дві Конституції і т.д.

Протиріччя друге. Конституцією визначено, що носієм влади є народ. На місцевому рівні – територіальна громада відповідного населенного пункту. При цьому, як суб’єктів, територіальних громад в Україні не існує. Формально до неї входять всі жителі населеного пункту.

Одночасно територіальна громада має право безпосередньо, без утворення органів місцевого самоврядування, здійснювати управління комунальним майном, встановлювати податки і збори, затверджувати програми розвитку, бюджет тощо. Звідси орган місцевого самоврядування – має бути утворений територіальною громадою, яка повинна була організуватися для цього і прийняти відповідне рішення. Такого в Україні не було.

Протиріччя третє. В Україні визначені три гілки влади: законодавча, виконавча та судова. Також, згідно ст. 6 Конституції, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Відповідно кожна з них має свій вищий орган: Кабінет Міністрів, Верховну Раду, Верховний суд. Кожен з цих органів має відповідний закон та підзаконні нормати-правові акти, здійснює свої повноваження через систему підпорядкованих, підзвітних та підконтрольних органів і підрозділів.

Одночасно в Україні є суб’єкт владних повноважень, який не відноситься до жодної гілки влади – Президент. Проте цей суб’єкт має право відміняти рішення органів законодавчої та виконавчої гілок влади (на центральному, а деякі і на місцевому рівні), призначати абсолютну більшість керівників органів виконавчої влади центрального рівня та місцевих адміністрацій, які відповідальні перед ним при здійсненні повноважень.

При цьому загальні норми, які стосуються діяльності органів влади на Президента не розповсюджуються. Таким чином останній позбавлений необхідності діяти на підставі Конституції (окрім спеціальних норм, що стосуються його безпосередньо) та законів України (закону про Президента не існує), а значить і відповідальності за дії.

Протиріччя четверте. Не зважаючи на те, що місцеві адміністрації знаходяться в системі органів виконавчої влади, їх рішення можуть скасовувати лише Президент та місцеві адміністрації вищого рівня. Кабінет Міністрів, як вищий орган виконавчої влади не має таких повноважень згідно ст. 118 Конституції.

Протиріччя п’яте. Відповідальність за території в межах населенного пункту несе відповідний орган місцевого самоврядування (сільська, селищна, міська рада). Районна чи обласна рада є органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Тобто фактично тільки населених пунктів відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

За межами населених пунктів всім розпоряджаються місцеві адміністрації, вони також наділені правом певною мірою втручатися у дії місцевого самоврядування.

Таким чином виникає розрив повноважень та неузгодженість дій між місцевими органами самоврядування та виконавчої влади.

Цей перелік можна продовжувати, але подальший пошук протиріч лише поглибить розуміння, що система управління в Україні далека від визнання її досконалою чи дієвою. При цьому в країні постійно провокуються конфлікти, які пов’язані саме із цією, побудованою на числених протиріччях, системою здійснення повноважень органами влади та місцевого самоврядування. Це і питання тарифів та зборів, і взаємовідносини адміністрація – населений пункт, і дискредитація влади на місцях: від недовіри громади до скидання на місця всього негативу „з гори”.

Що треба зробити? Для початку визначитися, що ми все-таки будуємо?

Якщо дійсно унітарну державу, то слід ліквідувати автономію в Криму. Уряд Криму перетворити на ще одну адміністрацію. При цьому логічно було б, щоб Президент нарешті де юре очолив вже виконавчу гілку влади та ніс відповідальність за прийняті рішення. Потім ліквідувати районні та обласні ради. До речі це добре вписується в нинішнє прагнення до „оптимізації”. Ввести подвійне підпорядкування виконкомів сільських, селищних та міських рад районним та обласним адміністраціям (в залежності від рівня населеного пункту). При цьому місцевому саморядуванню залишиться тільки вирішення питань куди звозити сміття та скільки вдасться випросити грошей на потреби населенного пункту. Останнє і так сумні реаліїї сьогодення. Фактично на рівні населеного пункту доходи власного бюджету це в основному від землі, податку на прибуток фізичних осіб і трохи від оренди.

Якщо республіка Україна прагне розвиватися як демократична та самоврядна держава, тоді треба йти іншим шляхом.

Свого часу Україна задекларувала, що прагне розвинути самоврядування. І це є стратегічною метою при побудови країни. Така мета вимагає йти шляхом, окресленим Декларацією про державний суверенітет та відповідними нормами Конституції.

Для спрощення сприйняття, сьогоднішню адміністративну будівлю країни (її законодавчу та виконавчу вертикалі), можна умовно уявити у вигляді своєрідної піраміди-зиккурату, де на рівнях країна-область-район-населений пункт є своя пара.

