Військово - промисловий комплекс України є однією з тих галузей, що належить до числа провідних у світі. І постійно розробляє та впроваджує нові сучасні зразки військової техніки та озброєнь. І не вина конструкторів, інженерів, робітників та випробувачів що найвище політичне керівництво держави не здатне забезпечити системне переозброєння української армії продукцією вітчизняних виробників. Віримо, що колись ми навчимось *виготовляти* не лише зброю та техніку найвищих світових стандартів, а й ефективних політиків - держуправлінців.
Український автоматичний гранатомет УАГ - 40.  http://video.i.ua/user/3871267/58517/331547/   Є ще українські гранатомети Валар та Форт. 
Танк Оплот, що не поступається жодному в світі   http://video.i.ua/user/3871267/58517/331549/ 
Танк Ятаган   http://video.i.ua/user/3871267/58517/331550/
Бойова машина Дозор Б   http://video.i.ua/user/3871267/58517/331551/   За прохідністю переважає Хаммер.
Бойова броньована машина Козак   http://video.i.ua/user/3871267/58517/331552/
Ракети великого радіусу дії   http://video.i.ua/user/3871267/58517/331555/
Ракети для літаків та гвинтокрилів   http://video.i.ua/user/3871267/58517/331556/

Далі буде ...

Зустрів недавно статтю у журналі "Країна" про Берестецьку битву, і вразив один епізод цієї події, що не оминув навіть хроніки наших ідеологічних воргів, - а це НАДЗВИЧАЙНО велика рідкість, щоб літописи якоїсь битви зображували героями протилежну сторону. Ось саме про цей епізод:

Коротко про подію - під містом Берестечком на Волині 30 червня 1651 року зійшлося два війська: королівсько-шляхетське численністю коло 200 000 чоловік та близько 100 000 козацько-селянської армії. Битва - найбільша часів Хмельниччини - тривала із 28 червня до 10 липня і закінчилась на жаль поразкою козаків. Під час битви, кримсько-татарські союзники зрадили козаків і на чолі із ханом Іслам-Гіреєм 3 дременули у Крим. Коли про це почув Хмельницький, то намагався повернути їх заячі душі назад у вир битви, але татари полонили гетьмана - і поминай як звали. У цей час козаки закріпившись у болотах під керівництвом тимчасового гетьмана Івана Богуна (талановитого тактика, саме завдяки йому козаків не було розбито наголову)- героїчно віддавали своє життя у боротьбі зі шляхтою. Хочу заувжити - невідомо ще як би ця битва закінчилася (історія знає багато різних випадків), але перелякані і погано обізнані селяни піддалися паніці, і почали панічно тікати, як результат - смерть, полон, ганьба.

Ось деякі епізоди описані польським істориком німецького походження Йоахіма Пасторія:

на одному із островів Пляшівки засіли й чинили спротив близько 300 козаків. У відповідь на обіцянку коронного гетьмана Миколи Потоцького зберегти їм життя вони демонстративно дістали з кишень і гаманців гроші і викинули їх у воду. Останній із цих козаків "оборонявся протягом 3-х годин проти цілого польського війська" (нагадую - це пише польський історик, далі теж цитати його) "Ускочивши в намівзатоплений човен, він спочатку відстрілювався з мушкета, а згодом відбивався косою. Він був у поганенькому барку або рибальському човні і з нього безперервно стріляв, аж поки не скінчився порох. Із небувалим завзяттям він мстився за смерть та жалісний кінець своїх товаришів... Рішучому козаку сприяло чудесне щастя й виняткова вдача, завдяки чому він протидіяв своїм ворогам протягом години. Якщо ж хто-небуть із поляків ставав супроти нього, того мужній козак розтинав навпіл. Все це вельми здивувало його величність короля Польщі, який прибув на місце й побачив, як багато людей не можуть перемогти одного. Ось чому король  сказав, що подарує йому життя, коли він складе зброю. Але козак відповів, що йому не до серця пропозиція короля, що він не тільки хоче жити, а й померти, як воїн." Шледер - цей розділ він назвав "Нечувана мужність козака" - додає: "Із великим жалем король дивився на цю смерть, тому що в грудях козака билося геройське серце."

