Русофільство: ще один український проект? (частина перша)

Зауваги про невтілене прагнення

Упродовж усієї української історії, як сформулював у своїй історичній есеї Іван Лисяк-Рудницький, найбільшу вагу мали три екзистенційні проблеми: питання взаємин із сусідами на півдні - тюрко-татарськими етносами та Османською імперією; із сусідами на Заході - поляками; врешті, взаємини із Московською державою та Російською Імперією на північному сході. Всі ці три чинники залишили помітний слід в історії та ґенезі української нації.

Спершу, на перебіг подій на території України від часів пізньої античності впливала непевна ситуація на межі із степом. Почергова зміна станів конфронтації та співіснування, яка століттями була притаманна стосункам між осілими та кочовими культурами, однаковою мірою ґенерувала і ризик, і шанси та ресурси: без неї неможливо уявити собі ані торгівельної потуги середньовічного Києва, який виступав посередником між Сходом і Заходом, ні Гетьманщини й Січі в якості ранньоукраїнських державних утворень. Незахищеність кордону зі степом призводила до нечуваних людських жертв. З іншого боку, найбільша катастрофа середньовічних східних слов’ян – монгольська навала XIII сторіччя – стала однією з найважливіших передумов етноґенезу українців у південно-західній Русі. Тюрко-татарський “фронт” у північному басейні Чорного моря, який проходить впоперек території сучасної України, зник у XVIII сторіччі після успішно проведених Російською Імперією турецьких воєн.

Те ж стосується і польського “фронту” української історії, який був остаточно зруйнований з появою нового післявоєнного порядку: віднесення українських областей до теренів польського панування упродовж століть призводило до неймовірних утисків та кривавої конфронтації, з іншого боку сприяло залученню українських діячів до світу західної політичної, культурної, аксіологічної системи. Власне вона у поєднанні із східнослов’янською візантійською орієнтальною спадщиною українців і сформувала специфіку української культури: вітальність і наполегливість, а водночас роздвоєння і тендітність. Як наслідок – протилежні діагнози: одні підкреслюють дивовижний успіх процесу становлення української нації попри майже повну та неодноразову втрату еліти та інтерпретують українську ґетерогенність як плюралістичний шанс, інші вказують на той факт, що українська національна свідомість до сьогодні залишилася minority faith (вірою меншості – англ.), а українська культура без цілеспрямованих affirmative actions (підтримчих заходів – англ.) мабуть ніколи не оговтається від наслідків двох століть русифікації.

Таким чином, ми підійшли до третього “фронту” української історії, а саме російського. Лише він досьогодні залишається “відкритим” і приховує в собі конфлікт. Але поставимо питання так: а чи був цей фронт фронтом? А може, і російська і українська історія лише порівняно пізно змінила сенс українсько-російських стосунків, які спершу були амбівалентними та різноманітними, і лише потім стали виключно стосунками на “фронті”?

Обидві сторони презентують чимало нібито цілком непохитних переконань. Більшість росіян і на десятому році української незалежності цілком очевидно не можуть з нею змиритися. Навряд чи існує якийсь інший дискурс, окрім античеченських настроїв, який би настільки об’єднував розколоте та дезорієнтоване російське суспільство так, як антиукраїнський, – чи йдеться про неолібералів, чи про ура-патріотів, олігархів чи представників декласованої інтелігенції: усі вони радо товчуть Україну. Одне з останніх свідчень – статейка в Коммерсантъ-Власть (Замочены в Ингуле // K-В.– № 32.– 15.VIII.– 2000), котра називає політику уніфікації та нівеляції, що її провадила Єкатерина II в басейні Чорного моря і яка призвела до ліквідації Запорозької Січі у 1775 році – “однією з перших антитерористичних операцій у Росії” – між іншим також свідчить про те, що антиукраїнський та античеченський дискурси за певних обставин можуть переходити один в одного. Чи йдеться про українських козаків, а чи про чеченських бійців – усіх їх Росія століттями успішно “мочит в сортире”.

