Національне питання і земельні відносини пов’язані між собою нероздільно. Якщо хтось береться розглядати ці питання відокремлено одне від одного, треба розуміти приховане лукавство у такому досліджені, незважаючи на звання чи національність дослідника.
В науковому світі накопичилося стільки брехні в багатотомних виданнях, що її важко уявити, не те щоб виправити. До того ж, наукова брехня множиться, бо за неї добре платять. Тому й досі не перевелися запроданці, що здатні за відповідну платню ганьбити свій народ і перекручувати історичні факти на догоду чужинській ідеології. Крім того, правдиву інформацію неможливо оприлюднити, бо вона викриває запроданців, котрі перебувають на високих керівних посадах завдяки своїй продажності; тож вони нізащо не допустять викривальної інформації в мас-медіа.
Не останнє значення має внутрішня державна політика чинної влади. Припустімо, що президент, красуючись перед народом пишномовними тирадами про любов до батьківщини, наміриться продати всю землю України без залишку іноземним і місцевим олігархам. Відтак, президентське оточення починає організовувати «громадську думку» про необхідність узаконення «Ринку Землі», а науковці-запроданці обгрунтовують цю думку «науковими» висновками. Цю тему розвиває вітчизняне мас-медіа, і невдовзі сумісними стараннями пристосованців (урядовців, науковців і засобів масової інформації) українська земля постає простим собі товаром, як горілка в крамниці, котру може купити кожен, кому заманеться. В подібній широкомасштабній агітаційній компанії навряд чи будуть почуті поодинокі голоси патріотів, котрі наважаться сказати, що український народ нікому не давав право продавати всенародну власність, яка є неоціненним багатством і забезпечує добробут усього українського народу.
Історія свідчить: ніхто не може привласнити те, що належить народу; бо рано чи пізно народне правосуддя винесе вирок кожному, хто заради власного збагачення заповзявся обікрасти увесь народ. До того ж, по великому рахунку питання не в тому, щоби продавати чи не продавати українську землю; питання в тому – що буде потім? Що буде з українським народом після того, як землю продадуть?!..
Існує достатньо доказів, що виправдовують продаж землі приватному власнику, аналогічно тому як існує достатньо доказів, що засуджують подібну акцію. Не варто аналізувати усі «за» і «проти», бо попускається з уваги найголовне: психологія людини, яка почувається господарем на землях своєї держави, докорінно відрізняється від психології батрака. Саме тому українське селянство завжди уособлювало українську націю, і саме тому городяни завжди були більш схильні до асиміляції; а щодо пролетаріату, то він ніколи не мав під собою національного підгрунтя на Україні. Не кажучи вже про держслужбовців та урядовців, які не мали й не мають ні національної ознаки, ні патріотичних поривань.
"Відомий індолог С.Ф.Ольденбург виділяв у ролі фундуючих засад індійської культури привнесені індоаріями з теренів України-Руси сільську общину як головний спосіб життєдіяльності... Саме завдяки общині села була збережена культура для наступних поколінь. Адже сільська община вистояла під час усіх іноземних навал і сьогодні залишається домінуючою формою суспільної життєдіяльності" (ІСК с.130).
Знищення українського селянства – це знищення української нації. Саме тому шовіністичний російський уряд вчинив на Україні голодомор 1932-1933 року, що забрав до 8 млн. жертв (ІУ с.268), тобто чверть української нації. Причому цей голодомор був наймасштабніший, але не єдиний. Україна зазнала три голодомори: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, що призвели до загибелі близько 21 мільйона українців, тобто половини української нації. Сучасна українська влада розголошує лише трагічні події 1932-1933 року, заробляючи собі політичні дивіденди, лукаво замовчуючи той факт, що за часи Незалежності України кучмівська влада спричинила вимирання українців у ще більших розмірах. Мало того, сучасна влада намагається вчинити нову акцію знищення українського селянства шляхом запровадження продажу землі приватним особам, котрі обікрали український народ за часи Незалежності і нажили неймовірні статки, штовхаючи українців на межу вимирання.
Щоби уберегти українську націю, треба уберегти українське селянство, а для цього треба уберегти землю України від продажу. Інакше незліченна орда шахраїв усіх мастей і віросповідань нагріватиме руки на купівлі-продажу. Не виключно, що нинішні депутати та урядовці – якраз і є тими потенційними шахраями, що наживатимуться на продажу землі. Причому, немає навіть мови про те, що головною умовою продажу землі повинен бути докладний звіт покупця не лише про свої статки, але й про те, яким чином була зароблена кожна копійка. Лише за цієї умови вдасться убезпечитись від скупки землі олігархами, себто злодіями при владі.
Захист національних інтересів України при запроваджені будь-яких законів про Землю можливий за умови відсторонення від влади представників національних меншин, що складають дві третини сучасної влади в Україні. Бо національні інтереси українця – це вболівання за інтереси України як етнічної Батьківщини; але для нацменшин це означає зовсім інше – це вболівання за інтереси своєї етнічної батьківщини, заради чого вони без докору сумління обкрадають усіх українців без винятку. Таким чином, передумова захисту національних інтересів України полягає у тому, щоби етнічні українці складали більшість в усіх владних структурах і обіймали керівні посади на усіх щаблях державної влади в українському суспільстві. Відтак, доки жиди, росіяни й усі інші представники нацменшин посідають більшість у Верховній Раді та усіх Державних установах ні про який «Ринок Української Землі» не може бути й мови.
Не забуваймо, що 16-річне цілеспрямоване знищення українського села привело до повального занепаду сільське господарство України. Не підлягає сумніву, що обікрадені до нитки селяни, ледь животіючи у чорних злиднях, з відчаю згодяться продати землю за безцінь. Саме цього й очікують вгодовані урядовці після запровадження так званого «Ринку Землі». Проти цієї антинаціональної акції має повстати українська громадськість й усі свідомі громадяни України.
Ні за яких обставин не можна допустити запровадження «Ринку Землі», мова може йти лише про оренду. До того ж, щоби убезпечити загальнонаціональне багатство і не розвіяли в пил і порох українську землю «стараннями» непутящих горе-орендаторів, потрібно затвердити обов’язкові умови конкурсу-оренди, зокрема українське громадянство в третьому поколінні, наявність досвіду роботи на землі не менше 5 років (з огляду на 4-річний цикл урожайності української землі). Крім того, до участі у конкурсі-оренді (тим паче купівлі) землі ні за яких обставин не слід допускати держслужбовців, насамперед місцевого врядування – обласні й районні адміністрації.
Варто нагадати, що український народ здавен був вільним народом і почувався господарем на своїй землі. Лише з приходом жидівської релігії (християнства) розповсюдились лукаві погляди на землю як приватну власність. Цей процес набув широкого розмаху за часів царату, коли усі приспішники царського двору викраювали для себе земельні наділи у повну й безстрокову власність. Отак і сучасні нувориші при антинародній владі роздирають Україну на шматки, намагаючись загарбати якнайбільше та забудувати маєтками свої земельні наділи. Поза сумнівом, вони розуміють, що тільки-но до влади доступиться український народ, як це проголошено в Конституції України, то усе самочинно захоплене буде конфісковано. Тому й поспішають закріпити свої володіння законодавчими актами та внести відповідні зміни до Конституції. Певна річ, україножери сподіваються володіти землею вічно, не розуміючи правічної істини, яку сповідували наші праотці: наша земля не належить нікому особисто, це ми належимо своїй землі.

