"Дати в морду революції": уроки Аргентини

Після революцій на Близькому Сході диктатори всього світу усвідомили: або вони придушують протест у зародку малими силами, або його доведеться гасити – криваво й масово, з величезними моральними, статусними, репутаційними, фінансовими, зрештою – фізичними ризиками для себе.

Третій варіант – лібералізація або втеча – не обирається. Його нав'язують протестні маси. Відповідальність настигає таких диктаторів рано, як Мубарака, чи пізно, як Піночета.

Отже, диктаторство – квиток в один кінець.

Історія вчить. Будьмо уважні: вона справді може повторюватися.

Урок перший: насильство опозиції веде її в моральну пастку й посилює режим. Урок другий: диктатура вразлива до зовнішнього втручання. Урок третій: диктатури завжди підганяють закон під свої потреби. Урок четвертий: диктатури падуть, і суд – неминучий.


У 1978 році Аргентина приймала світовий чемпіонат із футболу, який закінчився тріумфом національної збірної над голландцями. Футбол для латиноамериканських країн – більше ніж гра. Це – майже релігія. Два голи Маріо Кемпеса, кращого голеадора чемпіонату, і фінальний рахунок 3:1 у доданому часі – уся країна раділа перемозі.
Уся, та не зовсім. За два роки перед тим владу тут захопила військова хунта.
"Стукачі" в університетах слідкували за "неправильними" студентами, підконтрольні суди, сильна цензура – такою була Аргентина в кінці 70-х. Викрадення й убивства, вчинені ААА – Аргентинським Антикомуністичним Альянсом, мілітарною правою групою, що вбила 458 чоловік і причетна до зникнення ще 600-т перед 1976-м – стали частиною державної політики.
"Чи їхати в гості до хунти?" Моральні сумніви національних збірних почалися і ... скінчилися інтелектуальними балачками. Участь взяли всі – від демократичних Західної Німеччини й Шотландії, Австрії, Італії, Швеції й Франції до сусідських Бразилії, Мексики й Перу, мусульманських Ірану й Тунісу, комуністичних Польщі й Угорщини.
Від всесвітньо знаменитого буенос-айреського стадіону Рівер Плейт, де святкувала перемогу аргентинська збірна, до Школи Морських Механіків (ESMA) – один кілометр.
Тоді у військового закладу була особлива місія – він був "сортувальним табором" для підозрюваних у антидержавній діяльності. Туди попадали активісти лівого спрямування включно із профспілчанами, інтелектуали, студенти й журналісти, прихильники марксизму. Велика, якщо не переважна частина затриманих – ті, кого підозрювали в симпатіях "лівим". Часто – безпідставно.
Людей арештовували в рамках "Національного процесу реорганізації", що мав на меті наведення й утримання громадського порядку.
Отже, ніхто не змушував поліцейських, військових і спецслужбівців порушувати закон. Більше того, вони цей "закон" – захищали.
А люди зникали сотнями щомісяця. Без суду й слідства.
Велика частина зниклих – члени воєнізованих радикальних груп, міських партизанів, котрі декларували підтримку попередньому президенту, Хуаніті Перон, і котрих було стерто в порох уже станом на 1979-й. Вони не були янголами – до 1975-го ними вбито 137 поліцейських і солдатів. Їхня партизанська війна в горах і в містах, плани підірвати стадіони під час чемпіонату – не дали їм тої моральної сили, котру мав, наприклад, рух Ганді в Індії. Вони самі викрадали й убивали опонентів.
...З понад 10 тисяч тих, хто пройшов крізь Школу Морських Механіків, вижило тільки 150 чоловік.
Частину жертв зв'язували, розстрілювали й спалювали на території сусіднього спортивного майданчика. Частину – накачаних наркотиками й оголених, скидали з "літаків смерті" над затокою Ріо де ла Плата.


Людей піддавали тортурам і вбивали не тільки на території Аргентини.
"Операція Кондор", панамериканська антикомуністична й антитерористична акція спецслужб – діяла в Чилі, Уругваї, Болівії, Парагваї й Бразилії, а також у Перу й Еквадорі. Спецслужби цих країн не просто спілкувалися – вони обмінювалися затриманими людьми, щоб безкарно їх знищувати. Використовувалися також і території третіх країн. США надавали для "Операції" організаційну, розвідувальну, фінансову й технологічну підтримку

Ці дані не є секретом.

Документи з розсекречених архівів усіх сторін-учасників, зі США включно, доступні й активно досліджуються. Професор університету Лонг-Айленд Патріс МакШеррі виділяє такі риси "Операції Кондор":
1) міжкордонні та базовані в інших країнах операції проти політичних діячів та емігрантів;
2) багатонаціональний характер таких дій;
3) детальна й вибіркова націленість на провідних дисидентів;
4) керованість державами-учасниками операції, але без жодних формальних ознак і не безпосередньо вищим керівництвом держав, що дозволило їм уникнути відповідальності;
5) високотехнологічність: роль США в цьому аспекті була критично важливою;
6) пряме залучення кримінальних і неофашистських груп для реалізації "Фази 3" – для вбивства популярних політичних лідерів, не обов'язково лівого флангу.
Цей час отримав назву "Брудна війна". По суті, це було цілеспрямоване знищення неугодних політичних еліт.
Підрив машини Карлоса Пратса, потенційного опонента хунти й видатного соратника Перона, тяжке вогнепальне поранення провідного чілійського християнського демократа Бернардо Леітона, убивство уругвайських парламентарів чи колишнього болівійського президента Торреса – ці події сколихнули світ, і досі залишаються плямою на репутації найбільшої світової демократичної держави.


