Так В. Корниенко исследовала историю формирования и развития благотворительности в сфере образования Харьковской губернии второй половины ХIX - начала ХХ века и пришла к выводу, что в этом регионе благотворительность в сфере образования «сочетала в себе частную инициативу, общественные устои и государственное влияние». Основными учредителями учебных заведений стали городские и губернские управления, сословные и профессиональные организации, земства, культурно-просветительские общества, церковь и частные лица, благотворительные организации. Важно вывод, что именно благотворительность обеспечила переход от системы государственного управления образовательными учреждениями к государственно-общественной формы и определила приоритетные направления благотворительного движения.

Г. Махорин в диссертации «Благотворительная деятельность на Волыни (1793-1917 гг.)» На основе комплексного исследования источниковой базы раскрыл формы и методы благотворительной деятельности государства, общественных объединений, церковных братств Волыни.

Исследования в украинской педагогической науке Н. Сейко (докторская диссертация «Благотворительность в сфере образования Украины (XIX - нач. ХХ в.). Киевский учебный округ» (2006)) и в российской А. Соколова (докторская диссертация «Благотворительность в народном образовании и ее роль в трансформации российского общества »(2006)) засвидетельствовали появление нового направления комплексного изучения благотворительности как общественного фактора в организации и управлении образованием, как механизма взаимодействия государства и общества в сфере школьного образования. Н. Сейко с позиций системного подхода раскрыла генеза, сущность и опыт благотворительности в сфере образования Украины как «сложного социально-педагогического явления для репрезентативного его представления в современном социально-педагогической и историко-педагогическом дискурсе и определение возможностей применения перспективных стратегий благотворительности в современных реалиях» .

Заслуживает внимания в рамках исследования работа Т. Удовицкого (2002 г.), Которая проанализировала и обобщила историю возникновения, становления и развития общественных и частных высших учебных заведений в Украине,

их роль в образовательной системе на рубеже XIX-ХХ веков. Исследовательница ввела в научный оборот понятие «общественные и частные высшие учебные заведения».

По авторскому толкованию, «общественные и частные высшие учебные заведения» - это высшие учебные заведения, возникшие в Российской империи в серединеXIX в. (А в Украине - такие, появившиеся в последней четверти XIX в.)по инициативе и при активном участии интеллигенции, финансовой поддержки организаций и частных лиц, признаны и зарегистрированы государственными органами.

Роль народной инициативы в развитии начального и среднего образования на Левобережной Украине в 1825-1860 гг. Исследована в диссертации И. Левченко (2002 г.), Где на основе широкого круга архивных источников впервые освещены комплекс вопросов, связанных с благотворительной деятельностью населения Левобережной Украина, не только способствовало открытию начальных училищ и гимназий, но и придавало им надлежащую материальную поддержку.

Роль местного самоуправления в управлении образованием после земской и городских реформ исследована в диссертациях С. Шуклин (2004.) и И. Захаровой (2002 г.). Так С. Шуклина в процессе изучения образовательной и культурной деятельности органов местного самоуправления и общественности Таврической губернии второй половины XIX - начала ХХ в. очертила роль общественных организаций и обществ Таврической губернии по совершенствованию системы начального и дополнительного образования, а также культурно-образовательной деятельности, о чем, по ее мнению, свидетельствуют организованы массовые мероприятия, направленные на привлечение различных слоев населения к всероссийских праздников по случаю юбилейных и памяти " памятных дат классиков русской литературы и искусства, памяти выдающихся деятелей и выдающихся дат отечественной истории, организации краеведческого движения.

И. Захарова в диссертации «Роль земств в развитии народного образования в Украине (1864-1917 гг.)» Сосредоточила внимание на роли земств, которые привлекались непосредственно к процессу открытия школ, а также выработали программную платформу образования. В указанном контексте обоснованно деятельность земств, которая заключалась в полном хозяйственно-финансовом содержании подведомственных школ; в приоритетности ассигнований на начальную школу в земских сметах; в интенсивном школьном строительстве и подготовке собственных педагогических кадров, которые имели статус земских служащих. Как отмечает исследовательница, земства была создана значений образовательный фонд, «причем в земских сметах расходы на начальную школу преобладали остальные статьи. С привлечением государственных средств в земского бюджета эволюция земской начальной школы продолжилась путем ее преобразования в школу земской-государственный ».

Рассматривая проблему развития социального воспитания на Слобожанщине (XIX - начало XX в.), В. Маштакова пришла к выводу, что демократизации системы социального воспитания Слобожанщины в условиях индустриального общества способствовали прогрессивные социокультурные сдвиги указанного периода: педагогические, экономические, правовые, политические, что « реализовались в общественно-педагогическом движении выдающихся ученых и педагогов, плодотворной работе земств, благотворительной и просветительской деятельности обществ, объединений и религиозных организаций, инициативе общес кости и частных лиц, проведении съездов с семейного воспитания и общественной опеки, принятии правительственных постановлений, которые прямо или косвенно влияли на социальное воспитание ».

Как весомый общественный фактор, который влиял на сферу образования Украины в течение ХХ в., Определены деятельность общества «Просвита». Л. Бадеева в диссертационной работе «Деятельность общества« Просвита »на Левобережной Украине в ХХ веке» (2004 г..) Отмечает, что в течение указанного периода эта общественная организация периодически меняла и совершенствовала формы своей деятельности в зависимости от требований времени и социально-политических обстоятельств. «В процессе работы общество решало ряд вопросов по организации библиотек и читален, развертывание издательской, лекционной, школьной и драматической кружковой деятельности».

Стоит отметить, что исследование проблем государственно-общественного управления образованием в последние годы стало одним из основных направлений работы кафедры управления образованием НАГУ при Президенте Украины. Были защищены диссертации А. Мазак «Управление образовательной отраслью в условиях становления гражданского общества в Украине: региональный аспект» (2005 г.), Я. Гречко «Особенности государственно-общественного управления образованием в Польше» (2009 г.), А. Тягушева « развитие механизмов государственно-общественного управления региональной системой образования »(2009 г.), П. Кухарчука« государственно-общественное управление системой профессионально-технического образования в Украине (Региональный аспект) »(2009 г.), В. Грабовского« государственно-общественное управление средним образованием н районном уровне »(2006 г.), Т. Лукиной« Государственное управление качеством общего среднего образования в Украине »(2005 г.), А. Стадник« Государственное управление системой общего среднего образования на региональном уровне »(2010 г.).

Определяя содержание и организационные формы украинского образования, А. Мазак обосновал мысль о необходимости приведения их в соответствие с требованиями рынка и демократического общества. Особое внимание уделяется учету региональных особенностей, индивидуальности учебных заведений в направлении поощрения к поиску наиболее эффективных подходов в обеспечении индивидуальной траектории обучения. Резонно в контексте нашего исследования являются разработанные ученым рекомендации по совместной деятельности органов власти и общественности в определении необходимого уровня образования и поддержки ее субъектов, нормативного закрепления обязанностей государства и гражданского общества.

Указано, что контроль за деятельностью по предоставлению образования должно стать государственно-общественным, а правовые нормы должны определять условия для участия третьего сектора в управлении образованием, конкретизировать роль местных органов управления образованием как таких, которые непосредственно взаимодействуют с гражданским обществом.

Важным для рассмотрения обозначенной научной проблемы является теоретические рассуждения А. Тягушева, которая доказала, что основной целью функционирования системы государственно-общественного управления развитием регионального образования является ее превращение из модели, стабильно функционирует на инновационную. Определяя обусловленность инновационного характера развития региональной системы образования взаимодействием государственных и общественных органов управления образованием в принятии и реализации совместных управленческих решений по созданию и освоению нововведений, исследовательница обосновала вывод о появлении качественного изменения в деятельности региональной системы образования, способствует утверждению ее уникальности. В структуре модели государственно-общественного управления развитием региональной системы образования ученым определены следующие ее компоненты: цель (инновационное развитие региональной системы образования); модули - организационно-технологический, представленный совокупностью ведущих идей (социального диалога, конгруэнтности и синергетической эффективности взаимодействия образовательных организаций и общественности, социальной ответственности субъектов управления), принципов (регулируемой эволюции, паритетности управления, учета компенсаторности системы, создания и использования сетевых организационных структур ), организационным механизмом (функционал, информационное обеспечение, координационные связи, методы и формы) объектно-содержательный модуль, отображающий содержательные доминанты региональной системы образования, этапы развития (стабильного функционирования, инновационно-моделировочный, процессуальный, инновационно-преобразовательный) уровне развития региональной системы и социально-педагогические условия.

Проблемам взаимоадаптации разнонаправленных активностей в направлении общего вектора преимуществ и создание отдельных видов государственно-общественного управления образованием посвятил свои научные поиски В. Грабовский, обосновав три концептуальные конструкции государственно-общественного управления: структурно-общественного сопровождения, информационно-общественного сопровождения и субординационные-промежуточного партнерства с подвижными связями. Исследователь разработал базовую модель государственно-общественного управления общим средним образованием на уровне района из пяти модулей. «Два из них (управляющая и управляемая подсистемы) включают структурные компоненты в виде государственных и общественных структурных подразделений как основы создания и развития государственно-общественных принципов в целенаправленных преобразованиях образовательной системы на уровне района».

Механизмы государственного управления качеством общего среднего образования на национальном и региональном уровнях стали предметом исследования Т. Лукиной, которая определила приоритетность государственно-общественной формы управления этим процессом. Исследовательница рассматривает государственное управление качеством общего среднего образования как специфический вид общественной деятельности, направленной на поддержку и улучшение качества и результативности функционирования отрасли в целом и общеобразовательного и культурного уровня школьников в частности.

Согласны с научными соображениями А.Стадник о необходимости в условиях общественной трансформации осуществления государственного управления региональным развитием образования как составляющей социальной сферы в регионе через целенаправленное воздействие со стороны государства и органов, которым делегированы соответствующие полномочия в сфере управления образованием. Особую значимость предоставлено государственному управлению в региональной системе образования с целью обеспечения ее устойчивого, сбалансированного гуманистически ориентированного развития, включая создание или совершенствование необходимой нормативно-правовой базы, институционального, информационного, кадрового обеспечения на основе использования потенциала стратегического управления, программно-целевых методов и соответствующего финансово-экономического инструментария.

Обратимся также к проблематике гармоничного сочетания элементов государственного и общественного управления, нашла отражение в научных исследованиях по политологии и философии образования. Это, в частности, работы А. Матвийчука «Общественные организации как фактор становления гражданского общества» (2008 г.), В. Гончара «Корпоративизм как модель взаимодействия государства и гражданского общества» (2009 г.), А. Рябеки «Организации гражданского общества и их роль в функционировании государственного управления: политологический анализ »(2011 г.), М. Грищук« Местное самоуправление в Украине: политико-правовые аспекты становления и развития на современном этапе »(2007 г.), М. Яцейко« Демократизация как закономерность модернизации образования в контексте гл бализации »(2009 г.), С. Сообщник« Социальный контроль как фактор развития общества: социально-философский анализ » (2006 г.).

Так В. Гончар обратил внимание на возможности предсказания в эпоху постиндустриального общества изменения модальности корпоративизма: путем сближения государства и гражданского общества, их постепенной конвергенции. Корпоративизм в этом контексте определяется как тип «социального включения» личности в общественно-политические, экономические процессы. Ученый доказывает, что в институциональном аспекте речь идет о «мультиполярный корпоративизм», который сочетает в себе черты плюралистической и корпоративной модели, предусматривает активизацию разного рода социальных институтов - функциональных ассоциаций, то есть профессиональных, секторальных групп по интересам, ориентированными на самостоятельное решение проблемы экономического, политической и культурной жизни.

О субъективных отклонения от демократических преобразований в виде устойчивого воспроизводства авторитарно-патерналистская отношений в современной украинской образовании отметила М. Яцейко. Средствами их избежать исследовательница определяет использование рычагов гражданского общества, создание антикоррупционных механизмов, проведения аккредитации вузов по качественным показателям. К таковым отнесены уровень знаний студентов и выпускников с учетом степени их конкурентоспособности на рынке труда; привлечение научной общественности к участию в оценке профессиональных достижений ученых; наличие публикаций в авторитетных международных изданиях и ссылок на научные труды ученого; участие в научных конференциях и тому подобное.

С Сообщник, подчеркивая необходимость широкого участия граждан в решении общественно важных задач и внедрении общественного контроля в государственном управлении, отмечает, что недостаточная эффективность такого контроля в современном украинском обществе обусловлена «неопределенностью социальной стратегии развития украинского общества, наличием ряда политических, социально-экономических и идеологических проблем украинского социума (правовой нигилизм, тенизация экономики, коррупция, низкий жизненный уровень, маргинализация значительной части ни населения, безработица и т.д.) ».

Важными для дальнейшего научного изучения взаимодействия государственных и общественных факторов на региональном уровне управления выводы, обоснованные в диссертациях А. Стойки «Механизмы эффективного взаимодействия органов государственной власти и общественных объединений на региональном уровне» (2006 г.), В. Новака «Организационно правовые вопросы социального партнерства органов государственной власти и общественных объединений в Украине: состояние и перспективы развития »(2008 г.), А. Кулинич« Механизмы взаимодействия органов государственного управления и общественных организаций в г. еализации молодежной политики в Украине »(2009 г.), В.Надраги« Взаимодействие властных структур, политических и общественных организаций как средство эффективности управления на региональном уровне »(2003г.), А. Панченко« Государственный контроль в системе управления общеобразовательными учебными заведениями »(2010 г.), А. Касьяновой« Педагогическая экспертиза развития общего среднего образования региона: теоретический и технологический аспекты »(2012 г.), И. Осадчего« Теория и практика направленного развития системы общего среднего образования сельской местности » (2012 ), С. Евченко «Развитие государственно-общественного управления качеством высшего образования Украины в условиях вхождения в Болонский процесс».

