Навіщо Україні вивішувати прапори «країни людожерів»?

На справжній суспільно-політичний подвиг спромігся канал «1+1», який показав історико-публіцистичний фільм «Радянська історія». Фільм, який гостро критикує та викриває радянський комуністичний тоталітаризм і показує його глибоку сутнісну спорідненість із нацизмом і фашизмом. Дивно, як тільки «група 233», що проголосувала у Верховній Раді за вивішування на адміністративних будівлях червоних більшовицьких прапорів і заперечень рішень Євросоюзу та ОБСЄ про тотожність фашизму і комунізму, злочинів нацизму і сталінізму, не заборонила цього показу. Коли в Україні владою насаджується сталінізм і совєтизм, такі фільми починаєш сприймати як ковток свіжого повітря, як промінь світла в мороку.

Автори фільму показали істотні збіги ідеології комунізму з ідеологією інших різновидів тоталітаризму, зокрема, процитували надзвичайно показові фрагменти статті Ф. Енгельса в «Новій рейнській газеті» в січні 1849 року, де йшлося про те, що цілим рядом етносів Європи є «расове сміття», наприклад: баски, серби, бретонці, шотландці та інші. На думку ще одного основоположника марксизму-ленінізму, ці народи відстали в своєму розвитку і не зможуть сприйняти ідеї комунізму, внаслідок чого вони повинні бути «принесені в жертву революції».

«Радянська історія» продемонструвала, що те, що в комуністів називалося «контрреволюційною нацією», то у нацистів проходило як «неповноцінна раса». Видне місце у фільмі займає трагічна доля України, про яку сказано: «Людство не знало ефективнішої системи знищення людей, аніж та, яку було реалізовано в Україні взимку 1933 року».

Нинішня влада доводить, що жодного голодного геноциду не було. Однак уже давно обнародувані повідомлення, які в 1930-х роках консул Італії в Харкові передавав до свого МЗС: «За тиждень було створено службу з відлову кинутих дітей... Опівночі їх відвезли вантажівками до товарного вокзалу... тут перебував медичний персонал, який проводив сортування. Тих, хто ще не опух із голоду і міг вижити, відправляли в бараки на Голодній Горі або в комори, де на соломі помирали ще 8000 душ, здебільшого діти. Слабких відправляли в товарних поїздах за місто і залишали вмирати далеко від людей. Після прибуття вагонів усіх небіжчиків вивантажували в заздалегідь викопані великі рови. Щоночі в Харкові збирають по 250 трупів, померлих з голоду або від тифу. Помічено, що більшість із них не мають печінки, з якої готують пиріжки і торгують ними на базарі» (Чорна книга комунізму. — М., 2001).

Як пише російський історик Марк Солонін: «Товариш Сталін вивіз на експорт із голодуючої країни 17,3 млн. центнерів зерна 1932-го і 16,8 млн. центнерів зерна 1933 року.

Того ж року, коли в Харкові пекли пиріжки з людською плоттю, із СРСР на експорт було відправлено 47 тис. тонн м’ясо-молочних продуктів, 54 тис. тонн риби; країна людоїдів експортувала борошно, цукор, ковбаси, соняшник...»

Але мають рацію товариші комуністи, не все так погано було під прапором Леніна — Сталіна. У декого залишилися й цілком приємні спогади про ту епоху. Ось, наприклад, враження дружини сина на той час уже опального колишнього члена Політбюро товариша Каменєва: «Вийшла я заміж у червні 1929 року. Казкове життя, казкова...квартира на Манежній площі, напроти Кремля. Шість кімнат... Я їздила по обіди. Везли в термосах — не вистигало, це ж близько від Кремля, а машині нашій — скрізь зелене світло. Обіди були смачні, кухарі чудові, дев’ятеро людей були ситі цими обідами на двох. До обідів завжди подавалося півкіло масла й півкіло чорної ікри... Разом з обідом можна було взяти гастрономію, солодощі, спиртне... Горілка червона, жовта, біла. У карафках... Чудові відбивні». У фільмі «Радянська історія» розповідалося, як уже після «великої перемоги» в таборах ГУЛАГу над в’язнями проводилися жахливі медичні експерименти в дусі нацистського нелюда з Освенціма доктора Менгеле... І ось тепер прапори цієї держави, цього режиму, прапори Голодомору і ГУЛАГу зобов’язали нас вивішувати ті 233 суб’єкти, що натискували на кнопки у Верховній Раді.