Легенда про Зірку

Легенда про Зірку

(оптимістичний етюд)

У холодній темній безодні надала Зірка. Вітри розпачу жбурляли її з одного боку безкінечності в інший.

Сумна самотність оповила її ковдрою, а безвихідь голками впивався в молоду душу.

"Куди я лечу? Кому я свічу?"- кружляли гарячкові думки.

Довго Зірка блукала, падала, об щось ударялася в темряві жорстокості і безнадії, їй вже почало здаватися, що цій безодні немає ні кінця, ні краю. Все втратило сенс. Це все...

Аж ось... що це? Спалах, ще - блиск. Знову й знову. Світло, яке з силою пробивалося крізь щілини мурів і огорож, що вимостила безодня. Зірка чимдуж кинулася вперед. Кожен момент наближення надавав їй сили і впевненості, вона відчувала, що, кали прилетить туди, то отримає відповіді на всі питання, І страждання її закінчаться назавжди. Прилетівши до омріяного світла, захоплення від побаченого не мало меж. Перед нею величаво поставала зеленаво-блакнтна планета в лазуровому сяйві, її краса та загадковість вражали, радували і лікували зболене серце горе-мандрівниці.

Зірка не чула себе від щастя, вона тисячі, десятки тисяч, мільйони разів облітала навколо диво-планети і не могла намилуватися її чарівністю. Та якось пригледіла вона невеличкий клаптик суші. Такий уже милий та гарнесенький. Придивилася ще - маленький, охайний, а краєвид багатий. Він вражав своєю красою. І саме над ним Зіронька почувалася спокійною та захищеною.

На заході цього клаптика знаходилися предковічні мудрі гори, вкриті розкішним сніговими кожухами і підбиті смарагдовим хутром ялинових та сосоиових лісів. Там поволі ходили отари золоторунних овець, гілки кущів ломилися від ягід та горіхів, гордовитий голос трембіти лунав як дихання на повні груди.

Північ. Все вкривали життєдайні болота, оповиті серпанком туманів. Вони дають сили народжуватися тисячам джерельцям, що потім зливаються у повноводні ріки, які наче кровоносні судний несуть у собі солодку прохолоду вологи до кожного куточка цій землі.

На сході... безкраї, просторі степи. Ковилове безмежжя, п'янка чебрецева воля притягує до себе.

Тут золотаве море пшениці дивиться на високо-блакитне небо карими очима соняшників з яскраво-жовтими віями.

А. південь - це загадкова казка, де чарівний півострів яскравою перлиною врізається в чорну велич моря.

Зірці стало цікаво.

Хто ж живе на цій землі?

Які люди?

Які у них душі?

І заглянула вона у їхні серця. Побачила, що люд працьовитий, добрий та ширий душею, привітний, милосердний. А дітки в них такі вродливі та слухняні, просто диво... їй стало так радісно на душі, бо здалося, що вона знайшла рай, все тут було бездоганним,

Але що це? Знову відчула Зіронька той холод, наче безодня наближалася. О! Ні!!! В очах людей не було віри і надії у життя. Вони всі дивилися вниз, бо вгорі не було жодного блиску чи спалаху. Зірка зрозуміла, що світло, яким вона світиться, може дати людям впевненість, надію та віру в життя людям, яким моторошно йти через роки-віки-тисячоліття...одним, її покликання – провідник. І пригадала Зірка, яку силу в життя дав їй той спалах, далекий блиск, вирішила людям допомогти, бути провідником до їх мрій...

- Та чи вистачить моєї сили всім? - засумнівалася. — Я гукну інших моїх сестер-зірок, які в безодні блукають і страждають, хай допоможуть цьому народові і віднайдуть самих себе.

І пролунав голос! Лункий, дзвінкий, чистий, сповнений жаги до життя, Здригнулась безодня, розкололася, і міріади зірок оповили небо чудернацькими малюнками. Підняли люди голови, цілий народ стояв, посмішки з'являлися на устах дорослих і малих, їхні очі дивилися у глибину неба, де сяяли мрії.

Упав голос Зірки на землю і став мовою людей з чарівного шматочка землі.

- О Країно, моя! Україно!