Основою такої будівлі є територіальні громади населенних пунктів та обрані ними органи місцевого самоврядування. Кожна рада (сільска, селищна, міська) має свій виконавчий комітет. Над ними розташовуються районні ради та адміністрації, вище обласні ради та адміністрації. І на верхівці це Верховна Рада та Кабінет Міністрів. Поєднуємо цю уявну піраміду із викладеними вище протиріччями.

Перше. Основа піраміди, базовий рівень, не є суцільною і достатньо міцною, оскільки місцеве самоврядування обмежене теріторією населеного пункту. При цьому треба розуміти, що це обмеження автоматично стосується продуктивних можливостей місцевої громади, а її споживчі потреби значно ширші. Проте законодавча та виконавча складові на рівні населеного пункту взаємозалежні і поєднані найбільш міцно.

Друге. Як вже зазначалося раніше, районна рада є відокремленою від районної адміністрації і спирається виключно на територіальні громади населених пунктів, практично не маючи впливу на територію між ними. Спитати ж з адміністрації рада може лише за те, що сама їй делегувала. Районна ж адміністрація формально маючи вплив на місцеві громади тільки в частині виконання ними елементів державних функцій та використання коштів державного бюджету, практично повністю контролює весь ресурсний потенціал території району. Механізм висловлення радою недовіри голові адміністрації є недієвим, оскільки рішення про відставку Президент повинний прийняти на підставі заяви відповідного голови, який не зобов’язаний подавати таку заяву через рішення ради.

Третє. Обласна рада та обласна адміністрація практично повністю повторюють між собою взаємовідносини на рівні району. При цьому зв’язок по вертикалі область-район між радами досить умовний і носить радше рекомендаційний характер, а між адміністраціями також підпорядкованість не зовсім чітка, оскільки їх голови одночасно напряму відповідальні перед Президентом і перед Кабміном.

Четверте. На центральному рівні взаємозв’язок між двома вищими органами досить слабкий через призначення членів уряду й інших центральних органів Президентом та відповідальність перед ним особисто. З огляду на це, навіть передбачене статтею 87 Конституції право Верховної Ради розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів, є фіктивним, оскільки останній не відповідає перед Радою. Одночасно вертикальні зв’язки мають недоліки, аналогічні як і на нижчих рівнях. Відмінністю є можливість Верховної Ради призначати вибори для місцевого самоврядування, а також надавати йому певне методичне сприяння. Кабінет Міністрів же має право вносити Президенту подання на призначення та звільнення голів місцевих адміністрацій.

Таким чином уявна адміністративна піраміда має ряд суттєвих недоліків та вад.

По-перше, її основа є сегментарною, має постійну залежність від нестачи ресурсів і не може забезпечити власні потреби, а відповідно і сталий розвиток територіальної громади.

По-друге, зв’язки між рівнями влади є досить умовними, відповідальність виконавчої вертикалі (крім базового рівня) перед територіальною громадою за прийняті рішення, є частковою і лише за виконання делегованих цією ж громадою повноважень. Це робить конструкцію нестійкою.

По-третє, повноцінні горизонтальні зв’язки між вертикалями наявні лише на базовому рівні. На інших рівнях ці зв’язки умовні і не можуть забезпечити належну міцність конструкції.

Четверте. Наявність потужного впливу з боку інституту Президента та відповідальність перед ним з однієї сторони начебто слугує додатковим, хоч і штучним, скріплюючим фактором для системи управління. Проте, з іншої сторони вносить додатковий, дестабілізуючий конструкцію, центр тяжіння. Останнє, у поєднанні із слабкими горизонтальними та вертикальними зв’язками призводить до постійного намагання піраміди завалитися в бік цього додаткового центру.

Узагальнюючий висновок: адміністративну піраміду країни треба зміцнити та відремонтувати. Процес цей багатоступеневий і вимагатиме певної зміни системи відносин на кожному рівні, що беззаперечно тягне за собою необхідність внесення змін до існуючого правового поля.

Проте розпочати ремонт можна вже зараз, користуючись наявними будматеріалами. Що мається на увазі?

Той хто уважно дивився на адміністративну карту України, бачив, що населені пункти не межують безпосередньо один з одним, а кожен з них має навколо территорію, межі якої досить чітки. По суті, це залишок адмінподілу ще із радянських часів, і ця територія включає в себе сам населений пункт та землі колишніх колективних господарств. Ось із цього і треба починати зміцнення фундаменту адміністративної системи. Із визначення меж, на які розповсюджується вплив і відповідальність сільскої, селишної чи міської ради.