Заслуживают внимания определены основные принципы взаимодействия органов государственной власти и общественных организаций на уровне региона, а именно: партнерская равенство, адекватное представительство, общественное участие, сфокусированность на проблемах локального развития, на насущных потребностях общин (в том числе органов общественной самоорганизации), субсидиарности, открытость (прежде всего, осведомленность граждан в ключевых делах, касающихся жизни территориальной общины) и другие. Согласны с мнением А. Стойки, что взаимодействие органов государственной власти и общественных организаций может быть эффективной при условии, что она построена на основе системности и постоянства, что должно быть надлежащим образом зафиксировано в соответствующих программах.

Интересным в контексте исследуемой проблемы являются научные рассуждения В.Надраги, который предложил административно-либеральную модель управления на региональном уровне, которая может максимально создать условия и обеспечить эффективность взаимодействия органов управления и самоуправления. Основой модели определены общепринятые общественные цели: центризм как сознательный компромисс между региональными и государственными интересами в пользу последних, комплиментарность государственных силовых структур, политических и общественных организаций на региональном уровне на основе региональных интересов, гражданское общество; идеология, отражающая сумму общечеловеческих идей в сочетании с историей становления и развития государственности и самоуправления, политика поддержки и развития среднего класса и его реальное участие в социально-экономической жизни; полуавтономность как правовой фундамент административно-либеральной модели самоуправления.

В современной теории управления определены условия модернизации системы образования Украины, а именно: внедрение в содержание социальной и образовательной политики концепции устойчивого развития как сложной совокупности взаемодетерминованих социальных, экономических, политических, морально-духовных и других процессов, обусловливающих эффективность деятельности как на национальном, так и на региональном и индивидуальном уровнях. Пользуемся утверждением А. Касьяновой, что устойчивое развитие должно толковаться не только в экономической или научно-технической, но и в общественной сфере, связанной с воспитанием и образованием населения. Согласны с мнением, что образованию принадлежит роль опережающего фактора построения ценностных и мировоззренческих основ общества. Реализация стратегии устойчивого развития образования требует объединения усилий государственных и негосударственных структур, координации работы на национальном, региональном и местном уровнях, широкого международного сотрудничества.

На основе теоретического анализа результатов функционирования образовательных систем сельской местности И. Осадчий пришел к выводу, что «именно районный образовательный округ способен в настоящее время и в будущем обеспечивать сельским детям высокий уровень качества образования и его доступность».

Важными с точки зрения нормативного регулирования взаимодействия государственного и общественного управления, по нашему мнению, является диссертационные работы П. Любченко «Местное самоуправление в системе институтов гражданского общества: конституционно-правовой аспект» (2008) и Р. Шаповала «Административно-правовое регулирование образовательной деятельности в Украине »(2011 г.).

Так работа Р. Шаповала посвящена определению путей модернизации управления образовательной деятельностью, к которым ученый относит оптимизацию организационно-управленческих структур; изменения в технологии реализации управленческих функций; эффективное перераспределение функций и полномочий между центральными органами власти и органами местного самоуправления; создание центральных и региональных систем мониторинга качества образовательных услуг; демократизацию процесса назначения руководителей учебных заведений; активное привлечение к управленческой деятельности системой образования талантливой молодежи.

Информативными для понимания хода образовательных реформ и развития систем государственно-общественного управления образованием также историко-педагогические монографии Л. Березовской «Реформирование школьного образования в Украине в XX веке» и Е. Днепров «Российское образование в XIX-начале XX века» (2 т.) (2011 г..) монографии Л. Даниленко «Модернизация содержания, форм и методов управленческой деятельности директора общеобразовательной школы» (2002 г.), Г. Ельниковой «Научные основы управления средним образованием в регионе» (1999 г.), Л. Калининой «Информационное управление общеобразовательным учебным заведением: системы, процессы, технологии »(2008 г.), пособия В. Лугового« управление образованием »(1997 г..) и С. крысюк« Государственное управление образованием »(2009 г.).

В конце ХХ - начале XXI в. со всей остротой оказалась кризис традиционных систем обучения. Централизованные системы образования (как в Германии, Франции, России) с жесткой вертикалью подчинения, соответствующим набором обучающих технологий и методик, определенными структурами управления учебными заведениями перестали отвечать общественными требованиями. Американская система муниципального образования со слабо развитым государственным регулированием также характеризуется серьезными проблемами. Все это происходит на фоне растущей динамичности общества, увеличение объема и скорости обновления информации, возникновения принципиально новых коммуникативных систем и тому подобное.

Указанное обуславливает наличие тенденций к изменению структуры управления публичными школами в странах Европейского Союза и в США, Канаде, Южной Америке и актуализации государственно-общественного управления образованием и необходимости научного осмысления общественно-государственного управления как его перспективы.

В Российской Федерации, начиная с 1993 г.., Понимание государственно-общественного характера управления образованием является неоднородным, начиная с использования простого опроса общественного мнения при принятии управленческих решений и заканчивая представлениями о необходимости создания альтернативной общественной системы образования. На фоне отсутствия согласованного понимания значений ключевых категорий и видение ожидаемого будущего состояния ситуации в сфере отношений государства, гражданского общества и образования ученые определяют несовершенство представлений о социально и образовательно значимые результаты. С начала 2000-х годов в российском обществе сформировалось мнение, что государственно-общественное управление образованием является основой становления российской государственности, основанной, в том числе, и на институтах местного самоуправления. В Концепции модернизации российского образования на период до 2010, утвержденной распоряжением Правительства Российской Федерации от 29 декабря 2001 № 1756-Р в разделе «Цель и основные задачи модернизации образования» отмечается: «Активными субъектами образовательной политики должны стать все граждане России, семья и родительская общественность, федеральные и региональные институты государственной власти, органы местного самоуправления, профессионально-педагогическое сообщество, научные, культурные, коммерческие и общественные институты ».

Анализ современного этапа состояния изучения проблемы общественно-государственного управления образованием в Российской Федерации позволяет утверждать, что основное внимание ученых уделено исследованию истории государственно-общественного управления образованием (А. Осокина (2005 г.), Н. Федорова (2010 г..) Модели государственно щественной управления образованием (Д. Вердиев (1999 г.), А. Седельников (2011 г.), К. Переславцева (2006)), развития государственно-общественного управления образованием на региональном уровне (С. Сергеев (2008 ), И. Терентьева (2009), М. Попов (2006 г.), Т. Степанова (2003г.)) государственно-общест Адская управления образованием на муниципальном уровне (С. Алексеев (2006 г.), Т. Саенко (2009), А. Гузаирова (2007 г.), Г. Ечкалова (2002 г.), В. Малетин (2003 )) подготовки руководителей к государственно-общественного управления образованием в системе последипломного образования (Л. Мельникова (2004г.)) взаимодействия учебных заведений с родителями, попечительский и руководящими советами, общественностью, элементами гражданского общества (В. Коровкин (2002 г.), А. Шимутина (2012)); педагогических и психологических детерминант эффективности деятельности руководителей в условиях государственно-общественного управления образованием (М. Кисляков (2006)); автономии учебного заведения как формы государственно-общественного управления (И. Багманов (2011 г.), А. Нашемук (2004 г.), Е. Чащин (2003г.)) развития компетенций учащихся в условиях государственно-общественного управления образованием (В. Гладик (2010 г.), М. Черняева (2011 г..)).

Важным этапом на пути концептуализации исследуемого феномена стали монографии В. Гусарова «Государственно-общественное управление образованием» и «Опыт и перспективы государственно-общественного образования».

Теоретический анализ концептов государственно-общественного и общественно-государственного управления актуализировал научные исследования в сфере именно общественно-государственного управления образованием. В последние годы в Украине проблематика общественно-государственного управления образованием отражена в научных трудах Л. Калининой, С. Королюк, К. Корсака, И. Смагина и др.

Оригинальным подходом к внедрению общественного управления в образовании можно считать реализацию концепции общественно активных школ (ГАШ), что отражено в работах В. Грабовского, Г. Ельниковой, Г. Костюк, А. Мазак, А. Марчак, Н. Софий и др.

В Украине в последние годы в пределах различных инновационных проектов создана сеть ГАШ - учебных заведений, в которых особое внимание направлено на партнерство школы и общества, а также на развитие общественной самоорганизации, самоуправления и гражданского общества в целом, что является необходимым условием развития демократии в Украине . Значительное внимание в таких заведениях уделяется налаживанию эффективных связей между школой и всеми ресурсами, которые существуют в обществе, развития образовательных, социальных, оздоровительных услуг, молодежного движения, привлечению к учебно-воспитательному процессу родителей, реализации образовательных программ для взрослого населения, укреплению н "связей школы и семьи, отношений между жителями населенного пункта. Такие школы действуют как образовательные, культурные центры, а также как центры отдыха для лиц любого возраста, они всегда открыты для посетителей. Указанные особенности функционирования общественно активных школ создают широкие возможности для активного сотрудничества педагогов, детей, молодежи, семьи и членов общины в учебно-воспитательном процессе, способствуют формированию и развитию общественной составляющей в управлении образованием.

Таким образом, ретроспективный анализ научных исследований эволюции управления школьным образованием в течение ХVIII-XXI веков показал, что в развитии взаимодействия государства и общественности в управлении школьным образованием волнообразно менялись этапы тотальной государственной централизации управления и активизации политических, общественных и профессиональных движений в образовании, что происходило и в последние десятилетия.

Этапы становления и развития сетей учебных заведений во второй половине ХХ - начале XXI века. Развитие образования на Житомирщине.

Очевидно, что проектирование эффективных моделей оптимизации сетей общеобразовательных учебных заведений в условиях региона невозможно без анализа современного состояния этих сетей и исследования этапов их становления и развития.

К 1949-1950 учебном в СССР к обучению были привлечены почти всех детей школьного возраста, что давало возможность развивать сети общеобразовательных учебных заведений на качественно новом уровне. Однако жесткая централизация управления в сфере образования во второй половине ХХ в. унифицировал в регионах процесс развития школьных сетей, не способствовало их эффективному формированию.

На основе анализа архивных материалов, законодательных и нормативных документов, принятых в стране во второй половине ХХ - начале XXI в., Можно определить этапы развития сетей ОУЗ, которые являются аналогичными для всех регионов. В основу периодизации положим сроки обязательного общего образования, ее содержательное наполнение и ориентацию на образовательные запросы государства.

Итак, в феврале 1956 ХХ съезд КПСС констатировал введения в целом в стране всеобщего обязательного семилетнего обучения.

Через два года, 24 декабря 1958 сессия Верховного Совета СССР приняла закон «Об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в СССР», который установил вместо семилетнего образования обязательное восьмилетнее обучение как основа перехода к общей среднего образования, определив тем самым начало новому периоду становления и развития сетей общеобразовательных учебных заведений - этапа обеспечения всеобщего обязательного восьмилетнего образования, сочетание обучения с производительным трудом, ранней профессионализации.

Десятого ноября 1966 ЦК КПСС и Совет Министров СССР приняли постановление «О мерах дальнейшего улучшения работы средней общеобразовательной школы» (соответствующее постановление ЦК КПУ и Совета Министров УССР от 8.12.1966 г. «О мерах дальнейшего улучшения работы средней общеобразовательной школы в РСФСР» ), которой констатировалось введения в стране всеобщего обязательного 8-летнего обучения и декларировалось стратегическая задача в области народного образования - осуществить в основном до 1970 года переход ко всеобщему среднему образованию в объеме 10 классов, чем было определено очередной этап в развитии сетей ОУЗ.

В июне 1972 в Постановлении ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О завершении перехода ко всеобщему среднему образованию молодежи и о дальнейшем развитии общеобразовательной школы» (соответствующее постановление ЦК КПУ и Совета Министров УССР от 7.07.72 № 326 «О завершении перехода ко всеобщему среднего образования молодежи и дальнейшем развитии общеобразовательной школы УССР ») были подведены итоги работы по внедрению общего среднего образования и поставлена задача осуществить до 1975 года переход к полной общего среднего образования.

С целью развития сети учебных заведений, обеспечивающих общую обязательное среднее 10-летнее образование, в последующий период в СССР был принят ряд законодательных и нормативных документов.

В постановлении Верховного Совета СССР от 19 июля 1973 поднят вопрос «улучшение сети учебно-воспитательных заведений», обеспечение полного охвата средним образованием молодежи.

В 1974 году Верховная Рада приняла Закон УССР о народном образовании, который закрепил государственный и общественный характер всех учебно-воспитательных заведений, бесплатность и обязательность общего среднего образования молодежи. Реализация мероприятий по развитию сети учебно-воспитательных заведений, рационального их размещения, как и обеспечение всеобщего обязательного среднего образования молодежи, была отнесена к компетенции исполнительных комитетов местных Советов народных депутатов.

В 1976 г.. Директивами ХХV съезда КПСС в План развития народного хозяйства СССР на 1976-1980 годы поставлена задача построить новые общеобразовательные школы не менее чем на 7 млн. Ученических мест, в т.ч. около 4500000. в сельской местности, развивать сеть внешкольных учебных заведений.