Дан Берест

Аскольд – темний воїн, а днесь од греків освічений, що ніяких русів нема, а суть ворове. А з того можемо сміятися, бо були кіморії (кімерійці), також отці наші, а ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених (9).

Слава богам нашим! Б'є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі, і маємо йти. І нам не до банкету, ні до їства борошняного, ні до м'яса смачного. І маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна (18). І так богами будемо збережені, щоб не рахувати втрати синів своїх і дочок... Ми нащадки Славуни і можемо бути горді і не шкодуємо життя. То бо Магура співає пісню свою, кличе до січі; а тая птиця од Інтри6*.., що є і прибуде довіку. Інтра віддав зброю Перуну, аби той верг її (19). То бо Перуном навчені творити мечі залізні і брати коней, які сходять нам од богів, аби Русь була сильна і міцна. Скільки-но раз виймали мечі і виходили проти ворогів і відкидали їх од своїх теренів отці роду Орового, славного і сильного, який і Сірію воював, і Єгипет (26).

Слава тече по русах... Тако анти ми, маємо честь і славу співати богам! І хоч славії названі, ніколи не просили, а славу речили, се бо молитву творили, омиваючи тіла наші (20). Отож почуй, нащадку, славу тую і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша земля. І ту маємо боронити од ворогів і вмерти за неї, як день помирає... Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті... Але ми називаємося слави і ту славу показали їм, коли йшли на заліза їхні і на мечі... Отож не уб'ють її в злиднях чи в нужді (21).

