Масові розстріли в Україні навесні 1940 р.

У вересні 1939 року, після підписання угоди Молотова-Ріббентропа між СРСР і Німеччиною, німецькі війська, перемігши й окупувавши Польщу, відступили з частини захопленої території за ріки Буг і Сян і встановили нові кордони між країнами. При цьому значну частину польських військовополонених німецьке командування передало до СРСР. Серед них були люди різних національностей, які населяли територію Польщі й виконували військовий обов'язок. Одразу були відокремлені і скеровані як інтерновані до таборів Осташкова, Козельська (Росія) і Старобєльська (Україна) біля 15 тисяч польських офіцерів. Частину рядових польських солдат з пропагандистською метою було обеззброєно і відпущено по домівках. Решту - солдатів, підофіцерів, курсантів, - було розподілено у кілька новостворених таборів НКВС. Їх використовували для будівництва й ремонту доріг у прикордонних областях, а після виконання запланованої ділянки робіт бранців знищували на місцях.

З перших днів урядування більшовики розпочали арешти цивільних громадян - "воргів радянської влади". Сюди належали різні чиновники - працівники державних та фінансових установ, владних структур (судочинства, поліції), залізниці, власники виробничих, торгових та інших закладів, великі власники нерухомості (будинків, родовищ, земель і маєтків), керівники дорадянських партій та громадських організацій, котрі усі без винятку були зачислені до контрреволюційних, а також пенсіонери - колишні офіцери усіх армій, крім Червоної. Безумовно, що у цій першій хвилі репресій переважали поляки, які займали більшість високих постів і володінь. Але у багатонаціональній Галичині та Волині було у цій категорії "ворогів" багато українців, а також чимало євреїв, росіян та осіб інших національностей.

Усі обласні в'язниці були переповнені. Йшли інтенсивні арешти польських військових, яким удалося уникнути полону і перейти на нелегальне становище. Частина з них почали підпільну діяльність, спрямовану на збереження військових формацій для майбутньої боротьби за відновлення Польської держави, інші просто переховувалися.

5 березня 1940 р. на засіданні Політбюро була прийнята "суворо таємна" постанова ЦК ВКП(б). У ній було два пункти. Першим пунктом пропонувалося НКВС розглянути "в особливому порядку, із застосуванням ВМ - розстрілу", справи 14700 військовополонених польських офіцерів, чиновників, поліцаїв, поміщиків, осадників, тюремщиків, які перебувають у таборах Козельська, Осташкова, Старобєльська. Другим пунктом - те саме щодо 11000 арештованих у в'язницях Західної України й Білорусі. Перелічено і тут їх категорії: це члени різних контрреволюційних організацій, поміщики, фабриканти, чиновники, перебіжчики, колишні польські офіцери. Розгляд проводити без виклику арештованих і без пред'явлення їм звинувачення, по довідках із справ, представлених по 1 пункту - Управлінням у справах військовополонених НКВС СРСР, по другому - НКВС УРСР та БРСР. Розгляд і винесення рішення покласти на "трійку" в складі Меркулова, Кабулова, Баштакова.

Списки - "довідки" на розстріли, як це було усталено в СРСР ще з 30-х років, надсилалися місцевими НКВС до Москви, де урядова "трійка" їх "розглядала" - проставляла проти прізвищ червоним олівцем "Р" - розстріляти. Тоді завізовані у такий спосіб списки, приблизно по 100 осіб, видруковували і надсилали для виконання вироків до місць утримання приречених.

Віднайдена в російських архівах таблиця засвідчує нумерацію і дати підписання таких "вироків". Вони почалися з 1.04.40 і до 20.04 стосувалися лише трьох таборів, зазначених у 1 пункті постанови.

13 квітня, так само таємним розпорядженням, по всій Західній Україні в один день були вивезені до Казахстану родини усіх ув'язнених. До того часу вони могли носити до тюрем передачі своїм близьким, а подекуди обмінювалися й записками, які таємно передавала обслуга. Таким чином, родини більшості в'язнів знали і дату арешту, і місце їх перебування. Після 13 квітня контакти з більшістю родин припинилися.

21.04 у згаданій вище таблиці зустрічаємо списки з номерами 041/1,2,3 - 80+72+262, 042 - загальний на 418 осіб, 043/1,2,3 - 100+100+48. Проти них запис "Україна", який напевно означає обласні в'язниці Західної України. Далі списки 3 таборів з 1 пункту постанови чергуються зі списками "Україна" чи "Білорусія".

