М. Романищин: витоки формування мистецьких уподобань

     Михайло ріс сиротою – померла мама, коли йому виповнилося сім місяців, а  батько Микола напередодні війни подався до Німеччини на заробітки. Михайлом та його старшою сестрою Іриною опікувалися бабка і дідусь, про якого майбутній художник зберіг найсвітліші спомини.
Витоки формування мистецьких уподобань і національного усвідомлення Михайла Романишина пов’язані з середовищем інтелігенції Великого Березного – просвітян, активних учасників становлення Карпатської України, речників української національної ідеї, ентузіастів аматорських театрів і хорових колективів …
      Уже зрілим художником в листі до своєї вчительки він писав: « … Зараз я побачив себе малим хлопчиком, який перший раз завітав до Вас і побачив… у кімнатах Ваші авторські роботи. Це була моя перша картинна галерея і, можливо, тут перед Вашими роботами я вперше задумався над своїм майбутнім, мені захотілося намалювати так, як і у Вас, - красиво. За це Вам спасибі!».
У творчості М.Романишина поєдналися дві своєрідні та яскраві школи живопису: закарпатська і київська. Від батьківського порогу і від аудиторій та майстер-класів Ужгородського училища прикладного мистецтва (1948-53 рр.), де його наставниками були Й. Бокшай, А.Ерделі, А.Коцка і Е. Контратович, беруть початок життєві і творчі дороги художника.
Карпати виколисали Михайла, виховали щирим русином-українцем і були невичерпним джерелом мистецького натхнення. А з Києвом його зріднили студентські роки в художньому інституті (1953-60 рр.) та понад сорок років життя і праці. «Між Карпатами і Києвом, - наголошував він, - багато спільного в структурно-ластичній побудові рельєфу. Окрім того, Київ ніби моноліт і в історичному розумінні. І доля у нього сувора, буремна і прекрасна, ніби Карпати». Цим пояснюється зображення художником київських сюжетів переважно з висоти пташиного льоту, ніби з гірських вершин, підкреслюючи спорідненість з ними столичних пагорбів.
      Синтез закарпатської та київської живописних шкіл визначив індивідуальний стиль М.Романишина – переконлива сталість і бережливе ставлення до традицій українського малярства, поєднання матеріальності форм з декоративністю та колористичністю вирішення теми, народності мотивів з оригінальною інтерпретацією та наповненням сюжету фольклорною спадщиною.
Михайло Романишин був співцем духовної величі людини та неперевершеної краси рідного краю. Михайло завжди вважав, що найсуттєвішою умовою нашого існування є гармонія між людиною і природою. Цією ідеєю проникнута уся його живописна спадщина з колосальним жанровим і тематичним розмаїттям.
       Так, у сюжетних картинах («Лісоруб», 1963, «І на оновленій землі», 1964, «Ранок», 1966, «Свято», 1967-69, «Вівчар», 1969, «Джерело», 1970-71, « На порозі», 1971-72, «Свято праці», 1975, « Пісня про рідний край», 1980-82, «Великдень», 1995 та інших) істотна роль відведена краєвидам, що стверджує єдність людини і природи.
       Аналогічний підхід властивий ніжнозадушевним натюрмортам художника («Черемха», 1977, «Київський ранок», 1980 ) і особливо психологічно витонченим портретам  - «Бузок. Портрет В.Мартиненко», 1978, « Поет Д.Павличко», 1985 та ін.
Для пейзажного живопису М.Романишина характерне ліричне і, водночас, епічне звучання з глибиною простору і неосяжністю неба, райдужною гамою кольорів, інтимним і святковим настроєм – як освідчення в коханні до рідної землі («Копиці» і « Озеро в горах», 1975, « Веселка» і « Яблуні цвітуть», 1977 та ін.)
        Полотна Михайла Романишина підкоряють романтизмом і ліризмом світосприйняття, звучанням поезії та музики. Дійсно, подарував людям щастя відчувати чистоту прозорого повітря, духмяність смарагдових лісів і п’янкого чебрецю на мальовничих міжгір’ях, осінній вогонь чорнобривців, квітуче буяння яблуневих садів, тихий шелест трави, дзюркотіння бистрих гірських струмочків, хмільну свіжість цілющих джерел, ніжний дотик струнких смерек до синього неба. Ці відчуття ставали ще яскравішими, коли Михайло співав.
       Загострене почуття обов’язку спонукало Михайла займатися громадсько-культурною та адміністративною діяльністю, обмежуючи свою найзаповітнішу пристрасть – заняття малярством. Визнаний  художник працював у Міністерстві  культури, неодноразово обирався відповідальним секретарем Спілки художників України, був членом правління спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, публікував статті та рецензії, був організатором численних виставок українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Останні 11 років життя Михайло Романишин очолював найбільшу мистецьку скарбницю України – Національний художній музей. Подвижницьку роль митця художник вбачав не лише у формальних ознаках, а в глибинній сутності і духовних вимірах мистецтва, в естетичному опорі системі, у відродженні українства у собі та своїй творчості,  в активному його пропагуванні.
        Михайло Романишин мав рідкісний дар безкорисливості та готовності слугувати людям. Народний художник України Володимир Микита називав його «повпредом» (повноважним представником) закарпатців у Києві. У ті часи закарпатські митці мали істотні преференції у експозиціях виставок, в т.ч. і зарубіжних, та у централізованій реалізації творів завдяки участі М.Романишина у численних художніх радах та експертних комісіях Міністерства культури і Спілки художників. Доречно сказати, що дарунком своїй малій Батьківщині став споруджений з його ініціативи і підтримки пам’ятник А. Ерделі та Й.Бокшаю в ужгород-ському альпінарії.
Михайло Романишин був лю-диною незрівнянної духовної краси, благородства і любові. Своє життєве і мистецьке кредо він сформулював у одному із останніх інтерв’ю: «Для кожного митця – письменника, композитора, актора чи художника – найважливіше любити те, що становить суть твоєї творчості, що ти утверджуєш прикладом свого життя. Це – думи про Вітчизну, високі ідеали, сумлінну працю. Усе інше, на мою думку, лише доповнює, поглиблює, розкриває оту тріаду. З тієї ж любові постає і прагнення високого професіоналізму – прояв чесності та честі кожної людини, а не лише митця».