Наявна система правовідносин дозволяє це зробити. Згідно Земельного кодексу межі населених пунктів встановлюються і змінюються на підставі проектів землеустрою. Відповідна сільська або селищна рада подає пропозиції районній раді, а вже вона – на затвердження цих меж – до обласної (оскільки встановленя меж міст це повноваження Верховної Ради, пропонується їх на даному етапі не чіпати, тим більше, що їхня межа визначиться автоматично після затвердження меж навколишніх сіл та селищ). Звідси необхідно розробити проект землеустою таким чином, щоб територія населеного пункту включила в себе и навколишню.

Провівши таке встановлення меж ми отримуємо район, як сукупність населенних пунктів, без території за їх межами. Які основні наслідки цього? Перерозподіл повноважень з використання матеріальних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо), а відповідно і фінансових від місцевих адміністрацій на користь територіальної громади та органів місцевого саморядування. При цьому ряд повноважень, наприклад вирішення земельних спорів, поводження з відходами та ін., набувають реального значення.

Звичайно, що цей процес не відбудеться миттєво. Підготовка відповідних проектів, проведення громадських обговорень, розгляд на сесіях різних рівнів, все це вимагає часу і коштів. Проте беззаперечно, для перспектив розвитку громади і території, ці затрати окупляться багатократно.

Одночасно, звуження повноважень місцевих адміністрацій змінює їх роль в системі адміністративних відносин. Вони повинні перетворитися на відповідні виконкоми районних та обласних рад.

Які наслідки тут?

По-перше, спрощуються стосунки на рівні кожної території.

По-друге, усуваються ряд протиріч у відносинах між двома гілками.

По-третє, можна буде реально оптимізувати управління та служби. Наприклад, мало кому відомо, що нинішні адміністрації користуються приміщеннями, що належать відповідним радам на умовах оренди. Виникає маса договірних відносин, бухгалтерських питань і т.п. Всього цього можна уникнути. Одночасно можна усунути ряд дублів. Наприклад у виконавчому апараті ради є юридична служба і у апараті адміністрації є юридична служба. Для потреб виконкому достатньо однієї.

Але тут вже необхідно змінювати правове поле. Проте, оскільки вже було зазначено, що процес встановлення меж населенних пунктів вимагає часу, це дозволяє підготувати необхідні зміни зважено і не поспішаючи. Концептуально ці зміни обов’язково повинні бути спрямовані на виправлення недоліків викладених раніше, насамперед забезпечити вертикальні зв’зки між рівнями піраміди по кожній з гілок. Тобто має виникнути певна підпорядкованість як між радами, так і між виконкомами. Як цього досягти?

В населеному пункті окремо обирається рада, окремо голова, який вносить раді пропозиції щодо утворення виконкому. Рада обирає секретаря, який входить до складу виконкому і може виконувати обов’язки голови (це зручно коли роками не призначаються вибори голів). По суті, ніщо не заважає ввести такий самий принцип і для району, і для області. Тобто одночасно із виборами ради району чи області громада обиратиме і голову території. Разом з тим треба надати право раді вищого рівня розглядати відповідність рішень ради нижчого рівня законам України та своїм рішенням, а голові вищої ради – відповідність рішень голови нижчого рівня. Також доцільно надати обласній раді право призначати вибори на рівні населенного пункту, за виключенням міст обласного значення. Це зокрема збільшить відповідальність обласного рівня, а з іншого зменшить періоди „безвладдя” на місцях.

Державний рівень. По суті тут зараз працює той самий принцип: громадяни обирають Верховну Раду і обирають Президента. Останній, це той самий голова і повинен очолити виконком – Кабінет Міністрів, взявши на себе відповідальність за всю виконавчу гілку. Одночасно і Верховну Раду, і Президента треба так само, згідно згаданих вище змін у правовому полі, забезпечити і наділити повноваженнями розглядати відповідність рішень, прийнятих на обласному рівні.

Звичайно, запропонована схема адміністративної піраміди свідомо спрощена для покращення сприйняття загального принципу. Не розкритими лишаються теми фукціонування міністерств і відомств, переформатування системи бюджетування та оподаткування, системи соціального захисту і багато іншого. Ці теми для дискусій із фахівцями, але в рамках пропонованої системи відносин вони вимагають чіткого, зрозумілого розмежування компетенцій і відповідальності на всіх рівнях піраміди. При цьому кожен з рівнів повинен отримати певну самоврядність, аби мати можливість в рамках рішень прийнятих вищим органом, самостійно встановлювати свої особливості і правила для території виходячі із її потреб, традицій та можливостей.

2012 рік пройшов під знаком постійних скандалів в гуманітарній сфері. Крім вже звичного для президентства Віктора Януковича протистояння інтелігенції з відверто проросійським міністром освіти та науки Дмитром Табачником, влада пограла і з мовним питанням. Перші півроку йшли суперечки з приводу ухвалення мовного закону, а після його скандального прийняття пішла хвиля мовної регіоналізації.

