Колективізація у світлі документів і долі горян

         Господарська книга Сухівської сільської ради (Великоберезнянський район Закарпатської області) за 1946-1947 рр. дає нам уяву про стан господарств сухівських селян перед створенням «колгозу». Соціалістичні зміни тоді ще не були помітними. Так само, як і давніше, селяни мали у своїх господарствах усе необхідне, починаючи від зернових культур і аж до льону і коноплі, для виготовлення домотканого полотна. Інакше кажучи, той сільський уклад, що творився упродовж попередніх віків і натуральний характер господарювання у перші два роки радянської епохи не змінився. У селі Сухому тоді тільки вісім чоловік володіли земельними ділянками. Меншими одного гектара. Від 1 до 2 га мали 35 дворів, а від 2 до 3 га - аж 42. Володіння від 3 до 4 га були у чотирьох господарів Сухого,  а два газди - Іван Бортованець та Станко Павлик давали раду 5-гектарним угіддям. Стефан Пазяк 1896 р. н. (дружина - Анна Мицьо 1917 р.н) мав тоді близько 7 га землі, 4 голови ВРХ, 2 кобили, 8 овець, вівса на площі 2,88 га, жита - 0,29 га, картоплі - 0, 58 га, капусту, льон, коноплі… Всі показники цього господаря у порівнянні із минулим, 1946 роком, зросли. Тоді у Сухому найбільшим було господарство Івана Мищака (дружина Олена Кречко, 1900 р. н.). Це - 12 га землі, 3 коні, 2 корови, 4 вівці, молотарка, віялка, вози, плуги. У 1946 році газда Іван Мищак засівав вівса на площі 4,6 га, жита - 0,58 га, ячменю - 0, 26 га. Картоплі - 1,15 га, а також невеликі площі під капустою, льоном, коноплею. У 1947 році показники господарювання землероба зменшилися на половину через те, що його зарахували до прошарку «куркулів». Ще 1945 р. такими вважали власників 28 га гірської землі, а наприкінці 1946 р. куркулями називали володарів 10 га,  а із 1947 р. - 8 га земельних наділів. Окрім володіння землею, критерієм для визначення цього статусу було і «використання найманої праці». У червні 1947 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, котра передбачала посилене оподаткування куркулів. Їх позбавляли всіх пільг, за несвоєчасну сплату непосильних податків - штрафували, за несплату - притягали до кримінальної відповідальності. Тодішньою мовою усе це називалося «економічна ліквідація куркулів як класу».
         Процес створення у верховинських селах організацій, заснованих на колективній власності, був явно примусовим. На місцях насильно створювали так звані «ініціативні групи з організації колгоспу». У Тихому така група була створена у вересні 1948 року. Її керівниками стали безпартійний селянин Михайло Федорнак, 1912 р. н., та колишній член компартії Закарпатської України Михайло Лущак, 1909 р. н.. Наприкінці грудня того ж 1948 року проголошено про створення у Тихому колективної сільгоспартілі «Червоний партизан». Фактично ж вступати до новоствореного колективного господарства продовжували і впродовж 1949 і 1950 рр. Сам ініціатор і перший голова артілі став її дійсним членом аж 11 березня 1949 року.
         Подібні процеси під опікою Великоберезнянського райкому ВКП(б) відбувалися й у Сухому та Гусному. Там також «само організувалися» колективні господарства імені Хрущова та імені Щорса. Перший голова артілі імені легендарного командарма Михайло Вірван, 1913 р. н., подав заяву про вступ у колгосп 2 липня 1949 року, а наприкінці того ж місяця його приклад підтримали усі 80 дворогосподарств Гусного.
          Усі межі земельних ділянок тих, хто вступав до сільгоспартілі, ліквідовувалися, земля переходила у колективне користування і закріплювалася за колгоспом державним актом «навічно». Із «усуспільнених» земель у користування колгоспного двору виділяли до 50 соток землі. Намагання отримати хоча б цю «підсобну» ділянку поближче від оселі та кращої якості і стало основною спонукою для багатьох верховинців для вступу у сільгоспартілі. Серед організаторів нових сільгоспгосподарств та перших їх членів бачимо і заможних газдів сіл Тихого, Сухого, Гусного. Їх лякали «розкуркуленням», а вступ до колгоспу був порятунком від розправи над багатством.
