Написано у дві тисячі третьому. Ми чомусь навчились?

Українсько-польські відносини впродовж своєї тисячолітньої історії пережили декілька драматичних і навіть трагічних моментів. Проте, в пам’яті нинішніх поколінь чи не найболючішою травмою залишається братовбивчий польсько-український збройний конфлікт 1943 року на Волині, коли здетонували міни сповільненої дії українсько-польської історії.   Затиснуті в ідеологічних лещатах комунізму, обидва наші народи були позбавлені можливості вести чесний і відвертий діалог щодо згаданих подій, який спирався б на конкретні факти історії. Огульне засудження комуністичною пропагандою національно-визвольних змагань українців, зокрема діяльності ОУН і УПА, було лише інструментом тотальної совєтизації українського народу, а не іспитом його сумління. Поляки можуть це зрозуміти, оскільки самі, хоч і меншою мірою, пережили таке ідеологічне спотворення історії щодо Армії Крайової. Сьогодні, 60 років опісля трагічних подій на Волині, такого іспиту сумління не оминути.   Це була війна, про яку ідеологи знають більше, ніж історики. Однак достовірні факти, документи і свідчення можуть суттєво спростувати викривлені чорно-білі картини минулого. Дух правдивої історії не терпить таких чорно-білих інтерпретацій, коли з одного боку бачать тільки героїв, натомість з іншого – лише злочинців. Проте, хоч якими ретельними будуть дослідження істориків, фактологічна правда – це лише половина справи. Навіть найнезаперечніші факти, якщо вони ляжуть на ненависницьку основу душі, стануть джерелом нової незгоди й нових історичних порахунків. Тому ми закликаємо обидва наші народи у сповідальному акті сумління знешкодити у своєму серці зерна ворожнечі, визнаючи цим самим нашу віру у вищу правду любові.  Нам близькі слова Президента Польщі Алєксандра Квасьнєвського, що “глибока людська формула ‘вибачаємо і просимо вибачення’ має сенс навіть тоді, коли над кимось не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалося в минулому”. Тому ми, підписані тут українці, зважуємося на те, щоб цим своїм словом промовити водночас і до наших краян, і до польського народу.  Ми схиляємо голови перед тими українцями, які в роки воєнного лихоліття під тиском обставин і з власного вибору взялися за зброю, щоб захищати свою землю і свої родини. Ми визнаємо, що нинішню нашу свободу окуплено, зокрема, ціною їхніх великих жертв, і вважаємо, що українська держава ще не сплатила свій борг перед ними. І складаючи їм свою шану, ми просимо всіх учасників згаданих подій, які сьогодні ще серед нас, а разом з ними і все українське суспільство по-християнськи простити провини тих, хто з польського боку став причиною їхніх понівечених доль. Водночас ми просимо вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю, а в їхній особі – і в усього польського суспільства. Ми висловлюємо свій жаль, що цю зброю було спрямовано також і проти невинних і мирних польських родин, та визнаємо, що насильницьке усунення польського населення з Волині було трагічною помилкою. Сліпа помста завжди уневажнює лицарство зброї, перетворюючи військову сутичку на різанину. Ми переконані, що принцип колективної відповідальності усієї спільноти за вчинки її окремих членів не мають під собою ні євангельської, ні загальнолюдської леґітимації.  Хай же гріх братовбивства, що лежить на обох сторонах, буде відпущено Господом і відкуплено покаянням та щирим добросусідством обох народів. Усе сказане не є спробою прикрасити нашу спільну історію: вона є і славною, і гріховною водночас. Ми також проти маніпулювання історичною пам’яттю заради короткотривалих політичних вигод. Поляки та українці й далі по-різному дивитимуться на свою спільну історію, і це нормально. Проте сьогодні нас турбує, як ми дивитимемось на наше майбутнє. Ми переконані: перепусткою до нового й мирного століття нашої історії може бути не сокира месника й не жало зловорожого слова, а людське серце, що вміє прощати і просити прощення. 

Взято мною тут: http://www.ji.lviv.ua/n28texts/vidkr-lyst.htm

До чого це я? Моя реакція на останні публікації на АйЮЕй. У цій замітці я не маю наміру заглиблюватись в тему розвитку українсько-польського порозуміння чи зачіпати паралельну дуже важку тему українсько-російську. Я хочу поговорити про те, що на нашому ресурсі уже стартували передвиборні технології у вигляді цілого ряду провокативних публікацій. Зрозуміло що партія влади йде до виборів з голою дупою, що усі псевдореформи та "покращення", що усі подачки з бюджету її не врятують. Відповідно відбувається хапання за соломинку у вигляді промивання мізків за принципом "Поділяй та володарюй". Кількість публікацій про шароварників -східняків, патологічних убивць галичан, русинів- будівників "Русского мира", зловорожі наміри сусідніх держав та сусідніх народів-ворогів, заїжджена тема слов"янського братства щораз збільшується і розрахована на те, щоб довести суспільство до найвищого стану нервозності, щоб громадяни були змушені шукати прихистку в "гаранта стабільності".

Звичайно, багато публікацій будуються на історичному матеріалі, який гарненько підсовується зі сторони. Тут дуже доречно згадати фразу з наведеного вище тексту. "...  ідеологи знають більше, ніж історики." До того ж авторитет будь-якого історика ставиться під сумнів.

Я дуже хочу щоб наш народ, якому нав"язано інформаційну війну, її не програв. Для того пропоную використати старий мудрий вислів "Війну виграє не той, хто кого перестріляє, а той, хто кого передумає". З огляду на це пропоную разом передумати оцю всю шушеру, яка все більше навалюється. Мені здається, що ігнорування провокативних матеріалів, спокійний виважений тон у спілкуванні, могли б у цьому непогано допомогти. Разом з тим я з охотою вислухав би й інші корисні думки з цього приводу. 

Чекаю на коментарі. Прошу розповсюдити.