На смерть хом’яка

От і перша смерть у нашому домі –

Вчора не стало хом’яка.

Не стало – оскільки не відаю, що робиться з хом’яками

після того, як життя їх покидає:

помирають вони чи відходять,

кінчаються чи згасають,

переставляються чи віддають Богові душу

Хотілось би вірити в останнє,

бо якщо є хом’яча душа,

отже, мусить бути і хом’ячий Бог, і хом’ячий рай

(і пекло, звісно, але це вже надто жорстоко!).

Що можна сказати про нього?

що був добрий і лагідний,

не зробив нікому анінайменшої прикрості,

що був затятим поборником порядку і чистоти,

що не відносився до категорії балакунів

і за це його любив ще один домашній мовчун –

чорний кіт Мачо.

Треба сподіватися, що і йому було незле з нами,

у будь-якому випадку, ми старалися як могли,

хоча наше розуміння щастя – це тільки наше його розуміння,

отож, якщо й ненавмисно чимось скривдили,

то просили би прийняти щонайщиріші вибачення,

бо він справді був добрим хом’яком,

і смію запевнити, значно добрішим від більшості представників

роду людського.

Що ще зробити задля пошанівку його пам’яті?

Вірити, що хом’ячий рай не менш реальний, аніж людський,

і що десь у тому раю знайшлося місце і для нашого хом’яка.

Знаю вже навіть, як той рай мав би виглядати:

безмежне поле перестиглої пшениці

впереміш з усілякими іншими злаками;

оддалік - кришталеве озерце завбільшки з дитячу долоню.

А над усім цим -

безмір неба. Безмір сонця. Безмір нашої любові...