По сьогоднішній день ходять чутки, що темними ночами то тут, то там миготять зелені вогники на місці цих подій, - кажуть, що це душі загиблих козаків, що блукають. У цій битві зі 100 000 вояків, українці втратили близько 10 000 чоловік.
1908-го року архімандрит Почаївської лаври Віталій Максименко ініціював увіковічнення пам*яті загиблих козаків. Розпочався збір пожертв для спорудження меморіалу на острові Журавлиха в заплаві лівого берега Пляшівки. Проект комплексу, зведеного 1910-1914 років, розробив петербуржець Віктор Максимов. На Журавлиху в червні 1912-го року із села Острів перенесли Михайлівську церкву 18 сторіччя.

Слава героям, що полягли у боротьбі за Україну. І для того щоб бути героями, щоб мати мужність боротися одному проти тисяч ворогів - не потрібно папірця підписаного бувшим уркаганом, щоб називатися ГЕРОЄМ, бо у нас це звання отримують не ГЕРОЇ, а СРАКОЛИЗИ дупи нашого пРезидента.

4 листопада — 100 років від народження першого командира УПА Дмитра Клячківського

Легендарний революціонер, про якого складено пісні. Освічений, здібний юрист, фінансист і військовик, життя якого обірвалося на 34–му році. Дмитро Клячківський (псевдо — Клим Савур) організував і очолив повстанську стихію на Волині і став одним з перших командирів Української повстанської армії. Згодом, коли УПА очолив Роман Шухевич, Клячківський керував відділом УПА–Північ, що воював проти збройних сил усіх «великих завойовників», якi зазіхали на українські землі: проти нацистів, проти Совєтської армії та польської Армії Крайової.

У польській історіографії досі побутує теза, нібито саме Клячківський віддав наказ про ліквідацiю поляків на Волині. Відомий дослідник історії ІІ Світової війни Володимир В’ятрович, працюючи над книжкою «Українсько–польська війна», проаналізував документи того періоду і з’ясував, що «наказу винищувати поляків» не було. «Польсько–український конфлікт розпочався як стихійний, — каже історик. — Однак у липні 43–го до конфлікту приєдналися відділи УПА на чолі з Клячківським. До речі, участь Савура в конфлікті на Волині розглядали влітку 1943–го на засіданні ІІІ Великого збору ОУН. Утім більшість членів проводу виправдали командира, бо в той момент, коли конфлікт настільки розгорівся, УПА була вимушена втрутитися. Це були акції щодо деяких польських населених пунктів, які стали опорою для загонів червоних партизанів та польського підпілля. Мешканців змушували покидати ті населені пункти. При цьому з обох боків були вбивства, жертви».

Достеменно не відомо, яка родина була в Клима Савура. Одні джерела говорять, що його батько був банківським службовцем, інші — що бідним селянином. Народився він у Збаражі на Тернопіллі, гімназію закінчив на Станіславівщині (нині Івано–Франківщина), потім — юридичний факультет Львівського університету. Відбув службу в польській армії. Опісля працював у кооперації «Народна торгівля». У жовтні 1937 року був арештований польською поліцією. Провину Клячківського не змогли довести,і його звільнили. Коли ж після «золотого вересня» Савура арештувало НКВС, то засудило до розстрілу. Утім смертний вирок замінили 10–річним ув’язненням... Незабаром на рідній землі з’явився третій «гість». «Повстанчі загони під його керівництвом у жорстоких боях з німецькими загарбниками і бандами червоних партизан загартувались, зміцніли й зросли на силах так, що на... округах Полісся і Волині зовсім прогнали німецьких загарбників та уможливили народові вільно жити і розвиватися»,— йшлося в повідомленні Проводу ОУН про загибель Клячківського.