Уявіть собі, що хтось, нахапавшись де й чого зміг і ставши ясновельможним паном у себе вдома, приїздить в Україну. А якийсь селюк, ледь піднявши очі від плуга та витираючи спітніле чоло, глузливо дивиться, тримаючи ясновельможне панство за велике ніщо. Є від чого казитися: обідрано пів світу, пригноблено безліч народу, досягнуто слави, багатства, а якісь селюки вважають все те дурною, зовсім не потрібною, нікчемною для людини справою. Та ще й кличуть за очі хозарським послідом, а не справжнім русичем. На сьогодні те саме. Приїздить хтось показувати справжню руську культуру в Україну, крутить і трясе на сцені чим тільки може, старанно виспівуючи при цьому, і холоне від відчуття, що робить зовсім щось не те, що потрібно, бо нема ажіотажу й захоплення. Кажуть кіч, прокляті селюки. Увесь світ признав, аплодує, а тут якісь провінціали глузливо посміхаються, відводячи очі. Пам’ятаєте, у Шевченка: ”А диво цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться”? Це той погляд. Як йому, дурневі, пояснити, що тут навіть зайти чи вийти з хати складає ціле мистецтво, що тут, кинувши погляд, пізнають що воно за диво з’явилося ще на порозі. А воно, як правило, не входить, а ввалюється в ту святиню й одразу ж береться щось говорити, в чомусь переконувати, і холоне, відчуваючи, що зовсім не те каже. І вилітає з хати, сиплячи прокляттями: «Не визнають, навіть за варту уваги особу не визнають!». Як йому розповісти, що дивляться тут спершу на вартість самої людини (чого вона досягла в житті, яке знання нею осягнуто, з чим вона прийшла, що вона сама є таке). Ця оцінка в Україні стоїть на першому плані, все інше - потім. Співає в людині, перш за все, її душа, а все інше - додаток до цього. На цій землі існує те, що можна було б назвати покликом істини. Багато народів зійшли з цього шляху, пішли за багатством, за високими технологіями, пішли по шляху загарбання великих земель, і лише Україна багато століть чекала приходу Божої правди на землю, зостаючись вірною їй. Це дозволяє говорити, що психотип українця сьогодні тотожний тому давньому, Орійському. У Велесовій книзі є згадка про нащадків Оріїв як про уктріанів-брахманів, або, як пізніше за ними затвердилося, «золотих комірців». Одвічний пошук правди в часи існування багатьох договірних правд розірвало цю потужну націю на окремі, шукаючі свою правду, індивідууми. Пізнання єдиної правди одразу ж знімає ці розбіжності. Це не вада нації, а того світогляду, що був їм нав’язаний. Є таке зауваження в оповіданні А.К.Дойля “Навала гунів”: “Полум’яна ревність християн змушувала їх досліджувати і суворо визначати кожне визначення в своєму богослов’ї, а оскільки центральної влади, яка могла б перевірити ті визначення, не було (і зараз немає), сотні ворогуючих єресей поспішили з’явитися на світ, і така ж полум’яна вірність особистим переконанням примушувала сильніші партії того розколу нав’язувати свої погляди слабшим, кидаючи весь Східний світ у смуту та грабіж”. Правда, схоже? А українці - це релігійна нація, тож витоки протиріч очевидні: то є втрата дотику до головної влади - істини, якою володіє внутрішня сутність кожної людини. І саме це було в них відібрано.

Усе вищесказане дозволяє також пролити світло на таке одвічне питання, що й сьогодні стоїть перед українцями – хто ми, яке наше коріння?

З вищенаведеного стає зрозуміло, що українці за своєю спадковістю - це Укри, нащадки оріїв, дітей сонця, «золоті комірці», час яких після багатьох століть пітьми та забуття нарешті настає. Світ уже не може далі існувати без дотику до істинного, бо може загинути. На цьому могла б постати дуже велика та давня національна ідея України, що полягає у формуванні світогляду справжньої, цілісної людини в новітні часи .

Василь Чумаченко

 
Будь-яке життя – дорога до Світла і до нового Життя. Поганий ти, чи хороший, дурний чи геніальний – всі прийдемо ми до одного місця, де чекає переправа в інше буття. Стародавні казали: пам»ятай про смерть, про ту переправу, що чекає тебе в кінці життя. Намагайся прямо зараз проникнути внутрішнім зором туди і на життєвий шлях озернися. Що стане тобі – дорога пряма, обабіч якої – рівнини та гори, моря і річки, вся земна краса, і в якій ти зерно своє посадив і виростив пишний сад творінь своїх? Чи глуха стежинка крізь болота і трясини і землю неродючу, де не спробував ти прекрасити її і життя вдихнути в мертвий камінь? Озирнися і задумайся – чи є в твоєму житті БАЧЕННЯ ШЛЯХУ? Запитай – що цей Шлях, і навіщо він потрібний людині? Відповідь на поверхні: це можнеш ти відчути у будь-якій справі – доки ти не досвічений, і не знаєш, як вирішити задачу, ти сіпаєшся, неначе сліпе цуценя, у всі боки. Але варто нащупати нитку і зрозуміти механізм, як все йде наче по маслу, і ось вже справа ваша не пригнічує вас, а дарує насолоду і багато нових відкритів.

