хочу сюда!
 

Нюта))))

26 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 28-45 лет

Мовний Сандармох на Донеччині

Сьогодні загострилася проблема національної консолідації, першочерговою є мовна проблема. Нація починається з мови й визначається нею. Нація творить державу, а держава є така, яка й нація. Це добре усвідомлюють владні діячі Донеччини і протягом усього часу продовжують русифікацію і денаціоналізацію українців нашого регіону.

Донеччину зазвичай такі “фахівці” зараховують до російськомовного анклаву, говорячи: так історично склалося, що тут живуть переважно росіяни. А відштовхуючись від мовного становища кінця 1980-х років, хочуть закріпити таке положення назавжди. Але мовні проблеми на Донеччині постали через довготривалу політику навмисного російщення під тиском органів окупаційної влади, а також як результат голодоморів, тюрм і репресій. Така заборонно-репресивна практика спочатку в Російській царській, а потім у Російській більшовицькій імперіях ледве не призвела до повної мовної та етнічної асиміляції на власній українській землі, яка заселена козаками.

Марія ОЛІЙНИК


кандидат фізико-математичних наук, заступник голови Донецької обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Датою заснування м. Донецька (козацької Олександрівки) є 1779 рік. Саме козаки після зруйнування 1775 року Катериною II Запорізької Січі заснували 1779 року Олександрівку — майбутній Донецьк та інші поселення у нашому регіоні, а не Джон Хьюз, який приїхав сюди аж 1869 року. Але влада вперто не хоче цього визнати, ігноруючи ґрунтовні висновки науковців! Підтвердженням цього є переписи 1897 та 1910 років, за якими на Донеччині проживали переважно українці. А починаючи з 1897 року, кількість українців невпинно зменшувалась з 62 % до 50,75 % у 1989 році. У цей час кількість росіян виросла з 17 % до 43,65 %, а відсоток українськомовних школярів через примусове “зросійщення” зменшився з 79 % у 1932 році до 2,3 % у 1989 році. Процес русифікації значно посилився в СССР  через доплату вчителям за викладання російської мови. У той час дозволялося звільнення учнів “за заявами батьків” від вивчення української.
Ось як змінювалося населення на Донеччині за переписами в СССР:
— 1926 р.: українців — 61,61 %, росіян — 24,67 % (українців та росіян разом — 86,28 %, національних меншин — 13,72 %);
— 1959 р.: українців — 55,6 %, росіян — 37,6 % (українців та росіян разом 93,2 %, національних меншин — 7,8 %);
— 1979 р.: українців — 51,9 %, росіян — 43,2 % (українців та росіян разом — 94,1 %, національних меншин — 5,9 %);
— 1989 р.: українців — 50,75 %, росіян — 43,65 % (українців та росіян разом — 94,40 %, національних меншин — 5,6 %).
Отже, на Донеччині за СССР кількість українців та національних меншин зменшувалася, а кількість росіян збільшувалася. Так окупанти, примусово продовжуючи практику “обмосковлення України”, яку розпочав ще цар Петро I 1720 року, ламали хребет українству та національним меншинам на Донеччині. “Допоміг” і Голодомор, який деякі “фахівці” сьогодні заперечують.
Паралельно з винищенням українців на Донеччині знищувалась українська мова в усіх сферах суспільного життя, бо, як відомо, нації самі по собі не вмирають — спочатку у них відбирають мову.
МОВА — ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ. Інакше кажучи, відбувалося нищення всіх національних організмів, крім російського. Примусово насаджувалася російська, окупаційна мова.
Ось як, наприклад, знищувалося навчання українською мовою на Донеччині: в 1932/1933 навчальному році — 79 % школярів Донеччини навчалося українською мовою; у 1945/1946 н. р. кількість українських шкіл уже становила 66 %; у Донецьку на межі 1960—1970 рр. закрили останню школу та дитячий садок з українською мовою навчання.
Не зупинила цей процес і перебудова — школи з українською мовою навчання продовжували переводити на російську. Ось так злочинно, безкарно асимілювали українське населення у нашому регіоні.
