Гіадор Стрипський про Великоберезнянщину (Закарпатська область)

  Від описів чудової природи і неповторних верховинських пейзажів віє справжнім захопленням.
Разючим контрастом на цьому фоні виглядає важке життя верховинців бойків Закарпаття, верховинців. Як етнограф, Стрипський вміло описав побут і звичаї горців, їх дерев’яні хати, обряди і приготування верховинських страв, спосіб господарювання. Не обминув і негативу: злиднів, голоду, неграмотності, пияцтва.
Відмітив і панування в усьому якоїсь безнадійсноті. «Сам Бог махнув рукою на Верховину», - пише автор. Цю народну приповідку він почув, очевидно, саме на  Верховині. Пізніше Михайло Лялько у книзі «Під Бескидгорою» подав приповідку так: «Старі люди говорили, що Ісус Христос, коли іще по землі ходив, дійшов лем до нижнього кінця Волосянки, подивився вгору і махнув рукою – далі вже не йшов. Так і зістала Волосянка і вся Ужанська Верховина забута Богом…».
Вихід Г. Стрипський бачив у тому, щоб «розпознати теперішньоє життя "руснака" і «навчити єго на ліпшоє життя».
  Для сучасних етнографів й істориків «Записки із Верховини» є безцінним образником народного життя поч. ХХ століття.

  У тому ж 1907-му на сторінках унгварської газети «Наука» Стрипський друкує першу свою філологічну працю «Старша руська письменность на Угорщині», де доводить, що у ХУІІІ ст. на Підкарпатській Русі писали читано-народною мовою, більш простою і зрозумілою, ніж «язичіє» ХІХ ст. Серед старших рукописів і стародруків Г. Стрипський згадує й «Казаня із ХVІІІ ст.», яке Іван Франко у 1900 році назвав «Унгварським рукописом». Із такою припискою: «Назву рукописові дав др. Франко с тою заміткою, што рукопис належить до бібліотеки василіанського монастиря в Унгварі…».
  Далі Стрипський пише, що згадане «казаня» знаходилось десь інде «бо в Унгварі такого монастиря не є». Але якщо Іван Франко мав на увазі не м. Унгвар, а Унгварську жупу, тоді це «казаня» - із монастиря Малого Березного.
  Ось зразок народної мови ХVІІІ ст. з Унгварського (Малоберезнянського -?) рукопису: «А коли святый апостол Петр пришов єдиного днє до Симона волхва, а было при єго дворі повно стражи. Тота сторожа не хотіла пустити святого Петра до Симона волхва. Святый Петро рече ко тому псу, который лежав там чорній: «повіж пану свому, иж Петро идее до тебе…».
Про величезне значення топоніміки для вивчення історії нашого краю Г.М. Стрипський розповів у книзі «Гдє документы старшей исторіи Подкарпатськой Руси», видрукованій  у 1924 році. Епіграфом до цієї праці вченого можна поставити його ж слова із першого розділу: «Якщо хочете писати історію Карпатської Руси, треба спершу позбирати найстаріші документы нашої минувшини – МІСЦЕВІ ТОПОНІМИ. Без них будете мати не історію, а пустословіє».
Гори і ріки отримували, зазвичай, свої назви скоріше, як село, тому часто назва річки чи гори давалася іменем села, що тут виникало, - вважав Гіадор Стрипський. Він часто згадує на сторінках книги і великоберезнянські топоніми. Зокрема, наймення «Городище» у Лютій і Великому Березному. Ця назва стрічається у письмових документах, починаючи із ХІІІ ст. і за визначенням Стрипського означало добре обгороджене місце із засіками та іншими укріпленнями для захисту від чужинців й диких звірів…
Згадується у книзі й топонім «Дворище», який острічаємо у наших селах. Вчений вважає, що наші гори і полонини були залюднені задовго до того, як це згадують письмові грамоти, коли ще не було культури землеробства, а «були тільки пастуші громади і добре розвинуте скотарство». Цe «єдині документи», що можуть розповісти про ті часи – місцеві топоніми, які автор книги називає «межевыє названия».
  Чимало сторінок книги присвячено топонімам романомовного походження. Стрипський вважав, що вони нагадують нам про румунів – попередників русинів у наших краяк.
  Вчений детально розглядає кожен із таких румуні змів: Кучера, Мензул, Магура. При цьому зауважує, що Мензул на Ужанщині звучить як Мынчул, Мынчіл, Мынчів, Мынчув… «По видимому і наш Бескід єсть "румунського кореня", - пише автор.
З інших ужанських топонімів румунськими Стрипський вважав: Синаторія, Лумшори, Лікіцари, Петричел, Волоський луг і Дубруц в с. Улич, Черемошна в Тополі і т.п. На думку Г. Стрипського, давні румуни – волохи потім русифікувалися так само, як мадяризувались ті русини, котрі жили між мадярами. Але після таких висновків вчений доводив, що такі географічні імена як «Унг» і «Унгвар» мають болгарське походження, а без носова – Уг, Угоча походить від предків нинішніх русинів; Ужок є не що інше, як зменшувальна форма від слова Уг, тобто «малий Уг».
Стрипський, отже, назву Ужгорода і Ужка пов’язував із словом «усол», яке співпадає із латинським «ангулус», але не вважав цю назву румунською.
У 40-х роках минулого століття Стрипський знову активно займається топонімією Закарпаття, вивчає походження імен і населених пунктів краю. У зв’язку із цим цікавий його лист до відомого мовознавця Яноша Меліса від 24 вересня 1942 р., де згадано й «село Ставный». Саме таку форму назви Стрипський вважав правильною, бо саме так звучить вона «в устах народа».Тут же вчений висловив й цікаву думку про походження цього ойконіма: Ставный названый уд мытного уряда, де ставали платити мыто на переходы до Польщі»…

  Г.М.Стрипський не вказував, на підставі чого зробив такий висновок. Але, враховуючи, що трудився він тоді і над польсько-мадярським словником, такою підставою могли послужити якісь польські джерела про давній перехід через Бескід.
                                                                                                                                                        Іван Циганин.