 

По світу поширюється жидівська ідеології, де ГРОШІ правлять світом, а духовні надбання знеціненні вщент. Олігархічна нацменшина захопила в Україні владу й засоби масової інформації, радіо і телеканали, видавництва й редакції, щоби наточувати тлінну ідеологію, що веде українську націю до деградації й вимирання.

Невипадково християнська релігія досягла небачено розквіту за часи Незалежності України, адже християнство винайшли жиди і подарували слав'янським народам як засіб пропагування своїх шовіністичних ідей. Тож маємо розуміти, що християнство не врятує світ, бо християнська релігія рятує жидів, які прагнуть заволодіти усім світом. Це прагнення закарбоване у Вітхому Завіті жидівської біблії, а християнство торує шлях жидам до всесвітнього панування.

Лише предківські святині українців-русичів здатні згуртувати українську націю та надихнути до розбудови істинно демократичної національної Української Держави, омріяної тисячами поколінь.

Маємо відсторонитися від пустопорожньої балаканини політиканів про розбудову так званої «української демократії», бо поділ суспільства на бідних і багатих – це кінець істинної демократії. Сучасна лже-демократія – це узурпація влади олігархами, що нажили статки на знедоленні українців. Тож мусимо згуртуватися до боротьби за свої конституційні права, щоби сучасні багатії вдавилися своїми грішми, але не доступилися до влади.

Сучасний стан національної свідомості українців жахливий. Жиди керують столицею України і усією державою; дві третини «народних» обранців у Верховній Раді – жиди. Незважаючи на те, що християнська церква, згідно Конституції України, відділена від держави, церковні свята за часи президентства лукавого христосівця (ставленика США) вже відзначаються на державному рівні як нібито суто національні. Українська держава перетворюється на жидівський розсадник, де культивується чужинська ідеологія. Шлях до відродження самобутності України-Руси єдиний – жодного жида і жодного олігарха у виборчих списках будь-якої партії, а якщо немає такої партії, то треба голосувати на виборах ПРОТИ ВСІХ. А ще краще – ВЗАГАЛІ НЕ ЙТИ НА ВИБОРИ, щоби вчинити їх не дійсними з огляду на малочисельність електорату, що змусить чинну владу звернути увагу на загальний настрій українського народу. Лише за цієї умови етнічні українці стануть повновладними господарями своєї Батьківщини, в іншому разі нас спіткає незавидна доля аборигенів, котрих знищує християнська релігія по усьому світу для вивільнення місця під проживання вірників жидівського бога.

Не забуваймо, що християнство – це віднога іудаїзму, що за своїм призначенням покликана знищити національні надбання будь-якої нації й народності, насаджуючи жидівські шовіністичні ідеї. Іудаїзм (державна релігія Ізраїлю) – релігія чистокровних жидів; натомість християнство – новітня жидівська релігія, винайдена ідеологами іудаїзму для об'єднання нечистокровних жидів (змішаних шлюбів). Відтак, християнство ніколи не було етнічної релігією слав'янських народів, бо християнство створене для того, щоби знищити всі слав'янські народи без винятку. Саме тому християнство насаджувалося по Середньовічній Європі «вогнем і мечем», притому було знищено близько 10 мільйонів етнічного населення Європи, що складало на той час половину населення всього Старого Світу. Забувати про це можуть лише безголові дурні та лукаві христосівці, здатні віддати Україну на заклання.

Якщо Вам не байдуже майбутнє України, приєднуйтесь до благодійної справи – утвердження національної свідомості співвітчизників шляхом розповсюдження правдивих знань про нашу величну Історію, Релігію, Культуру. Сприяйте широкому розголосу статей і творів цього сайту, щоби наслідувати високу духовність наших праотців та відроджувати не жидівську релігію І.Христа, а Рідну Віру українців-русичів християнської доби, коли Україна-Русь простягалась від Одеру до Волги та від Чорного моря до Білого і була наймогутньою державою Старого Світу.