Процес русифікації припинився тільки з ухваленням Закону УРСР “Про мови в УРСР” 1989 року. 2-ю статтею Закону державною мовою в УРСР проголошена українська мова. Почалося нелегке українське відродження на Донеччині, яке триває й досі, на 22-му році незалежності України!
Станом на 1989 рік із 1217 шкіл Донеччини з українською мовою навчання залишилося тільки 105 (8,7 %). Це були сільські малокомплектні школи, в яких навчалося лише 2,3 % учнів. Більше половини школярів Донеччини були позбавлені вивчення української мови за “бажанням батьків”. У всіх містах регіону не залишилося жодної школи чи дитячого садочка з українською мовою навчання та виховання.
На виконання Закону УРСР “Про мови в УРСР” 1990 року було ухвалено Державну програму розвитку української та інших мов до 2000 року, а на виконання цієї Програми Донецький облвиконком 10 квітня 1991 року за № 135 ухвалив обласну Програму для запровадження української мови в усі сфери життя на Донеччині на 10 років. Наприклад, згідно зі ст. 18 цієї Програми, необхідно було подати схему навчально-виховних закладів області відповідно до національного складу населення (на той час 51 % українців, 44 % росіян). Законодавче забезпечення цього процесу підсилилось ст. 10 Конституції України від 1996 року та Рішенням Конституційного Суду України щодо тлумачення ст. 10 Конституції від 1999 року та іншими законами України.
Однак цю програму практично провалила окупаційна влада Донеччини: тільки 14 % учнів області навчались українською мовою замість передбачених 51 % в 2000 році. Зокрема у м. Донецьку цей відсоток становив 7,6 замість 50.
Виконання Програми провалили саме органи державної влади та місцевого самоврядування. Замість створення належних умов для відродження і розвитку на Донеччині української мови як державної активно триває русифікаторська політика: майже всі рай-, міськради ухвалюють на своїх сесіях антиконституційні рішення про державність російської на своїх територіях. 27 березня 1994 року Донецька обласна рада провела референдум, на якому треба було відповісти на запитання: “Согласны ли Вы с тем, чтобы на территории Донецкой области языком работы, делопроизводства и документации, а также образования и науки был русский язык наряду с украинским языком?” Також уже після прийняття Конституції України Донецька обласна рада 21.03.1997 року повторно ухвалила рішення про державність російської мови на території області, яке було скасоване 1998 року за позовом обласної прокуратури. І знову під час виборів Президента України у листопаді 2004 року ухвалене таке ж рішення (голова облради на той час Борис Колесников, нині віце-прем’єр-міністр України), яке, обміркувавши, сама облрада у грудні 2004 скасувала. І знову вже новообрана Донецька обласна рада на своїй першій сесії 18 травня 2006 року ухвалює рішення “О создании условий для развития русского языка в Донецкой области” (голова — Анатолій Близнюк, зараз міністр), яке оскаржила обласна “Просвіта” в адміністративному позові 23 травня 2006 року і тільки 30 вересня 2010 року Вищий адміністративний суд підтвердив правильність рішень судів першої та другої інстанцій, якими скасоване незаконне, антиконституційне рішення обласної Донецької ради.
А 16 серпня 2012 року депутати Донецької облради, що були обрані 2010 року на позачерговій сесії, імплементували ухвалений Верховною Радою України мовний закон від знаменитих “філологів” Партії регіонів Ківалова (юриста)—Колесніченка (агронома) “Про засади державної мовної політики”, проголосивши мову колишнього окупанта російську єдиною(?!) регіональною мовою на Донеччині. Хоча дія цього мовного закону розповсюджується на 18 мов, а на Донеччині є українські, грецькі, татарські, німецькі села, їм головне “захистити” лише російську, яка тепер вживається не поряд із державною, як у попередньому мовному законі, а замість неї. Отака реалізація Європейської хартії захисту регіональних мов від правлячої Патрії регіонів.
