Балада про кохання.

     1.

Смерть не здолає любов полум’яну.
Ворог не зможе кохання убити.
Можна серця зупинити коханим –
Їхня любов і з могили повстане,
Їхня любов залишається жити
В зорях і хвилях, в чайках і квітах,
В хмарах, які пролітають над світом.
Нині і вічно любов нездоланна!
Довгим розлукам любов не підвладна.
Через роки, крізь біду і страждання
Вогнищем вірним світить кохання,
Гинуть у полум’ї підступ і зрада!

        2.

Рік вісімнадцятий чоботом чорним
Бив Україну і долі калічив.
Двоє закоханих вийшли до моря.
Час розлучатися, може навічно.
Ворог сповзається, горе крокує –
Зле лихоліття. В його круговерті
Двоє над морем. Для них не існує
Ні патрулів, ні погромів, ні смерті.
Спить їхнє місто, бо ніч на бульварах.
Сумно горять ліхтарі над водою.
Море спокійне, а зорі і хмари
Від горизонту повзуть чередою.
Як не війна. Нерухома, незвична
Тиша панує над світом причалів.
Спить непохитне і трохи містичне
Місто натхнення, жаги і печалі,
Місто, де доля вигострює душі:
Зло тут могутніше, дружба міцніше.
Скільки сердець, кам’яних, незворушних,
Тут вже розбились об ранішню тишу?
Скільки ночей, зорепадних, іскристих,
Тут дарували кохання, неначе
Все тут – і море, і чайки, і місто –
Стали сторожею вірних побачень...
Двоє закоханих вийшли до тиші,
В ночі зоріння, магічне, топазне.
Спить їхнє місто, священне і грішне,
Рідне для них і чуже одночасно.
Тут обручили їх тугою, болем
Юність голодна, майбутнє безлике.
Діти занедбаних бідних околиць
Виросли тут вони з коренів диких –
В місті, що стало новим Вавилоном,
Схроном народів, невірних і хижих,
Храмом нахабства, безбожним притоном
Спритних на зло, ненаситних до їжі.
В місті вовків не могли процвітати
Діти народу, що жити нездатний
Так, як живуть паразити огидні –
Хліб у голодних дітей видирати,
Гроші робити на бідах сусідніх.
Отже і жили смиренно і скромно
Діти козацкії, Божі створіння,
Як квартиранти у власному домі,
Як емігранти у рідній країні.
Бачили бруд панівного гендлярства,
Чванство імперське, мовчання незгоди,
Знали всю гнилість лукавого царства,
Ситих чинуш і міщанської моди.
Тут відрікались від рідного Слова,
Довго блукали в пітьмі і стражданні,
Та повставала пригнічена совість
І вимагала від них покаяння.
І продирались до витоків свіжих
Через базари, бульвари незмінні,
І проклинали смердюче і хиже
Місто духовної муки-прозріння.
Та надбайдуже до  прагнень  невдалих,
Кривди чужої, страждання, печалі,
Місто дрімало, а море гойдало
Відблиск незмінних вогнів на причалі.

        3.

Рік вісімнадцятий, згубний, гарматний,
Час обирати свій шлях до війни.
Молодь з околиць іде воювати:
Чисті – за волю, брудні – проти них.
Жах оточив українські кордони,
Заметушилися вражі агенти,
Знов зароїлася п’ята колона,
З півночі сунуться банди червоних,
З півдня готують удар інтервенти.
Тільки для двох, що стоять над прибоєм,
Наче безвладні жахи історичні:
Час зупинився навколо, бо двоє
Вийшли прощатися, може навічно.
Мимо, як вітер, інтриги, масони,
Зло короноване, біле, червоне,
Б’ються держави, хитаються трони,
І за неписаним вічним законом
Хвилі завзято стирають каміння,
Й долі народів шліфують бідою,
Та над безумством життя і падіння,
Як за межею реального – Двоє!
Двоє закоханих стали над морем,
Двоє над світом, над смертю, над горем.

        4.