Попри все сказане вище щодо ставлення січовиків до жінок, їхньою божественною покровителькою була Богородиця. Це ще докозацька, києво-руська традиція. Згадаймо поєдинок Мстислава з Редедею у 1022 р. — знемагаючи, Мстислав саме до Богородиці звернувся у своїй молитві. І подолав Редедю... Опинившись у скрутному становищі в бою, билинний богатир Ілля Муромець також покладає надії на допомогу Пресвятої Діви:
І ще тут старий козак взмолився:
«Ой Спас, Спас вельмимилостивий,
Пресвята ти Мати Божа Богородиця!
Як стояв я за віру християнську,
І стояв я за церкви за Божії,
І стояв я за чесні монастирі».
У козака сили вдвоє прибуло...
Віра у покровительство Богородиці над воїнами перейшла від Київської Русі в Козацьку Україну. Козаки були переконані, що Пресвята Діва і сам Господь Бог разом з усім Небесним Воїнством заступають їх у бою і додають сил для перемоги. Січовики молилися Богородиці перед походами, битвами, у морських виправах: «Як не Твоя Воля, підемо всі у воду спасіння за гріхи шукати». Вона допомагала їм вистояти у поневіряннях після зруйнування Січі: «Перед тим, як залишити Запоріжжя, звитяжці вночі зійшлися до Січової церкви, названої на честь Богородиці, щоб востаннє помолитися своїй покровительці. Кожен з присутніх журливо вчитувався в напис, що одзехкував золотими літерами біля царських врат: ’’Покрий нас чесним своїм покровом і ізбави нас від усякого зла’’.
Ставши на коліна, козаки в скорботі переказували текст з празникового тропаря: ’’Днесь, благовірні люди, світло празнуємо, отінювані Твоїм покровом, і ізбав нас від усякого зла, молячи сина Твого, Христа Бога нашого, спаси душі наші’’.
Узявши із собою ікону Покрови, тричі обійшли духовну святиню, і священик востаннє прорік рядки празникового кодака: ’’Діва днесь предстоїть у церкві з ликами святих невидимо, за нас молиться Богу, ангели з архієреями поклоняються, апостоли з пророками ликують, бо ради нас молить Богородиця Предвічного Бога’’.
Зі сльозами на очах вирушили в чужий край запорізькі козаки, несучи із собою образ святої Богородиці — Покрови. Ця ікона супроводжувала й оберігала їх у далекій дорозі...» .
Як твердить Д. Яворницький, за час існування Січі на Запоріжжі було 13 церков Покрови Богородиці (окрім того, вісім — святого Миколи і три — архістратига Михайла). Першу церкву на честь Богородиці козаки збудували у 1659 році в Чортомлицькій Січі. Найактивніше будівництво церков та іконописання, пов’язане з Покровою, велося в добу гетьманування Івана Мазепи. Із 17-ти церков, зведених тоді у Києві, три носили ім’я Покрови. Одна з них — при трапезній Пустинно-Миколаївського монастиря (1690) — побудована за ктиторства Мазепи. Пресвята Покрова вважалася заступницею всього запорізького лицарства, а свято Покрови було храмовим святом на Січі.
А чим пояснити таке особливе пошанування козаками Богородиці? Вочевидь, тим, що «Пресвята Богородиця була своєрідним символом і покровителькою не тільки козацтва, але й України. Під час другої світової війни Українська Повстанська Армія теж обрала собі свято Покрови, яке відзначають 14 жовтня, за день зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці» .

О. Мандзяк. Бойові традиції аріїв.