До речі, щоб «ліквідувати» Савура, радянська держава задіяла близько 5 тисяч енкаведистів. Савур був хорошим конспіратором, як дослідив і описав у своїй монографії Ігор Марчук, на відстані кілометра від нього завжди перебував відділ особливого призначення у складі 60 осіб для прикриття. Командир ніколи не ховався в підземних криївках. Удень був у лісі, а вночі — на конспіративних квартирах. У січні енкаведисти взяли в полон хворого на тиф «язика», який під тортурами не лише розповів, де буває Клим Савур, а й погодився показати ті місця особисто. Отже, як дослідив Ігор Марчук, тисячі «визволителів» оточили чималу територію щільним кільцем. 12 лютого 1945 року командира застрелили «при спробі втечі».

У 1952 році ОУН посмертно нагородила Клячківського Золотим хрестом Заслуги з наданнямзвання полковника. У 1992–му рівненські рухівці з ініціативи Василя Червонія на місці загибелі Савура в урочищі Лісничівка насипали символічний курган та поставили хрест. Навесні 2001 року після депутатського звернення Червонія тодішній голова СБУ Володимир Радченко повідомив, що останки Савура було захоронено в районі «Грабник» у Рівному, де містилися в’язниця та обласне управління НКВД. На тому місці нині встановлено каплицю.

Ярослава МУЗИЧЕНКО для "Україна Молода"

Микола Євстафієв, який потрапив у друкарню УПА підлітком, пройшов усе коло покарання за це: в’язницю, шахти Воркути, голод, зневагу. Підпільний друкар

Коли розпочалася війна, Миколі було 14 років. І як тільки у Шубкові організували гурток–боївку «Юннати», він відразу став її членом. Сільські «юннати» читали разом національну та політичну літературу, а ще — вивчали зброю, принципи користування нею, вчилися стріляти. Навесні 1942 року один із старших хлопців запропонував Миколі та його товаришу навчатися друкарської справи. Усе літо хлопці бігали до сусіднього Тучина вчитися, але восени на друкарню напали невідомі й забрали майже все обладнання.

— Весною приходить один із товаришів і каже, щоб увечері були готові, — розповідає Микола Олександрович, — одягнені, з продуктами, зі зброєю, якщо є. Коли нас привели у криївку, то ми побачили розкомплектовану друкарську машину, викрадену з Тучина. «Оце, хлопці, ваше завдання — щоб вона почала діяти», — сказали нам. Прийшли додому, все розповіли товаришу, який нас загітував на навчання. А він у відповідь: а якщо вас направити на ті машини, що діють, будете працювати? Будемо, відповідаємо. По зв’язку дісталися на місце. Там були і справні друкарські машини, і папір, і шрифт. Отож невдовзі ми зуміли видрукувати першу газету — «Земля і влада». Її випускало формуванню УПА «Поліська Січ» під проводом Бульби–Боровця. Та ж перша криївка, куди ми втрапили, як згодом виявилося, діяла від ОУН Степана Бандери. Отож ми перейшли від одного формування до іншого, самі того не знаючи. Ми не те що не цікавилися цим, ми просто не були обізнані про тертя, що відбувалися серед керівництва цих організацій. Основна мета для нас була — боротися. Згодом довелося Миколі Олександровичу побувати і на Степанщині, де випускав газету «бульбівців» «Оборона України». Друкували також листівки, відозви до селян. А з наближенням фронту надійшло розпорядження: неповнолітнім хлопцям вертатися додому і законспіруватися. А зрадив товариш...Після відновлення радянської влади почалася масова мобілізація в армію. Миколу теж забрали. Доправили в Орловську область. Але, оскільки йому на той час було лише 17 років, після кількох місяців перебування у казармах відправили додому — Восени 1944 року пішов я до школи, провчився в дев’ятому класі тижнів три, — продовжує Микола Євстафієв. — І один із товаришів моїх, Андрій Тивончук iз Тучина, мабуть, пішов на службу до НКВС, тому що привів до мене енкаведистів. Мене арештували. Я, звичайно, спочатку відмовлявся від усього. А тоді начальник відкрив двері і впустив Андрія.Ну що ж було відмовлятися, разом же газети «бульбівців» друкували... Далі було слідство. У в’язниці карали за будь–яке порушення — голосне слово, сміх. Відразу відправляли в карцер. Били немилосердно і вдень, і вночі, домагаючись «зізнатися у всьому». Коли ізолятор сухий, то ще півбіди: хоч простору було катма — два кроки вперед, два назад, однак можна було хоч походити. Але карцери під сходами — то жах! Там весь час капала вода. Холодно, зима ж надворі, а в карцері вогко, аж лихоманка б’є, і зігрітися ніяк, навіть кроку не зробиш — така тіснява.

