Міністерство внутрішніх справ має фінансування в розмірі 12,762 млрд за загальним фондом і 14,569 млрд за загальним і спеціальним. Українську армію, яка має купувати техніку, літати, стріляти, проводити навчання, цього року профінансовано на 14,171 млрд за загальним фондом і ще на 2,1 млрд — за спеціальним.

Нових керівників отримала міліція в Житомирській, Івано-Франківській, Закарпатській, Вінницькій, Київській, Чернівецькій, Волинській областях. Як бачимо, всі ці регіони — ті, де партія влади програла на останніх виборах. Навряд чи такий збіг обставин випадковий.

Зокрема, новими керівниками облуправлінь призначено (чи перепризначено) Олега Сала, Василя Варцабу та Віктора Русина, які відзначилися під час виборів 2004 року, що запам’яталися найбільшими фальсифікаціями в українській історії.

Також навряд чи випадково в «проблемній», з точки зору політичних результатів Партії регіонів, столиці призначено начальником Головного управління МВС у Києві генерал-лейтенанта міліції Валерія Коряка, уродженця Макіївки Донецької області. Тож «донецький» характер влади лише зміцнюється, враховуючи вагу столиці (чи й столичної міліції?) у майбутніх, і тепер уже прогнозованих, політичних подіях після виборів.

Очевидно, мета кадрових ротацій — продемонструвати міліцейській вертикалі, що ті керівники, які не забезпечують потрібного результату, виявляються покараними. Натомість не чути про покарання керівників «Беркуту», які були залучені до виїмки (й фальшування?) виборчих документів у Миколаївській, Київській областях тощо. Можливо, керівників цих загонів, схованих на пам’ятних кадрах під масками, навіть офіційно нагородили. А не лише, як підозрює громада, винагородили грошима зацікавлені кандидати.

Що ми бачимо? Нічого особливого, звичайні будні поліцейської держави. Таке вже було в багатьох країнах Латинської Америки, Азії та Африки. З одного боку, створюється вертикаль керівників міліції, готових на все. А з другого — дається сигнал самій цій вертикалі, що в обмін на забезпечення «правильних» результатів, досягнутих хоч би й у протизаконний спосіб, з боку керівництва буде лише заохочення.

За чинним бюджетом, Міністерство внутрішніх справ має фінансування в розмірі 12,762 млрд за загальним фондом і 14,569 млрд — за загальним і спеціальним. Для порівняння, Українська армія, яка має купувати техніку, літати, стріляти, проводити навчання, цього року має фінансування 14,171 млрд за загальним фондом і ще 2,1 млрд — за спеціальним.

Такого співвідношення між фінансуванням армії та міліції немає, напевно, в жодній країні, де є хоч якась армія.

Згідно із чинним Законом «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України», загальна кількість кадрів МВС (за винятком Внутрішніх військ) становить 324,4 тисячі осіб. Це в півтора разу більше за армію! Крім того, до підпорядкування МВС належать Внутрішні війська, загальною кількістю 33,3 тисячі осіб.

Тож в Україні кількість правоохоронців становить 357,7 тисячі осіб, або 786 осіб на 100 тисяч населення. Деякі країни просто не бажають згадувати, до чого довела Радянський Союз непропорційна зарегульованість суспільного життя, культ поліцейських органів та викликана всім цим економічна неконкурентоспроможність. Найбільше міліціонерів (у порівнянні з країнами і СНД, і Східної Європи) в Білорусі. Там на кожні 100 тисяч населення 1442 міліціонери. На другому місці Росія — 976 міліціонерів. Нагадаю, середній показник у світі становить 300 осіб, а для країн ЄС — близько 200. І де, в підсумку, краще захищені права громадян?

Наприклад, поряд із 2 мільярдами доларів на Українську армію («напівміфічними», бо насправді виділяється й того менше, а спеціальний фонд хронічно недовиконується), армія Польщі має бюджет 10 млрд доларів, Туреччини — 17,9 млрд, Росії — 71,9 млрд доларів (дані SIPRI Yaerbook). От що, тим часом, відбувається в наших сусідів. Витрати федерального бюджету Росії на оборону на 2013 рік зростуть на 25,8% у порівнянні з 2012 роком. Як відомо, раніше російський президент Путін заявив, що йому навіть страшно вимовляти цифру, яку буде виділено лише на переозброєння російської армії до 2020 року — 20 трильйонів рублів. При цьому, як повідомляє російський мінфін, 2013 року буде скорочено витрати в охороні здоров’я, освіті, культурі та кінематографії, соціальній політиці, а також у розділах національної економіки та загальнодержавних питань. Усе це парадоксальним чином відбувається за умов, коли Росія має найбільшу у світі кількість ядерних боєзарядів. Росія — третя у світі за кількістю поліції на душу населення.

А Україна ж не є членом найпотужнішого військового блоку, як Польща чи Туреччина, й не є ядерною державою, як Росія. Тож хто і як нас захищає? Ніхто Батьківщину вже не захищає, принаймні у владі.

