Верона. Душа. Любов.

Вона прийшла одного дня і захопила в полон мою душу. Я їхала в маршрутці до людей яких на той момент воліла б ніколи не бачити. Я злилась і боялась. Сил не було. Ноги підкошувались, коліна тремтіли, руки безвольно висіли. Очі давно вже були сухими.

Я їхала в маршрутці і раптом відчула. Вона розкрилась в мені, як квітка розкриває свій бутон. Вона зігріла мене, вона зігріла світ навколо. Вона навчила мене тому що вміє кожен, але чомусь не робить цього.

І я побачила. Я побачила які всі прекрасні. Я побачила душі людей. Великі душі маленьких дітей. Вони світились, кожна по своєму але всі однаково. Чисті й прекрасні, не заплямовані, справжні. Вчинки перестали мати значенян і прийшло розуміння.

Розуміння того що в житті кожної людини є величезна кількість причин і ще більша кількість наслідків. Люди ненавидять, бояться, роблять помилки, зляться, ранять інших, ранять себе, змінюють світ (той світ в якому ми живемо, світ, який для мене – не справжній) на гірше... дуже часто на гірше і рідко на краще. Вони зациклюються на дрідницях. Вони переживають через втрату речей. Вони ображаються через пусті слова. І вони тихо помирають коли роблять гірше їхнім близьким. Вони, як і я, не будди, не просвітлені, не мудрі. Вони не знають правди і лише іноді їм, як тоді мені – дається шанс побачити. На одну частку секунди. Навіть менше. Але це бачення залишається назавжди.

Побачити те що все простіше і прекрасніше ніж здається. Наші очі – закриті. Наші душі – закриті, заточені в тіло, заточені в мозок. Дитячі травми, психологічні особливості, і ще купа факторів які керують нами все життя. Як багато змінюється від того в якій родині народилась людина, як її виховували, які книжки вона читала, чи ображали її в дитинстві, чи били батьки чи підтримували, чи злились вчителі, чи були в неї брати й сестри, старші чи молодші. Це все і ще багато всього впливає на кожну людину, на її подальший шлях. На її бачення навколишнього світу та себе.

Але це все не змінює одного. Це все не змінює ДУШУ людини. Те світло що є в кожному.

В той день, в тій маршрутці, в тому настрої до мене прийшла любов. Та справжня любов, що зрівнює між собою друга і знайомого. Та любов що знищує як поняття слово «ворог» бо немає ворогів, є тільки ті що думають, що вони є ворогами. Та любов що вчить пробачати. Вчить, але не може змусити. Та любов що є краплинкою, менше ніж краплинкою – справжнього світу поряд із яким живе людина. Поряд, бо людина сама створює цей світ іллюзії і лише деяким вдається з нього вибратись.

«Верона» нагадала мені про той день. Нагадала що можна любити всіх, що можна пробачати всіх. Що немає значення де ти і хто ти. Є лише одне що має спражнє значення – любов. Ромео і Джульєтта помились відмовившись від життя вони не дочекались одне одного, вони не зробили спражньої спроби жити в ім’я любові. Він – міг дочекатись її. Вона, навіть після смерті коханого могла б принести любов у цей світ і мир у ці дві сім’ї.

І добре що знайшлись ще двоє, що змогли своєю любов’ю об’єднати сім’ї. Бо ненависть, це теж форма любові, просто інакша, викривлена. Форма що не приносить щастя, але може як і любов – об’єднати.