У грудні 1944 року доправили Миколу Євстафієва з Тучина до Рівного, де і відбувся суд, який виніс вирок — 20 років каторжних робіт і п’ять років позбавлення волі. Згодом етапом відправили на Воркуту, до якої довелося добиратися в голоді та холоді 21 добу.

На шахтах Воркути

— Коли під час слідства ще можна було витримати, то на етапі це було щось страшне, — поринув у спогади Микола Єв­стафієв. — Годували нас раз на добу. Давали скибочку мерзлого хліба і кілька солоних хамсин. Води коли дадуть, а коли й ні. Пити дуже хотілося. А вагони поїзда скріплювалися великими болтами, на яких від морозу з’являвся іній. То ми ставали в чергу, щоб облизувати ті болти.Воркута запам’яталася Миколі Володимировичу тяжкою непосильною працею на шахті, коли доводилося довбати мерзлу землю й витягувати на– гора  тисячі тонн вугілля, і постійним бажанням щось поїсти та попити.

— Доводилося працювати землекопом, довбати вічну мерзлоту. Бараки, в які поселили, світилися дірами. Коли мороз, то ще нічого, а у відлигу, прокинувшись, відриваєш мокрого бушлата від нар — і сам мокрий наскрізь.А ще постійно хотілося води. Рятував сніг. Сніг пили, їли, ним і вмивалися. Добре, що зима там триває довго.Можливо, саме перебування в забої і врятувало життя Миколі Євстафієву, адже під час суворих воркутинських зим, коли температура досягала 50 градусів морозу, а хуртовина збивала з ніг, у шахті, як не як, було хоча б тепло. А вже на четвертому році перебування на засланні освоїв ще й нову професію — машиніст підйому. Тоді стало трохи легше: краще почали годувати, постіль видали. А після смерті Сталіна «політичних» почали потроху випускати. З Миколи Єв­стафієва, який свій злочин скоїв неповнолітнім, зняли судимість і відпустили додому.

Ніколи не думав, що все витримаю

Спочатку він поїхав з товаришем на Херсонщину, де починали будувати зрошувальний канал. Влаштувався там машиністом, а допоки роботи не розпочалися, навідався додому. Там повна хата бід: страшні нестатки, мама — інвалід. Її сльози і прохання повернутися додому виявилися сильнішими за бажання їхати на чужину.

— Я не скажу, що тут було дуже погано, але тавро бандита, буржуазного націоналіста я носив на собi завжди. Спочатку не міг влаштуватися на роботу, місця колишньому каторжанину не було ніде. Згодом допомогли добрі люди вступити до Великомежиріцької сільськогосподарської школи, здобув професію пасічника. Були в житті періоди, коли доводилося працювати будівельником, а ще 26 років присвятив поштовому зв’язку. І скрізь свою роботу виконував добросовісно, але постійно тінь минулого переслідувала.

