УПА й совіцькі партизани. Порівняльний аналіз

З виступу історика Олександра Гогуна на круглому столі «Друга світова війна. Опір та колаборація», організованого Всеукраїнською Асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова доба» (Львів).

ДЖЕРЕЛО  Радіо СВОБОДА * Олександр Гогун – історик (Росія – Німеччина), автор книги «Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования, 1941–1944»*

Українська повстанська армія та радянські партизанські формування діяли на спільній території, мали спільного ворога, але й воювали між собою. Однак УПА виникла як класичний рух спротиву, а радянські партизани були спеціально створені.

Радянські партизанські загони за своєю суттю й принципами формування представляли собою не сили опору, а своєрідний «спецназ» – спеціальні підрозділи силових та каральних органів СРСР. Це не був опір населення загарбникам, це були спеціально створені загони з конкретними завданнями з Центру. Керівництво партизанських загонів призначалося й інструктувалося партійно-державним апаратом та НКВС ще до того, як територія потрапляла під окупацію нацистів. Лише потім загони поповнювалися оточенцями та червоноармійцями, яким вдалося втекти з полону. Партизани виконували накази, які надходили від військового керівництва й самі себе називали (Сабуров, Ковпак) спеціальними частинами Червоної армії. У цьому сенсі показовою є назва органу керівництва партизанами – Центральний штаб партизанського руху.

Ідейність

УПА залучало людей і обумовлювало свої дії чіткою ідеєю про здобуття волі для України. Повстанці об’єднувалися на цій основі, воювали заради цього й відповідно до цієї ідеї влаштовували свій побут. Ідеологічна мотивація, прямо скажемо, фанатизм керівного складу ОУН-УПА були дуже високі.

Великі партизанські формування мали у своєму складі політруків, але особовий склад великою ідейністю не вирізнявся. Дії партизанів обумовлювалися оперативною доцільністю та корегувалися наказами з Центру.

Організованість і дисципліна

В УПА діяла чітка дисципліна й субординація.

Партизанські загони конфліктували й конкурували між собою, а загони УПА взаємодіяли.

У розвідувальному донесенні Абверпункту України, розташованого в Здолбунові, було написано: «УПА воює не лише проти більшовицької, а й проти німецької армій. Підрозділи УПА добре озброєні і на відміну від більшовицьких банд – добре дисципліновані».

Ставлення до місцевого населення

УПА існувала й діяла завдяки підтримці місцевого населення. Тому УПА встановила на підконтрольних територіях упорядковану систему поборів, яка дозволяла вижити і селянам, і воякам. Насилля проти українського населення каралося смертю.

Партизани ж отримували підтримку з Центру, а все інше, чого їм не вистачало, забирали у місцевого населення. Документи того часу свідчать, що економічний стан територій, на яких діяли партизани, був значно гіршим, аніж на землях, підконтрольних УПА.

«Мы тот отряд, что берет все подряд», – цитував Петро Вершигора одного з партизанських командирів і зауважував, що там, де діє УПА, «населення живе багатше, бо менше пограбоване».

Партизани проводили диверсії без огляду на те, що це викликало терор нацистів проти жителів сіл, поблизу яких ці диверсії відбувалися. Більшість партизанських командирів цікавила лише кількість підірваних мостів, убитих «нацистських загарбників» та точність розвідувальної інформації.

Червоні партизани продовжили класову боротьбу й знищували «куркулів», а інколи й цілі села. Це була помста за те, що бандерівці заважали вести підривну діяльність проти німців.

Є свідчення партизанських командирів про те, що у Кам’янець-Подільському окрузі «спалювали села бульбаків», і це відштовхувало місцеве населення від Червоної Армії й навертало їх до УПА.

Партизанська війна – це війна ще й своїм населенням, яке потрапило в окупацію й було кинуте у жертву меті перемоги над нацистами. Партизанський рух ефективно виконав своє завдання: спонукав німців до дій у відповідь, об’єктом яких ставало мирне населення. Партизани були проявом воюючого сталінізму.

Моральність

Вояків УПА виховували таким чином, щоб вони показували приклад місцевому населенню. П’янство і розпуста засуджувалося. Бандерівці самі не пили й боролися з самогоноварінням на підконтрольних територіях. За основу поведінки бралася християнська мораль. Близькі стосунки головного командира УПА Романа Шухевича зі зв’язковими були винятком із правила.

А радянські партизани мали великі проблеми зі вживанням спиртного. Багато партизанських командирів мали коханок, часом кількох одночасно. Є випадки, коли партизани чинили сексуальне насилля щодо жительок сіл, до яких приходили за харчами, тютюном та одягом.