На цьому фоні фактично непомітними були спроби «Ініціативної групи 1 грудня» - групи українських інтелектуалів та моральних авторитетів, задавати порядок денний гуманітарного розвитку країни. Проект, що ще на початку року вважався досить перспективним, на думку багатьох не виправдав сподівань й не вийшов за межі своєрідного українського культурного гетто.

Вадим Скуратівський – відомий український історик, мистецтвознавець та філолог. Входить до ініціативної групи «Першого грудня», що була створена відомими громадськими діячами до 20 річниці референдуму щодо незалежності України.

Вадиме Леонтійовичу, які події з життя країни ви б назвали найважливішими для України в 2012 році?

Найголовніше, що в 2012 році завершилося створення правлячою елітою авторитарної й навіть напівтоталітарної України. Всі українські політичні й суспільні сюжети розгортаються саме навколо цього. Якщо не трапиться політичного чуда, це квазібудівництво буде продовжуватися.

Чому у вас такий песимістичний погляд, адже вибори пройшли, є трохи вільної преси й багато інших ознак демократичного режиму?

Так, є вибори, преса, нібито демократичні інституції, але в кожному українському феномені, який дотичний до демократії, відбуваються антидемократичні процеси. Йдеться не лише про політику, а й про економіку та культуру. Перепрошую, досить підійти до вікна і глянути, що відбувається.

Які суспільні зміни для вас стали найголовнішими?

В суспільній сфері головним було нескінченне українофобство української влади. Від найвищих поверхів, до місцевих органів. Можна навіть не говорити про мовні закони й тому подібне. Нібито дрібниця – в Одесі зникає вулиця відомих українців батька і сина Лип, а вслід за цим вулицю називають іменем буржуа, який обдурював українських селян в 19 столітті, приймаючи їх хліб на своїх млинах. Але за цією дрібницею стоїть відверте українофобство місцевої влади, бажання знищити будь-який прояв чогось українського. Або десь у Запоріжжі ставлять пам’ятник Сталіну, який знищив українців не менше, ніж його колега по пакту 1939 року Адольф Гітлер. В Криму, де від сталінських репресій ледь не загинув цілий народ кримських татар, облаштовують ювілейну виставку для диктатора Сталіна.

Радикальна зміна змісту підручників з історії, цькування істориків, які намагаються говорити правду про минуле, драма інституту національної пам’яті – дрібниці, але складаються в одну мозаїку.

Такий «відкат» вже був в історії незалежної України?

В 2011 році відбулася репетиція, а в 2012 на повну пішла антиукраїнська політика влади. За останні 20 років я не пам’ятаю таких процесів. Навіть за доби Кучми відбувалася акумуляція історичного самоосмислення українства. При Кучмі була більш проукраїнська політика, ніж при Януковичу. З’являлися якісь українські видання, зрештою зовсім інша стилістика була в українських вишах. Тоді не було Табачника в ролі міністра – тоді він заробляв на прожиття тим, що писав статті про знищення Сталіним української інтелігенції. Такі були настрої.

Ви згадали про кримських татар. В 2012 році представники влади як могли грали на цьому полі: Петро Симоненко з трибуни парламенту заявив, що татари мають дякувати Сталіну за депортацію, прем’єр Криму Могильов відмовлявся визнавати їх депортованими і так далі. Це було схоже на сплановану кампанію?

Цього мерзотника Симоненка, який так по-хамськи говорив про кримських татар, занурити б в ту страшну стихію 1944-46 років, коли це народ гинув. Коли його депортували й «облаштовували» в Середній Азії. За цим стоїть хамство українофобів. Вони настільки ненавидять Україну, що будь прагнути реабілітувати Сталіна.

Ми мало звертаємо на це увагу, але в останні роки іде гоніння на кримськотатарський народ. Поки все ніби йде на рівні ідеології, але в слід за цим можуть початися страшні речі, щось подібне на нову версію того, що проти них робив Сталін. Якщо нинішній кримський прем’єр ляпнув, що татар правильно депортували, то це ж діагноз. Ці процеси пов’язані з упослідженням і самої України. Україна опинилася під владою окупаційної адміністрації, на це дуже схоже.

Успіх «Свободи» на виборах став відповіддю на українофобську політику влади?

