Голодування справедливості

Кожен, хто тримав тюремну голодовку, підтвердить вам, як нелегко зважитися на таке й як важко не здаватися. Якщо голодовка є жестом розпачу, то це свідчення того, що решту методів боротьби вичерпано. Якщо усвідомленим вчинком — то це доказ незвичайної волі й упевненості у своїй правоті.

Так чому ж земляки, співвітчизники, сучасники й одноплемінники, як сторонні, так і залучені в процес, легко відмовляють у повазі до вчинку, у вірі в невинуватість. У милосерді, нарешті?

Чого домагається влада, утримуючи Луценка за гратами, попри різке погіршення стану його здоров’я? Чим викликане обрання відверто неадекватного запобіжного заходу, що з неабиякою сталістю освячується судом? Вбрані в обладунок кремезні бійці в масках виглядають просто знущально поруч зі змарнілим в’язнем. Почесний ескорт спецназівців приставлено не до серійного вбивці і не до терориста міжнародного масштабу. Спецоперації з арешту й взяття під варту до суду був «удостоєний» не глава мафіозної сім’ї, не торговець зброєю, не наркобарон чи маніяк-гвалтівник. А людина, підозрювана в неправовому службовому покровительстві своєму водієві. Невідповідність інкримінованої (але ще не доведеної) провини і, по суті, вже застосовуваного покарання владу не бентежить. Але ця невідповідність мало бентежить і суспільство.

Чому саме «справу Луценка» було вибрано як показово-репресивну? Про це багато розмірковували в експертних колах і в опозиційному середовищі. Сперечалися, хто конкретно і що саме не пробачив колишньому главі МВС. Борис Колесніков проваленої «справи про «Білого лебедя»? Рінат Ахметов появи БТР на його бізнес-подвір’ї? Чи сам Віктор Федорович неодноразових нагадувань про кримінальне минуле та численних жартів? Чи так це важливо. Тим більше що без санкції гаранта арешт Луценка був неможливий. Тим більше що практично ніхто з вельмож не приховував свого задоволення у зв’язку з поселенням Юрія Віталійовича на шконку.

Настільки ж очевидно, що чи не головним спонукальним моментом була помста. Помста за свій колишній страх. Помста за очікування репресій. Помста за Майдан. Помста за нібито вкрадену перемогу 2005-го. Луценко був чи не найпривабливішою мішенню для сатисфакції. «Найгорластіший, от першим і сяде», — похмуро жартував один його давній недруг наприкінці 2009-го. Як згодом з’ясувалося, не жартував.

Безперечно, в діях влади були присутні й цілком прагматичні мотиви. Позбавити опозицію трибуна. Позбавити Тимошенко активного соратника. Позбавити самого Луценка можливості балотуватися в Раду. У тому, що вирок не буде виправдувальним, на Банковій не сумнівалися. І зараз не сумніваються. І в МВС, і в ГПУ майже не приховують свого прагнення передати справу до суду якнайшвидше. Голодовка Луценка їх налякала. Як видно, подібного вчинку від колишнього командира Майдану вони не чекали.

А ще вони не чекали особливо гострої реакції суспільства. Улюбленець народу часів Майдану відчутно розгубив симпатії населення за свої міністерські каденції. Справедливо чи ні, але саме він виявився одним з головних розчарувань помаранчевого електорату в постмайданний період. І тому режим, обравши його як першу значну ціль, вважав, що особливо нічим не ризикує.

Крім того, кримінальне переслідування Луценка влада розглядала як пробне вимірювання температури протестного електорату. Узяття під варту колишнього міністра внутрішніх справ і ряду інших високопоставлених чиновників слугувало лакмусом настрою критично налаштованої частини суспільства. Розгубляться — проковтнуть — звикнуть. Після цього можна було замахнутися і на арешт Тимошенко, котру влада, як і раніше, вважає найбільш небезпечним ворогом. Адже загалом так і вийшло. Розгубилися, проковтнули, звикли. І якщо влада до початку літа 2011-го зважиться узяти під варту і Тимошенко, це викличе значно менший суспільний протест, ніж, скажімо, у грудні 2010-го. А якщо як противага з’явиться ще й кримінальна справа, ну, скажімо, проти Тігіпка, то й Заходу буде що відповісти. Які репресії? Верховенство закону. Не вибіркове.

Чого боятися? Кого боятися? Народу, який стільки всього проковтнув і перетравив — від харківських угод до китайської гречки, від цін на комунальні послуги до горезвісного «Межигір’я»? Масштаб облаштування президентської «дачки» починає лякати навіть соратників Віктора Федоровича. І якщо це — не корупція і не зловживання, то що тоді корупція? Однокімнатна квартира, нібито незаконно отримана водієм Луценка? І якщо суспільство із цим згодне, то справді, чи варто боятися такого суспільства?

До речі, окремі громадяни в силових відомствах вважали Луценка найперспективнішим фігурантом. Мовляв, головне — знайти привід «зачинити». А там накопаємо, попресуємо. Чомусь не накопали. А спроби пресувати обернулися вчинком, який, вірю, в багатьох, пробудив повагу.

Тому що він один з небагатьох, хто показав, що можна не боятися. Показав, як треба боротися. В епоху дефіциту вчинків, у період голодовки справедливості, це було особливо важливим.

Обвинувачення в покровительстві водієві так і залишилися головним гріхом, який інкримінують одному з головних вождів полеглого режиму. Не мав він права призначати свого шофера в розвідку?

Проте якщо це невибіркове верховенство закону, то чому прокуратура не відповість, чи мали право (як нещодавно виявила «Українська правда») оформляти особистого кухаря Януковича помічником-консультантом нардепа? Що дозволяє їй отримувати бюджетну зарплату, соціальний пакет, пільги, вислугу, мати 4-й ранг держслужбовця (рівень заступника начальника управління в міністерстві), входити до складу офіційних делегацій, літаючи нашим з вами коштом за кордон. Мали право оформляти на роботу в Радбез (як писала та ж таки «УП») мало не хатню робітницю і прибиральницю секретаря РНБОУ? Якщо так, то чому Луценко за гратами? Якщо ні, то кількість «зіркових» сидільців Лук’янівки має серйозно зрости. За рахунок персонажів, які, здається, ніколи не зважаться на голодовку…

Сергій Рахманін «Дзеркало тижня. Україна» №17