Молитва за Україну
- 29.07.11, 02:15
- Конкурс "УКРАЇНА це МИ"
Україно моя, моя рідна Батьківщина! Як боляче, бачити тебе такою. Знищеною та розчавленою. Ти ніби втратила своє останнє дихання и вже не маєш змоги на останній подих. Як боляче відчувати,що ти вмираєш. Як боляче,дивитися на тих,кому давно байдуже на твоє життя і державність. Як страшно заглядати в твої згаслі очі і не мати змоги підняти тебе з колін. Чи за таку державу клали своє життя наші діди і прадіди? Чи за таку незалежність боролися? Чи за таку самобутність покидали родини,сім’ї і йшли до тилу ворога у самісіньке пекло?Страшно. Страшно уявити,що відчули б вони поглянувши на нас. На нас байдужих і нещирих,зацяцькованих і загнаних, що добровільно чекають колонізації своєї неньки.
Хто ми? Чи може ми народ? Чи нація? Ні. Ми середовище для існування і раби забезпечених країн. Ми - відлюддя, сором своєї історії. Ми – вороги своєї єдності і незалежності,своєї державності та культури,історії та звичаїв. Ми цураємося всього рідного,навіть мови,якою захоплюється весь світ. Переписуємо історію на західний манер під впливом більш значущих країн. В наших підручниках викривлений світ, де немає боротьби, нестерпної жаги до волі і незалежності наших пращурів. Немає їх скалічених життів за нашу вільну долю і наші вільні лани. Там лише неправдоподібні факти ,нав’язливі вигадки безглуздих вчених,радих вихваляти інших заради особистої вигоди. Я озираюсь, і мені страшно,що мої діти можуть народитися вже в чужій,занедбаній країні, якщо така ще існуватиме. Чи невже ми такі сліпі і неуважні,що не помічаємо свого винищення?Не помічаємо,що нас асимілюють, а ми з того,лише радіємо. Що наші діти виростають, зневажаючи Батьківщину, а любов перетворюється на фашизм. Та невже ми не вміємо по-справжньому кохати рідну землю? Невже єдиний прояв нашої «любові» - це винищення інших? Не вірю!І буду кожному заглядати в обличчя,що б пересвідчитися у цьому. Не вірю! Я вчила іншу історію, де тисячі людей полишали домівки заради вільного подиху своєї країни,де народжувались таланти,якими і досі пишається весь світ, де слово воля викарбувано на головному тлі держави,де прапор поєднує лани з чистим небом,а людські душі з істиною. І навіть, попри те,що я народилася не в самостійній Україні, а на теренах нищення її національної свідомості,я ніколи не визнаю, твоєї смерті Україно! Не визнаю і те,що в гонитві за владою, жадібністю до грошей і підлабузництвом до заможніших країн,ми втратили найцінніше - свою гідність.
Подивіться! Нас вже давно немає як держави. Україна існує лише на глобусі. Існує як смітник, на який Європа викидає свій непотріб. Як смітник на якому ще досі квітнуть троянди із талановитих вчених, письменників, винахідників,спортсменів і вчителів. І весь світ навколо не може збагнути як в таких умовах, можна добиватися успіху,як можна просто ставати кращими на звалищі, просто заради того,щоб почути гімн, який в багатьох країнах не можуть навіть відшукати. Мені болісно,що забута наша історія,забуті справжні герої,забуте те,з чого почалося існування культури людства. Де та Європа і Росія,що починали свій шлях з Трипільського розвитку,а згодом із Київської Русі? Чи не соромно нашим людям вірити брехні, що лине звідусіль і полонить нашу свідомість? Та отямтеся мої рідні!Досить!Та невже всі блага європейських держав коштують нашої єдності і національної ідеї? Де та любов,що передається разом з материнським молоком, до всього рідного? Чи зможете ви, відчути подих карпатського лісу і гуцульські співи на чужині? Та згадайте страшний сум українських письменників в загарбницькому полоні. Нема нічого страшнішого за розлуку з рідним серцем. А українське серце тут. Тут. На полонинах Карпат і столичних майданах, на безкрайніх степах і вузьких вуличках, в галасливих містах і вихорі Кримського узбережжя.
