Історія розвитку енергетики Житомирщини

Створення і робота перших електротехнічних служб в сільских електричних мережах Житомирщини

Створення електричної лабораторії на початку електрифікації сільських споживачів Житомирщини від державних електричних мереж

У 50-х роках від Бердичівської та Коростеньскої електростанцій по лініям 6 кВ були електрифіковані деякі приміські села. Частина приміських сіл міста Житомира отримувала електроенергію від Житомирської міжколгоспонї ГЕС, яка працювалал паралельно з Житомирською електростанцією на лінії 6 кВ “зв’язок з РП-9”.

    Вперше в історії Житомирщини в 1958 році від лінії 35кВ “Смолянка-Бердичів”, по якій дві міські електростанції Бердичівська та Житомирська працювали на паралельну роботу, побудували першу державну підстанцію 35/10 кВ сільськогосподарського призначення в с. Озерянка під назвою “Троянівська” з одним трансформатором потужністю 560 кВА та заміною в 1960 р. на 1000 кВА.

    Від ПС 35/10 кВ “Троянів” по лініям 10 кВ були підключені села частини Житомирського, Андрушівського, Бердичівського та Чуднівського районів. На базі цієї підстанції в 1958 р. створене Троянівське експлуатаційне відділення електромереж, підпорядковане конторі “Вінницясільенерго”. А у 1959 р. Троянівське відділення, з підстанцією, перейшло у нову створену експлуатаційну структуру “Житомирсільенегро”, яка у 1960 р. переіменована у Житомирське енергоуправління сільського господарства, що підпорядковувалося Київському “Головсільенерго” Міністерства сільського господарства УРСР. А при створенні Міністерства енергетики і електрифікації УРСР “Головсільенерго” перейшло у його підпорядкування. До складу Житомирського енергоуправління сільського господарства на той час входили: електролабораторія з майстернею по ремонту трансформаторів, Троянівська ПС 35/10 кВ з мережною дільницею, орендовані Ново-Миронівська ГЕС та Івницька ПС 35/6 кВ військової частини. Пізніше були прийняті в експлуатацію сільські електромережі 6 кВ від Бердичівської електростанції.

    З організацією Житомирського енергоуправління сільського господарства настав період повної електрофікації сіл Житомирщини від державних електричних мереж, яка з кожним роком набирала швидких темпів.

    На початку організації Троянівського експлуатаційного відділення сільських електромереж “Вінницясільенерго” в м. Житомирі по вул. Бердичівське Шосе (теперішня Жуйко, 16), де розташований високовольтний РЕМ, у 1958 р. була створена електротехнічні лабораторія, яка виконувала обов’язки теперішніх електротехнічний служб (підстанцій, РЗАВ, ІЗП, СДТУ, майстерні з ремонту трансформаторів та служби транспорта).

    Для організації лабораторії Вінницькою конторою “Сільенерго” була виділена стара пересувна електролабораторія на шасі автомобіля ГАЗ-51 з електроприладами, високовольтною установкою для випробування обладнання і силових кабелів 6-10 кВ та центрофугою для сушки трансформаторного масла виробничою потужністю 300 л/годину.

    До обов’язків електролабораторії входили забезпечення налагоджувальних робіт нових та технічне обслуговування старих власних і електроустановок сільських споживачів згідно їхніх заявок чи заявок монтажної будівельної організації “Сільенерго” В приміщенні біля 35 м була створена утворена майстерня по ремонту трансформаторів 10(6)/0,4(0,23)кВ. У майстерні змонтували зняту з автолабораторії центрифугу для сушки трансформаторного масла.

    В середині приміщення вздовж вузької колії рухався ручний тельфер.

    В іншому куту приміщення установили старенький відремонтований станок для намотування на голий дріт ізоляції з ниток бавовни чи льону.

    На той час у споживачів знаходилися в експлуатації трансформатори 6 – 10 кВ з мідними обмотками. Але на початку електрифікації сільської енергетики було розпочато випуск трансформаторів з алюмінієвими обмотками.

    Пошкодження трансформаторів з мідними обмотками супроводжувалося обгоранням бавовняної ізоляції, а сам дріт можливо було реставрувати шляхом намотування нової ізоляції з ниток.

    В алюмінієвих обмотках у місці пошкодження дріт вигорав і розсипався на шматочки, тому весь такий дріт неможливо реставрувати, а тільки частково. Для обмотки високої сторони алюмінієвих трансформаторів використовували жили з дротів повітряних ліній марки А16, А35, А50, А75. Вони розмотувались по одній жилці, запускали у станок і отримували готовий обмотувальний дріт для ремонту трансформаторів старого стандарту 20, 30, 50, кВА і нового 25, 40, 63 і 100 кВА. Для пайки алюмінієвих дротів використовували спеціальні обжимні кліщі, а для спайки дротів використовували трансформатор безпечної напруги 0,16 – 0,25 кВт та графітову щітку від колекторного двигуна чи генератора. Мідні дроти закручували і графітною щіткою зварювали до отримання мідного шарику на кінці.