Самою природою призначено так, щоб чоловік і жінка виконували різні не тільки біологічні, а й соціально-життєдіяльні функції. Чоловік — це неспокійне, активне, нерідко авантюрне начало, його призначення — не лише іти назустріч усіляким змінам і новаціям, а й самому створювати їх. Жінка ж — мати, берегиня родинного вогнища — консервативніша, обачливіша, зацікавлена у спокої, сталості, незмінності. Вона віддавна уособлювала стійкість і спадковість народних традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів... Як висловився один з дослідників слов’янського фольклору, жінки «зберігали народну пам’ять, як земля — життєві соки».
Як і в багатьох інших сферах народної культури, українські жінки знайшли своє місце в давніх воїнських і бойових традиціях. Почнемо з того, що їхньому розвиткові вони сприяли уже самим своїм існуванням. Щоб завоювати прихильність дівчат, хлопці хизувалися перед ними в кулачних і паличних боях, у борцівських та інших змаганнях. Через жінок точилися справжні битви (в яких брали участь парубки і чоловіки) між вулицями, селами, повітами. Славетні вояки здійснювали подвиги і присвячували їх прекрасним дамам... Жінки воювали нарівні зі своїми братами, чоловіками, синами — ходили в розвідку, допомагали пораненим, а то і відбивали напад ворога зі зброєю в руках...
У минулому жінка відігравала доволі вагому роль у воїнських ініціально-посвячувальних обрядах. Причому в казках східнослов’янських народів учасницями таких обрядів виступали персонажі, як то кажуть, у літах, — баба Яга, баба Шаровоня та ін. Пояснення тут таке: «Ініціація, як відомо, передбачає певну міфологічну інтерпретацію простору. Зокрема, вихід за межі своєї території прирівнювався до смерті, а перебування в такому священному лісі (де відбувалася ініціація. — Авт.) сприймалося як перебування на ’’тому’’ світі. Звідси велика роль, яка відводилася у східнослов’янській ініціації божествам потойбічного світу. Відбиттям одного з таких божеств у казці є Яга. На думку німецької дослідниці Р. Беккер, яка спеціально вивчала дане питання, образ Яги бере початок від давньослов’янської язичеської богині Макоші. Серед її функцій були визначення долі людини і владарювання над світом мертвих. У реальному житті молодих людей після прибуття до табору ініціації зустрічали, вочевидь, жриці цієї богині. У більшості ’’ініціаційних’’ казок Яга (іноді відьма) виступає однією з головних діючих осіб, які проводять ініціацію. В легендах про перевертнів-вовкулаків перетворення людей на вовків дуже часто, якщо не в більшості випадків, здійснюють також жіночі персонажі — відьма, чаклунка і т. п. Це дозволяє інтерпретувати казкову Ягу (відьму) і як жрицю Макоші в обряді ініціації. Але жінки-жриці проводили тільки початковий етап ініціації, зокрема зустрічали тих, хто ініціювався, у лісі. Надалі їхня роль переходить до жерців-чоловіків, так само як і роль жіночої богині — до чоловічого божества» .
***********************************************************************************************************
База, на якій в українських та інших слов’янських народів міг виникнути феномен «жінки-войовниці», була вельми міцною. У стародавні часи слов’яни знали такий соціальний інститут, як «амазонство» (узагалі це майже універсальне явище в багатьох регіонах земної кулі). Так, один з іноземних хроністів каже, що амазонки живуть біля Дніпра, а згідно з висновками професора Івана Денисюка, таємничою країною амазонок було Полісся .
************************************************************************************************************
Однією ж з головних функцій жінки, її призначенням є продовження людського роду. В традиційній культурі слов’ян, і зокрема українців, жінка могла цілком реалізувати себе тільки в шлюбі — і як дружина, і як мати. Вступаючи в шлюб, вона тим самим брала на себе обов’язок головного хранителя сімейних цінностей і родинного вогнища. Як у нашому народі кажуть? — «Чоловік у домі голова, а жінка — душа, жінка за три кути хату тримає, а чоловік — за один». Сім’я під головуванням жінки — це був тил чоловіка, який забезпечував виконання ним свого призначення — годувати і боронити родину і батьківщину. Не беручи, як правило, прямої участі в бойових діях, жінка грала дуже велику роль у формуванні зі своїх дітей воїнів, гартуванні їхнього духу і патріотизму. Це починалося ще з материних (і бабчиних) колискових пісень, казок і переказів, головним героєм яких часто були легендарні або реальні вояки... Отож іще в ранньому дитинстві у хлопчиків уже складався ідеал справжнього чоловіка. Стати билинним богатирем, козаком, опришком, збойником, гайдамакою було їхньою мрією. Дитинство минало, а мрії про героїчні подвиги залишалися...
Кажучи загалом, головна поміч жінки у вихованні воїнів мала сакральний характер. Ця традиція, властива всім індоєвропейським народам, склалася колись у Подніпров’ї і була винесена аріями в Індію, де зберігалася, приміром, у середовищі раджпутів — воїнів-кшатріїв: «Правильне життя раджпутської жінки, дружини, полягає в тому, що вона допомагає йому (чоловікові. — Авт.) на його жертовному шляху, в його важкому життєвому призначенні у виконанні дхарми раджпута . Ця допомога виявляється не тільки і не стільки в тому, що дружина облаштовує побут чоловіка і, як кажуть у нас, ’’забезпечує йому тил’’. Головна допомога раджпутської дружини своєму чоловікові — сакральна. Вона, будучи сповненою доброчесності, тим самим боронить свого чоловіка, охороняє його ’’раджпуті’’ , зміцнює його дхарму. <...> В раджпутській воїнській культурі ідея єднання чоловіка і жінки в житті і смерті, у виконанні дхарми набуває жорстких практичних форм. І той, і інша (тобто чоловік і жінка. — Авт.) виконують свій обов’язок і можуть вплинути на долю один одного своїм благочестям і твердістю в дхармі. <...> Раджпутська дружина вважає своїм обов’язком провадити життя праведної благочестивої дружини, тобто бути ’’патіврата’’, що означає буквально ’’та, що дала обітницю (служити) чоловікові’’, дружина, що веде жертовне життя» .
*************************************************************************************************************
Коли Ілля Рєпін працював над картиною «Запорожці пишуть листа до турецького султана», він разом із Дмитром Яворницьким їздив по місцях колишнього Запоріжжя. Окрім інших речей, вони зібрали вишиті квітками і оздоблені довгими китицями по краях хустини, які належали запорожцям і зберігалися у їхніх нащадків. Але ж козаки, звісно, не вбиралися в хустки, тож навіщо вони їм? А це теж давня українська традиція: «В часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат: коли козаки вирушали з військом у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину як символ вірності в коханні. У Тарса Шевченка читаємо:
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині...
На випадок, коли козака спіткає смерть у дорозі чи він згине в бою, хустка від дівчини виконує важливу роль: нею вкривають обличчя козака, ’’щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали’’... У пісні про це співається:
Дай же, дівчино, хустину,
Може, в бою де загину —
Накриють очі темної ночі,
Легше в могилі спочину...
Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною.
Ведуть коня вороного,
Розбиті копита...
А на ньому сіделечко,
Хустиною вкрите.
Так про цей звичай писав Тарас Шевченко у своїй поемі ’’Хустина’’» .