Донеччину зазвичай такі “фахівці” зараховують до російськомовного анклаву, говорячи: так історично склалося, що тут живуть переважно росіяни. А відштовхуючись від мовного становища кінця 1980-х років, хочуть закріпити таке положення назавжди. Але мовні проблеми на Донеччині постали через довготривалу політику навмисного російщення під тиском органів окупаційної влади, а також як результат голодоморів, тюрм і репресій. Така заборонно-репресивна практика спочатку в Російській царській, а потім у Російській більшовицькій імперіях ледве не призвела до повної мовної та етнічної асиміляції на власній українській землі, яка заселена козаками.

Марія ОЛІЙНИК

кандидат фізико-математичних наук, заступник голови Донецької обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Датою заснування м. Донецька (козацької Олександрівки) є 1779 рік. Саме козаки після зруйнування 1775 року Катериною II Запорізької Січі заснували 1779 року Олександрівку — майбутній Донецьк та інші поселення у нашому регіоні, а не Джон Хьюз, який приїхав сюди аж 1869 року. Але влада вперто не хоче цього визнати, ігноруючи ґрунтовні висновки науковців! Підтвердженням цього є переписи 1897 та 1910 років, за якими на Донеччині проживали переважно українці. А починаючи з 1897 року, кількість українців невпинно зменшувалась з 62 % до 50,75 % у 1989 році. У цей час кількість росіян виросла з 17 % до 43,65 %, а відсоток українськомовних школярів через примусове “зросійщення” зменшився з 79 % у 1932 році до 2,3 % у 1989 році. Процес русифікації значно посилився в СССР  через доплату вчителям за викладання російської мови. У той час дозволялося звільнення учнів “за заявами батьків” від вивчення української.
Ось як змінювалося населення на Донеччині за переписами в СССР:
— 1926 р.: українців — 61,61 %, росіян — 24,67 % (українців та росіян разом — 86,28 %, національних меншин — 13,72 %);
— 1959 р.: українців — 55,6 %, росіян — 37,6 % (українців та росіян разом 93,2 %, національних меншин — 7,8 %);
— 1979 р.: українців — 51,9 %, росіян — 43,2 % (українців та росіян разом — 94,1 %, національних меншин — 5,9 %);
— 1989 р.: українців — 50,75 %, росіян — 43,65 % (українців та росіян разом — 94,40 %, національних меншин — 5,6 %).
Отже, на Донеччині за СССР кількість українців та національних меншин зменшувалася, а кількість росіян збільшувалася. Так окупанти, примусово продовжуючи практику “обмосковлення України”, яку розпочав ще цар Петро I 1720 року, ламали хребет українству та національним меншинам на Донеччині. “Допоміг” і Голодомор, який деякі “фахівці” сьогодні заперечують.
Паралельно з винищенням українців на Донеччині знищувалась українська мова в усіх сферах суспільного життя, бо, як відомо, нації самі по собі не вмирають — спочатку у них відбирають мову.
МОВА — ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ. Інакше кажучи, відбувалося нищення всіх національних організмів, крім російського. Примусово насаджувалася російська, окупаційна мова.
Ось як, наприклад, знищувалося навчання українською мовою на Донеччині: в 1932/1933 навчальному році — 79 % школярів Донеччини навчалося українською мовою; у 1945/1946 н. р. кількість українських шкіл уже становила 66 %; у Донецьку на межі 1960—1970 рр. закрили останню школу та дитячий садок з українською мовою навчання.
Не зупинила цей процес і перебудова — школи з українською мовою навчання продовжували переводити на російську. Ось так злочинно, безкарно асимілювали українське населення у нашому регіоні.
Процес русифікації припинився тільки з ухваленням Закону УРСР “Про мови в УРСР” 1989 року. 2-ю статтею Закону державною мовою в УРСР проголошена українська мова. Почалося нелегке українське відродження на Донеччині, яке триває й досі, на 22-му році незалежності України!
Станом на 1989 рік із 1217 шкіл Донеччини з українською мовою навчання залишилося тільки 105 (8,7 %). Це були сільські малокомплектні школи, в яких навчалося лише 2,3 % учнів. Більше половини школярів Донеччини були позбавлені вивчення української мови за “бажанням батьків”. У всіх містах регіону не залишилося жодної школи чи дитячого садочка з українською мовою навчання та виховання.
На виконання Закону УРСР “Про мови в УРСР” 1990 року було ухвалено Державну програму розвитку української та інших мов до 2000 року, а на виконання цієї Програми Донецький облвиконком 10 квітня 1991 року за № 135 ухвалив обласну Програму для запровадження української мови в усі сфери життя на Донеччині на 10 років. Наприклад, згідно зі ст. 18 цієї Програми, необхідно було подати схему навчально-виховних закладів області відповідно до національного складу населення (на той час 51 % українців, 44 % росіян). Законодавче забезпечення цього процесу підсилилось ст. 10 Конституції України від 1996 року та Рішенням Конституційного Суду України щодо тлумачення ст. 10 Конституції від 1999 року та іншими законами України.