— Позбувся її, коли проголосили незалежність України, — підсумовує розповідь Микола Олександрович. — Через деякий час у нас в селі організувався осередок Народного Руху, де мене обрали його першим головою. Ми упорядкували могили загиблих за Україну, що були занедбані, реставрували пам’ятник загиблим петлюрівцям, знищений за часів радянської влади. Я ніколи не думав, що все те витримаю: тюрму, і каторгу, і голод. А от довелося. І сьогодні, на 85–му році, я це вам розповідаю. Дякувати Богові, що ще живу.

Найкращим своїм життєвим надбанням Микола Євстафієв вважає знайомство й одруження з Вірою Трохимівною, з якою прожили душа в душу понад 50 років, виховали трьох дочок. Нині дідусь радіє внукам–козакам. Він дуже вірить, що Україна ще розквітне і стане такою, про яку мріяли сотні тисяч нескорених.

Ольга ДЕМ’ЯНЧУК (Україна молода)

Я не знаю чому Судоплатов у своїх мемуарах спотворив сцену знищення генерала Шухевича.
Вчинок дивний, нелогічний і тому підозрілий. Гадаю – причина в тому самому страхові. У фільмі «Нескорений» показано один цікавий епізод з життя МГБ-шного генерала, коли загін чекістів що полював на Шухевича сам потрапив у пастку повстанців. Цей факт справді існував – генерал Судоплатов тоді покинув своїх підлеглих під кулями повстанців, а сам пацюком чкурнув у кущі. Коли він помирав, він явно бачив в уяві той  край, тірічки, ліси і гори. Край де носіїв більшовицького щастя з дівочих очей, з дитячих посмішок, від смерекових ярів та галявин, звідусюди разила ненависть. Ненависть спресована в набої.

PS: ось як повинен виглядати коротко розділ про УПА у підручниках наших дітей. Слава Героям!

Останній бій.

Але це сталося пізніше. А у 49-му році відсутність гучних успіхів дала змогу Хрущову критикувати методи Ковальчука. Почався останній період боротьби більшовиків з УПА – остаточне знищення.
На Волинь і у Карпати було перекинуто чотири дивізії ВВ МГБ для «остаточного вирішення бандерівського питання». Знову почалося блокування населених пунктів. Умови були сприятливі – місцеве населення вже стомилося від війни, а Заходу стало не до українців. Ані обурення населення, ані реакція колишніх союзників, «совок» більше не турбували. Виснаженні війною повстанці несли втрати. Загинули шеф штабу УПА полковник Гасин, командувач УПА-Захід полковник Сидор, крайовий провідник ОУН Петро Козак, головнокомандувач УПА генерал хорунжий Роман Шухевич. Боївки УПА були витіснені на погано доступну місцевість – болотисті ліси Північної Волині і Карпатське високогір’я.

Після смерті Сталіна збройна боротьба вщухла як така. Влада пом’якшила свій тиск. Повстанці у відповідь склали зброю. У 1954 році був зраджений і потрапив у полон останній командувач УПА Василь Кук. Нещодавно його ховали 50 000 осіб з військовою шаною та салютом. Як героя у Незалежній Україні за яку він воював.
Повстанці програли ту війну. Власне – вони й не могли її виграти. Вони лише вберегли від маховика більшовицьких репресій та бузувірського розкуркулення чималу кількість своїх земляків. Чи виявилися земляки вартими своїх рятівників – треба відповісти їм самим.

А нам лишився нелюдський, лиховісний, неосяжний розумом страх, який ще й досі живе в серцях живих щурів з НКВД та їхні нащадків. Він дивиться з їхніх очей у спорах і з їхніх рядків на форумах. Вони й досі не можуть спокійно міркувати про УПА, з їхніх очей і зараз лине обурення, істерика та звіряча лють за якою
вони ховають нелюдський страх. Страх, що породжують згадки про часи коли вони приперлися у колишню російську Волинь в якості визволителів (офіційно) і червоно-більшовицьких поневолювачів (реально).