В 1978 году постановление Совета Министров УССР от 26.09.1978 года № 474 обязал исполкомы местных Советов народных депутатов закрепить за каждой средней общеобразовательной школой базовое предприятие или организацию, в условиях недостаточного финансирования имело положительное влияние на развитие материальной базы ОУЗ страны.

В 1981 г.. В «Основных направлениях экономического и социального развития СССР на 1981-1985 годы и на период до 1990 года» предполагалось обеспечить дальнейшее развитие сети школ. Было принято решение создать предпосылки для постепенного перехода на обучение детей с шестилетнего возраста в подготовительных классах общеобразовательных школ.

В 1984 году предпосылкой для следующего этапа становления и развития школьных сетей стало постановление пленума ЦК КПСС «Об основных направлениях реформы общеобразовательной школы», которой было решено, начиная с 1986 года, постепенно перейти к 11-летней общего среднего образования молодежи, обучение детей с шести лет, в том числе и на базе дошкольных учреждений.

С 1986 г.. Начался этап перехода к общей обязательной 11-летнего среднего образования, обучения детей с шестилетнего возраста, развития сети учреждений нового типа, частичной профессионализации.

С целью развития системы образования в 1991 году. Был принят Закон Украины «Об образовании». Первая редакция Закона ограничивала обязательное среднее образование 15-летним возрастом учащихся и девьятикласним обучением, однако уже в следующем 1992 такое ограничение было изъято из текста Закона.

В Законе определены ступневисть образования, соотнесено с типами учебных заведений: первая ступень - начальная школа, обеспечивающая начальное общее образование; второй - основная школа, базовое общее среднее образование; третья ступень - старшая школа, полное среднее образование.

Было определено, что обучение в средней общеобразовательной школе начинается с шести- или семилетнего возраста. Статья 36 Закона предусматривает, что школы первой ступени в сельской местности создаются независимо от имеющегося количества учеников.

В 1998 г. Указом Президента Украины от 02.06.1998 г.. № 580/1998 «О мерах по улучшению функционирования и развития общего среднего образования» областные государственные администрации обязаны обеспечить при наличии детей школьного возраста сохранения сети общеобразовательных учебных заведений в сельской местности для учащихся 1-9 классов.

В 1999г. Закон Украины «Об общем среднем образовании» провозгласил переход школы с 1 сентября 2001 года на 12 летний срок обучения для получения полного общего среднего образования, чем начал новый этап становления и развития сетей ОУЗ - введение всеобщего обязательного 12-летней среднего образования.

Приведенное выше дает основания утверждать - еще одной тенденцией в развитии сетей в течение исследуемого периода было увеличение срока обязательного всеобщего обучения в сети - от 7 лет в 1951 до одиннадцатого 2009 (с переходом к 12-летней общей обязанности " обязательно среднего образования в 2012 г.).

В 1999 году Постановлением Кабинета Министров Украины от 20.07.1999 г.. №1305 «О развитии сельской школы» был утвержден Комплексный план мероприятий по развитию общеобразовательных учебных заведений в сельской местности в 1999-2005 годах, которым, в частности, предполагалось привести сеть общеобразовательных школ в соответствие с потребностями населения, открыть в сельской местности учебно-воспитательные комплексы «общеобразовательное учебное заведение - дошкольное учебное заведение», создать в областных и районных центрах разнопрофильные специализированные школ и, а также профильные классы в сельских общеобразовательных школах.

Заметной вехой на пути реформирования национальной системы общего среднего образования стали постановление Кабинета Министров Украины от 16.11.2000 г.. № 1717 «О переходе общеобразовательных учебных заведений на новое содержание, структуру и 12-летний срок обучения», ряд Указов Президента Украины и т.д., которыми было поставлена задача по внедрению в старшей школе профильного обучения, внешнего независимого оценивания.

На основе рассмотренных выше законодательных и нормативных документов, установленных сроков всеобщего обязательного образования, его содержательного наполнения и ориентации на образовательные запросы государства нами определены этапы становления и развития сетей общеобразовательных учебных заведениях в регионах страны во второй половине ХХ - начале XXI века.

Понятно, что в рамках этих этапов происходили становление и развитие сети общеобразовательных учебных заведений Житомирского региона.

Считаем, что обоснование современных тенденций в организации образовательной сети области требует осуществления количественного анализа статистических данных по развитию образования региона во второй половине ХХ - начале XXI века.

Понятно, что в рамках этих этапов происходили становление и развитие сети общеобразовательных учебных заведений Житомирского региона.

Считаем, что обоснование современных тенденций в организации образовательной сети области требует осуществления количественного анализа статистических данных по развитию образования региона во второй половине ХХ - начале XXI века. Необходимые материалы для анализа получены из архивных документов и впервые введены в научно-педагогический оборот.

Житомирская область в нынешних ее территориальных границах была создана 22 сентября 1937 года. В регионе в то время действовало 1498 школ, из которых начальных - 725, неполных средних - 632, средних - 141 школа.

В 50-х годах сеть ОУЗ в области активно развивалась, в частности, в 1951-1956 гг. Количество средних школ возросло на 79 и достигло 240 заведений, в которых обучалось 125,4 тыс. Учащихся. В 1956-1957 н. г. действовали уже 272 средние школы, а учеников 8-10-х классов увеличилось в три с половиной раза.

В 1955-1956 гг. Силами предприятий и колхозов области построено 27 новых школьных помещений. В 1957 году за счет колхозов и предприятий построено 7 средних, 8 семилетних и 6 начальных школ, достроены 248 классных комнат почти на 9 тыс. Ученических мест.

1951-1958 гг. Этап завершения перехода к общей обязательной семилетнего образования Материалы ХХ съезда КПСС

1959-1966 гг. Этап обеспечения всеобщего обязательного восьмилетнего образования, сочетание обучения с производительным трудом, ранней профессионализации Закон Верховного Совета СССР от 24.12.1958 г.. «Об укреплении связи школы с жизнью и о дальнейшем развитии системы народного образования в СССР »

1967-1975 гг. Этап внедрения всеобщего обязательного 10-летнего среднего образования, создание кабинетной системы Постановление ЦК КПУ и Совета Министров УССР от 08.12.1966 г.. «О мерах дальнейшего улучшения работы средней общеобразовательной школы в РСФСР», Постановление ЦК КПУ и совета Министров СССР от 07.07.1972 г.. № 326 «О завершении перехода ко всеобщему среднему образованию молодежи и дальнейшем развитии общеобразовательной школы УССР»

1976-1985 гг. Этап развития сетей общеобразовательных учебных заведений, которые обеспечивали общую обязательную 10-летнее среднее образование Закон УССР «О народном образовании» (1974 г.), Постановления Верховного Совета СССР, ЦК КПСС, Совета Министров СССР

1986-2000 гг. Этап перехода к всеобщей обязательной 11-летнего среднего образования, обучения детей с шестилетнего возраста, развития сети учреждений нового типа, частичной профессионализации Постановление пленума ЦК КПСС от 10.04.1984 г.. «Об основных направлениях реформы общеобразовательной и профессиональной школы », постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР« О дальнейшем усовершенствовании общего среднего образования молодежи и улучшении условий работы общеобразовательной школы »

2001-2009 гг. Этап внедрения всеобщего обязательного 12-летнего среднего образования, профильного обучения в старшей школе, внешнего независимого оценивания Закон Украины "Об общем среднем образовании", Постановление Кабинета Министров Украины от 16.11.2000 г.. № 1717 «О переходе общеобразовательных учебных заведений на новое содержание, структуру и 12-летний срок обучения ».

Дальнейшее развитие получили школы рабочей молодежи. Если в 1950 году их было 17 с общим количеством 2,2 тыс. Детей, то в 1955 г.. Таких школ насчитывалось 30, а контингент учащихся в них вырос до 4,6 тыс. Человек. Больше всего подобных заведений действовало на Житомирщине в 1961-1962 учебном году - 57, в них приобретало образование тогда около 12 тыс. человек.

Работала в области сеть школ сельской молодежи. Больше всего их действовало в 1961-1962 учебном году - в 357 заведениях тогда обучалось 10,6 тыс. Учащихся, работало 2,4 тыс. педагогов.

В течение 1959-1966 годов в области осуществлялся переход от семилетнего до восьмилетнего всеобщего обязательного обучения, расширялась сеть сельских и городских школ, которые давали среднее образование без отрыва от производства.

С 1959 года при сельских школах области активно открывались пришкольные интернаты, с 1960 г.. - школы с продленным днем для учеников 1-8 классов, с 1961 г.. - общеобразовательные школы с преподаванием ряда предметов на иностранном языке.

В 1961-1963 гг. Средние общеобразовательные школы области в контексте административных решений путем введения в старших классах профессионального обучения перешли на одиннадцатилетний срок обучения. Однако в связи с недостаточной подготовленностью этих изменений в течение 1964-1966 гг. Общеобразовательные школы Житомирщины, как и всей страны, вернулись к десятилетнему сроку обучения [120]. В 1966-1967 учебном году в области действовало 1537 школ, где обучалось 302,6 тыс. школьников, из них 361 были средними, в них насчитывалось 168,7 тыс. учеников.

В области функционирует сеть вечерних (сменных) школ - учебных заведений II-III степеней для граждан, не имеющих возможности учиться в школах с дневной формой обучения. С развитием сети дневных общеобразовательных школ из 50 таких заведений в 1971-1972 учебном году, где приобретало образование почти 30 тыс. Учащихся, в 2007-2008 учебном году их количество снизилось до 6. Ими охвачено 1,8 тыс. учеников, здесь работает более 100 педагогов. Изменения в сети вечерних школ в области представлено на рис. 1.7.

В Житомирской области также действует сеть внешкольных учебных заведений, которые создаются с целью удовлетворения потребностей детей в дополнительном образовании по интересам (научными, техническими, художественно-эстетическими, спортивными и т.д.). Если в 1953 действовало 22 ПНС, которыми было охвачено 7,0 тыс. Учащихся, то в 1971 г.. - 45 таких заведений, где воспитывалось 12,4 тыс. Детей. Больше внешкольных заведений работало в 1992 году - 78, в них в 1822 кружках обучалось 58,4 тыс. Школьников. Однако, в связи с финансовыми проблемами за последние годы их количество уменьшалось. В 2007-2008 учебном году действовало 54 ПНС, которыми охвачено 27,6 тыс. учеников.

ериод с 1966 по 1980 годы на Житомирщине характеризуются количественным ростом учебных заведений: построено 222 школы на 92 000 мест, 388 дошкольных учреждений на 33 000 мест, достроены почти 500 классных комнат.

В 1985 году в области насчитывалось 1000 дневных школ, среди них - 183 начальных, 438 неполных средних, 368 средних и 11 специальных. В них приобретало образование 223 тыс. Учеников, из которых 170 тыс. - в средних школах, работало 17 тыс. Педагогов.

Сеть дошкольных учебных заведений в эти годы активно развивалась и в 1991 году достигла своего наивысшего уровня - в области действовало 830 ДОУ, которыми было охвачено 61,6 тыс. Дошкольников, работало 6543 педагогов. К сожалению, до 2001 года 57% дошкольных учебных заведений прекратили свою деятельность и на территории области их работало всего 358. Ими было охвачено только 31% детей, а в сельской местности этот показатель вообще снизился до 9%. В 2008г. На Житомирщине количество ДОУ выросла до 582, ими охвачено 55,3% детей.

В области активно создаются учебно-воспитательные комплексы «дошкольное учебное заведение - общеобразовательное учебное заведение». В 2007-2008 учебном году функционировало 45 таких комплексов.

Для развития способностей, дарований и талантов учеников с 1992г. До 2007г. На Житомирщине создано 30 учебных заведений нового типа: 21 гимназию, 6 лицеев, 3 коллегиума, где обучается около 12 тыс. (Почти 8%) учеников. Подробнее это представлено на рис. 1.8.

Подавляющее большинство этих заведений были основаны за последние 5 лет. Гимназии, лицеи, коллегиума создаются с целью модернизации образовательного процесса и приближения его к требованиям современности, обеспечение высокого качества образовательных услуг.

Это предполагает обеспечение таких учреждений современным оборудованием, литературой, компьютерной техникой, высококвалифицированными педагогами, внедрение новых технологий обучения и воспитания и т. Однако развитие в области сети учреждений нового типа находится на начальном этапе, ведь в 2007 году в 10 районах Житомирщины такие заведения еще не функционировали.

В 1999 году Законом Украины «Об общем среднем образовании» установлено 12-летний срок обучения для получения полного общего среднего образования в ОУЗ I-III степеней. В настоящее время в области действовало 940 ОУЗ, где обучалось 206,7 тыс. Школьников. 435 школ были средними, ими охвачено 174,6 тыс. Учеников.

В период с 1974 по 2007 гг. В области было введено в действие 359 новых помещений школ на 130,9 тыс. Ученических мест. Больше всего их строилось в 70-х - 80-х гг. Прошлого века, когда ежегодно сдавалось около 20 новостроек. В начале XXI века. темпы строительства значительно замедлились - ежегодно вводилось в действие лишь несколько новых помещений школ, что негативно повлияло на развитие учебно-материальной базы школьного образования. На сегодня почти 42% школ области расположены в приспособленных помещениях, не отвечающих санитарно-гигиеническим требованиям, в них отсутствуют библиотеки, спортивные залы, компьютерные классы, столовые, водяные сети и тому подобное.