Однак цю програму практично провалила окупаційна влада Донеччини: тільки 14 % учнів області навчались українською мовою замість передбачених 51 % в 2000 році. Зокрема у м. Донецьку цей відсоток становив 7,6 замість 50.
Виконання Програми провалили саме органи державної влади та місцевого самоврядування. Замість створення належних умов для відродження і розвитку на Донеччині української мови як державної активно триває русифікаторська політика: майже всі рай-, міськради ухвалюють на своїх сесіях антиконституційні рішення про державність російської на своїх територіях. 27 березня 1994 року Донецька обласна рада провела референдум, на якому треба було відповісти на запитання: “Согласны ли Вы с тем, чтобы на территории Донецкой области языком работы, делопроизводства и документации, а также образования и науки был русский язык наряду с украинским языком?” Також уже після прийняття Конституції України Донецька обласна рада 21.03.1997 року повторно ухвалила рішення про державність російської мови на території області, яке було скасоване 1998 року за позовом обласної прокуратури. І знову під час виборів Президента України у листопаді 2004 року ухвалене таке ж рішення (голова облради на той час Борис Колесников, нині віце-прем’єр-міністр України), яке, обміркувавши, сама облрада у грудні 2004 скасувала. І знову вже новообрана Донецька обласна рада на своїй першій сесії 18 травня 2006 року ухвалює рішення “О создании условий для развития русского языка в Донецкой области” (голова — Анатолій Близнюк, зараз міністр), яке оскаржила обласна “Просвіта” в адміністративному позові 23 травня 2006 року і тільки 30 вересня 2010 року Вищий адміністративний суд підтвердив правильність рішень судів першої та другої інстанцій, якими скасоване незаконне, антиконституційне рішення обласної Донецької ради.
А 16 серпня 2012 року депутати Донецької облради, що були обрані 2010 року на позачерговій сесії, імплементували ухвалений Верховною Радою України мовний закон від знаменитих “філологів” Партії регіонів Ківалова (юриста)—Колесніченка (агронома) “Про засади державної мовної політики”, проголосивши мову колишнього окупанта російську єдиною(?!) регіональною мовою на Донеччині. Хоча дія цього мовного закону розповсюджується на 18 мов, а на Донеччині є українські, грецькі, татарські, німецькі села, їм головне “захистити” лише російську, яка тепер вживається не поряд із державною, як у попередньому мовному законі, а замість неї. Отака реалізація Європейської хартії захисту регіональних мов від правлячої Патрії регіонів.
Хоч Донецька облрада 21 рік незалежності працювала ВИНЯТКОВО російською мовою: сайт ради, таблички на всіх кабінетах, оформлення при вході, пропускний пункт, дві газети облради — усе це оформлялось і друкувалось лише російською мовою всупереч законодавству та Конституції України. Однак це не заважало “насильно українізованим” депутатам від Партії регіонів творити сагу про насильницьку українізацію Донбасу або про гноблених тут “рускіх”, розказувати, як “жестоко угнетается” і “ужасно притесняется” ця мова на Донеччині.
Боротьба влади проти української мови дійшла до абсурду, коли 20 травня 2008 року Донецька міська рада своїм незаконним рішенням заборонила збільшення в нашому регіоні кількості шкіл, класів та груп у дитячих садочках з українською мовою навчання і виховання, хоча з 1989 року українська мова є єдиною державною мовою на всій території України, а з 1996 року цей її статус закріплено в Конституції України. Це рішення рада  скасувала за протестом прокурора.
Ось у таких умовах постійної агресивної боротьби з українською мовою, зневаги та зверхності до тих, хто відданий рідній українській мові, відсутності українськомовних радіо, телебачення, газет, церков, кіно, проведення фестивалів, конкурсів, культурно-масових заходів державною мовою відбувається українське відродження. Влада на Донеччині робить усе, аби мешканці регіону не звільнилися від російщення, не об’єдналися в одну націю, не навели лад в Україні.
З великими труднощами 1 вересня 1990 року в Донецьку було відкрито два українськомовні загальноосвітні заклади: школу № 65 (від 7 січня 1990 року до червня 1990 року вона працювала як НЕДІЛЬНА у Донецькому національному університеті), підпорядковану Міністерству освіти, та ліцей при Донецькому тоді державному університеті.