Вони аж надто гарно розуміють що повстанські загони були лише верхівкою айсбергу. Підґрунтям існування УПА було глибоко ешелоноване підпілля ОУН що забезпечувало діяльність повстанців. Але й воно з’явилося не на пустому місці. Підґрунтям для опанування ОУН свідомості людей на теренах занятих більшовиками
(до 39-го року ОУН у сеймах Західної не мала й третини депутатів) були інститути громадянського суспільства що існували в умовах ринкової економіки навіть у далеко недемократичній Польщі. Чекістів і їхніх нащадків бісить сама думка про те, що хтось може опиратися їхньому свавіллю.

Частина 9: http://blog.i.ua/community/2808/811444/

У волі на сторожі.

Всі претензії «совків» до бандерівців можна звести до одного питання: «Навіщо все це? До чого ці жертви?»
Справа от у чому. За свідченнями останнього командувача УПА Василя Кука, вся безглуздість подальшої війни стала зрозуміла командуванню УПА ще у 47-му. Було зрозуміло, більшовики не зупиняться ні перед чим. Але й припинити боротьбу УПА не могла. Більшовики не йшли ні на які угоди і визнавали тільки один спосіб припинення війни – повну капітуляцію УПА на їхні мовах. Лихо в тому що тільки й виключно наявність збройних загонів у лісах змушувала більшовиків дотримуватися принаймні видимості законів. Колективізація у Західній в порівнянні зі Сходом відбулася вражаюче м’яко. Причина була єдина – кожен більшовик-беспредєльщик ризикував зловити автоматну чергу у спину. Капітуляція ОУН і УПА означала б карт-бланш більшовикам для масових репресій серед населення. А так чекістам було не до населення – вночі вони до вікон підходили з опаскою. А ну як по той бік у вікно повстанець цілить?
На зборах лідерів ОУН та УПА було прийнято рішення – обмежити бойові сили необхідним мінімумом. Решту – розпустити по домівках, або поселити в інших місцинах під чужими документами. В лісі лишилися «віділи» та «боївки» чисельність по 10-50 осіб кожна. В разі необхідності їх модна було звести в підрозділ чисельністю до куреня (батальйону). Потім – повстанці знову розчинялися в лісі.
Тягар роботи було перенесено з загонів УПА на підпілля ОУН. Було поставлено мету – популяризувати ідеї ОУН на Східній Україні та створити молодіжний резерв підпілля. Крім цього повстанці здійсняли рейди на терени сусідніх держав. Це був шалений ідеологічний удар по більшовиках. Червоній пропаганді доводилося пояснювати чого б це у «щасливому» совецькому союзі діють повстанські загони.
Треба було виграти час. Треба було дочекатися пом’якшення тиску репресій – і цією подією стала смерть Сталіна і хрущовська «відлига». В перспективі треба було зберегти підпілля до часів коли стане можна оголосити незалежність України – ними стали економічна криза наприкінці 80-х, горбачовська «перебудова» і
серпень 91-го.

До речі валити «совок» навіть не знадобилося – сам зруйнувався мов гнилий хиткий сарай.

Поставленої мети підпілля ОУН досягло у повній мірі. На нові ж виклики вже Незалежної України відповідати мусить вже наступне покоління.

