Пригоди бувають всякі...

Оказія  недавно  заставила нас їхати з обласного центру  Закарпаття  на  іршавщину.

Відстань 100 км. не така вже й велика для доброї машини та вправного водія. Якби слово "відстань" було синонімом слову "дорога". В Закарпатті  -  це  два взаємно не пов"язаних  поняття. І величина 100 кілометрів зовсім не означає, що їхати треба буде годину, дві, чи три;  що ви доїдете туди,  куди задумали. Та й що доїдете кудись взагалі! В  Іршаві  та далі - ні одного дорожного знаку,  GPRS не працює і ми повернули не в той бік . Проїхавши кілометрів 10 - 15  і  обігнавши стадо корів,  що ліниво поверталося з пасовища  і загородило всю проїжджу частину,  ми, зрештою, зрозуміли що їдемо в не в ту сторону.  А час уже підганяв...  Слизький асфальт з численними  ямами,  вибоїнами та горбами не дозволяв  розігнати машину  і до  швидкості віслюка.  Але і так  богатотонна  машина  раптом  підстрибнула  та з гучно гепнулась  об  брудну поверхню шляху.  Металічний скрежет оголеної  осі  лівого  колеса по  камінню заглушив  вереск  гальм . Через кілька метрів машина зупинилась, залишивши за собою слід, що нагадував фонограму брехливих обіцянок Великого Чоловіка (Gros Mana).

Під кінець нас ще й до нитки намочив дощ. Парасольки виявились слабим захистом від  рясного дощу та поривистого вітру. І потім ми навіть не шкодували, що забули ті парасольки в тісному автобусі, який чи то віз нас назад в Ужгород, чи то мордував випарами солярки.

 Аж потім, після горячого глінтвейну, ми довго - то серйозно, то з гумором - аналізували деталі подорожі. Хтось сказав: "Якийсь вірус "петя" нас сьогодні вразив..." І подумалось: "Вірус  ширяє  навкруги.  Петя... Невже  в честь  президента?"