Ми творці свого майбутнього. Ми! Нам обирати чи відкрити очі чи жити мимохідь своєї правди. Я не хочу щоб мій народ і моя країна були лялькою всього світу. Я не хочу вигинатися перед тими,хто використовує мої землі і мій народ. Я ненавиджу людей без національно-патріотичної любові. Я ніколи не зрозумію тих,хто став на шлях наслідування інших культур. Бо немає альтернативи істині. Лише в рідному українському напрямку лежить правильний шлях. І ніхто, чуєте,ніхто! Не вкаже вам іншого шляху. Ніхто,бо лише українці мають право керувати своєю державою, за яку поклали голови наші прадіди. За яку йшли в полон і за яку вмирали на чужині з надією на нас. З надією в світлий час щасливих і незалежних нащадків. Я хочу,щоб мені було не соромно перед пам’яттю. Я хочу бачити не смітник,а квітучий край, могутню,впливову державу, на яку рівняється весь світ. Яка зможе самостійно приймати рішення, пишатися своїми героями і не бути вигідною світовій спільноті. Я хочу мріяти і докласти всіх зусиль до цього.
І не варто думати,що від вас нічого не залежить. Варто лише покохати свою Україну.
Хто ми? Чи може ми народ? Чи нація? Ні. Ми середовище для існування і раби забезпечених країн. Ми - відлюддя, сором своєї історії. Ми – вороги своєї єдності і незалежності,своєї державності та культури,історії та звичаїв. Ми цураємося всього рідного,навіть мови,якою захоплюється весь світ. Переписуємо історію на західний манер під впливом більш значущих країн. В наших підручниках викривлений світ, де немає боротьби, нестерпної жаги до волі і незалежності наших пращурів. Немає їх скалічених життів за нашу вільну долю і наші вільні лани. Там лише неправдоподібні факти ,нав’язливі вигадки безглуздих вчених,радих вихваляти інших заради особистої вигоди. Я озираюсь, і мені страшно,що мої діти можуть народитися вже в чужій,занедбаній країні, якщо така ще існуватиме. Чи невже ми такі сліпі і неуважні,що не помічаємо свого винищення?Не помічаємо,що нас асимілюють, а ми з того,лише радіємо. Що наші діти виростають, зневажаючи Батьківщину, а любов перетворюється на фашизм. Та невже ми не вміємо по-справжньому кохати рідну землю? Невже єдиний прояв нашої «любові» - це винищення інших? Не вірю!І буду кожному заглядати в обличчя,що б пересвідчитися у цьому. Не вірю! Я вчила іншу історію, де тисячі людей полишали домівки заради вільного подиху своєї країни,де народжувались таланти,якими і досі пишається весь світ, де слово воля викарбувано на головному тлі держави,де прапор поєднує лани з чистим небом,а людські душі з істиною. І навіть, попри те,що я народилася не в самостійній Україні, а на теренах нищення її національної свідомості,я ніколи не визнаю, твоєї смерті Україно! Не визнаю і те,що в гонитві за владою, жадібністю до грошей і підлабузництвом до заможніших країн,ми втратили найцінніше - свою гідність.
Подивіться! Нас вже давно немає як держави. Україна існує лише на глобусі. Існує як смітник, на який Європа викидає свій непотріб. Як смітник на якому ще досі квітнуть троянди із талановитих вчених, письменників, винахідників,спортсменів і вчителів. І весь світ навколо не може збагнути як в таких умовах, можна добиватися успіху,як можна просто ставати кращими на звалищі, просто заради того,щоб почути гімн, який в багатьох країнах не можуть навіть відшукати. Мені болісно,що забута наша історія,забуті справжні герої,забуте те,з чого почалося існування культури людства. Де та Європа і Росія,що починали свій шлях з Трипільського розвитку,а згодом із Київської Русі? Чи не соромно нашим людям вірити брехні, що лине звідусіль і полонить нашу свідомість? Та отямтеся мої рідні!Досить!Та невже всі блага європейських держав коштують нашої єдності і національної ідеї? Де та любов,що передається разом з материнським молоком, до всього рідного? Чи зможете ви, відчути подих карпатського лісу і гуцульські співи на чужині? Та згадайте страшний сум українських письменників в загарбницькому полоні. Нема нічого страшнішого за розлуку з рідним серцем. А українське серце тут. Тут. На полонинах Карпат і столичних майданах, на безкрайніх степах і вузьких вуличках, в галасливих містах і вихорі Кримського узбережжя.
Ми творці свого майбутнього. Ми! Нам обирати чи відкрити очі чи жити мимохідь своєї правди. Я не хочу щоб мій народ і моя країна були лялькою всього світу. Я не хочу вигинатися перед тими,хто використовує мої землі і мій народ. Я ненавиджу людей без національно-патріотичної любові. Я ніколи не зрозумію тих,хто став на шлях наслідування інших культур. Бо немає альтернативи істині. Лише в рідному українському напрямку лежить правильний шлях. І ніхто, чуєте,ніхто! Не вкаже вам іншого шляху. Ніхто,бо лише українці мають право керувати своєю державою, за яку поклали голови наші прадіди. За яку йшли в полон і за яку вмирали на чужині з надією на нас. З надією в світлий час щасливих і незалежних нащадків. Я хочу,щоб мені було не соромно перед пам’яттю. Я хочу бачити не смітник,а квітучий край, могутню,впливову державу, на яку рівняється весь світ. Яка зможе самостійно приймати рішення, пишатися своїми героями і не бути вигідною світовій спільноті. Я хочу мріяти і докласти всіх зусиль до цього.
