Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Вік

МІХАЕЛЬ МОЗЕР

Міхаель МОЗЕР — професор Інституту славістичних досліджень Віденського університету, Українського вільного університету (Мюнхен) та Католицького університету ім. Петера Пазманя в Пілішчабі (Угорщина). На цьогорічному Форумі видавців у Львові в конкурсі на найкращу книжку одним із лауреатів визнали його працю «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки». Для «Дня» Міхаель Мозер поділився основними тезами із найновішої авторської книжки, вихід якої заплановано наступної весни, «Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича».

— Пане професоре, які питання можна осмислити, прочитавши вашу найактуальнішу книжку?

— Англомовна книжка має попередню назву «Language Policy and Discourse on Language in Ukraine under President Viktor Janukovyи» («Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича»). Свого роду хроніка з оцінкою, що відбувалося навколо мовних законів вересня 2010-го і серпня 2011-го років. У ній пишу про ключові моменти щодо політичних і законодавчих дій, що значно впливають на мовну ситуацію в Україні, вказую на їхню суть і розглядаю на рівні пропаганди та публічних дискусій. Описую, між іншим, чому саме «Закон про засади державної мовної політики» насправді є скандальним не лише з огляду на те, як його «проштовхнули» через Верховну Раду. Також подаю доволі нейтральні, але показові досьє тих осіб, які з 2010 р. дбають про «мовну толерантність» в Україні. Представляю їх — очевидно, цілком свідомо створений — загальний імідж поза мовним питанням, і абсурдність ситуації стає зрозумілою. Абсурдність, зрештою, починається вже з того, що російська мова в Україні захищається Європейською хартією регіональних або міноритарних мов (як на мене, це «кращий переклад» з англійської чи французької), хоча російська мова аж ніяк не є регіональною або міноритарною мовою за визначенням, бо більшість українців має постійний зв’язок із російською мовою. Навіть серед тих, у кого першою мовою є українська, абсолютна більшість регулярно вживає російську. Хартія не створена для таких мов, як видно з її перших рядків. Тому я не розумію, чому російську свого часу могли визнати регіональною мовою в Україні, якою вона вважається, нагадаю, не з серпня 2012 р., а з січня 2006 р. Поза цим, не бачу, щоби російську утискали. Я був у Харкові, Донецьку, Одесі, але не помічав, щоб російська дуже страждала. Не було враження, що там нав’язують українську, тоді як насправді важко україномовним жителям цих міст. Усі гасла про нав’язування української мови — чисте політиканство. І Хартію, зрештою, в свій час ратифікували в Україні дуже сумнівним чином. Не лише через тодішні події у ВР, зрештою, але й на дуже елементарному рівні. Хартію ратифікували на підставі перекладу не автентичної англійської або французької версії, а неавтентичної російської версії. Незалежно від того, вдалий цей переклад чи ні — професійна праця, напевно, виглядає інакше. Взагалі моя книжка сповнена абсурдними елементами, бо саме так виглядає те, що подано в назві книжки.

Продовження тут