З проголошенням Незалежності України 1991 року наша країна звільнилася не тільки від 74-річної політики комуністичного режиму, а й від понад 300-літнього російського панування над українським народом. І вже перший перепис населення у незалежній Україні засвідчив збільшення 2001 р. українців (до 56,9 %) на Донеччині і зменшення кількості росіян (до 38,2 %).
А далі парадокси. Самостійна держава повинна стати єдиним гарантом всебічного розвитку нації, її українськомовних шкіл, українськомовної преси, церкви, уряду, органів правопорядку, закладів культури тощо. Українська влада повинна розпочати роботу над припиненням духовної окупації Донеччини. Насправді все робиться навпаки.
1 вересня 2003 року учнів українськомовної школи № 36 м. Донецька та їхніх батьків зустрічали представники місцевої влади, працівники системи освіти та… правоохоронних органів. На жаль, не для того, аби традиційно побажати дітям успіхів у навчанні, здоров’я та нових звершень. Замість цього було проведено чергову акцію старанно спланованої операції із залученням усіх ресурсів, доступних місцевому самоврядуванню: солдати із сусідньої військової частини під керівництвом дільничного міліціонера та його колег отримали наказ терміново звільнити приміщення школи для інших цілей.
Дітям та їхнім батькам, учителям бунтівної українськомовної школи, які мужньо стали на боротьбу за виживання рідного закладу, завдано глибокої морально-психологічної травми й наочно продемонстровано цинізм і безконтрольне свавілля місцевої влади. Отак у східному регіоні України влада за державний рахунок удосконалила технології комуністів із дискредитації українського національного відродження, а “державній мові” відвела роль “хохляцкого нарєчія” на маргінесі громадського життя. Діти й дорослі прийшли, бо як громадяни нормальної європейської держави повірили своєму урядові. Спочатку віце-прем’єру Дмитру Табачнику, який авторитетно запевнив 246 делегатів і 77 високих гостей VIII Всесвітнього конгресу українців із 28 країн світу, що Донецька школа № 36 працюватиме. Потім прем’єр-міністрові України Віктору Януковичу: 36-ту не закриють. Обдурили чиновники.
Не знайшли батьки і підтримки в судах, куди звернулися, аби захистити реалізацію конституційного право навчання державною мовою в незалежній Україні! Донецькі владні діячі пояснюють ліквідацію школи 36 лише реалізацією формульного підходу у формуванні бюджету, що порушує законне право платників податків в одержанні рівної за вартістю освіти.
Насправді головна причина ліквідації 36-ї школи у тому, що вона розвіяла міф про “насильницьку українізацію донецьких шкіл”. Мешканці нашого краю — росіяни, українці, греки, азербайджанці та представники інших національностей — охоче відправляли своїх дітей у 36-ту навчатися українською мовою. Хіба таке в Донецьку дозволено, щоб у рідній країні здобувати освіту українською мовою? Українських громадян сьогодні не висилають у ГУЛАГи, не розстрілюють у Сандармосі, не влаштовують голодомори, а використовують інші, витонченіші методи. Унаслідок цього за підсумками перепису населення 2001 року чисельність українців у Донецьку становила 469008 тис. осіб. Порівняно з попереднім переписом 1989 року дані збільшилася майже на 34,5 тис. осіб (на 8 %). При цьому кількість українців, які вважають українську мову рідною, за 12 років скоротилася майже вдвічі. 1989 року — 189635 тис. українців (43,6 %) визнали українську мову рідною, а 2001-го (коли українська уже 10 років функціонувала як державна) — лише 108004 осіб (23,0 %).
Станом на 1 вересня 2012 року в Донецьку функціонувало 158 шкіл, 18 з яких українськомовні, 70 — з двома мовами навчання (українською та російською). Інші 70 шкіл Донецька й досі працюють державною мовою Російської Федерації, в яких українська державна мова вивчається як мова національної меншини. Отже, саме українська державна влада продовжує нещадне політичне російщення та денаціоналізацію. Українською мовою навчається лише 28,3 % школярів. А 71,7 % школярів м. Донецька навчаються російською мовою. Тільки 26,5 % першокласників у м. Донецьку навчаються українською мовою.
У Донецькій області загалом 1058 ЗОШ. Мова навчання тут за останні 5 років змінювалася так:
2008/2009: українська мова — 40,3 %; російська мова — 59,7 %;
2009/2010: українська мова — 43,3 %; російська мова — 56,7 %;
2010/2011: українська мова — 46,7 %; російська мова — 53,3 %;
2011/2012: українська мова — 48,4 %; російська — 51,6 %;
2012/2013: українська мова — 50 %; російська — 50 %.