І не варто думати,що від вас нічого не залежить. Варто лише покохати свою Україну.
20
Коментарі
анонім
129.07.11, 07:58
Браво... Дуже влучно та доречно.
Тих, хто не любить та не поважає себе(своїх пращурів, традицій, історії....) - не любить та не поважає ніхто.
любомчик
229.07.11, 08:07
Вибачте, шановна Юлчя, але це не Молитва за Україну, а, швидше, Плач за Україною! Таке сумне бачення історії, сьогодення та майбутнього України. Писати про негатив зараз дуже легко, бо він зараз на слуху.Хіба не має про що позитивне, добре написати? Наприклад, про людей? Про негаразди - це дуже просто. Хочеться гордитися своєю країною, а читаючи Вашу Молитву, тікати хочеться.
любомчик
329.07.11, 08:11Відповідь на 1 від анонім
Опусів, в яких пишуть про погане в Україні й так багато - всі новини, статті в ЗМІ.А де ж твори, в якіх про людей, що є гордістю України? Невже надбань зовсім не має? Піднімати рейтинг України треба, а не знищувати його ще більше. На Вас це несхоже!
анонім
429.07.11, 08:21Відповідь на 3 від любомчик
Так треба...
І взагалі, художній твір на злобу дня теж має право на існування. Якщо в нас геть мало митців які пишуть хвалебні оди сьогоденню, то це ж неспроста....правда ?.... Та і об"єктивна критика з середини це зовсім інше, ніж нападки ззовні...
Просто я вчора написав злу та недобру замітку...під враженням подорожі по південному сході України та спілкуванню з тамтешніми мєшканцами....ідея перегукується з даною заміткою. Свою не друкував, можливо причешу та залижу гострі моменти...а можливо і геть перероблю. От тому і сподобалася ця "Молитва за Україну"
любомчик
529.07.11, 09:07Відповідь на 4 від анонім
Что значить "Так треба"?Я не утверждаю, что надо пригладить все и выдать конфетку в красивой бумажке. Но , согласитесь, что писать о том, что все плохо - это коньюнктура. Сразу начнуть говорить о злобе дня и патриотизме и т.д. если бы название было другим - прошло. Но,,,Не хватает произведений, после которых хотелось бы гордиться тем, что ты живешь в такой стране, а так просто стыдно и больно, что мы вот так живем. У нас столько есть чем можно и нужно гордиться! Критиковать проще, но критика должа быть конструктивна. Критикуэшь, предлагай как изменить. А может надо было бы просто уравновновесить негатив и позитив? Мне все прилизанное тоже не очень нравится. Неужели Вы думаете, что я не вижу проблем и того негатива? Прекрасно вижу.
любомчик
629.07.11, 09:15Відповідь на 4 від анонім
Общаюсь с людьми постоянно и вижу настроения, но хочу сказать , что большенству эта чернуха уже надоела. Неужели из 46 млн. - все подлецы и негодяи? Если мы сами постоянно плохо говорим о своей стране, то другие о ней будут говорить хорошо? на площади звезды в Париже видела реакцию французов на выступление уличных музыкантов из Украины, пели народные песни. Восторг и удивление, что мы такая нация... А если бы они прочитали т.н. Молитву, каой бы была реакция? Нет, в этом я с Вами не согласна! А Вашу заметку хотелось бы прочитать не причесанной, просто интересно, как мы Вам. Извените, что на русском, но так быстрее.
Гість: Світанок
729.07.11, 10:15Відповідь на 1 від анонім
Вас підтримую. Мені теж сподобалось. Вчасно.
Гість: Рус с kija
829.07.11, 10:22Відповідь на 1 від анонім
Гість: lyo Dnepr
929.07.11, 11:23
Як у Вулику
1029.07.11, 11:34
все в наших руках)) давайте будувати країну - мрію наших пращурів і щасливу нашу реальність) плакати легко і бідкатись на таку злу і нещасну долю, казати "Моя хата з краю..." і чогось чекати з неба. Ми - українці і нам відповідати за власну країну.
Дякую авторці за такий гарний твір, який, можливо, і сумний, але пробуджує такі думки))