Хоч Донецька облрада 21 рік незалежності працювала ВИНЯТКОВО російською мовою: сайт ради, таблички на всіх кабінетах, оформлення при вході, пропускний пункт, дві газети облради — усе це оформлялось і друкувалось лише російською мовою всупереч законодавству та Конституції України. Однак це не заважало “насильно українізованим” депутатам від Партії регіонів творити сагу про насильницьку українізацію Донбасу або про гноблених тут “рускіх”, розказувати, як “жестоко угнетается” і “ужасно притесняется” ця мова на Донеччині.
Боротьба влади проти української мови дійшла до абсурду, коли 20 травня 2008 року Донецька міська рада своїм незаконним рішенням заборонила збільшення в нашому регіоні кількості шкіл, класів та груп у дитячих садочках з українською мовою навчання і виховання, хоча з 1989 року українська мова є єдиною державною мовою на всій території України, а з 1996 року цей її статус закріплено в Конституції України. Це рішення рада  скасувала за протестом прокурора.
Ось у таких умовах постійної агресивної боротьби з українською мовою, зневаги та зверхності до тих, хто відданий рідній українській мові, відсутності українськомовних радіо, телебачення, газет, церков, кіно, проведення фестивалів, конкурсів, культурно-масових заходів державною мовою відбувається українське відродження. Влада на Донеччині робить усе, аби мешканці регіону не звільнилися від російщення, не об’єдналися в одну націю, не навели лад в Україні.
З великими труднощами 1 вересня 1990 року в Донецьку було відкрито два українськомовні загальноосвітні заклади: школу № 65 (від 7 січня 1990 року до червня 1990 року вона працювала як НЕДІЛЬНА у Донецькому національному університеті), підпорядковану Міністерству освіти, та ліцей при Донецькому тоді державному університеті.
З проголошенням Незалежності України 1991 року наша країна звільнилася не тільки від 74-річної політики комуністичного режиму, а й від понад 300-літнього російського панування над українським народом. І вже перший перепис населення у незалежній Україні засвідчив збільшення 2001 р. українців (до 56,9 %) на Донеччині і зменшення кількості росіян (до 38,2 %).
А далі парадокси. Самостійна держава повинна стати єдиним гарантом всебічного розвитку нації, її українськомовних шкіл, українськомовної преси, церкви, уряду, органів правопорядку, закладів культури тощо. Українська влада повинна розпочати роботу над припиненням духовної окупації Донеччини. Насправді все робиться навпаки.
1 вересня 2003 року учнів українськомовної школи № 36 м. Донецька та їхніх батьків зустрічали представники місцевої влади, працівники системи освіти та… правоохоронних органів. На жаль, не для того, аби традиційно побажати дітям успіхів у навчанні, здоров’я та нових звершень. Замість цього було проведено чергову акцію старанно спланованої операції із залученням усіх ресурсів, доступних місцевому самоврядуванню: солдати із сусідньої військової частини під керівництвом дільничного міліціонера та його колег отримали наказ терміново звільнити приміщення школи для інших цілей.
Дітям та їхнім батькам, учителям бунтівної українськомовної школи, які мужньо стали на боротьбу за виживання рідного закладу, завдано глибокої морально-психологічної травми й наочно продемонстровано цинізм і безконтрольне свавілля місцевої влади. Отак у східному регіоні України влада за державний рахунок удосконалила технології комуністів із дискредитації українського національного відродження, а “державній мові” відвела роль “хохляцкого нарєчія” на маргінесі громадського життя. Діти й дорослі прийшли, бо як громадяни нормальної європейської держави повірили своєму урядові. Спочатку віце-прем’єру Дмитру Табачнику, який авторитетно запевнив 246 делегатів і 77 високих гостей VIII Всесвітнього конгресу українців із 28 країн світу, що Донецька школа № 36 працюватиме. Потім прем’єр-міністрові України Віктору Януковичу: 36-ту не закриють. Обдурили чиновники.