Хоча для підтримки нормального рівня обороноздатності варто витрачати на Збройні сили мінімум два відсотки валового внутрішнього продукту, а закон України про оборону взагалі передбачає три відсотки.

За словами заступника директора Департаменту озброєння та військової техніки Міністерства оборони Сергія Бруля, «не вдалося знайти компромісу між оборонними потребами і ресурсами держави. Можна малювати повітряні замки, визначати пріоритети, але якщо не буде достатнього фінансування та відповідного ставлення держави до майбутнього Збройних сил, 2015 чи 2017 року нам не буде чим прикривати ані небо, ані морський простір». Тобто після нинішньої влади — хоч потоп, хоч агресія.

Міністерство внутрішніх справ має фінансування в розмірі 12,762 млрд за загальним фондом і 14,569 млрд за загальним і спеціальним. Українську армію, яка має купувати техніку, літати, стріляти, проводити навчання, цього року профінансовано на 14,171 млрд за загальним фондом і ще на 2,1 млрд — за спеціальним.

Нових керівників отримала міліція в Житомирській, Івано-Франківській, Закарпатській, Вінницькій, Київській, Чернівецькій, Волинській областях. Як бачимо, всі ці регіони — ті, де партія влади програла на останніх виборах. Навряд чи такий збіг обставин випадковий.

Зокрема, новими керівниками облуправлінь призначено (чи перепризначено) Олега Сала, Василя Варцабу та Віктора Русина, які відзначилися під час виборів 2004 року, що запам’яталися найбільшими фальсифікаціями в українській історії.

Також навряд чи випадково в «проблемній», з точки зору політичних результатів Партії регіонів, столиці призначено начальником Головного управління МВС у Києві генерал-лейтенанта міліції Валерія Коряка, уродженця Макіївки Донецької області. Тож «донецький» характер влади лише зміцнюється, враховуючи вагу столиці (чи й столичної міліції?) у майбутніх, і тепер уже прогнозованих, політичних подіях після виборів.

Очевидно, мета кадрових ротацій — продемонструвати міліцейській вертикалі, що ті керівники, які не забезпечують потрібного результату, виявляються покараними. Натомість не чути про покарання керівників «Беркуту», які були залучені до виїмки (й фальшування?) виборчих документів у Миколаївській, Київській областях тощо. Можливо, керівників цих загонів, схованих на пам’ятних кадрах під масками, навіть офіційно нагородили. А не лише, як підозрює громада, винагородили грошима зацікавлені кандидати.

Що ми бачимо? Нічого особливого, звичайні будні поліцейської держави. Таке вже було в багатьох країнах Латинської Америки, Азії та Африки. З одного боку, створюється вертикаль керівників міліції, готових на все. А з другого — дається сигнал самій цій вертикалі, що в обмін на забезпечення «правильних» результатів, досягнутих хоч би й у протизаконний спосіб, з боку керівництва буде лише заохочення.

За чинним бюджетом, Міністерство внутрішніх справ має фінансування в розмірі 12,762 млрд за загальним фондом і 14,569 млрд — за загальним і спеціальним. Для порівняння, Українська армія, яка має купувати техніку, літати, стріляти, проводити навчання, цього року має фінансування 14,171 млрд за загальним фондом і ще 2,1 млрд — за спеціальним.

Такого співвідношення між фінансуванням армії та міліції немає, напевно, в жодній країні, де є хоч якась армія.

Згідно із чинним Законом «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України», загальна кількість кадрів МВС (за винятком Внутрішніх військ) становить 324,4 тисячі осіб. Це в півтора разу більше за армію! Крім того, до підпорядкування МВС належать Внутрішні війська, загальною кількістю 33,3 тисячі осіб.

Тож в Україні кількість правоохоронців становить 357,7 тисячі осіб, або 786 осіб на 100 тисяч населення. Деякі країни просто не бажають згадувати, до чого довела Радянський Союз непропорційна зарегульованість суспільного життя, культ поліцейських органів та викликана всім цим економічна неконкурентоспроможність. Найбільше міліціонерів (у порівнянні з країнами і СНД, і Східної Європи) в Білорусі. Там на кожні 100 тисяч населення 1442 міліціонери. На другому місці Росія — 976 міліціонерів. Нагадаю, середній показник у світі становить 300 осіб, а для країн ЄС — близько 200. І де, в підсумку, краще захищені права громадян?

Наприклад, поряд із 2 мільярдами доларів на Українську армію («напівміфічними», бо насправді виділяється й того менше, а спеціальний фонд хронічно недовиконується), армія Польщі має бюджет 10 млрд доларів, Туреччини — 17,9 млрд, Росії — 71,9 млрд доларів (дані SIPRI Yaerbook). От що, тим часом, відбувається в наших сусідів. Витрати федерального бюджету Росії на оборону на 2013 рік зростуть на 25,8% у порівнянні з 2012 роком. Як відомо, раніше російський президент Путін заявив, що йому навіть страшно вимовляти цифру, яку буде виділено лише на переозброєння російської армії до 2020 року — 20 трильйонів рублів. При цьому, як повідомляє російський мінфін, 2013 року буде скорочено витрати в охороні здоров’я, освіті, культурі та кінематографії, соціальній політиці, а також у розділах національної економіки та загальнодержавних питань. Усе це парадоксальним чином відбувається за умов, коли Росія має найбільшу у світі кількість ядерних боєзарядів. Росія — третя у світі за кількістю поліції на душу населення.

