Пухнасте антиЯ

Я мляво переставляв ноги, як два зав’ялих гладіолуси.Світлий, приємний день, який майже ніхто і ніщо не може спаклюжити. Тільки я зі своїм поганим, як у некормленого лева (а краще- вампіра), настроєм. Хіба що...Ні, не варто на тому зациклюватись. Краще глянути навруги, відчути, як життя навколо нас грає, співає, живе... Ось біжить маленька дівчинка з жовтими шовокими кудрями, така весела, безтурботна. Хоча коли-небудь все круто... Та що це зі мною! Чому, коли щось не складається в мене, я не можу радіти за всіх навколо! Лише тому що їм щастить більще і частіше, аніж мені? Невже я таких егоїст?! Треба щось з цим робити. Ось біжить песь, увесь грязнющий і облізлий, але по очах видно, що радий життю. Ех! Мені б в нього повчитися. Біжи, друже, на тебе чекає все життя! А замість цього він підійшов до мене і уткнувся носом у мою ногу, глянувши при цьому на мене своїми бездонними очима-криницями. І нащо, друже, ти це зробив-настрій у мене ні до чорта, а тут ти, псино! З цими думками я зі всієї сили пхнув його ногою. Потім шкодував, але тоді- ні. Тоді хотілось його, бідного невольника цього світу? ще відлупцювати, та я, слава богу, зміг втриматися. В мене наче біс вселився. Раніш не міг пригадати, як про цей стан в народі кажуть, а тепер точно знаю: “Очі, як у жаби, Стан, як у баби, Руки, ноги, як у рака, А сам злий, немов собака.” Точно щось таке. Колись на селі почув, а в пам’яті відклалося. Я сидів і далі. Собака втік, тож далі свою злість зганяв на голубках, що літали навколо, підбираючи насіння, розкидане малечею. Сидів і чекав. Сам не знаю чого. Стемніло. Людей навколо стало менше, а, точніше, їх майже не було. Під кінец один чи два пройшли повз мене. Поплентався додому, повільно так, бо хоч на мене і чекали батьки і купа незробленого домашнього завдання,та розмовляти не з ким не хотілося. Тож і йшов, дивлячись на ясні зорі. Так і дійшов, милуючись безмежними просторами всесвіту над головою, і вдома отримав по повній програмі за піздній прихід. …А як би хотілось мені забити, покинути усе це. Назвжди. Чому б і ні?! Адже я вже тепер бачу, що цей світ не для мене- вчитися, мати відповідальність..Мабуть я просто народився не в той час і не в тому місці. А де б було краще? Та хоч у тій самій загадковій Трансильванії з її вампірами. А ще краще стати одним із них і творити хаос у світі. Крушити, ламати, пити кров! Оце вже інша справа! Тут є де розійтися. Кров мене завжди приваблювала своєю червоністю, надзвічайною важливістю, а тепер( коли б я став вампіром) то і своїм смаком. Ах! Чому ж я не там. Бути серед насправді СВОЇХ, а не серед цих малих і незначних чоловічків. Які тільки те і роблять, що нічогісінько не роблять. Тільки занепастять своюм життям матінку планету і здохнуть. І що далі? Нічого. Отож. А вампіри інші. Вони відданіші один одному і є лише живою ланкою біосфери на землі. Люди ж- якийсь вийняток, тупікова ланка розвитку. Ну то й що , що вампіри п’ють людську кров! Було б кого жаліти. Я б теж з радістю поласував цими смачненькими нікчемами. І зробив їм цим послугу. Яку, запитаєте? Прерву їх жалке існування лише на шкоду світові. Я вже тепер бачу перед собою чітку картину, наче це і насправді колись було( а може і було?). Збираючись разом, ми тихенько крадемося лісом. Темним і тихим. І ніхто не перейде нам, вампірам, дорогу, бо всі знають хто володарює світом. Лише десь далеко-далеко чутно, як пугач вирвався на полювання. Ми його не торкатемося- одного поля ягоди. І...все- гробова тиша. Як у моєму склепі. Ось, нарешті на горизонті замаячили ліхтарики-там якесь село. От скоро поласуємо! Пир буде на весь світ! А, звичайно, вони будуть метушитися, кричати, благати залишити їм життя...Ан ні! І, уявляючи всю ту картину, мої губи розплилися у злорадній посмішці, кров закипіла у жилах і я відчув, наскільки я голодний. Ми все так само крадемося тихо, непомітно, ніби над землею літаємо. Що далі? Далі буде смерть. Звичайно когось серед нас теж вбьють, та це гірше лише для чоловічків- вони за це поплатяться. А ось я вже і на передмісті і стукаю у перший будиночок, що трапився у мене на шляху. -Хто там? Не відповідаю. Нехай думають- відчиняти чи ні. Це нічого не вирішує. Бо їх усіх чекає смерть. Швидка. Бо я ду-у-уже голодний.