У цих подарунках не було нічого дивного, адже у багатьох народів світу до жінки споконвіку ставилися як до носія магічної сили — набагато потужнішої, аніж у чоловіка. Отож вручення жінкою зброї, хустини тощо — це не що інше, як магічний ритуал, покликаний забезпечити перемогу в боях... У нігерійському народі ефік вірять, що саме від жіночої магії залежить перемога, і то навіть більше, аніж від самих чоловіків-вояків: «Коли воїни ефік залишали селище.., жінки... вбиралися в одяг повелителів, що покинули їх. Разом з цим одягом дружина вождя брала і ім’я свого чоловіка... Убравшись у незвичну для них одежину, жінки вирушали на центральний майдан селища, пили пальмове вино, сміялися і жартували... І хоч би як тяжко і тривожно було на серці під цим чоловічим одягом, вони не сміли виказувати ані найменшого занепокоєння, а повинні були виглядати радісними і хоробрими, щоб за допомогою симпатичної магії підтримати звитягу своїх відсутніх чоловіків» .
************************************************************************************************************
О.Мандзяк. Бойові традиції аріїв.

     Червона китайка та малиновий козацький прапор теж мають дуже давню історію. Рештки червоного поховального покрову археологічно зафіксовані в могилі Івана Сірка, що помер 1680р. Під червоною китайкою ховали в Україні навіть у 18ст., але тільки козаків.
Безпосередні пращури козаків дружинники Київської Русі теж любили червоне. Цей колір переважної більшості стягів, корогв та знаків княжої дружини на мініатюрах давньоруських літописів. І у літописах, і в «Слові о полку Ігорівім» безліч згадок про червоні щити, корогви, стяги, княже крзно. І це загальноіндоєвропейська військова традиція. Червоний бойовий одяг носили спартанці та воїни Риму. У плащах такого кольору йшли на бій кельти та стародавні перси. Археологічні рештки свідчать, що скіфи та сармати теж фарбували бойовий панцир та зброю в червоне.
     Стародавні арії були, як зазначалося, вогнепоколонниками. Червоне полотнище символізувало бога вогню Агні. Беручи червоний прапор у бій, арії вірили, що на їхньому боці воює сам Агні та інші Боги. Бойовий клич «з нами бог» був не абстрактною формулою. Оскільки арії спалювали померлих, то червоний колір був також кольором жалоби. Тому перед спаленням воїна вкривали червоним. В одяг такого кольору людину вдягали перед стратою. Міфологія зображує бога потойбічного світу Яму в червоному одязі. Кольором військової верстви кшатріїв був саме червоний.
     Отже, червоний колір в індоєвропейській традиції є символом війни, воїнів, військової аристократії, а також жалоби та відродження. Його культурно-історичні корені простежується археологічно з 4 тис. до н.е. в українських степах, які були індоєвропейською та індоіранською прабатьківщиною. Тому немає підстав виводити малиновий (червоний) козацький прапор від коьору польського прапора, нібито дарованого запорожцям королем Стефаном Баторієм наприкінці 16ст. Водночас нелогічно вважати червоний прапор національним стягом Української держави, адже червоне знамено було військовим символом усіх індоєвропейських народів.