А Україна ж не є членом найпотужнішого військового блоку, як Польща чи Туреччина, й не є ядерною державою, як Росія. Тож хто і як нас захищає? Ніхто Батьківщину вже не захищає, принаймні у владі.

Хоча для підтримки нормального рівня обороноздатності варто витрачати на Збройні сили мінімум два відсотки валового внутрішнього продукту, а закон України про оборону взагалі передбачає три відсотки.

За словами заступника директора Департаменту озброєння та військової техніки Міністерства оборони Сергія Бруля, «не вдалося знайти компромісу між оборонними потребами і ресурсами держави. Можна малювати повітряні замки, визначати пріоритети, але якщо не буде достатнього фінансування та відповідного ставлення держави до майбутнього Збройних сил, 2015 чи 2017 року нам не буде чим прикривати ані небо, ані морський простір». Тобто після нинішньої влади — хоч потоп, хоч агресія.

Варто згадати масштаб проблеми. Із оборонного бюджету України на розвиток озброєння та військової техніки йде 7,3%. У арміях світу (крім деяких африканських) на ці цілі виділяється до 40—50%. Схоже, влада навмисне не годує військо задля того, щоб армія перебувала в коматозному стані й раптом не згадала про свій обов’язок захищати країну.

При цьому санаторії ДУС фінансуються чудово, як і утримання резиденцій. Питання, по кому влада збирається стріляти — по ворогах, чи по кабанах, — відпадає саме собою.

Лікування всієї армії коштує майже стільки ж, як 450 депутатів і ще кількадесят вищих чиновників.

Астрономічно-безглузді витрати на Євро-2012 на порядок перевищують витрати на ключове, одвічне завдання будь-якої держави — збереження миру.

Нинішнього фінансування вистачає Українській армії лише на мешкання в казармах і малу зарплату. Майже 90 відсотків усіх коштів ідуть на харчування, комунальні видатки та грошове забезпечення особового складу. 40 відсотків танків і гармат не готові до бою. Що стосується бойової авіації, ситуація там ще гірша.

В Україні тим часом за прямого потурання влади відбувається тотальна деградація фізичних можливостей армії із захисту країни. Головна проблема України в тому, що значна частина політичної верхівки не має й натяку на наявність соціальної відповідальності, відповідальності за долю країни. Їм глибоко все одно, який авторитет матиме держава, і що буде з державою й народом після них. А між тим кілька українських олігархів цілком могли б своїм коштом утримувати ще одні збройні сили.

Може, весь секрет нехтування обороною в тому, що владі на стадіонах легше вкрасти, ніж на запчастинах для танків. Якби ж усе було так просто!

Нещодавно влада ухвалила Закон «Про внесення змін до Закону України «Про Збройні сили України», що передбачає розширення функцій Збройних сил України та кола випадків, у яких з’єднанням, військовим частинам і підрозділам та черговим силам Збройних сил України в мирний час дозволяється застосовувати й використовувати зброю та бойову техніку. Основною новацією законопроекту став дозвіл застосовувати зброю навіть не в разі озброєного нападу, а взагалі — «у разі будь-яких дій, що можуть призвести до завдання значних матеріальних збитків об’єктам, які прикриваються ними, за місцем дислокації чи в районі виконання завдань». Тобто, по суті, військам буде дозволено використовувати зброю у разі дій, котрі, на чиюсь думку, «можуть призвести до завдання значних матеріальних збитків». Отже, це —демонстрація панічного страху влади перед тим, що армія може не виконати наказ стріляти по протестуючому населенню, а також страх того, що зброя з арсеналів потрапить в руки протестувальників, урівнявши, як колись Кольт, шанси влади та громадян. А останні, до речі, за Конституцією, теж мають обов’язок захищати Вітчизну.

Щодо захисту країни владою, українцям не варто тішити себе жодними ілюзіями відносно більшої частини нинішньої еліти. Раптом щось станеться з країною, — в них є вертольоти й рахунки. Частина з них, у разі чого, буде в дезертирах, інша — в поліцаях.

Тим часом Українська армія зберегла Україну від значної кількості міжнародних ризиків у неспокійні часи початку й середини 90-х, що могли розвитися дуже трагічно, якби в України не було справді могутніх на той час Збройних сил. Військові експерти згодні: якби лишень десята частина з того, що було в України в 1990-х, злетіло в повітря або вистрілило, усім було б непереливки.

У всі часи ідея армії передбачала відданість державним, а не вузькоособистим інтересам. Без такої місії армія є просто зібранням людей і озброєнь. У цьому питанні ідея армії та нинішня влада кардинально розходяться.

Тому влада й боїться українського війська — та всіляко ослаблює та знищує його.