Для них війна почалась у 1938-му…

          17 березня 1939 року Люту окупували хортистські вояки. Як і кожна нова влада, окупанти мали своїх прихильників, що вітали їх при вході у село. Новий режим найбільшому тоді населеному пункту Великоберезнянщини, звичайно ж, «повернув історичне мадярське ім’я – Говошкийз», чехів назвав окупантами, а свій прихід – визволенням і возз’єднанням у лоні свято – стефанської корони. Місцеві ж воїни – січовики, як  і всі адепти Карпатської України, мали бути знищені фізично.
            Реальна загроза кривавих розправ нависла над Лютою ще й тому, що в листопаді 1938-го поблизу села знайшла свою безславну загибель терористична мадярська банда. Але новий режим тих дванадцятьох покійних терористів возвеличив до рангу героїв – передвісників і апостолів наступного «визволення історичних теренів Великої Мадярщини».
            Тоді Ількові минуло вже сімнадцять років, із котрих три провів у горожанці Великого Березного, де переважав тоді український національний дух. Та й у Лютій працював учителем Микола Виноградський (Вайнбергер), що ширив українство. Вайнбергер був родом із малоберезнянських євреїв, але сприйняв українську національну ідею, віддано й фанатично їй служив. Від І. Боднаря він був старшим всього на три роки. Мадярська окупаційна влада звинуватила М. Вайнбергера в організації знищення згаданих вище дванадцятьох мадярських «героїв – визволителів». Молодий лютянський учитель після жорстоких  середньовічних катувань сконав у с. Тур’я Ремета 20 березня 1939 року. А вже у квітні, коли верховинськими селами ширилися чутки про жахливі звірства окупантів у Тур’їх Реметах, Ілько Боднар написав вірш «В неволі» :
          А війна – велика, світова, була тоді ще попереду. У вересні 1939-го червонозоряні вояки перенесли кордон Радянського Союзу аж на Гуснянські полонини. Здавалося тоді їм, молодим, що достатньо перебігти через Тихий і Гусний, й з ненависною неволею покінчено…
          Але подальша доля І. Боднаря була іншою.
          Був засуджений за нелегальний перехід радянського кордону і відбував покарання у Воркуті (1940 – 1942 рр.). Порятунком для нього, так само як і для інших чехословацьких громадян в СРСР, стало формування військової частини під командою Людвіка Свободи.
У 1943-1945 роках І. Боднар – на фронтах війни, свідок боїв на шляху від Соколова до Праги. Вже тоді пише нариси й оповідання, друкується у фронтовій газеті чехословацьких вояків «Наше войсько в СРСР».
          По війні залишився у Празі, працював залізничником, мешкав у Дєчіні. Твори його друкувалися у періодиці Словаччини, України, Югославії, Канади, чеською – у Празі…
Незабутня Олена Рудловчак у 1965-му та у 1974-му впорядкувала і видала у Пряшеві два збірники віршів та прози, до котрих включила й цикли творів Ілька Боднаря. Його спогади «Дєчінські скали» досі не опубліковані…