Не знайшли батьки і підтримки в судах, куди звернулися, аби захистити реалізацію конституційного право навчання державною мовою в незалежній Україні! Донецькі владні діячі пояснюють ліквідацію школи 36 лише реалізацією формульного підходу у формуванні бюджету, що порушує законне право платників податків в одержанні рівної за вартістю освіти.
Насправді головна причина ліквідації 36-ї школи у тому, що вона розвіяла міф про “насильницьку українізацію донецьких шкіл”. Мешканці нашого краю — росіяни, українці, греки, азербайджанці та представники інших національностей — охоче відправляли своїх дітей у 36-ту навчатися українською мовою. Хіба таке в Донецьку дозволено, щоб у рідній країні здобувати освіту українською мовою? Українських громадян сьогодні не висилають у ГУЛАГи, не розстрілюють у Сандармосі, не влаштовують голодомори, а використовують інші, витонченіші методи. Унаслідок цього за підсумками перепису населення 2001 року чисельність українців у Донецьку становила 469008 тис. осіб. Порівняно з попереднім переписом 1989 року дані збільшилася майже на 34,5 тис. осіб (на 8 %). При цьому кількість українців, які вважають українську мову рідною, за 12 років скоротилася майже вдвічі. 1989 року — 189635 тис. українців (43,6 %) визнали українську мову рідною, а 2001-го (коли українська уже 10 років функціонувала як державна) — лише 108004 осіб (23,0 %).
Станом на 1 вересня 2012 року в Донецьку функціонувало 158 шкіл, 18 з яких українськомовні, 70 — з двома мовами навчання (українською та російською). Інші 70 шкіл Донецька й досі працюють державною мовою Російської Федерації, в яких українська державна мова вивчається як мова національної меншини. Отже, саме українська державна влада продовжує нещадне політичне російщення та денаціоналізацію. Українською мовою навчається лише 28,3 % школярів. А 71,7 % школярів м. Донецька навчаються російською мовою. Тільки 26,5 % першокласників у м. Донецьку навчаються українською мовою.
У Донецькій області загалом 1058 ЗОШ. Мова навчання тут за останні 5 років змінювалася так:
2008/2009: українська мова — 40,3 %; російська мова — 59,7 %;
2009/2010: українська мова — 43,3 %; російська мова — 56,7 %;
2010/2011: українська мова — 46,7 %; російська мова — 53,3 %;
2011/2012: українська мова — 48,4 %; російська — 51,6 %;
2012/2013: українська мова — 50 %; російська — 50 %.
Тобто, тільки 2012 року було майже виконано Державну програму розвитку української мови, яка мала бути виконана 2000 року! Але й ці цифри, а саме збільшення за 22 роки дітей, які навчаються українською мовою, з 0 до 28,3 % в Донецьку та з 2,3 % до 50 % в області, страшенно налякали антиукраїнську колоніальну владу. І тоді правляча Партія регіонів на Донеччині розробила програму “оптимізації” тільки-но відроджених українськомовних шкіл: ліквідували відроджені українськомовні школи № 3, №27, №100 в Макіївці, на фінансування яких не вистачало всього 1,8 млн гривень на рік та № 111 у м. Донецьку за тими ж формульними підрахунками. При ліквідації міськими радами цих шкіл, як і у випадку зі школою № 36, було задіяно весь репресивний апарат влади: міліцію, СБУ, уповноважених у справах сім’ї, відділи освіти. Сьогодні судові справи з захисту ліквідації цих шкіл владою перебувають у Вищому адміністративному суді України! А в цей час на школу № 34 в Єнакієвому, в якій навчався Президент України, з державного бюджету виділили 29 мільйонів грн! Отакий формульний підхід, отакі рівні конституційні права та “відсутність” привілеїв.
Ми живемо в ситуації абсурду. Якщо раніше українську мову забороняла окупаційна влада російської, царської та більшовицької імперій, то сьогодні це робить Уряд України, Верховна Рада, Президент, обласні та міські ради. Тобто, маємо окупацію України загалом та Донеччини зокрема неукраїнською державною владою. І результати з приходом до влади Президента України Віктора Януковича та ініційованими Партією регіонів мовними війнами не забарились: кількість першокласників, які навчаються українською мовою, скоротилася з 55 % станом на 1 вересня 2009 року до 50,5 % на 1 вересня 2012 року. Хоча станом на 1 вересня 2012 року українською мовою в дитячих садочках виховується 74,8 % дітей.
