"Я іноді ненавиджу народ..."

Я іноді ненавиджу народ,
Який мені і доля, і святиня,
Бо вже втомився від отих гидот,
В яких живе він здавна і донині,
Бо вже не відчуваю хвилювань,
Як зустрічаю сироту чи злидні,
Бо змушений ставати без вагань
До різних зграй, бо кажуть, ніби рідні,
Бо знаю, як вмирають від ярма,
Бо замість Храму – банки і крамниці,
Бо ми давали стати до керма
Тим, хто повинні бути у в’язниці!
Гнів, як вогонь, вже огорнув з країв
Байдужість нашу, наче вибухівку.
Та поки що панують шахраї,
Гидкі істоти з нашої верхівки.
Цей – благодійник, меценат. Такі
Руйнують Храм, хоч і будують церкви.
Живцем з’їдять знедолених батьків,
А сироті заслиняні цукерки,
Як кістку кинуть: „На, жери небого!”
Та ще й примусять цілувати ноги.
Той так опух не з голоду чи відчаю,
А від „турбот” за долю України,
Що лик його планується увічнити
На баночці кошерної свинини.
Той – патріот, занадто патріот,
Психіатричний комікс про людину:
Як відкриває, щоб кричати, рот,
Під черепком всі бачать порожнину.
Той, навпаки, так любить цілий світ,
Що власне плем’я ладний затоптати,
Той – демократ, а той – палкий совіт.
Та всі воліють красти й грабувати!
От і тікають бідні земляки,
Як журавлі в чужини відлітають.
І я б утік подалі залюбки.
Господь і совість все не відпускають!