З іншого боку, національно налаштовані українці не терплять жоднісінької московитської краплі у власній історії успіху і ладні задля цього іґнорувати численні факти власної історії або трактувати їх перекручено. Варто згадати хоча б про той факт, що українська та російська культура принаймні від часу включення більшої частини території України до складу Росії перебували у тісному зв’язку, і обидві розцінювали це як великий здобуток. Те, що українська еліта з кінця XVII століття була важливим людським резервуаром для модернізації Росії – один з аспектів взаємної історії, який доводить, що вона не завжди розвивалася за схемою “русифікація – опір”. Той факт, що патріотично налаштовані українські активісти були в Російській державі від початку XIX століття звичним явищем, ілюструє українсько-російську амбівалентність. Чоловіків та жінок, які досліджували українську історію, збирали національну культурну спадщину, творили українську мову, заклали підвалини пізнішого масового українського руху, їх об’єднували переконання, які сьогодні відкидають як “локально патріотичні”. У часи, коли політику визначали транснаціональні та династичні ідеї імперії, а селянські маси, які складали 95% української нації, усвідомлювали себе переважно як “тутешні”, “не-міські жителі”, “селяни”, “русини”, “руські” і не виконували найсуттєвішої передумови національної комунікації – вміння читати й писати – думка про українську національну державу за французьким зразком була такою далекою, що її ніхто всерйоз і не висловлював. Протоукраїнська самосвідомість була достатньо гнучкою та часто інтеґрувала найрізноманітніші елементи, які нерідко заперечували один одного, що за певних умов призводило до суперечливих коаліцій.

Турбота про підтримку соціального status quo та відданість династії, особливо у першої ґенерації діячів українського “відродження”, поєднувалася із ностальгійними спогадами про “старі права та свободи”, які існували на території Гетьманщини ще до середини XVIII сторіччя, що перетворило гетьманську Україну у складі Росії на привілейовану територію. Останнє містило у собі прихований конфлікт, перше було цілком у дусі царської держави.

Окрім вище переліченого певну роль у розвитку протоукраїнської ідеї відігравали також романтичні соціально-революційні та ліберальні уявлення, які в свою чергу йшли в парі з антипольскими та антикатолицькими упередженнями. Орієнтація на соціальне питання та народну мову як медіум освітньої революції на селі прив’язувала “українофілів” до загального російського дискурсу реформ у народній освіті та звільненні селян – щонайпізніше від часу польського повстання 1863 р. полонофобія стала реакційною державною лінією і, до речі, першою ознакою “націоналізації” російської внутрішньої політики. Те, що полонофобія зумовила подальшу українофобію багато антипольськи налаштованих українців усвідомили тільки після того, як український культурний рух був розбитий і паралізований. Але спершу численні українці (скажімо, Пантелеймон Куліш) на певний час добровільно впрягалися в антипольську політику царського режиму – і це теж один із розділів українського русофільства.

В цілому ера українсько-російського порозуміння та взаємної інспірації закінчилася у 1863 р. Ще у першій половині XIX сторіччя романтичний українофільський настрій надихав дослідників української старовини із середовища освічених росіян і викликав хвилю симпатії до “російської Італії”. Україна вважалася “справжньою” Руссю, де начебто збереглася справжня пам’ять про старі слов’янські традиції та козацьке лицарство. Власне на цій хвилі симпатії досягнув перших літературних успіхів українець на прізвище Гоголь. Проте далекосяжні, модерні концепції українського розвитку всередині Російської Імперії, тісно пов’язані з російським дискурсом реформи, які відмовлялися від двосічного меча полонофобії, стали жертвою державних репресій. Той, хто намагався поєднати прогресивні елементи протонаціонального “відродження” із вимогами соціальних реформ та федерального устрою в Росії, був класифікований як державний ворог, який зазіхав не лише на уявлення про “исконно русскую землю” Україну, але й на підвалини імперії: “Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно опасных в крае агитаторов” (Емський указ 1876 р., пункт 11). Русофільські концепції, тобто концепції, які бачили майбутнє України в політично-культурній єдності з Росією, і ліберальні переконання стали несумісними речами, бо будь-який русофілізм у підросійській Україні з 1863 р. був проектом реакції.