Знаю, що це модно бути сильною бабою, яка і коня, і ізбу, і тд. Іноді, я теж стаю такою сильною бабою, яка і коня, і ізбу, і тд. Але, зовсім зрідка, зовсім трохи хочеться тепла. Такого, щоб без батарей, без свічок, без вогнищ до неба, без паяльних ламп і інших фізичних передавачів тепла. Хочеться тепла внутрішнього. Яке в тебе є тоді, коли додивишся хороший фільм, перечитаєш всі сторінки цікавої книги, тепла добрих слів і ніжних поглядів. З останнім, здається, у нас проблеми. Таке враження, що нам ампутували цю можливість передавати тепло. Як от мамин погляд, таткові обійми, бабусин хліб. Такі речі постійно передають тепло. А як же позасімейні теплопередавачі? Пам'ятаю, коли у мене, було перше кохання, то моїм теплопровідником була кожна буква, що він написав, кожне слово, яке він сказав, мелодія, яка грала, коли звонив ВІН, кожен дотик, погляд, кожна секунда проведеного разом часу. Може з віком ми втрачаємо властивість передавати і приймати тепло. Може ми стаємо такими твердошкірими, що воно вже не може проникнути в наші серця. Колись хотілось звернути гори, щоб провести разом трошки більше часу. Можна було прогуляти пари, бігти за поїздом, догнати і зупинити автобус, щоб поцілувати. А зараз ми все переносимо зустрічі, не маємо часу, втомлені, ліниві і щось не хочеться. Мать вашу, колись ми йшли гуляти в -30, в зливу, у вогоньводумідні труби. Зараз ми боїмось проговорити лишніх 30 секунд. Я думала, що коли стаєш дорослим, то це круто, менше границь. Я помилялась. До сраки таке дорослішання. Хочу тепла. Хочу піонів.