У статті сільгоспартілі вказувалося, що ті селяни, котрі перед вступом у колгосп продали свою тяглову худобу або ж не мають насіння, отримують членство із зобов’язанням упродовж 6 років внести вартість худоби або насіння натурою. Але і тих, хто віддав колгоспу реманент, тяглову худобу і насіння, не нагороджували щедрими заробітками за працю. Збереглися книги обліку трудоднів колгоспників Тихого, Сухого, Гусного за 1950 рік. За три-чотири дні виснажливої праці «счетоводи» нараховували один трудодень. Недаром саме тоді відродилася приказка «робити за палички», приказка із часів Марії Терезії, коли відроблений день панщини позначали «паличкою». Службовці колгоспних контор заробляли більше. Так, кількість трудоднів рядових колгоспників артілі імені Хрущова далеко менша у 1950 році, ніж у її голови Івана Чуми.
           Але і тоді не вдалося поголовно всіх затягти до колгоспу. Були і такі, у кого любов до власного клаптика землі і звичка газдувати на ньому самостійно виявилися сильнішими за всі залякування і тиск державної машини.
            18 березня 1950 року у приміщенні сільради с. Сухий окружний «уполномочений» присилував таки Михайла Галагурича, 1906 р. н., написати заяву про вступ до колгоспу ім. Хрущова. Того ж дня на цьому грунті  у сім’ї Галагуричів (дру-жина і дві дорослі доньки) виникла суперечка.
Навколишні гори тоді вже звільнилися від зимового полону, тільки полонини Рівна і Остра сяяли ще сліпучими снігами. І М. Галагурич пішов із дому. Пішов, і більше не повернувся. Через кілька днів у горах над по-током односельці знайшли багато недокурених цигарок. Поруч, на самій верхівці похиленого де-рева, вітер гойдав бездиханне тіло М. Галагурича.
Не захотів вступати до колгоспу і мешканець Гусного Юрій Миколайович Касич. Усе життя його так і звали - «єдиноличник». Два «єдиноличники» були і в Тихому. Олексій Герзанич, 1907 р. н. у 1955 році володів 0.77 га власного пасовиська і 0,20 га земельної ділянки, 2 коровами. 2 вівцями, 1 кобилою, 1 свинею, 1 плугом, 1 бороною, 0,20 га вівса, 0,20 га картоплі. Платив за це державі непомірно високі податки.
            Тоді ж Михайло Крайнянський, 1907 р. н., і його дружина Марія Куклишин, 1910 р. н., мали сім’ю, що складалася із 8 чоловік. І на всіх - 3 голови ВРХ, 0,30 га вівса, і 0,69 га власної толоки-пасовиська. А ще - немилосердні податки… «Єдиноличники» закупляли зерно, аби здати державі… Бідували ми, йой,  як бідували!..», - так згадують ті часи самі одноосібники.  
30 травня 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів». Отже, завершення тотальної колективізації на Верховині співпало із процесом укрупнення колективних господарів,  котрий завершився аж 1952 року. Нам вдалося знайти примірний статут сільгоспартілі із штампом «Червоний партизан» і таким написом: «Основний закон колгоспного життя - Сталінський Статут сільгоспартілі «Червоний партизан», загальними зборами укрупненого колгоспу сіл Тихий, Сухий, Гусний, у кількості  730 членів, прийнято і затверджено (протокол №12 від 2 листопада 1952 року)». Підписи: Боринський, Русин, Лущак, Шушко, Готра, Куцик, Циганин, Гебрян…
Згадують, що вказаного року збори селян трьох згаданих сіл відбулися під відкритим небом поблизу хреста на місці теперішньої будови Тихівської сільради. Головою укрупненого колгоспу обрали Юрія Боринського, 1919 р. н., а бухгалтером - Юрія Головачка., 1926 р. н.. Розміром для зарплати для обох збори встановили  середнє число трудоднів, вироблених всіма колгоспниками. За колгоспом було залишено назву «Червоний партизан». Станом на 1.01.1953 р. господарство нараховувало 3491 га угідь, із них орної землі - 591 га, сінокосів - 617 га, пасовищ - 1065 га. Колгосп мав також 195 голів ВРХ, 800 овець, 247 коней, 40 - свиней. Того ж 1953 року у артілі зібрали 6732 центнери картоплі.  
                  Але за всіма цифрами - нужденний рабський труд, сльози згорьованих людей.