Частина 8: http://blog.i.ua/community/2808/811443/

Періодично у пресі з’являлися заяви від командирів УПА (інколи – мертвих) із закликами припинити збройну боротьбу і скоритися перед більшовиками. На тих хто не вірив – впливали методом публічних повішань і розстрілів. Невиправні села, що відмовлялися скоритися колгоспній системі і більшовицькому пануванню просто виселяли на меридіан Ангари. Діяльність більшовиків дала свої наслідки. У містах приватний підприємець був ліквідований як клас, а села повільно заковували в кайданах колгоспів.
Й нарешті не можна не згадати найбільш бузувірський прийом більшовиків – заселення Західної вихідцями зі Східної України та Росії. Чимало людей що поїхали у Західну спочатку раділи тій перспективі. В голодних совецьких Донбасі та Наддніпрянщині люди знали – у Західній немає голоду. Завдяки демагогії совецької пропаганди люди просто не уявляли в яке пекло їх несе. Коли ж люди приїздили до Західної – виявлялося що назад дороги нема. В щасливому СССР людина не могла змінити роботу самостійно – тільки переводом з посади на посаду. А тепер уявіть що відчували люди виховані в умовах піонерії-совка-комсомолу,
потрапивши в глухе село, де повстанці-бандерівці по вулицях пішки ходили? З людьми що виросли на прикладі Павлика Морозова додатково проводили роботу по лінії МГБ, партії та комсомолу, спонукаючи їх до стукачества. Ба-більше. «Нєдоносітєльство» за совецькими законами вже вважалося злочином. Тож з точки зору командирів УПА потенційним стукачем міг бути КОЖЕН переселенець.

Переселеним східнякам не лишили вибору: або – стучи і помирай, або – мовчи і потрапляй за колючий дріт. Повстанцям так само не лишили вибору. Або – терпи біля себе поселенців та потрапляй у пазурі МГБ, або – стріляй в поселенців. Холодно й розважливо більшовики кинули одну Україну під кулі іншої, цинічно усвідомлюючи, закладе переселенець господарчого села або родину командира УПА – добре. Уб’ють переселенця – не біда, нового пришлють. Убитий східняк і після смерті працюватиме проти підпілля
ставши черговим прикладом «бузувірства бандерівців». Уявіть собі кампанію по перевозу громадянських спеціалістів у воюючу Чечню. А тепер зважте – у 40-х чекісти саме так і вчинили. Завалили повстанців масою беззбройних людей, які не мали жодного стосунку до цієї війни.

Коло замикається. Переселенці що потрапили під той каток ще й досі вважають що винні у їхніх бідах бандерівці і тільки бандерівці. Стукачі (несвідомі, усі так жили) стають невинними жертвами. Совецька влада що посприяла появі людей в зоні повстанської війни стає святою. Чекісти – невинні, «вони лише наказ
виконували». А ті хто боровся проти бузувірської влади зі зброєю в руках лишається винний у всьому.

Частина 7: http://blog.i.ua/community/2808/811442/

Чомусь найбільший розголос здобули провокації МГБ у вигляді дій спецгруп перевдягнутих у форму УПА. Тут треба зазначити що переважно такі спецгрупи діяли з метою розвідки – приходячи у певне село, просили харчів, прийняти поранених, полагодити зброю, надати зв'язок з проводом ОУН. Пізніше по всіх виявлених
адресах до хазяїв вітали опери з МГБ. Ще один варіант – коли спецгрупа свідомо тероризувала населення з метою відвернути його настрої від УПА. Засіб насправді, старий мов світ. Щоправда було у цього засобу два чуттєвих недоліки. По перше спецгрупі було украй небезпечно зустрітися за справою з реальним загоном УПА. Розплата приходила миттю й на очах у місцевого населення. Тому діяли ці групи переважно в районах де опір УПА був майже придушений. Другий недолік – в деяких районах спецгрупи затероризували місцеве населення до таких меж що викликали обурення навіть совецької прокуратури.

