Тривога і, громадський транспорт стоїть (питання, на хіба, вже риторичне). Треба їхати, лови маршрутку. Я вже в ній. Стою на задніх дверях у куточку. Людей багато.
Помітила
його у вікно. Кремезний хлопчина, близько 30. Намагається робити все
швидко але рухі розкоординовані, хаотичні і повільні. Хоча видно, що він
намагається все робити швидко. В голові думка:-"мій" Спостерігаю далі.
За ручку вхопився лише з другої спроби. Розумію, що може здатися, що він
випивший. Зайшов останнім. Не встиг схопитись за поручні, як водій
закрив двері і різко рванув з місця. Хлопчина звісно ж навалився на
чоловіка поряд. Отримав купу лайки, вибачився спробував спіймати
поручень, маршрутка різко загальмувала. Він полетів в інший бік, на
старенького але досить моцного дідуся.Той теж не поскупився на лайку, ще
й додав:- "ти платити збираєшся?"
Жіночий голос:- "та він п'яний, ще й не платить!"
Хлопчина
вибачається, лізе до кишені. І я вже знаю, що він зараз дістане. Саме
зупинка, відкриваються двері. Трохи людей виходить. Я хапаю хлопця за
рукав футболки і тягну до себе. Запихаю його в куток стаючи між ним і
натовпом. Він нарешті дістає УБД. Каже: "Треба показати!"
Я
кажу що все добре, кажу щоб тримався. Він береться масивною рукою за
поручень, дивиться на мене і посміхається. Так щиро, по дитячому. Потім
каже: "Вони не розуміють." і посміхається ще ширше.
Відповідаю: "Я розумію. Ми впораємось."
Він каже: "А як ви там, така маленька?" Кажу: "Так як і ви."
Ще дві зупинки їхали мовчки. Потім переглянулись, посмінулись і я вийшла.
Кажете
військові, що вижили і повернулись, небезпечні для суспільства. Та це
ви небезпечні для військових. Покричали б ви на нього ще трохи, срані,
втомлені від війни, і він би не витримав, і вклепав когось з вас. І був
би правий. Бо тоді б хоч один відчув на собі краплинку його болю. Але ж
то він винен. Винен, що занадто довго захищав ваш спокій, ваше життя,
ваших дітей, ваші роботи, ваш світ. Винен що вижив. А ви, с@ки, білі і
пухнасті, за його спиною втомились від війни?
Люди, коли ви перестали бути людьми?
Коментарі
Голубка
117.06.24, 15:09
nasinynka
217.06.24, 15:53
Цей біль буде ще довго. Ми це вже проходили, але забули. Ті, хто старший. А молоді не пам'ятають.
"Афганці".
Хлопчики, поламані тою війною.
Їх теж боялися брати на роботу, запрошувати в компанію, де мав бути алкоголь, зрештою просто спілкуватися. Вони були непередбачувані.
Чому????
Бо вони просто не могли НІКОМУ розповісти про те, що пережили.
Але їх було менше.
А зараз це вже ціле покоління.
10 років!!! 10 років!!! 10 років!!!
Бережімо наших хлопчиків, бережімо ці скалічені душі, а часто і тіла.
Це не Афган. ВОНИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ І ЗАХИЩАЮТЬ НАС ВСІХ.
Хай кожен допоможе їм в міру своїх сил: пропустить в черзі до каси, поступиться місцем у транспорті, відкриє вхідні двері. Будьмо людьми.
анонім
317.06.24, 17:42
Те у кого кто то на войне, ее ненавидят, но не устают ждать и надеятся, что все обойдется и мы победим.
bagheera
417.06.24, 17:43Відповідь на 2 від nasinynka
а они даже не садятся. зашёл с палочкой военный. я подорвалась, чтобы его усадить, а он: да Вы что? женщина не должна уступать мужчине место! я говорю: Вам должна! а он уцепился за поручень и стоит
nasinynka
517.06.24, 19:02Відповідь на 4 від bagheera
Так, це їм дорого коштує, нам навіть не здогадатися, як дорого..
Стільки всього пережити і ще й тримати в голові, що серед мирних треба бути спокійним і ввічливим.
Голубка
617.06.24, 20:17Відповідь на 2 від nasinynka
Цей біль буде ще довго., так, мабуть все життя....
Голубка
717.06.24, 20:20Відповідь на 3 від анонім
Ті, у кого діти на війні - переживають війну щодня у своїй душі, ця війна у них вдома, щоденні болі серця і душі...
Недоспані ночі і тривога за синів, молитви щохвилини і мрія про мир.
Голубка
817.06.24, 20:21Відповідь на 4 від bagheera
bagheera
917.06.24, 20:23Відповідь на 5 від nasinynka
несколько лет тому назад была на тренинге Френка Пьюселика, одного из создателей НЛП. он в психологию пошёл после Вьетнама. понимал, что таких, как он, надо спасать. он приезжал к нам, когда началась АТО. и предупреждал, что нет подходящих для этих ребят психологов. их такому просто не учили (а кто знал, что надо?). тогда прошедших АТО ребят было просто очень сильно меньше. а сейчас... и им всем нужна будет помощь. а кто поможет? они ведь реально переживают то, что пережить колоссально сложно. они другие. лежала в Мечникова с девчушкой 22 лет. воюет. у неё страшный диагноз (по себе знаю, увы). говорю: будете комиссоваться? а она: нет! там свои.
Голубка
1017.06.24, 20:24Відповідь на 5 від nasinynka
Коли настане мир - прийдуть вони - наші рідненькі зі своїми пораненими тілами і душами, зі своїми *порваними* нервами і психологічними травмами...
Потрібно буде наше терпіння, допомога, повага, любов.Багато любові....