"Человек - это Божественное растение. На этом растении растут и созревают девять Божественных зерен. Первого зовут Даж, вторую – Малка, третьего – Сак, четвертого – Вол, пятого – Хор. В теле человека живет “Серебряный человек”, который на половину ногтя мизинца выходит из тела, прозрачной серебристой полосочкой. Зовут этого “Серебряного человека”, так же, как и тело, то ли Панас, то ли Марина, то ли Екатерина. Как родители назвали, так и зовут. Для того, чтобы не путать “Серебряного человека” с телом, мы его зовем “Сияние”. Тело, “Серебряный человек” - и есть Божественный стебель. Стебель окружают два слоя коры, прозрачных, как испарение над землей при пахоте или как утренний туман над рекой. Первый слой толщиной полтора - два пальца. Зовут его Даж. Второй толщиной четыре - пять пальцев. Зовут ее “Малка” (“Малка” - женского рода. Все остальные перед и после нее - мужского рода. Тело - среднего рода). Чтобы Малка хорошо защищала Дажа, Сияние и Тело, ребенка нужно крестить (произвести религиозный обряд, присущий вероисповеданию, в данном случае имеется в виду Православие), тогда всякой твари будет трудно в нее, Малку, вцепиться и разрушать Дажа, Сияние и Тело. С этим рождается ребенок. С этим он живет до двенадцати - пятнадцати лет. С двенадцати - пятнадцати лет Сияние, Серебряный человек, выпускает из себя спицы, которые выходят зимой у него на три шага вперед и четыре шага назад от Тела. На эти спицы, или “ветки”, садятся сначала Сак, потом – Вол, за ним – Хор. Откуда они берутся, никто не знает. Возможно, Бог посылает, а может с умирающих родственников перелетают. Возможно, также, покидают глупых людей."

Анатолий Скульский. "С П А С"

СПАС — покровитель урожаю. Його вшановували у цілій тріаді свят. Період, що його обіймають ці свята, вважається явленням Царства Небесного на землі. За народними віруваннями, у Спасівку так само треба постити, як і у Великий піст. Спаса — день поминання мертвих родичів. Це третій прихід покійників на світ у весняно-літньому сезоні: вони з'являються на Страсний четвер, на Зелені свята і на Спаса.

Коли на Симона Зилоту знахарки зривали чарівне зело, вони примовляли:

Святий Авраам на це зілля орав,

А Бог садив, а Спас родив,

Мати Божа поливала

І на поміч це зілля давала.

Перший Спас (1/14 серпня: Маковія) називали Спасів день. Перший день Успенського посту. Цієї пори був звичай ходити всім людом до річки чи озера освячувати воду, після чого всі купалися і купали худобу, щоб очиститися та уберегтися від хвороб, особливо пропасниці. Тоді ж освячували квіти і мак, а дівчата-чарівниці – ще й мак-видюк. Цим маком обсипали дім, аби всі вроки та хитрощі відьом пропали безслідно. Протягом тижня гадали, яка буде погода починаючи з вересня. Казали: «У Спаса все в запасі: і дощ, і вітер, і погода, і сіропогіддя».

Особливо вшановували другий прихід Спаса (6/19 серпня; Преображення Господнє). Його називали Другим Спасом, Середнім Спасом, Великим Спасом. В цей день освячували груші, мед, обжинкові вінки або жмути колосся жита й пшениці, а також яблука. Існує повір'я, що до Спаса яблука «нечисті». Подібно до цього і вода в озерах та ставках в певний період вважається нечистою — від свята Перуна (Іллі) (20 липня/2 серпня) до Водохрещі (6/19 січня). Тільки після освячення на Другого Спаса яблука стають придатними (преображаються) для споживання. Кусаючи перше освячене яблуко, примовляли: «Думу міцну надумую, думу трудну заклинаю, по Другому Спасу хай збудеться...» Тож традиційно свіжі плоди в народі споживали лише в період від Спаса до Різдва або Водохрещі. Після Водохрещі і освячення всіх водойм, коли вода переймається Святим Духом, свіжі яблука викидали, а натомість сушені заливали «живою» водою. Саме в цю пору, взявши з кожної копи по колосочку, жниці виробляли «Сніп-рай». Вважали, що у ньому Спас любить поспілкуватися з душами покійників. Також при завершенні жнив залишали в кінці ниви пучок незжатих колосків, який називали по-різному: Спасова борода, борода, людська доля, цапова борода, дідова борода, Перуну на бороду, прокіп'я, перепелиця тощо. Особливо вшановували Спаса пасічники, бо він є спаситель і опікун бджілок. День земних плодів, друга зустріч осені — так іще називали це велике свято. Казали: «Прийшов Спас — держи рукавиці про запас. Прийшов Спас — усьому час». Після Другого Спаса сіяли озимину.

А після третього вшанування Спаса (16/29 серпня), який називали Третім, Малим Спасом, настає пора Спасові повертатися до вирію. Цей день вважається початком осені, тому намагалися перед ним змолоти весь хліб. Тому й мовили: «Прийшов Спас — пішло літо від нас».
Узагалі наші предки називали усіх своїх головних богів Спасами, тобто спасителями. Згодом це наймення перейшло на Христа — Спасителя світу.