На начало 2007-2008 учебном в области сформировалась сеть из 862 общеобразовательных учебных заведений, в состав которой входили 771 общеобразовательная школа, 16 общеобразовательных школ-интернатов, 21 гимназия, 6 лицеев, 3 коллегиума, 45 учебно-воспитательных комплексов «дошкольное учебное заведение - общеобразовательное учебное заведение», 6 частных 6 вечерних школ, которыми охвачено 157,1 тыс. учащихся, и где работало 18,9 тыс. учителей. Кроме того, в области действовало 10 межшкольных учебно-производственных комбинатов, где предоставлялись образовательные услуги по профильного и профессионального обучения 3,3 тыс. Учащимся старших классов.

В 2006-2007 учебном году в области в рамках Всеукраинского эксперимента начала деятельности «школа-семья» - общеобразовательное учебное заведение I степени с небольшой наполняемостью учеников, который способен предоставить сельским школьникам, даже в местностях со сложной демографической ситуацией, доступ к качественному образованию по месту проживание за счет внедрения идей семейной педагогики, привлечения к учебно-воспитательного процесса родителей.

Изменения в сети общеобразовательных учебных заведений области в течение второй половины ХХ - начала XXI века.

Таким образом, можно констатировать, что максимальное количество школ - 1549 - действовала на территории Житомирской области в 1961-1962 учебном году. В дальнейшем число заведений в связи с негативными демографическими тенденциями уменьшалось практически ежегодно, достигнув минимального количества в 2007-2008 учебном году - 862. За этот период количество ОУЗ сократилась в области на 687, или в 1,8 раза.

Аналогичной была ситуация в других регионах и в Украине в целом - максимальной количество школ в государстве была в начале 60-х годов ХХ века: в 1952-1953 учебном году функционировали 28687 школ, в 1953-1954 учебном году - 29549, в 1956-1957 учебном году - 29517, в 1959-1960 учебном году - 36432, 1960-1961 н.р.- 37664, 1966-1967 учебный год - 28977, в 1976 году. - 22613 массовых дневных школ.

За прошедшие десять лет количество общеобразовательных учебных заведений области уменьшилась на 83, причем за последние 5 лет - на 71.

Уменьшается в школах области и количество классов. Максимальной она была в 1965-1966 учебном году - 13283, минимальной - в 2007-2008 учебном году - 8975. За этот период произошло их сокращение на 4308 (32%). В частности, за последние 10 лет количество классов в области сократилась на 2157, причем, за последние 6 лет - на 1866 классов.

В связи с негативными демографическими тенденциями в школах Житомирщины постоянно уменьшается количество учеников. С максимальной в 1951-1952 учебном году - 326,7 тыс. Школьников - до 2007-2008 учебном она уменьшилась на 171,9 тыс., или почти в 2,2 раза, и составила 154,8 тыс. детей.

В частности, за прошедшие десять лет численность учащихся общеобразовательных школ области снизилась почти на 54,8 тыс. Чел., Причем за последние 5 лет - на 39,2 тыс. Чел.,

С годами прослеживаются негативные тенденции средней наполняемости школ в Житомирской области, в 1986-1990 гг - 229 учеников, а в 2007-2008 учебном году составляла 180 учеников. 69 (8%) общеобразовательных учебных заведений в 2008 году. Насчитывали до 15 учеников, 220 (26%) - до 50 учеников. Средняя наполняемость сельских школ составляла 93 ученика, что почти в 6 раз меньше, чем в городе (527). Еще хуже была ситуация с школ I степени, средняя наполняемость которых в селе составляла около 12 детей.

Средняя наполненность классов в области уменьшилась с максимальной - 31,34 школьника в 1951-1952 учебном году к минимальной - 17,05 ребенка в 2007-2008 учебном году, или почти в 1,8 раза. В частности, за последние 5 лет средняя наполненность классов сократилась на 1,79 ученика.

Еще хуже ситуация в сельских школах Житомирщины, где средняя наполненность классов составляет около 12 школьников.

Почти в 2,8 раза уменьшилась в течение второй половины ХХ - начала XXI века и количество учащихся, приходится на 1 учителя - от 23,04 в 1951-1952 учебном году до 8,24 в 2007-2008 учебном году, причем за последние 10 лет этот показатель снизился на 2,55.

Как свидетельствуют приведенные цифровые данные, в 2007-2008 учебном году показатели по количеству учеников, школ, в частности, малокомплектных и малочисленных, классов, детей, учит один учитель, средней наполняемости школ и классов в Житомирском регионе были худшими с 1951 года. Причинами этого является снижение уровня рождаемости, уменьшение процента занятости населения в сельском хозяйстве и переезд сельского населения в города, и, что, стоит отдельно отметить, просчеты в формировании сетей общеобразовательных учебных заведений, особенно в сельских районах.

В процессе исследования установлено, что подобная ситуация характерна для всех регионов Украины.

Это, безусловно, привело к значительным проблемам в организации работы учебных заведений в регионах, рассматривалось выше.

На основе проведенного анализа можно сделать вывод: в течение определенных нами этапов во второй половине ХХ - начале XXI века в регионах Украины вследствие господства в сфере образования страны командно-административных методов управления сформировались сети общеобразовательных учебных заведений, которые не учитывают местных потребностей и особенностей и не могут обеспечить всем ученикам равный доступ к качественному образованию, что противоречит образовательным приоритетам государства.

Поэтому следующим этапом развития сетей общеобразовательных учебных заведений должна стать их оптимизация на основе учета природно-географических, социально-экономических, демографических, историко-бытовых, культурологических, организационно-педагогических факторов региона с целью создания при имеющемся объеме ресурсов максимально благоприятных условий для обучения и воспитания школьников.

До історії колабораціоналізму на Черняхівщині під час нацистської окупації 1941-1943 рр.

Ще не закінчилася війна, а на звільнених від німецьких військ територіях почалися процеси над поліцаями та іншими прибічниками окупаційної влади. Більшість з них  були засудженні  за ст. 58 КК. СРСР та отримали різні терміни в колоніях. Як повідомляли  слідчі, які займалися цими справами, відразу після війни країна дуже потребувала в робочих руках, потрібно було відновити народне господарство, тому було рекомендовано смертну кару не застосовувати. Відсидів ці люди вийшли з місць позбавлення волі, деякі навіть по амністії раніше терміна, і повернулися в рідні місця. А були і такі яким  досить довго вдавалось уникати викриття  правди, ховаючи своє минуле. Нажаль були серед таких і наші земляки.

Як правило, колишні поліцаї видавали себе за учасників бойових дій. Після війни ці переважно намагались  переїжджати  в інші місця, де його ніхто не знав.

Як же жилось цим людям? Про все це по черзі.

Вже перші тилові інституції Вермахту, що вступили на територію УРСР, були змушені давати українцям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах.

В Україні на початку радянсько-німецької війни легальне  залучення місцевого населення до окупаційних формувань вирішувалось кожним відомством окремо, що створювало масу не схожих одне на одного формувань. Наказом Гітлера від 17 липня 1941 року , «для відновлення громадського порядку і суспільного життя на захоплених східних територіях» була створена система цивільних органів влади. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1 % населення, але навіть цієї цифри вона ніколи не сягнула.

Службовців місцевої поліції набирали початково на добровільних засадах, а пізніше - під тиском можливої відправки до Німеччини. Проте ті, хто не хотів служити окупантам, могли легально піти зі служби під приводом хвороби, зміни місця проживання, або декларування своєї участі в комсомолі чи партії.

Але з надходженням перших звісток про реальні умови праці через нелегальне листування і тих, кому вдавалось повернутися, кількість добровольців впала до нуля. Тому з весни 1942 року відправка до Німеччини стала примусовою, і нерідко використовувалась, як покарання, що в свою чергу теж вимушувало людей служити окупантам.

Свою роль відігравала також і пропаганда. З самого початку окупації колабораційна преса твердила про участь сотень і тисяч українців у боях з більшовиками та про їх подвиги.Значний вплив мала антибільшовицька агітація, перш за все спрямована на розкриття цілком реальних злочинів радянської системи.

Місцеву службу охорони порядку названо «українською допоміжною поліцією», що мало якнайкраще відображати її статус і функції. Вона, за європейським зразком, оголошена громадською організацією, підзвітною муніципальній владі. Основною метою її існування було забезпечення громадського порядку. Місцеві комендатури могли притягувати допоміжну поліцію до виконання своїх завдань тільки через бургомістра. Єдиним видом озброєння поліцаїв, яке міг виділити Вермахт, були трофейні армійські гвинтівки, здебільшого радянські, тому «громадська організація» виходила доволі потужно озброєною як для поставлених завдань. Для обмеження її боєздатності у наказі було передбачено скоротити постачання набоїв до 5 патронів на гвинтівку.

Основною метою допоміжної поліції було вирішення завдань, поставлених старостами для забезпечення порядку в межах старостатів, особливо по відловлюванню комуністичних і злочинних елементів... Власне на цьому наголошує в своїй дисертації «Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна». (1941–1944 роки)» історик Іван Дерейко.

Загальне озброєння – гвинтівки. Стріляти можна тільки у разі необхідності...

Кожен службовець допоміжної поліції повинен був носити пов’язку на руці з написом: “На службі німецьких збройних сил”. (Українська допоміжна поліція — назва поліції порядку, створеної німецькою окупаційною владою в Генеральній губернії. Діяла вже з кінця 1939 (поширена назва — Українська поліція) у громадах з більшістю українського населення.) (Шуцманшафт (шутцманшафт нім. Schutzmannschaft), скор. Шума (нім. Schuma), Schutz — захист, Mannschaft — команда) — «охоронні команди», особливі підрозділи, спочатку у складі допоміжної поліції Третього рейху на окупованих територіях в роки Другої світової війни, каральні батальйони, що діяли під безпосереднім командуванням німців і разом з іншими німецькими частинами. Як правило, формувалася з місцевого населення і військовополонених. Пізніше деякі частини переведені до складу СД та СС. «Індивідуальна служба» (Schutzmannschaft-Einzeldienst) по охороні порядку в сільській місцевості — жандармерія (Gendarmerie).

Не виключенням стала і наша Черняхівщина, на теренах якої як і в усьому Рейхскомісаріаті діяла своя цивільна окупаційна адміністрація. Проте нас більше цікавить доля, що склалась у черняхівських колаборантів після війни.

Частина воєнних злочинців була справедливо покарана, але багатьом з них вдалося уникнути переслідування з надією на те, що з часом настане термін давності й вони будуть врятовані. Для подальшого переслідування й покарання військових злочинців велике значення мав Наказ Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 р. «Про покарання осіб, винних у злочинах, незалежно від терміну їх здійснення», а також аналогічні документи, прийняті в інших державах, Конвенція Генеральної Асамблеї ООН від 26 листопада 1968 р. про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства. Організація Об’єднаних Націй цим підтвердила обов’язок держав переслідувати злочинців проти людства, незалежно від терміну здійснення ними злочинів.

У середині 70-х років в час розвиненого соціалізму, або як цей період пізніше ще називали «застоєм» активізувались резонансні гучні судові процеси над зрадниками батьківщини.  Всі ці показові справи були присвяченні 30-ій річниці Перемоги СРСР у Другій світовій війні над Третім Рейхом.

Не оминули в той час подібні події і наш район. Про це нам частково розповідає  К. Левчук у своїй статті «Суд над зрадниками Батьківщини» у книзі «Фронтовими дорогами Черняхівщини». З багатьма корисними та цінними спогадами про даний період на теренах нашого краю можна ознайомитись в книзі Володимира Адамовича-Новопільського «Загубленні життя трьох поколінь».

З 4 лютого по 14 березня 1974 року в приміщенні Черняхівського районного будинку культури колегія обласного суду під головуванням П.Т. Ярославського та за участю державного обвинувача - заступника прокурора області І.Г. Грибанова і громадських обвинувачів - майстра Головинського кар’єроуправління, Героя Соціалістичної Праці О. А. Вербича й ветерана Вітчизняної війни А.І. Поліщука - розпочала судовий процес над п'ятьма колаборантами, які в роки тимчасової нацистської окупації добровільно пішли на службу до гітлерівців і чинили кроваві злочини на території району.

Чотири з половиною години державний обвинувач - заступник прокурора області І.Г. Грибанов перераховував факти вбивств, катувань, грабунків, знущання злочинців над громадянами. Ці злочини, разом із окупантами, чинили й місцеві запроданці, що добровільно пішли на службу до гітлерівців.

 ІІІлапак П.Ф., Дарнапук М.М. та Вайс Р.Р. з перших днів окупації Черняхівського району добровільно стали поліцаями. Другий з них згодом став командиром відділення, а «фольксдойче» Вайс - комендантом районної поліції. (Фольксдойче, від нім. Volksdeutsche — етнічні німці — загальна назва німецьких національних меншин у Європі напередодні та в роки Другої світової війни 1939—1945).  Уже через місяць після того, як ці троє перейшли на службу до гітлерівців в районі розпочалися масові арешти і розстріли мирних радянських громадян. За даними попереднього та судового слідства, ексгумації, проведеної судово-медичною експертизою, встановлено, що тільки за літо й осінь 1941 року розстріляно близько 600 місцевих громадян, а також затриманих червоноармійців, що пробиралися з ворожого оточення, в тому числі й поранених, які переховувалися у місцевих жителів. У цих злочинах брали найактивнішу участь вищезгадані троє запроданців.