Тобто, тільки 2012 року було майже виконано Державну програму розвитку української мови, яка мала бути виконана 2000 року! Але й ці цифри, а саме збільшення за 22 роки дітей, які навчаються українською мовою, з 0 до 28,3 % в Донецьку та з 2,3 % до 50 % в області, страшенно налякали антиукраїнську колоніальну владу. І тоді правляча Партія регіонів на Донеччині розробила програму “оптимізації” тільки-но відроджених українськомовних шкіл: ліквідували відроджені українськомовні школи № 3, №27, №100 в Макіївці, на фінансування яких не вистачало всього 1,8 млн гривень на рік та № 111 у м. Донецьку за тими ж формульними підрахунками. При ліквідації міськими радами цих шкіл, як і у випадку зі школою № 36, було задіяно весь репресивний апарат влади: міліцію, СБУ, уповноважених у справах сім’ї, відділи освіти. Сьогодні судові справи з захисту ліквідації цих шкіл владою перебувають у Вищому адміністративному суді України! А в цей час на школу № 34 в Єнакієвому, в якій навчався Президент України, з державного бюджету виділили 29 мільйонів грн! Отакий формульний підхід, отакі рівні конституційні права та “відсутність” привілеїв.
Ми живемо в ситуації абсурду. Якщо раніше українську мову забороняла окупаційна влада російської, царської та більшовицької імперій, то сьогодні це робить Уряд України, Верховна Рада, Президент, обласні та міські ради. Тобто, маємо окупацію України загалом та Донеччини зокрема неукраїнською державною владою. І результати з приходом до влади Президента України Віктора Януковича та ініційованими Партією регіонів мовними війнами не забарились: кількість першокласників, які навчаються українською мовою, скоротилася з 55 % станом на 1 вересня 2009 року до 50,5 % на 1 вересня 2012 року. Хоча станом на 1 вересня 2012 року українською мовою в дитячих садочках виховується 74,8 % дітей.
Замість відновити знищені права українців, які хоч і не володіють українською, але хочуть, щоб їхні діти без боротьби та судів у своїй державі могли вільно навчатись нею, і припинити масово дискримінувати українських громадян на Донеччині законодавчо закріплюється єдина державна російська мова в статусі регіональної. А для обґрунтування цього використовуються дані перепису населення, в яких закріплено “здобутки” царсько-більшовицької русифікації на Донеччині 1989 та 2001 року, в результаті Донеччина в мовному плані стала “всесоюзним крематорієм”, а не події 1897 року.
На превеликий жаль, розраховувати на покращання ситуації не доводиться, адже у Верховну Раду України прийшли ті, що палають ненавистю до України, до її мови та культури. Як, наприклад, Микола Левченко, який 10 останніх років перебував на посаді секретаря Донецької міської ради і який бореться за єдину державну мову в Україні — російську. Так що послідовно відстоювати утвердження повноцінної, європейської, заможної та соціально справедливої національної держави українського народу донеччанам доведеться самим за допомогою мітингів, пікетів, судів, прокуратури, заяв, звернень до міжнародних організацій. Ефект від такої роботи малий, але є. Все-таки батьки учнів українськомовної школи № 111 у Донецьку перемогли владних чиновників-ліквідаторів у судах першої і другої інстанцій. Школа № 111 продовжує свою діяльність, на відміну від шкіл № 36 у Донецьку, та № 3, 27, 100 в Макіївці. Мізерна надія на справедливі судові рішення Вищого адміністративного суду України.
Тож якщо в нашій державі й треба говорити про захист і підтримку якоїсь мови, то насамперед — української. Бо наслідки такого мовного становища очевидні. Вихована в українських родинах молодь, навіть у ненависній українофобам Західній Україні, вступаючи в доросле життя, змушена зросійщуватися через панування в незалежній Україні російськомовного інформаційного продукту — хоч в телерадіопросторі, хоч у друкованих ЗМІ, на книжковому ринку й на ринку освітніх послуг, не кажучи вже про інформаційно-комп’ютерні мережі й Інтернет. Фактично повністю російськомовними є й сфери трудової діяльності молодого українця, особливо найбільш привабливі — бізнес і науково-технічні галузі, промислове виробництво і сфера обслуговування та інші.
А у східних та південних регіонах України наслідком російської культурно-мовної ситуації є те, що закінчивши українські школи, молодь продовжує навчання в російськомовних ПТУ або ВНЗ. Адже із 32 ВНЗ на Донеччині тільки в Донецькому національному університеті є паралельні українськомовні і російськомовні групи, які ввів знятий теперішньою владою ректор, академік НАНУ Володимир Шевченко. І молода людина, навіть народжена і вихована в патріотичній українській родині, приречена, у кращому разі, відчувати значний психологічний дискомфорт, а найчастіше — зрікатися рідної української мови в рідній українській державі. Це ми і спостерігаємо за переписами населення на Донеччині.
Українська мова, що була заборонена століттями, вижила. І сьогодні є держава, і є єдина державна мова. Нехай в українській державі розвиваються інші мови, окупаційна російська також, але не за рахунок української.