Більшовикам за місцем помешкання були потрібні не трупи, а терплячі слухняні живі кріпаки.
Звичайно проти повстанців працювала пропагандистська машина більшовиків. Доводилася безглуздість збройної боротьби проти совецьої влади. Людям доводили що совецька влада – сама українська, а колгоспна система – сама вигідна. Весь негатив подавався як тимчасове явище викликане війною. В якості доказу, було поліпшене матеріальне забезпечення міст та районів опанованих більшовиками.
Цікаво, але факт. За Совецької влади Західна Україна забезпечувалася набагато краще за Східну і абсолютно краще за Центральну Росію. Те саме стосувалося Прибалтики та Кавказу де теж діяли повстанські загони. Тож висновок очевидний, за совкове благополуччя уродженцям Західної дякувати треба не щирій совецькій  владі, а повстанцям УПА. В Росії ніяких повстанців не було, й тому (з точки зору навіть східних українців) жили росіяни в Центральній Росії у самих злиднях. Так само й нині. До речі, становище «регіону на особливому утриманні» нині в Росії займає Чечня.

Частина 6: http://blog.i.ua/community/2808/811441/

Зашморг у комплексі.


Війська заперли на базах. Тепер їм доручали тільки охорону шляхів і стратегічних об’єктів та забезпечення діяльності оперативного складу МГБ. У ліси рушили групи «осназу МГБ».
На місцях «заражених бандитизмом» створювалися «випадкові пункти», фактично – блокпости з залогами у 100-200 осіб. Офіційно вони мали забезпечувати відбирання хліба у селян. Реально – забезпечували дії груп озназу. Саме напад загону УПА на такий пункт показаний у фільмі «Карпатське золото».

Загони осназу нишпорили по лісах, помічаючи все: чисельність загонів, середній вік повстанців, канали зв’язку з селами, розташування запасних баз, бункерів, криївок. Коли про певний загін добувалося максимум інформації, осназівці переходили до здійснення засад та нальотів. А потім до справи ставали
оперативники в селах та Внутрішні війська у лісах. Як правило загін оточували на одній з баз, після чого район по площі обробляла артилерія. Тікати було нікуди – всі запасні бази було блоковано, на повстанців скрізь чекали. Щоправда так райдужно все відбувалося тільки у теорії. Боївки Служби Безпеки полювали на
самих осназівців, командири УПА теж гав не ловили. На лісових галявинах розгорнулася безпрецедентна за жорстокістю і цинізмом війна, що нагадувала зіткнення траперів з індіанцями на Дикому Заході.

Більшовики не гидували нічим. Колишні офіцери МГБ Санников та Судоплатов у своїх мемуарах визнавали факти регулярного спалення селянських хат та застосування проти повстанців УПА отрути, розривних куль та психотропних речовин – засобів заборонених усіма світовими військовими конвенціями. Людський
ресурс і технічна перевага були на боці більшовиків, а повстанці несли нові й нові втрати.

Продовжували працювати й оперативні частини МГБ. Тривала вербовка агентури, розробка родин оунівців, виявлення підпілля ОУН та співчуваючих. Нищили канали зв’язку підпілля з селом, з містом, з Заходом та з чорним ринком. Водночас опери МГБ ретельно перевіряли свої лави. Було зрозуміло що в органах хтось має ворожити повстанцям, звідкілясь вони мали інформацію про діяльність МГБ. Агентів СБ та «кротів» виявляли і нищіли.

З місцевих комсомольців, фронтовиків, добровольців, колишніх повстанців (що здалися, повіривши у більшовицьку амністію) і просто кримінальних злочинців що згоджувалися служити за винагороду з майна «родин бандитів», формували «істрєбітельниє батальйони». Це був вагомий аргумент проти УПА. «Стрибки» (так їх охрестили тамтешні мешканці, пізніше цю кличку совецька пропаганда переробила на «яструбки»), знали мову, звичаї, місцевість, а інколи знали в обличчя бійців та командирів УПА. Під час прочісувань «стрибки» ставали прокляттям для місцевих мешканців та підпілля ОУН. Єдина вада – боєздатність
під час сутички з загонами УПА рівної чисельності, «стрибки» виказували тільки за умови підтримки штатних підрозділів МГБ. Воно не дивно – зрадник сміливцем не буває.

Частина 5: http://blog.i.ua/community/2808/811440/