Свідки розповідають, як Вайс Р.Р., заарештувавши в селі Пекарщині п’ятнадцять мирних громадян, знущався над ними й доставив у поліцію, згодом їх було розстріляно. У серпні того ж року поліцай ІІІлапак П.Ф. заарештував старого чоловіка, обвішав його різним залізяччям і погнав вулицями селища, б’ючи палкою і вигукуючи лайку. З болем у серці розповідали свідки як поліцаї Шлапак і Дарнапук зігнали на центральний майдан селища в'язнів і наказали руйнувати пам'ятник В.І. Леніну. Тих, хто відмовлявся виконувати цей жахливий наказ, катували, а пізніше розстріляли.

У кінці липня поліцаї, очолювані есесівцями, погнали колони в’язнів за залізничний переїзд, а трохи пізніше - до піщаних кар’єрів біля села Дівочки. Там біля завчасно викопаних ям їх розстріляли. Потім командир 528 піхотного полку СС Реслер напише хвалебне донесення про те, як чинився той кривавий злочин. Цей документ у час великої розплати над фашистською верхівкою у Нюрнберзі ляже на стіл суддів Міжнародного військового трибуналу, як свідчення найжорстокіших знущань над невинними людьми.

З приходом нацистів прийняв німецьке підданство мешканець села Нейборна (нині Новосілки) Вир Е.Ф. Офіційно він числився старостою общинного господарства, а за вчинками - це був жахливий знущатель над місцевим населенням. У вересні 1941 року він з особистої ініціативи створив поліцейську групу з «фольксдойчів» й заходився виловлювати радянських активістів, комуністів, стахановців. Сам власноручно катував Адольфа Ринаса - місцевого німця, члена Комуністичної партії. Сам виїздив у село Ксаверівку, щоб заарештувати організаторів першої на Житомирщині комуни. Сам керував підготовкою засобів для розстрілу й закопування радянсько-партійних активістів, які були заарештовані фашистами й поліцаями у квітні 1942 року.

В цей час до поліції добровільно приєднався Прищепа В.А.. Він, як і чотири названих вище, брав участь і проявив особливу активність при арештах і розстрілах більше як семидесяти активістів. Свідки розповідають з яким старанням цей кровопивця доганяв колишнього працівника НКВС, комуніста Михайла Яковича Клименчука. Першим, вибігши на залізничний насип, Прищепа припав до рейки і вистрілив у спину втікачеві, а потім перед такими ж, як сам, похвалявся своєю майстерністю стріляти по «живих мішенях». За старання фашист видав Прищепі винагороду - піджак убитого.

Просто неможливо навести всі жахливі факти, які були виголошені на суді як звинувачення п’ятьом злочинцям. Вони заарештували й знищили членів підпільної організації в Новополі, брали участь в оточенні й знищенні червоного десанту в Торчині. Вони стріляли в немовлят і безпомічних калік, грабували, катували в'язнів.

Розстріли мирних громадян, серед яких були діти й жінки, катування та знищення поранених червоноармійців, ударників колгоспної праці, комуністів, комсомольців з місцевого населення - ось їхнє ремесло тих часів. Після розгрому гітлерівської Німеччини злочинці порозповзалися й поховалися, мов сірі таргани в щілинах. Вони хотіли прожити непоміченими, безіменними. Вони відмовилися від роду-племені свого, а декотрі й від своїх прізвищ, аби уникнути правди, аби обминути справедливу кару.

Загальна маса українських добровольців німецької армії в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом — до третини чисельності могли становити люди настроєні антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності власне окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта 70 % складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив в ряди добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеріальний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність вермахтівських формувань з українців, існування яких було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.

Місцева поліція, що становила собою доволі безідейну і непрофесійну збиранину з випадкових людей, розкладалась на очах. В середовищі шуцманів ширились корупція, мародерство і дезертирство.

У перші місяці окупації  становище селян трохи поліпшилося за рахунок самочинного розподілу колгоспного майна і земель. Але надалі, з приходом до влади цивільної адміністрації, цей процес було зупинено, і оголошено про створення на місці колгоспів т. зв. «громадських господарств», із примусовим вилученням у колгоспників привласненого ними майна. А у 1943 році у селян почали відбирати і їхню власну худобу на потреби німецької армії.

Тобто, з кінця 1941 року селяни опинились в тому ж становищі, в якому були і за попереднього режиму — позбавлені приватної власності і змушені працювати у державних господарствах. Різниця полягала в тому, що заробітну платню їм почали виплачувати не зерном, як це було в колгоспах, а знеціненою окупаційною валютою (100–200 крб.). Для порівняння, німці, зайняті у цивільній адміністрації, отримували від 1200 до 4200 карбованців, плюс продовольчі пайки та пільги. Це все компенсувалось лише дрібними крадіжками продуктів власної праці у «громгоспах», що були традиційними і за колгоспної системи, а також дозволом окупантів на ведення присадибного господарства. Власне на цьому робить акцент у своїй книзі Володимир Адамович. Крім того Володимир Іванович розповідає цікаву історію про Альбрехта Германа – етнічного новопільського німця, тобто фольксдойче, що керував колгоспом «Ударник» у Новополі  під час німецької окупації. У цей період він покривав та захищав своїх односельців, врятував багатьох хлопців та дівчат від відправки до Рейху на роботи, завчасно попереджаючи. Не видавав окупантам сім’ї які ховали поранених червоноармійців, партизан та оунівців. Проте не заважаючи на свою доброту  був знищений комуністами, а всіх родичів після війни було репресовано. Про це згодом поговоримо окремо.

Серед окупантів, які здійснювали злочини на окупованій Черняхівщині вдалось встановити прізвища наступних:

Гамеринг – німець, штицьпунктляйтер (очолював штицьпункт в с. Вільськ);

Лузе – німець, сільгоспкерівник;

Ваксман – німець, комендант с. Новопіль;

Кох – німець, обласний рейхскомісар;

Екк – німець, дільничний  комендант;

Вальдинер – німець, дільничний  комендант;

Гипер Густаф – шеф;

Ертман Карл Фрідріхович – унтерофіцер;

Гельбін – комендант с. Карповки;

Вольтер Адольф – комендант с. Крученець;

Шульц Герман – голова райуправи с. Андріївка (відправляв людей до Німечини);

Вейгейнер – комендант с. Некраші (за його вказівкою було розстріляно 4 осіб);

Герголь – капітан, комендант с. Дівочок ( за його наказом розстріляно 530 євреїв та 12 комуністів)

Лонзи – комендант Черняхівської райуправи. (Дані подані з книги «Фронтовими дорогами Черняхівщини»).

ІСТОРІЯ АРХІВУ

Волинське губернське архівне управління (1920-1923)

Волинський губернський історичний архів (1923-1925)

Волинське окружне архівне управління (1925-1930)

Житомирське місцеве архівне управління (1930-1932)

Житомирський державний історичний архів (1932-1937)

Житомирський обласний історичний архів (1937-1941)

Державний архів Житомирської області (1941-1958)

Житомирський обласний державний архів (1958-1980)

Державний архів Житомирської області (з 1980 р.)

12 червня 2012 року Державний архів Житомирської області святкуватиме 90 років від дня заснування. На кожному історичному етапі неодноразово змінювалася його назва, підпорядкування, непростими були процеси розвитку архівної справи та її становлення.

Ще у другій половині XІX століття в Житомирі діяла наукова комісія для розбору архівних справ і книг в судах та магістратах Волині, зберігалися архіви і у приватних осіб (барон де Шодуар, купці Журавльови та інші), і лише 15 травня 1893 року було відкрите Волинське єпархіальне давньосховище. Завідував ним один із найактивніших діячів краєзнавчого руху на Волині Орест Оксентійович Фотинський.

Головним захопленням Ореста Фотинського було дослідження письмових історичних джерел: стародавніх рукописів, книжок, документів. До наукового доробку вченого належать десятки праць, зокрема: «Обыкновенные люди старой Волыни», «Материалы для истории монастырей и церквей Волынских» та інші. За ініціативи О. Фотинського було створене історико-археологічне товариство – перше на Волині громадське історико-краєзнавче об’єднання.

На початку ХХ століття процес становлення єдиної архівної системи на Волині проходив у складних умовах громадянської війни, характерними особливостями якої були анархія та часта зміна влади. Лише протягом 1918-1920 років Житомир понад 15 разів переходив з рук у руки. Приміщення, де зберігалися архіви не охоронялися, папери розкрадалися місцевим населенням на різні побутові потреби. Часто цінні архівні матеріали використовувались у канцелярській роботі, оскільки в країні не вистачало паперу. Та й навіть у цих надзвичайно складних умовах  велась наполеглива робота у справі збереження архівів.

У перші роки радянської влади обов’язки з охорони архівів покладалися на органи народної освіти. 13 травня 1919 року колегія Волинського губернського відділу народної освіти відповідно до вказівки народного комісаріату освіти УРСР від 29 квітня 1919 року створила губернський комітет з охорони пам’яток мистецтва та старовини (Губкопис). В його структурі було організовано й архівну секцію. Очолив її Орест Фотинський.

Керуючись декретом Раднаркому УРСР від 3 квітня 1919 року, Волинський губернський ревком наказом № 47 від 19 травня 1919 року оголосив архіви під охороною Народного комісаріату освіти й заборонив знищувати їх без дозволу губернського відділу народної освіти. Наступним наказом від 12 червня 1919 року губревком зобов’язав всі громадські та урядові установи, а також приватних осіб у двотижневий термін зареєструвати свої архіви у Губкописі по охороні пам’ятників мистецтва та старовини.

На підставі декрету Раднаркому УРСР від 24 квітня 1920 року при Волинському губвиконкомі була створена Особлива губернська архівна комісія (ОГАК). До її обов’язків входив відбір непотрібного архівного матеріалу з подальшою його утилізацією. При цьому проводилося і виявлення документів, що становили наукову, історичну та практичну цінність. Свою діяльність ОГАК координувала з архівною секцією Губкопису та безпосередньо з її головою О.О. Фотинським.

З налагодженням мирного життя, здійснювалося поступове вдосконалення державної архівної системи. Наказом Волинського губвиконкому № 32 від 12 червня 1922 року Особлива губернська архівна комісія та архівна секція Губкопису були ліквідовані. Замість них створено Волинське губернське архівне управління (Губарх) при губернському відділі народної освіти.

Саме ця дата вважається офіційним днем народження Державного архіву Житомирської області.

З січня 1923 року Губарх перейшов у підпорядкування новоствореного українського центрального архівного управління, а безпосередньо на місцях – губвиконкомам.

Спочатку установа не мала навіть приміщення, і лише в червні 1923 року вона переїхала до будинку колишньої Волинської духовної консисторії, в якому знаходилась й діяла впродовж семи десятиліть.

У червні 1922 року було затверджено тимчасові штати губернського архівного управління, що склалися з 12 чоловік. Очолив губарх                  О.О. Фотинський, котрий тоді працював викладачем Волинського інституту народної освіти.

Перед губернським архівним управлінням стояло складне завдання – розшук і концентрація архівних матеріалів і вже за три роки в його сховищах було зосереджено документи Волинського губернського правління, губернської земської управи, Житомирського окружного суду, Волинської палати державного майна, Волинської казенної палати, Волинської духовної консисторії, найбільші відомчі архіви дореволюційного періоду.

З 1925 року почали надходити документи радянських установ: Волинського губернського ревкому, Волинського губвинкому, повітових ревкомів та виконкомів тощо. Станом на 1 серпня 1925 року у сховищах губарху було сконцентровано понад 602 тисяч (602591) одиниць зберігання. Крім того, нерозібраних і несистематизованих справ дореволюційного періоду налічувалось понад 100 тисяч. Ці архівні справи і лягли в основу фондів нинішнього Державного архіву Житомирської області.

31 серпня 1925 року Волинський губарх було ліквідовано, а замість нього створено Волинське окружне архівне управління, якому доводилося працювати у важких умовах.

З вересня 1928 року завідуючим Волинським окружним архівним управлінням було призначено І.М. Шабатіна, до штатів введено посади інструктора-інспектора та вченого архівіста. Останню обійняв вже відомий на той час вчений, літературознавець В.Я. Гнатюк.

Головним здобутком діяльності архівістів Волині наприкінці 20-х років стала значна активізація наукової роботи. Перш за все, було звернуто увагу на стан та умови зберігання архівних документів.

В.Я. Гнатюк першим порушив питання про виняткову історико-культурну цінність документів, що зберігалися у Волинському окружному архівному управлінні, та про необхідність створення на його базі крайового історичного архіву.

Важливим етапом у науковій діяльності Волинського Окрарху було створення у лютому 1930 року історико-археографічного кабінету, який очолив В.Я. Гнатюк. На деякий час архів став осередком, навколо якого почали гуртуватися житомирські науковці, учнівська та студентська молодь. При кабінеті діяла комісія по збиранню матеріалів біографічного словника діячів Волині ХІХ – ХХ століть.

У 1930 році в Україні відбулася чергова реорганізація територіально-адміністративного поділу, внаслідок якого ліквідовано округи. В зв’язку з цим Волинське архівне управління 31 жовтня 1930 року було перейменовано на Житомирське місцеве архівне управління.