У 1983 році, після падіння військового режиму, новий президент Аргентини Рауль Альфонсін створив Національну Комісію щодо зникнення людей, котра протягом кількох років розслідувала злочини хунти.
Офіційна статистика – близько 9.000 зниклих безвісти. Human Rights Watch каже про 15.000 зниклих, інші правозахисні організації – про 30 тисяч, і ще 60.000, котрі пройшли крізь ув'язнення і тортури.
1985-го відбувся "Суд над хунтою". Результат – п'ятеро керівних злочинців отримали від 4-х до 25 років, ще п'ятьох виправдано.
Проте, у 1989 році всіх їх було амністовано. Закон про амністію було визнано антиконституційним у 2005-му – і путчисти знову опинилися під судом.
Четверо із шести очільників хунти, однак, уже померли. Втім, справедливість не минула інших. Диктатор Хорхе Відела опинився під судом у 2007-му, а в квітні 2011-го отримав довічне ув'язнення.
Ніщо не врятувало й останню, "четверту" хунту, що віддала владу й дозволила провести вибори.
Одним з останніх указів вона самоамністувала себе, іншим таємним декретом наказавши знищити докази. У 1985-му "Суд над Хунтою" виправдав її останнього диктатора, генерала Ренальдо Біноне, а в 1987 році президент Альфонсін окремим декретом заборонив його судове переслідування.
Незважаючи на це, 20 квітня 2010 року, через 27 років після злочинів, він отримав вирок 25 років у тюрмі, а в квітні 2011-го – довічне ув'язнення.
У 2007 році суд визнав ААА "організацією, що чинила злочини проти людяності". Останніми роками більше 600 "недоторканих" осіб засуджено за злочини того часу.
Не уникнули відповідальності й представники церкви: капелан поліції Крістіан фон Верніх отримав довічне ув'язнення, також у 2007-му.
11 тисяч жертв режиму отримали компенсації в сумі до 200.000 американських доларів.
Та гроші не знімають біль...
Школа морських механіків стала меморіалом пам'яті. У ній великою мірою зберігся антураж тих зловісних часів – кімнати для катувань, фотолабораторія, офіцерська їдальня.
Організація "Бабусі площі Де Майо" досі розшукує 500 дітей, народжених у концтаборах, відібраних у матерів і переданих на виховання в сім'ї прихильників путчу. Вона зберігає "пам'ять і дух" викрадених дітей. Уго Чавес та інші ліві лідери світу часто відвідують їхній офіс. "Бабусі" радикалізуються – і навіть недавно опублікували книжку творів Саддама Хусейна.
24 березня Аргентина відзначає День Пам'яті про Правду і Справедливість.
"Остання диктатура" не поспішає ставати частиною далекої історії. Вона залишається особистим болем для сотень тисяч аргентинців.


Досвіду придушення демократії – досхочу, тільки вивчай.
Від законодавчо організованої маргіналізації опозиції через закон, суди й бюрократичну машину – до квазідемократичних молодіжних рухів і фальшивих опозиційних партій. Від тотального контролю медіа – до ескадронів смерті, убивства й залякування. Від гусениць танків і кулеметів літаків – до точкового моніторингу інтернет-блогів.
Новітня українська історія містить елементи хунти.
Від убивства журналістів і побиття опозиційних діячів – до зміни Конституції й наказів силового розгону громадських акцій. Донецькі опозиціонери можуть поділитися не одною історією вивезення в лісопосадку чи поліційного пресингу.
Концентрація силового блоку в руках "одноплемінників" викликає аналогії з африканськими родоплемінними зразками.
Репресії над білоруськими й російськими дисидентами в Україні й навіть спроби їх депортації – також доведений факт.
Чи може відбутися щось типу "Операції Кондор", організованої партнерами із придушення демократії? Чи план уже діє?..
Знаменита фраза Глєба Павловського, напевно, має прихильників серед вищого керівництва МВС, серед яких і досі – перший заступник Міністра МВС України, одіозний генерал Попков, котрий віддав наказ силою розігнати Майдан у 2004-му.
Нехай ті, кому сверблять руки "дати по морді" сучасній українській опозиції, добряче задумаються про долю країни, свою долю й долю своїх нащадків.
До межі з "ДКЧП" залишилося зовсім небагато – і все ще можна зупинити.
А ми, дасть Бог, уникнемо всіх тягарів хунти — від арештів, убивств і зникнень до люстраційних 20-річних мук.
І позитивний досвід самоорганізації, довіри й ненасильства, здобутий на Майдані, дасть нам захистити себе й закласти основи Нової України.

Остап Кривдик, політолог