    Мідний дріт відновлювали повністю, для цього зі спаленої обмотки знімали дріт, стару ізоляцію спалювали паяльною лампою. Потім намотували на пусту котушку і запускали у станок. Слід сказати, що якість реставрованих дротів була достатньо надійною. Спалені первинні і вторинні обмотки трансформаторів намотували вручну коловоротом з заміною його діаметру у залежності від потужності трансформатора. Кожний ряд обмотки обмотували ізоляційним папером. Бавовняну і паперову ізоляцію кожного ряду обмотки пропитували ізоляційним лаком (слід зауважити, що зараз у майстернях ремонтують трансформатори тільки заміною новими заводськими обмотками).

    Для сушки трансформаторів, після ремонту, у майстерні працювала сушка, в якій могла поміститися активна частина трансформатора потужністю до 500 кВА.

    Після складання обмоток вимірювали коефіцієнт трансформації шляхом подання на високу сторону 3-фазної напруги 380 В разом зі стальним осердям (без бака). Потім ця активна частина трансформатора на візку розміщалась в сушку. Контроль ізоляції обмоток виконували мегомметром на 2500 В при відключеній печі, шляхом викоту візка з активною частиною. При вимірюванні надавали поправку показників на температуру. Якщо ізоляція обмоток була у нормі, активну частину ручним тельфером опускали у бак, закріплювали, підключали прохідні ізолятори і заливали сухим трансформаторним маслом. Потім знову вимірювали ізоляцію та проводили інші лабораторні випробування і оформлювали протоколи.

    Слід відмітити, що якість таких відремонтованих трансформаторів була високою, надійнйсть роботи гарантована.

    Якщо на ТП з високої сторони встановлені рекомендованою технічною літературою запобіжники, згідно потужності, то трансформатори проацювали довго і надійно, рекламацій на їх ремонт не було.

    Ремонт пошкоджених трансформаторів виконував спочатку один, а потім два чоловіки. На той період такої майстерні було досить, щоб своєчасно відремонтувати пошкоджені трансформатори сільських споживачів.

    В 50-х роках у містах Житомир, Бердичів, Коростень та інших напруга розподільчих мереж була на рівні 6 кВ. тому сільські споживачі навколо цих міст потребували трансформатори з напругою 6/0,4 кВ. заводи “Сільелектро” розпочали будівництво трансформаторів тільки 10/0,4 кВ, які постачалися сільським споживачам. Тому в обов’язки електролабораторії входили переобладнання таких трансформаторів з напругою 10 на 6 кВ. Для цього зливали масло з трансформаторів, відкривали активну частину і переробляли групу з’єднань обмоток високої сторони з “зірки” на “трикутник”, тобто 12-у на 11-у групу напругою 6 кВ.

    Таку переробку виконували таким чином, щоб у майбутньому можна було легко перейти на “зірку” з напругою 10 кВ.

    Слід відмітити, що на перших підстанціях 100 і 35 кВ, трансформатори власних потреб проектувалися з напругою 10/0,23 кВ. Тому при налагодження обладнання ми переробляли групу з’єднань обмотки низької сторони ТВП з “зірки” на “трикутник”.

    В 1961 р. енергоуправління сільського господарства “Укрголовсільенерго” надало нову пересувну автолабораторію Ярославського електромеханічного заводу. Автолабораторія була укомплектована усіми необхідними електроприладами та іншим пристосуванням та обладнанням. У кузові розміщувався генератор змінного струму потужністю 16 кВА з приводом від автомобільного двигуна. Двигун міг видавати біля половини потужності генератора, а далі оберти зменшувалися і він зупинявся.

    На початку електрифікації сільського господарства генератор був важливо необхідним елементом при роботах в електроустановках, напруги живлення від стороннього джерела, для налагодження релейного захисту і випробування обладнання, на нових побудованих електроустановках не було звідки взяти. Стороння напруга також була необхідна при ремонтно-технічному обслуговуванням однотрансформаторних підстанцій 110-35 кВ коли вимикалися силові трансформатори.

    Після введення в експлуатацію нової автолабораторії типу ЕТЛ-10 та додатковим придбанням необхідного обладнання та вимірювальних приладів налагоджувальні та експлуатаційні роботи виконувалися у повному обсязі згідно діючих, на той час, норм перевірок та випробувань.

    Обладнання 35 кВ випробувалося методом половинного ділення тому, що ЕТЛ-10 видавала максимальну напругу 60 Кв, а потрібно 90 кВ. Таким способом випробувалися і захисні засоби на 35-110 кВ.

    У пересувних лаборатіях ЕТЛ-10 до випробувального апарату промислової частоти додатково була встановлена кенотроння приставка для подачі постійного струму підвищеної напруги на силові кабелі 6-10 кВ.

    На початку 1963 р. енергоуправління придбало дві нові автоелектролабораторії ЕТЛ-35 та одну ЕТЛ-10. Автолабораторія ЕТЛ-35 мала випробувальну установку напругою до 120 кВ та різні електровимріювальні прилади, в тому числі і міст типу МД-16 для випробування тангенса кута діелектричних втрат. Тобто на початок 1963 р. електролабораторія енергоуправління сільського господарства була укомлпектована всім необхідним обладнанням для налагодження та експлуатації підстанцій 35 і 110 кВ.