Постановою ВУ ЦВК від 9 лютого 1932 року на території України було створено області. На підставі циркуляру ЦАУ УРСР від 20 лютого Житомирське місцеве архівне управління реорганізовано в державний історичний архів із підпорядкуванням Київському обласному архівному управлінню. Перебудувалась також структура і штати архіву. Було створено два сектори: організаційно-технічний та агітації, пропаганди і наукової публікації документів.  Партійна секція виділялась у самостійну одиницю і підпорядковувалась безпосередньо інституту історії партії та Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У.

У 30-х роках у Радянському Союзі розгорнулася кампанія пошуку та виявлення так званих «шпигунів», «ворогів народу». У цій справі повною мірою використовувались архіви. Тепер головну роль у роботі Житомирського державного історичного архіву, як і в інших архівних установах, почав відігравати таємно-політичний відділ. Згідно з циркуляром Центрального архівного управління УРСР від 7 серпня 1935 року, кандидатури співробітників відділу мусили бути засекреченими та погодженими з місцевим управлінням НКВС.

Однак, незважаючи на труднощі і боротьбу з «класовими ворогами», життя тривало. Житомирські архівісти продовжували жити повсякденними проблемами і турботами, серед них найболючіша – розширення архівосховищ.

У перші роки існування архіву його фонди зберігалися у двох приміщеннях: нижньому поверсі головного будинку по вул. Карла Лібкнехта,25 та у підвалі Палацу Праці (тепер Агроекологічна академія). У травні 1933 року частина фондів будинку новоствореного сільгоспінституту була перевезена до приміщення колишнього Преображенського собору, в якому влаштовано архівосховище № 2.

Запропоноване будівництво нового архівосховища так і не відбулося, а натомість у 1939 році архів отримав інше пристосоване приміщення у колишньому Кафедральному костьолі. Воно й стало основним місцем  зберігання документальних матеріалів дореволюційного періоду.

22 вересня 1937 року було утворено Житомирську область, а у жовтні того ж року – обласне архівне управління, до складу якого ввійшли два історичних, чотири міських та 30 районних архівів.

2 червня 1938 року Житомирський історичний архів перейменовано в обласний державний історичний архів.

З квітня 1938 року архівні органи перейшли у відання Наркомату внутрішніх справ СРСР. У Житомирській області вони були передані обласному управлінню НКВС 29 березня 1939 року.

Організаційна структура архівних органів, яка склалася на кінець 30-х років, дозволяла посилити контроль за відомчими архівами, особливо сільрад та колгоспів. З утворенням міських та районних архівів збільшилася кількість документів, що надходили на державне зберігання від установ, організацій та підприємств. Станом на 1 січня 1941 року в Житомирському обласному державному архіві зберігалось 1 179 716 справ.

Війна вихором увірвалася у мирне життя житомирян. 9 липня 1941 року німецькі механізовані частини зайняли Житомир.

Частину архівних документів було підготовлено до евакуації, але вивезти їх не вдалося. На початку осені 1941 року із залізничного вокзалу повернено до архіву лише певну частину документів. За деякими відомостями значна кількість їх, що залишилась на станції, була там же й знищена.

У основному приміщенні архіву до 4 вересня 1941 року було розквартировано німецьку військову частину. Наприкінці жовтня 1943 року надійшло розпорядження гебітс-комісара Магаса про звільнення приміщення архіву для воєнних потреб. Усі архівні документи в черговий раз мали бути перенесені до Кафедрального собору. Проте зробити цього вже не встигли. 12 листопада 1943 року радянські війська вступили до Житомира. Остаточно ж місто було звільнене 31 грудня 1943 року.

Німецько-фашистські окупанти завдали величезних збитків архівним установам області. Лише Житомирський обласний архів втратив 358 тисяч справ, у тому числі – понад 200 фондів повністю. Загалом же, за 1943 рік на Коростишівську паперову фабрику було вивезено близько 20 автомашин архівних паперів.

Втрачені практично всі відомчі архіви установ, організацій та підприємств, не здані до держархіву напередодні війни. Це були документи переважно 30-х років. Тому в архівах матеріали того періоду практично відсутні.

Документи, що вціліли, були також в жахливому стані. Отже, справу відновлення архівів довелось починати фактично з нуля. На січень 1944 року в Облдержархіві налічувалось 18 працівників, з них 8 наукових співробітників. У першу чергу вони зайнялись розбиранням та упорядкуванням фондів, перевезенням архівних документів у виділене приміщення по вулиці Паризької Комуни, 2.

У 1950 році робота з упорядкування фондів облдержархіву була в основному завершена. Серед тих, хто у важкі повоєнні роки піднімав архів із руїн, а потім самовіддано відпрацював у ньому понад тридцять років були: Яків Юхимович Теплицький, Яків Лазаревич Тифлінський, Берта Ісаївна Табачник, Віра Володимирівна Калінкіна, Євгенія Захарівна Шерман, Олена Улянівна Лісова.

З 50-х років почалося систематичне планове навчання архівістів, а також осіб відповідальних за відомчі архіви.

З метою кращого використання відомостей, які містились в архівних документах, при архівному відділі в 1956 році була створена наукова рада, яка об’єднала провідних істориків міста, наукових співробітників облдержархіву, облпартархіву та краєзнавчого музею.

60-ті роки були ознаменовані в житті облдержархіву кількома важливими подіями. У 1960 році архівна система була вилучена з Міністерства внутрішніх справ і увійшла до структури місцевих органів влади. У 1962 році під сховище архіву було виділено приміщення Успенської (Подільської) церкви.

З роками політична ситуація в країні змінювалась, в 1991 році Україна здобула незалежність. Відновлення державної незалежності поклало початок новому етапу розвитку архівної справи в Україні, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи. Початок цього етапу закладено відомими серпневими указами 1991 року Президії Верховної Ради України про передачу в державну архівну систему архівів колишньої КПУ, а також частини документів колишнього КДБ. Партійний архів Житомира влився до складу Державного архіву Житомирської області. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних установ.

Згідно з постановою Президії Верховної Ради України (1991 р.) на державне зберігання до держархіву області передалися деякі категорії документів колишнього КДБ УРСР, зокрема архівно-слідчі справи на осіб, до яких застосовувались репресії, справи громадян, які були вивезені на примусові роботи та проходили фільтрацію, тобто остарбайтери.

У 1992 році здійснилась мрія багатьох поколінь житомирських архівістів, вони переїхали у нове, спеціально збудоване 9-ти поверхове приміщення. Вперше за 70 років всі архівні фонди були сконцентровані в одному місці.

Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в Національний архівний фонд, що отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 року з прийняттям Верховною Радою України Закону «Про Національний архівний фонд і архівні установи», який дав можливість покінчити з деякими принципами адміністративно-командного управління архівною справою, забезпечити державність України повноцінною архівною базою. Закон поставив документи Національного архівного фонду під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання.

Державний архів Житомирської області є одним із найбільших серед обласних архівів України як за обсягом документальних матеріалів, так і за їх «географією». У фондах архіву зберігаються документи з історії не лише Житомирської, а й Рівненської, Волинської, Хмельницької, Тернопільської, Київської, Вінницької областей, які входять до історичних регіонів Волині, Поділля та Київщини. Є також документи про населені пункти республіки Молдова, які містять винятково важливу інформацію із соціально-політичної історії нашої держави.

Станом на 1 січня 2012 року у сховищах держархіву області зберігається понад восьми тисяч (8 313) фондів загальною кількістю 1 млн. 454 тис. 890 справ. Окремі документи збереглися з ХІV-ХVІІ століть. Один з найдавніших документів, який визнано унікальним та датується 1561 роком, – це лист Великого князя Литовського Сигізмунда-Августа про звільнення бояр Виговських від всіляких повинностей крім служби земської господарської.

Цікавою є група документів з автографами відомих історичних осіб: польських королів від Сигізмунда до Станіслава-Августа, гетьмана України Павла Тетері, російських полководців Олександра Суворова та Михайла Кутузова та інших.

В архіві зберігаються унікальні документи пов’язані з іменами видатних українських та зарубіжних письменників: Івана Кочерги, Бориса Тена, Лесі Українки, Оноре де Бальзака, Олександра Купріна та інших.

Документальні свідчення, що дійшли до нас із минулого, допомагають відчути дихання далеких років, зрозуміти логіку подій, що відбувалися, перейнятися думками і сподіваннями своїх попередників, відкрити нові грані їхнього життя. Так само ми передаємо своїм нащадкам неоціненну спадщину – документи нашої епохи.

З моменту прийняття Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» у грудні 1993 року керівництво держархіву області докладало значних зусиль для ствердження Національного архівного фонду як важливої складової інформаційного простору України. У ці роки держархів області очолювали Присяжнюк Василь Микитович з 1988 по 1997 рік (нині покійний), Шапран Микола Васильович з 1997 по 2005 рік, кандидат історичних наук Рафальський Ігор Олексійович з 2005 по 2010 рік. Сьогодні архів працює під керівництвом Михайлова Антона Миколайовича.

Понад 30 років працювали в обласному архіві та віддавали свої сили для розвитку архівної справи в області заступник директора Савченко Ніна Михайлівна, начальник відділу формування НАФ та діловодства Франц Тетяна Миколаївна, а також керівники установи, начальники відділів нині пенсіонери – Копійченко Лариса Арсентіївна, Капітанюк Віктор Оверкійович, Самолюк Діна Яківна, Горєлова Надія Дмитрівна, Федоренко Лариса Володимирівна, Слободенюк Світлана Василівна, Поплавська Валентина Антонівна, Свєтлова Любов Пилипівна.

Наукові працівники, архівісти, реставратори, упорядники Король Павло Максимович, Летягіна Марія Володимирівна, Демб Алла Арсентіївна, Горчук Любов Іванівна, Федотьєва Галина Дмитрівна, Іванюк Інна Семенівна, Гуцало Лідія Олександрівна.

Сьогодні працюють в обласному архіві понад 20 років Шимченко Наталія Григорівна, Друг Алевтина Олексіївна, Барановська Зоя Миколаївна, Кондратюк Руслан Юрійович, Ісакова Тамара Олександрівна, Кріштопайтіс Олена Альбінівна, Біловол Надія Миколаївна.

Архів області може пишається династіями. Кваліфіковано, плідно, енергійно працюють Дідківська Вікторія Андріївна та Ковальчук Алла Вікторівна, батьки яких щойно згадано як ветеранів архівної справи, а їх діти вже не одне десятиліття трудяться в установі та мають значні успіхи в роботі.

Зараз в архіві працює дружний колектив, який гідно продовжує традиції попередників. Збираючи документи й зберігаючи їх для майбутніх поколінь, архівісти виконують важливу і відповідальну місію, тому що без історичної пам’яті немає історії народу, його минулого і майбутнього.

За інф. сайту держ архвіу Жит. області.

http://archive.zt.gov.ua/історія-архіву/

Загально-історичний огляд

Фантастичним явищем наприкiнцi позаминулого столiття стало застосування у життi людей електричного струму. А 28 жовтня 1896 року, за документальними пiдтвердженнями, i в Житомирi спалахнула перша електрична лампочка. Цей день можна вважати початковим у розвитку енергетики на Житомирщинi.

   Вже в 1897 роцi було введено в дiю першу в Житомирi невеличку стацiонарну електростанцiю в майстернях дитячого притулку , що знаходився по вул. Синельниковськiй. Парову машину та динамомашину для електростанцiї подарував притулку землевласник М.I.Подгорський, її монтажем керував завiдуючий майстернями притулку iнженер А.А.Плотицький.

   У той перiод Росiя ще не мала великих енергогенеруючих пiдприємств та комплексiв i весь розвиток енергетики був пов'язаний з розвитком мiсцевих електричних станцiй. До кiнця XIX столiття в мiстi була споруджена та дала перший струм Центральна електрична станцiя потужнiстю 315 кВт, яка дозволила в I899 роцi пустити Житомирський трамвай, третiй пiсля мiст Києва та Катеринослава /нинi Днiпропетровськ/, а через рiк освiтити першi вулицi мiста.

   Початок нового сторiччя ознаменувався для Житомирщини швидким розвитком енергетики, створювались першi електростанцiї в мiстах Бердичевi та Новоград-Волинську, зростала електромережа.

   В 1911 роцi Житомирська центральна електрична станцiя виробила I.027.749 кВт/год. електроенергiї, а в 1912 роцi - 1.102.925 кВт/годин.

   Перша свiтова та громадянська вiйни загальмували розвиток енергетики в нашому краї.

   Вiдомi iсторичнi подiї призвели до створення нової держави, почався радянський перiод розвитку енергетики. Науково-технiчний прогрес, розбудова промислового та сiльськогосподарського виробництва вимагали вiдновлення i розвитку енергетичної галузi. З цiєю метою в 1920 роцi був прийнятий план електрифiкацiї Росiї, що потiм ввiйшов в iсторiю як "план ГОЕЛРО".

   У 1923 роцi в Житомирi розпочалося розширення центральної електростанцiї. Також було розпочато будiвництво паротурбiнної електростанцiї, перша черга якої за проектом повинна була мати 2000 кВт /два турбогенератори по 1000 кВт/ з напругою 66ОО В. 8 березня 1930 року на станцiї були введенi в роботу водотрубний котел системи "Гарбе" та один турбогенератор Петроградського заводу "Електросила" потужнiстю 1000 кВт, напругою 6600 В з частотою струму 5О Гц. Восени того ж року були введенi в експлуатацiю другий котел та другий турбогенератор таких же параметрiв . Паливом для паротурбiнної електростанцiї було тiльки донецьке вугiлля, яке з залiзницi на електростанцiю возили гужовим транспортом.