Замість відновити знищені права українців, які хоч і не володіють українською, але хочуть, щоб їхні діти без боротьби та судів у своїй державі могли вільно навчатись нею, і припинити масово дискримінувати українських громадян на Донеччині законодавчо закріплюється єдина державна російська мова в статусі регіональної. А для обґрунтування цього використовуються дані перепису населення, в яких закріплено “здобутки” царсько-більшовицької русифікації на Донеччині 1989 та 2001 року, в результаті Донеччина в мовному плані стала “всесоюзним крематорієм”, а не події 1897 року.
На превеликий жаль, розраховувати на покращання ситуації не доводиться, адже у Верховну Раду України прийшли ті, що палають ненавистю до України, до її мови та культури. Як, наприклад, Микола Левченко, який 10 останніх років перебував на посаді секретаря Донецької міської ради і який бореться за єдину державну мову в Україні — російську. Так що послідовно відстоювати утвердження повноцінної, європейської, заможної та соціально справедливої національної держави українського народу донеччанам доведеться самим за допомогою мітингів, пікетів, судів, прокуратури, заяв, звернень до міжнародних організацій. Ефект від такої роботи малий, але є. Все-таки батьки учнів українськомовної школи № 111 у Донецьку перемогли владних чиновників-ліквідаторів у судах першої і другої інстанцій. Школа № 111 продовжує свою діяльність, на відміну від шкіл № 36 у Донецьку, та № 3, 27, 100 в Макіївці. Мізерна надія на справедливі судові рішення Вищого адміністративного суду України.
Тож якщо в нашій державі й треба говорити про захист і підтримку якоїсь мови, то насамперед — української. Бо наслідки такого мовного становища очевидні. Вихована в українських родинах молодь, навіть у ненависній українофобам Західній Україні, вступаючи в доросле життя, змушена зросійщуватися через панування в незалежній Україні російськомовного інформаційного продукту — хоч в телерадіопросторі, хоч у друкованих ЗМІ, на книжковому ринку й на ринку освітніх послуг, не кажучи вже про інформаційно-комп’ютерні мережі й Інтернет. Фактично повністю російськомовними є й сфери трудової діяльності молодого українця, особливо найбільш привабливі — бізнес і науково-технічні галузі, промислове виробництво і сфера обслуговування та інші.
А у східних та південних регіонах України наслідком російської культурно-мовної ситуації є те, що закінчивши українські школи, молодь продовжує навчання в російськомовних ПТУ або ВНЗ. Адже із 32 ВНЗ на Донеччині тільки в Донецькому національному університеті є паралельні українськомовні і російськомовні групи, які ввів знятий теперішньою владою ректор, академік НАНУ Володимир Шевченко. І молода людина, навіть народжена і вихована в патріотичній українській родині, приречена, у кращому разі, відчувати значний психологічний дискомфорт, а найчастіше — зрікатися рідної української мови в рідній українській державі. Це ми і спостерігаємо за переписами населення на Донеччині.
Українська мова, що була заборонена століттями, вижила. І сьогодні є держава, і є єдина державна мова. Нехай в українській державі розвиваються інші мови, окупаційна російська також, але не за рахунок української.

13

Комментарии

123.12.12, 19:03

"Тобто, маємо окупацію України загалом та Донеччини зокрема неукраїнською державною владою. "
Козацький край... Ця влада не українська і добра від неї чекати не варто, більше того- усе , що вони роблять, є і буде направлене на знищення і українців, і самої України. За Україну , за її справжню волю потрібно боротись!
Гарна замітка, важлива дуже

    223.12.12, 23:01

    В обране.

      323.12.12, 23:43

      ми дозволили чужинцям втручатись у саме сокровенне - нашу мову!
      але не знаємо, що зміна мови - веде до зміни свідомості, а це виродження нації!

        424.12.12, 09:52

        в обране

          524.12.12, 19:55

          дякую! +