Цей жахливий злочин масового знищення громадян без суду і слідства частково був оприлюднений у час німецької окупації. Тоді у ряді міст з агітаційними цілями німецька адміністрація проводила ексгумації жертв злочинів НКВС. У Росії, в Катиньському лісі, були відкриті останки полонених з Козельського табору. Міжнародні організації проводили обстеження, були відповідні публікації. Про інші місця розстрілів 40 року тоді не дізналися. Після війни, як звично, комуністична влада заявила, що це були жертви нацизму.

Лише в кінці 80-х років перебудови й демократизації російські архіви почали оприлюднювати документи й списки цієї акції, але тільки по першому пункту постанови. Польські державні інституції та громадськість взялися інтенсивно досліджувати виявлені документи й імена, ексгумувати і впорядковувати місця поховань полонених, віддалені на кілька десятків кілометрів від кожного з трьох таборів.

Нарешті у 1994 р. був віднайдений документ, який стосувався другого пункту постанови 40 року. Це була копія списку на 3435 осіб в алфавітному порядку, де проти прізвищ з іменами, по батькові і роками народження проставлені номери зазначених вище списків-вироків по Україні. До цього списку є супровідний лист начальника 1 спецвідділу НКВС УРСР Цвєтухіна до відповідного відділу НКВС СРСР Баштакова, датований 25.11.40. У ньому лише два речення:

"Направляю личные тюремные дела, согласно списка арестованных проходящих по Вашим предписаниям 041, 042, 043 и другим. Приложение: 3435 дел в 5 мешках".

Пошук цих висланих з України до Москви справ триває й донині. Усім родинам, які розшукують відомості про безслідно зниклих тоді арештованих, уряд України і Росії незмінно відповідає, що жодних відомостей про них немає. Але ж у березні 1959 року начальник КДБ СРСР А. Шелєпін доповідав 1 секретарю ЦК Микиті Хрущову про те, що на виконання постанови 5.03.40 р. НКВС розстріляло 14552 чол. з таборів Козельська, Осташкова, Старобєльська і 7305 чол. із в'язниць Західної України та Білорусі.

Співставлення усіх цих документів допомогло зрозуміти, що для приховання злочину особові справи розстріляних були відправлені до Москви, і в Україні залишився про них єдиний слід - копія цього списку, до речі, оприлюднена лише у Польщі. Державний Прокурор Польщі передав копію списку Львівському "Пошуку". На той час тут зібралося понад 200 запитів від родин на встановлення безвісної долі близьких, які "Пошук" не міг задовольнити, отримуючи від усіх посткомуністних архівів незмінну відповідь: "Немає даних". З отриманням цього списку одразу 96 родинам було вислано повідомлення, що імена розшукуваних у ньому знайдено. Почалися пошуки місць розстрілів, які досі залишаються безрезультатними. Проте, зібрано чимало свідчень очевидців і родичів загиблих, які дають можливість зробити певні висновки та висунути ряд гіпотез, що потребують документального підтвердження.

1. Оскільки контакти між в'язнями та рідними тривали до 13 квітня, в окремих випадках - довше, то за свідченнями родин можна стверджувати, що списки з номерами 41 і 42 - з Тернопільської та Чортківської тюрем.

2. Як завжди до і після того, розстріляних або ще живих виконавці з НКВС транспортували до таємного місця поховання - найближчої зручної безлюдної або лісистої місцевості.

Ці дослідження спонукають пошуківців до продовження пошуків відомостей про обставини і місця страшного більшовицького злочину, скоєного навесні 1940 року. Документи щодо виконання смертних вироків та місць поховання (розпорядження виконавцям, їх звіти про виконання та захоронення) досі залишаються у цілковитій таємності, незалежно від реабілітації та демократизації, у багатьох країнах. Удалося знайти й оприлюднити маленьку частку таких документів у Москві, Харкові, Одесі, але стосовно 20-30 років. Невідомо, чи залишені такі документи щодо акції 40 року в Україні, чи заради таємності відправлені, як і особові справи розстріляних, до Москви. Але напевно відомо, що такі документи зберігаються без строку давності і з особливою таємністю. Крім того, відомо, що після кожного масового знищення політв'язнів більшовики розстрілювали й виконавців акції. Усе це утруднює пошук істини.

Більше цікавих статттей на тематику тут