   Для передачi електроенергiї з електростанцiї до мiста були прокладенi високовольтнi (6 кВ) кабелi, а в мiстi побудовано 28 трансформаторних пiдстанцiй ("кiоскiв" - як їх тодi називали) 6600/220/127 В i низьковольтну повiтряну електромережу 220/127 В.

   Але не слiд думати, що такими темпами електроенергетика розвивалася в усiх мiстах областi. Так, у мiстi Коростень перша електростанцiя великою потужнiстю 1000 кВт почала дiяти лише в 1937 роцi i була призначена для освiтлення будинкiв мешканцiв мiста. Початок її роботи став великою i радiсною подiєю для коростенцiв.

   Згiдно з Постановою ЦВК СРСР, у вереснi 1937 року було створено Житомирську область, вiдбувся перерозподiл колишньої Київської i частково Вiнницької областей. У тому ж роцi розпочалися роботи по вивченню можливостей будiвництва гiдроелектростанцiї на рiчцi Тетерiв. Мiсце будiвництва передбачалося бiля скелi, що вiдома, як "Голова Чацького". На ГЕС проектувалося встановити три гiдрогенератори по 1500 кВт кожний. Два з них мали працювати щодобово пiд час ранiшнього i вечiрнього максимумiв, щоб згладжувати "пiки" навантаження, а третiй - стати резервним.

   В 1940 роцi в областi було вироблено 25.000.000 кВт/год. електроенергiї, а потужнiсть тiльки Житомирської паротурбiнної електростанцiї змiнного струму становила 5000 кВт.

   Почали дiяти першi гiдроелектростанцiї невеликої потужностi в Новоград-Волинському та в iнших районах областi.

   Але вiйна внесла свої корективи. 5 липня 1941 року Житомирську електростанцiю у зв ' язку з евакуацiєю було зупинено, але не пошкоджено i не замiновано . Так сталося тому, що нiхто з керiвництва областi, мiста та штабу корпусу, що знаходився в Житомирi, не наважився наказати зруйнувати електростанцiю. Не надiйшло нiяких розпоряджень з цього приводу i керiвництва електростанцiї. Пiд час окупацiї на електростанцiї працював лише один турбогенератор потужнiстю 1000 кВт, дуже рiдко запускався другий генератор, а третiй, потужнiстю 3000 кВт i третiй котел не запускалися жодного разу.

Майже два з половиною роки Житомир був окупований нiмцями. В нiч на 1 сiчня 1944 року з'єднання Червоної Армiї остаточно звiльнили мiсто вiд окупантiв. Втiкаючи з Житомира, окупанти демонтували частину обладнання електростанцiї. Електромережi мiста були май же повнiстю знищенi. Не кращим був стан справ в iнших населених пунктах областi. Але пiсля визволення розпочалася iнтенсивна робота з вiдбудови енергосистеми, вiдновлення якої потребувало великих зусиль населення областi, а часом i героїзму, але вже на трудовому фронтi. Через 6 рокiв пiсля закiнчення Великої Вiтчизняної Вiйни обсяг виробництва електроенергiї на Житомирщинi становив 49300 тис.кВт/год, що майже вдвiчi перевищило рiвень 1940 року.

   Свiй внесок в це зробила i Коростенська електростанцiя, яка дiяла на базi енергопотягу американського виробництва потужнiстю 3000 кВт.

   Цiєї потужностi було достатньо для забезпечення основних потреб мiста. До енергопотягу входили два вагони - котли, один вагон - парова турбiна, один - щит управлiння, три - градирнi для охолодження води та один для вiдпочинку обслуговуючого персоналу. Обслуговувало поїзд 5 чоловiк, а праця була органiзована в три змiни.

   Особлива увага придiлялася електрифiкацiї сiл областi. Вже у 1955 роцi в областi дiяла 321 сiльська електростанцiя загальною потужнiстю 15335 кВт.

   Водночас загальна потужнiсть трьох електростанцiй у мiстах Бердичевi, Житомирi та Коростенi становила приблизно 11000 кВт, що дорiвнювало 72 вiдсоткам потужностi сiльських електростанцiй. А чисельнiсть населення цих мiст всього 15 вiдсоткiв вiд чисельностi сiльського населення областi.

   Швидкими темпами зростало виробництво електроенергiї, у вiдсотках до 1950 року воно становило:

   - в 1951 роцi - 118

   - в 1952 роцi - 141

   - в 1953 роцi - 168

   - в 1954 роцi - 193

   - в 1955 роцi - 220

   25 жовтня 1953 року була урочисто розпочата експлуатацiю Житомирської мiжколгоспної ГЕС потужнiстю

450 кВт, що 25 рокiв виробляла найдешевшу електроенергiю в мiстi.

   1954 рiк можна вважати роком першого кроку в напрямку великої енергетики, а саме одержання електроенергiї вiд енергосистеми за допомогою лiнiй високої напруги 35 кВ. У липнi цього ж року розпочалася експлуатацiя Бердичiвської пiдстанцiї 6/35 кВ лiнiї 35 кВ "Бердичiвська-Житомир", довжиною майже 40 км , та пiдстанцiї 35/6 кВ у м. Житомирi, котра за мiсцем знаходження отримала назву "Смолянка". На пiдстанцiях було встановлено трансформатори потужнiстю 3200 кВА.

   В 50-тi роки була збудовано велику кiлькiсть гiдроелектростанцiй у багатьох мiстах i селах областi, деякi з яких працюють навiть сьогоднi. Такими є Миропiльська, Пединська та Любарська ГЕС. 15 сiчня 1955 року було затверджено нову структуру системи Головенерго Мiнiстерства комунального господарства УРСР. Тодi ж лiквiдованi й районнi управлiння. На базi Житомирської електростанцiї було створено Житомирський енергокомбiнат, до складу якого увiйшли Бердичiвська та Новоград-Волинська електростанцiї з їх електромережами. В тому ж роцi розпочалися великi роботи з асфальтування вулиць мiста Житомира. У зв'язку з цим виникла потреба в реконструкцiї кабельних лiнiй 6 кВ. Потрiбно було замiнити старi кабелi перерiзом 16-25 мм2 на новi перерiзом 50 i 70 мм2, перенести кабелi пiд тротуари, за мiнити чавуннi муфти на свинцевi i багато iншого. В цьому роцi з допомогою БМУ "Укрелектромонтаж" було прокладено 4,3 км нових кабелiв.

   60-тi роки знаменують подальший розвиток Житомирщини, пiд час якого велика енергетика прийшла на змiну малiй або мiсцевiй. Мова - про пiдключення електромереж областi до державної енергосистеми та закiнчення ери малих енергогенеруючих станцiй на мiсцевого рiвня.

   У м.Коростенi у 1960 роцi введена в експлуатацiю центральну пiдстанцiю 110/35/6 кВ потужнiстю 15000 кВА /нинi пiдстанцiя "Коростень"/, яка сьогоднi пiсля реконструкцiї має потужнiсть 53000 кВА.

   Сталися значнi змiни в органiзацiйнiй структурi енергетики областi. В 1960 роцi було лiквiдовано Житомирський енергокомбiнат, а Житомирська, Бердичiвська та Новоград-Волинська електростанцiї пiдпорядковано безпосередньо "Київенерго". Закiнчено будiвництво Житомирської пiдстанцiї 110/35/6 кВ та лiнiї 110 кВ "Київ-Житомир", завдяки яким область отримала енергiю вiд київських електростанцiй.

   У цьому ж роцi було створене Коростенське виробниче пiдприємство електричних мереж, до якого входили мiська електростанцiя з двома турбогенераторами, Коростенськi мiськi електричнi мережi, електричнi мережi 25-ти селищ мiського типу.

   Пiсля передачi в 1963 роцi Житомирськiй електростанцiї пiдстанцiй Київських високовольтних електромереж "Турчинка" 110/35/6 кВ, "Коростень" - 110/35/6 кВ, "Овруч"-110/35/10 кВ, "Малин" - 110/35/10 кВ та "Бердичiв" - 6/35 кВ, а також лiнiй 220-110-35 кВ, профiль роботи Житомирської електростанцiї почав змiнюватися. Вона поступово перетворилася на пiдприємство електричних мереж.

   У 1965 роцi на базi обласної паротурбiнної електростанцiї створено "Пiдприємство Житомирських електромереж", до якого через п'ять рокiв влилися Бердичiвська, Коростенська та Новоград-Волинська електричнi мережi.

   В 1966 роцi працiвники енергетичної галузi вперше святкували День енергетика, вiдзначаючи великi заслуги перед державою.

   В 1969 роцi закiнчено будiвництво лiнiї електропередачi напругою 330 кВ "ТпДРЕС-Житомир", реконструйовано Житомирську пiдстанцiю з переводом на напругу 330 кВ та введено в роботу автотрансформатор потужнiстю 200 мВА.

   Особливе мiсце в iсторiї розвитку енергетики областi займає сiльська електрифiкацiя. Завдання щодо збiльшення виробництва продовольчих товарiв, пiдвищення культури виробництва в сiльському господарствi, полiпшення умов проживання населення потребували пiдведення електричної енергiї до кожного населеного пункту областi та удосконалення системи управлiння енергетичною галуззю. Кiнець 50-х i 60-i роки насиченi подiями, що пов'язанi з суцiльною електрифiкацiєю сiльського господарства Житомирської областi.

   В 1959 роцi видiлено Вiнницьку мiжобласну контору "Сiльенерго" i створено на базi Троянiвського енергооб'єднання Житомирську обласну контору "Сiльенерго". Спочатку до неї увiйшла Троянiвська пiдстанцiя З5/10 кВ потужнiстю 560 кВА, 1,7 км ПЛ-35 кВ i 66 км ПЛ-10 кВ.

   В 1960 роцi будується Брусилiвська пiдстанцiя 35/10 кВ з лiнiєю 35 кВ довжиною 42,6 км "Фастiв-Брусилiв", електрифiкуються села i колгоспи Брусилiвського району.

   1963 роцi створений Зарiчанський район електромереж, вводяться в експлуатацiю Ружинська, Бiлилiвська i Потiївська пiдстанцiї 35/10 кВ. Цього року сiльським господарствам областi спожито 21,94 млн. кВт.год. електроенергiї, що майже вдвiчi бiльше, нiж у 1962-му.

   1964 роцi створений Черняхiвський РЕМ, до складу якого ввiйшли сiльськi електричнi мережi декiлькох районiв, у тому числi й Коростенського.

   У створеному обласного енергоуправлiння сiльського господарства на початку цього року працює 11 пiдстанцiй 35/10 кВ сумарною потужнiстю 16400 кВА, 442 пiдстанцiї 10/0,4 кВ, 1230 км ПЛ 6-10 кВ. П ротягом року кiлькiсть пiдстанцiй 35/10 кВ зростає до 15, їх потужнiсть до 19800 кВА. До державної електромережi пiдключено 67 колгоспiв i 108,6 тис. електричних лампочок у будинках селян. Темпи електрифiкацiї сiльського господарства в наступнi роки не зменшується.

   В 1965 роцi створено Бердичiвський, Дзержинський та Овруцький райони електромереж.

   При Андрушiвському РЕМ працюють майстернi iз виготовлення залiзобетонних пасинкiв, просочення дерев'яних стоякiв ЛЕП i по ремонту трансфор маторiв.

   1967-1970 роки ввiйшли в iсторiю як роки закiнчення суцiльної електрифiкацiї сiльського господарства. На кiнець 1968 року всi колгоспи областi вже використовують електричну енергiю, в тому числi 552 iз них отримують електроенергiю вiд державної енергосистеми. Iз 1725 населених пунктiв областi електрифiковано 1546, або 84 вiдсотки. В енергоуправлiннi сiльського господарства областi працює

12 РЕМ, 29 пiдстанцiй 35-110 кВ, 2201 ТП 10/0,4 кВ, 15485 км ПЛ 0,4-35 кВ.

   У подальшi роки продовжується робота iз удосконалення структури управлiння електроенергетикою України. Згiдно наказу Мiненерго УРСР вiд 10.02.1972 р. № 23, енергоуправлiння сiльського господарства областей перетворенi в обласнi пiдприємства сiльських електричних мереж, а в усiх адмiнiстративних районах областi створенi райони електричних мереж.

   В 1978 роцi, згiдно Постановою Ради Мiнiстрiв № 17 та наказу ВЕО "Київенерго" № 45, створюються комплекснi пiдприємства електричних мереж. На Житомирщинi їх створено три - Схiдне, Захiдне та Коростенське. Вони, зокрема,були призначенi обслуговувати електричнi мережi всiх напруг, що знаходились в їх зонi. В 1976 роцi, щоб пiдвищити надiйнiсть енергопостачання споживачiв пiвнiчних районiв областi, вводиться в експлуатацiю лiнiя "ЧАЕС - пiдстанцiя Лiсова" напругою 330 кВ та пiдстанцiя 330/110/10 кВ потужнiстю 200 мВА.