Він намагався сльози сховати,
Він розумів, що безжальна війна,
Він попросив її тільки чекати,
Він обіцяв її вічно кохати.
„Йди і вертайся!” – сказала вона.
Чули те слово і чайки, і небо,
Й трави, що їх пригорнули до себе.

        5.

От і пішов він. Дорога зміїлась.
Вона стояла і тихо молилась.
Вона стояла і тихо ридала.
Вона пам’ятала, про все пам’ятала...

Коли чекісти її ґвалтували,
Коли вогнем припікали тіло,
Коли під нігті голки встромили,
Коли прутами залізними били,
Вона мовчала й молили Бога
Тільки за нього, тільки за нього!

І от коли з ротом, гіпсом залитим,
З кривавою раною замість лиця
Її волочили до моря топити,
Вона благала у Бога-отця:
„О, Боже! Як знатиме мій коханий,
Що я уже там, у найкращих світах?
Нехай душа моя чайкою стане,
Нехай полетить вона за океани,
Нехай розшукає коханого птах...”

Удар прикладом, і море пінне
Заклекотіло і стихло знов,
І відлетіла душа безвинна
Туди, де вічно живе Любов.
Та Цар Небесний почув благання.
І полетіла чайка-кохання,
І затужила, і закричала,
Впала на хвилі вона,
Та по-хижацьки зловісно мовчала
Чорна морська глибина.
Там – сподівання, чекання, любові,
Там, у тій глибині,
Сотні замучених, як мармурові,
Вартою встали на дні.

        6.

Далі чайка-любов полетіла.
Виють гармати, і села горять.
Дивиться – в полі свіжі могили,
Світить над ними холодна зоря.
Скільки закоханих там закопали?
Скільки талантів під кулями впали?
Скільки сердець розірвали багнети?
Скільки розчавлено мрій і надій?
Гинуть мільйони, і стогне планета –
Де ж одного розшукати на ній?
Може в окопах він спить до атаки?
Може на марші він падає з ніг?
Може згоряє в тифозних бараках,
Чи заблукав у чужій стороні?
Та де ж він, закоханий і молодий?
Не плач, кохання, не плач:
Он там, між руїн, він вмирає один,
Востаннє шепоче: „Пробач...”

        7.

О мій народе, дивак беззахисний,
Бідний каліка. У рідному краї
Й досі живеш, як пропалий безвісно,
Терпиш знущання хижацької зграї.
Скільки століть, мовчазний, непомітний,
Кров проливав за тиранів огидних?
Потом ти зрошував землі безплідні
І будував їм страшні піраміди.
Кров’ю твоєю вони багатіли,
Шлях свій твоїми кістками встилали,
На попелищі твоєму жиріли,
А над тобою сміялись, знущались.
Та ти мовчав, бо мовчання сильніше
Криків хоробрих і грізних проклять.
Чує його Всемогутній, Всевишній,
Й ангели Божі на варті стоять.
Скільки дітей твоїх, в муках народжених,
Вмерли з коханим ім’ям на устах?
Тільки і вижив ти милістю Божою,
Вкритий любов’ю замість щита!

        8.

Час пролетів, розсіваючи тління
Над головами вождів і царів.
Вийшли до моря нові покоління.
Прапор свободи сонячно-синій
Над Україною замайорів.
Вмерло століття, криваве і люте,
Вік перемін і брехливих промов.
Безліч любовних історій забуто,
Та не загинула справжня любов.
Душі закоханих тихо, незримо
Нас розглядають через світи.
Кожної осені знову над ними
Вічність будує свій храм золотий.
Чайка-любов ще і досі літає,
Тужить і падає на буруни.
Свідок кохання – море безкрає,
Як і колись, колихає човни.

Смерть не здолає любов полум’яну,
Ворог не зможе її зупинити.
Можна убити серце кохане,
Можна народ отруїти дурманом –
Справжня любов залишається жити
В зорях і хвилях, в чайках і квітах,
В хмарах, що вітер проносить над світом.
Нині і вічно любов нездоланна!