   Але настав трагiчний 1986-ий, який вiдомий людству як рiк, у який сталася аварiя на Чорнобильськiй АЕС. В її лiквiдацiї приймала участь велика кiлькiсть працiвникiв пiдприємств електричних мереж; усi завдання, що були поставленi нашим працiвникам, виконанi з честю . В той важкий рiк за неймовiрно короткi строки в 30-кiлометровiй зонi були збудованi та введенi в експлуатацiю пiдстанцiя 110/10 кВ "Дiброва" потужнiстю 12600 кВА та лiнiя напругою 110 кВ "Польова-Дiброва", iншi об'єкти.

   За вiсiм рокiв, починаючи з 1980 року, в пiвнiчних районах областi було реконструйовано пiдстанцiї 110/35/10 кВ "Народичi", побудовано лiнiї напругою 110 кВ "Овруч-Ласки" та "Ласки- Народичi", що дало можливiсть замкнути кiльце лiнiй 110 кВ пiдстанцiй "Лiсова-Народичi-Ласки-Овруч-Лiсова". Це сприяло пiдвищенню надiйностi енергопостачання Овруцького та Народицького районiв, що здiйснювалося до цього за тупиковою схемою.

   Незважаючи на труднощi, пов'язанi з аварiєю, енергетика областi продовжувала розвиватися, збiльшувала обсяги та надiйнiсть постачання електроенергiї.

   На виконання Указу Президента України “Про структурну перебудову в електроенергетичному комплексі України “ від 04.04.92 № 282/92 та наказу Міністерства енергетики та електрифікації України від 05.07.95 № 117 “ Про створення ДАЕК ”Житомиробленерго” була заснована Компанія Державна реєстрація здійснена Корольовським райвиконкомом м. Житомира 10.07.95., реєстраційний номер 22048622. Так 10 липня 1995 року на базі трьох діючих підприємств електричних мереж: Західного, Коростенського і Східного, що працювали на той час в Житомирській області, було створено єдину компанію – Державну акціонерну енергопостачальну компанію «Житомиробленерго».

   Приватизація Компанії проведена згідно з затвердженим Фондом державного майна України планом розміщення акцій.

   Початок розміщення акцій - 09.01.96р., закінчення – 30.11.2001р.В результаті реалізації плану розміщення акцій акціонерами ВАТ ЕК Житомиробленерго стали більше 16тис. громадян України. Пакет розміром 75,56 % від статутного фонду було реалізовано на конкурсі в квітні 2001 року промисловому інвестору – “Державне підприємство Східнословацькі енергетичні заводи “ м. Кошице.

   30 листопада 1999 року загальні збори акціонерів прийняли рішення щодо перейменування ДАЕК ”Житомиробленерго” на ВАТ ”ЕК ”Житомиробленерго”.

   Енергетицi Житомирщини - трохи бiльше 100 рокiв, але це лише мить iсторiї. З енергетикою областi пов'язанi долi багатьох тисяч людей, якi зробили свiй вагомий внесок у її розвиток. Особливо необхiдно вiдмiтити Топачевського Петра Миколайовича, Глобенка Валентина Фомича , Лушкiна Володимира Андрiйовича, Зибюка Iвана Корнiйовича, Андрiйчука Юрiя Андрiйовича, Старовойтова Петра Васильовича , Юнака Бориса Андрiйовича, Новакiвського Василя Петровича, Демянчука Олександра Олександровича та iнших енергетикiв. Саме вони робили i роблять усе необхiдне для пiдтримання галузi в належному станi, щоб забезпечити електроенергiєю промисловiсть, сiльське господарство та всiх мешканцiв Житомирської областi. 

Створення і робота перших електротехнічних служб в сільских електричних мережах Житомирщини

Створення електричної лабораторії на початку електрифікації сільських споживачів Житомирщини від державних електричних мереж

У 50-х роках від Бердичівської та Коростеньскої електростанцій по лініям 6 кВ були електрифіковані деякі приміські села. Частина приміських сіл міста Житомира отримувала електроенергію від Житомирської міжколгоспонї ГЕС, яка працювалал паралельно з Житомирською електростанцією на лінії 6 кВ “зв’язок з РП-9”.

    Вперше в історії Житомирщини в 1958 році від лінії 35кВ “Смолянка-Бердичів”, по якій дві міські електростанції Бердичівська та Житомирська працювали на паралельну роботу, побудували першу державну підстанцію 35/10 кВ сільськогосподарського призначення в с. Озерянка під назвою “Троянівська” з одним трансформатором потужністю 560 кВА та заміною в 1960 р. на 1000 кВА.

    Від ПС 35/10 кВ “Троянів” по лініям 10 кВ були підключені села частини Житомирського, Андрушівського, Бердичівського та Чуднівського районів. На базі цієї підстанції в 1958 р. створене Троянівське експлуатаційне відділення електромереж, підпорядковане конторі “Вінницясільенерго”. А у 1959 р. Троянівське відділення, з підстанцією, перейшло у нову створену експлуатаційну структуру “Житомирсільенегро”, яка у 1960 р. переіменована у Житомирське енергоуправління сільського господарства, що підпорядковувалося Київському “Головсільенерго” Міністерства сільського господарства УРСР. А при створенні Міністерства енергетики і електрифікації УРСР “Головсільенерго” перейшло у його підпорядкування. До складу Житомирського енергоуправління сільського господарства на той час входили: електролабораторія з майстернею по ремонту трансформаторів, Троянівська ПС 35/10 кВ з мережною дільницею, орендовані Ново-Миронівська ГЕС та Івницька ПС 35/6 кВ військової частини. Пізніше були прийняті в експлуатацію сільські електромережі 6 кВ від Бердичівської електростанції.

    З організацією Житомирського енергоуправління сільського господарства настав період повної електрофікації сіл Житомирщини від державних електричних мереж, яка з кожним роком набирала швидких темпів.

    На початку організації Троянівського експлуатаційного відділення сільських електромереж “Вінницясільенерго” в м. Житомирі по вул. Бердичівське Шосе (теперішня Жуйко, 16), де розташований високовольтний РЕМ, у 1958 р. була створена електротехнічні лабораторія, яка виконувала обов’язки теперішніх електротехнічний служб (підстанцій, РЗАВ, ІЗП, СДТУ, майстерні з ремонту трансформаторів та служби транспорта).

    Для організації лабораторії Вінницькою конторою “Сільенерго” була виділена стара пересувна електролабораторія на шасі автомобіля ГАЗ-51 з електроприладами, високовольтною установкою для випробування обладнання і силових кабелів 6-10 кВ та центрофугою для сушки трансформаторного масла виробничою потужністю 300 л/годину.

    До обов’язків електролабораторії входили забезпечення налагоджувальних робіт нових та технічне обслуговування старих власних і електроустановок сільських споживачів згідно їхніх заявок чи заявок монтажної будівельної організації “Сільенерго” В приміщенні біля 35 м була створена утворена майстерня по ремонту трансформаторів 10(6)/0,4(0,23)кВ. У майстерні змонтували зняту з автолабораторії центрифугу для сушки трансформаторного масла.

    В середині приміщення вздовж вузької колії рухався ручний тельфер.

    В іншому куту приміщення установили старенький відремонтований станок для намотування на голий дріт ізоляції з ниток бавовни чи льону.

    На той час у споживачів знаходилися в експлуатації трансформатори 6 – 10 кВ з мідними обмотками. Але на початку електрифікації сільської енергетики було розпочато випуск трансформаторів з алюмінієвими обмотками.

    Пошкодження трансформаторів з мідними обмотками супроводжувалося обгоранням бавовняної ізоляції, а сам дріт можливо було реставрувати шляхом намотування нової ізоляції з ниток.

    В алюмінієвих обмотках у місці пошкодження дріт вигорав і розсипався на шматочки, тому весь такий дріт неможливо реставрувати, а тільки частково. Для обмотки високої сторони алюмінієвих трансформаторів використовували жили з дротів повітряних ліній марки А16, А35, А50, А75. Вони розмотувались по одній жилці, запускали у станок і отримували готовий обмотувальний дріт для ремонту трансформаторів старого стандарту 20, 30, 50, кВА і нового 25, 40, 63 і 100 кВА. Для пайки алюмінієвих дротів використовували спеціальні обжимні кліщі, а для спайки дротів використовували трансформатор безпечної напруги 0,16 – 0,25 кВт та графітову щітку від колекторного двигуна чи генератора. Мідні дроти закручували і графітною щіткою зварювали до отримання мідного шарику на кінці.

    Мідний дріт відновлювали повністю, для цього зі спаленої обмотки знімали дріт, стару ізоляцію спалювали паяльною лампою. Потім намотували на пусту котушку і запускали у станок. Слід сказати, що якість реставрованих дротів була достатньо надійною. Спалені первинні і вторинні обмотки трансформаторів намотували вручну коловоротом з заміною його діаметру у залежності від потужності трансформатора. Кожний ряд обмотки обмотували ізоляційним папером. Бавовняну і паперову ізоляцію кожного ряду обмотки пропитували ізоляційним лаком (слід зауважити, що зараз у майстернях ремонтують трансформатори тільки заміною новими заводськими обмотками).

    Для сушки трансформаторів, після ремонту, у майстерні працювала сушка, в якій могла поміститися активна частина трансформатора потужністю до 500 кВА.

    Після складання обмоток вимірювали коефіцієнт трансформації шляхом подання на високу сторону 3-фазної напруги 380 В разом зі стальним осердям (без бака). Потім ця активна частина трансформатора на візку розміщалась в сушку. Контроль ізоляції обмоток виконували мегомметром на 2500 В при відключеній печі, шляхом викоту візка з активною частиною. При вимірюванні надавали поправку показників на температуру. Якщо ізоляція обмоток була у нормі, активну частину ручним тельфером опускали у бак, закріплювали, підключали прохідні ізолятори і заливали сухим трансформаторним маслом. Потім знову вимірювали ізоляцію та проводили інші лабораторні випробування і оформлювали протоколи.

    Слід відмітити, що якість таких відремонтованих трансформаторів була високою, надійнйсть роботи гарантована.

    Якщо на ТП з високої сторони встановлені рекомендованою технічною літературою запобіжники, згідно потужності, то трансформатори проацювали довго і надійно, рекламацій на їх ремонт не було.

    Ремонт пошкоджених трансформаторів виконував спочатку один, а потім два чоловіки. На той період такої майстерні було досить, щоб своєчасно відремонтувати пошкоджені трансформатори сільських споживачів.

    В 50-х роках у містах Житомир, Бердичів, Коростень та інших напруга розподільчих мереж була на рівні 6 кВ. тому сільські споживачі навколо цих міст потребували трансформатори з напругою 6/0,4 кВ. заводи “Сільелектро” розпочали будівництво трансформаторів тільки 10/0,4 кВ, які постачалися сільським споживачам. Тому в обов’язки електролабораторії входили переобладнання таких трансформаторів з напругою 10 на 6 кВ. Для цього зливали масло з трансформаторів, відкривали активну частину і переробляли групу з’єднань обмоток високої сторони з “зірки” на “трикутник”, тобто 12-у на 11-у групу напругою 6 кВ.

    Таку переробку виконували таким чином, щоб у майбутньому можна було легко перейти на “зірку” з напругою 10 кВ.

    Слід відмітити, що на перших підстанціях 100 і 35 кВ, трансформатори власних потреб проектувалися з напругою 10/0,23 кВ. Тому при налагодження обладнання ми переробляли групу з’єднань обмотки низької сторони ТВП з “зірки” на “трикутник”.

    В 1961 р. енергоуправління сільського господарства “Укрголовсільенерго” надало нову пересувну автолабораторію Ярославського електромеханічного заводу. Автолабораторія була укомплектована усіми необхідними електроприладами та іншим пристосуванням та обладнанням. У кузові розміщувався генератор змінного струму потужністю 16 кВА з приводом від автомобільного двигуна. Двигун міг видавати біля половини потужності генератора, а далі оберти зменшувалися і він зупинявся.

    На початку електрифікації сільського господарства генератор був важливо необхідним елементом при роботах в електроустановках, напруги живлення від стороннього джерела, для налагодження релейного захисту і випробування обладнання, на нових побудованих електроустановках не було звідки взяти. Стороння напруга також була необхідна при ремонтно-технічному обслуговуванням однотрансформаторних підстанцій 110-35 кВ коли вимикалися силові трансформатори.

    Після введення в експлуатацію нової автолабораторії типу ЕТЛ-10 та додатковим придбанням необхідного обладнання та вимірювальних приладів налагоджувальні та експлуатаційні роботи виконувалися у повному обсязі згідно діючих, на той час, норм перевірок та випробувань.

    Обладнання 35 кВ випробувалося методом половинного ділення тому, що ЕТЛ-10 видавала максимальну напругу 60 Кв, а потрібно 90 кВ. Таким способом випробувалися і захисні засоби на 35-110 кВ.

    У пересувних лаборатіях ЕТЛ-10 до випробувального апарату промислової частоти додатково була встановлена кенотроння приставка для подачі постійного струму підвищеної напруги на силові кабелі 6-10 кВ.

    На початку 1963 р. енергоуправління придбало дві нові автоелектролабораторії ЕТЛ-35 та одну ЕТЛ-10. Автолабораторія ЕТЛ-35 мала випробувальну установку напругою до 120 кВ та різні електровимріювальні прилади, в тому числі і міст типу МД-16 для випробування тангенса кута діелектричних втрат. Тобто на початок 1963 р. електролабораторія енергоуправління сільського господарства була укомлпектована всім необхідним обладнанням для налагодження та експлуатації підстанцій 35 і 110 кВ.