Реформуання економіки росії в другій пол 19 століття

РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК КАПІТАЛІСТИЧНИХ СТОСУНКІВ В

АГРАРНОМУ СЕКТОРІ  ВИРОБНИЦТВА

1.1 Суспільно - політичні, економічні та соціальні особливості розвитку  Російської імперії в цей період.

Історія економічного розвитку свідчить про те що бувають певні її періоди коли питання реформ постає особливо гостро, потребуючи нового вирішення та глибокого обґрунтування. Зазначений історичний період характеризується як ключовий в аграрному розвитку нашої країни, це період перших економічних криз та процвітань, невідповідністю розвитку продуктивних сил та виробничих відносин. Це час напружених пошуків та державницьких реформаційних ініціатив які спричинялись і супроводжувались активізацією суспільно - політичних, економічних та національно-культурних процесів що мали місце на наших землях.

Філософія лише зрідка звертається до статистики, її предметом є насамперед осягнення ідей, стратегії, та змісту розвитку суспільного явища. Хоча сьогодні ця тенденція зазнає змін.

Внаслідок інтерпретації будь - які статистичні дані набувають філософського змісту. Особливо це стосується тих даних, що є показниками суспільного розвитку. У нашому досліджені за кожною цифрою стоїть не лише доля певних соціальних груп станів та класів, а й філософське усвідомлення суспільних пріоритетів та креативних підходів в минулому нашої нації, а також визначення основних напрямків матеріального розвитку народу в історичному аспекті. Цифри виступають своєрідним індикатором  суспільного розвитку чи соціальної стагнації.

Зрозуміло що на кожному континенті, в кожній країні еволюція народного господарства має свої специфічні особливості,  тим більше що цивілізаційні рівні аграрного та індустріального соціумів різних народів хронологічно не збігаються.

Західна Європа на той час вже перебувала на індустріальному етапі розвитку, а Східна  - лише утверджувалась на цьому шляху. В цілому Європа все активніше опановувала ринкову економіку, яку характеризували з одного боку, формування могутніх монополій, а з іншого, - процес конкуренції дрібних і середніх сільськогосподарських підприємств.

Промислова революція 19 століття відома фундаментальним відкриттями  та виноходами, які в кінцевому результаті активно стимулювали розвиток всіх природничих наук. Це збереження та перетворення енергії ( Майер, Джоуль ), це клітинна теорія  ( Шван і Шлейден ), це еволюційна вчення  Ч. Дарвін.

Великим відкриттям та одним з найсерйозніших наукових досягнень цього століття є відкриття Д . Менделєєвим періодичного закону хімічних елементів, неевклідової геометрії (М. Лобачевський ), закону електромагнітного поля  (Дж Максвелл ). Ці відкриття були вельми принциповими для природознавства та викликали в ньому глибокі зрушення що в значній мірі вплинуло на розвиток технологічного процесу в виробничій сфері людської діяльності.

Кінець 19 століття  - останній етап розвитку німецької класичної філософії, особливо відомий філософією Маркса, Марксизм став політичною, ідеологічною, та політико – економічною доктриною, яка набула свого остаточного практичного розвитку в працях послідовників Маркса і Енгельса та практичній діяльності політичних партій та рухів. / 41, с. 22/ Карл Генріх Маркс, продовжуючи ідеї Гегеля та Фейєрбаха , разом з Фрідріхом Енгельсом поклали початок діалектичного матеріалізму; будує політичну та економічну теорію товарного виробництва, розглядаючи практику як емпіричний критерій істини. Особливою заслугою Маркса перед наукою є виділення соціального світу, та природи суспільного. Маркс побудував нову політико – економічну теорію побудовану на принципах цінності людської праці як головного чинника суспільної вартості. На Марксі німецька класична філософія добігає свого завершення. Діалектичний матеріалізм К. Маркса та Ф. Енгельса став найбільш розвинутою формою пізнання в 19 столітті. Мова йде про матеріалістичне розуміння історії та філософії, розуміння суспільства та законів його його існування та розвитку, про практику як критерій істини. Маркс будує шлях наукових понять від абстрактного до конкретного. Для нього ідеальне є матеріалістичне, переосмислене в людській голові  та перетворене в ній Головним досягненням діалектико – матеріалістичного способу мислення є:

 1)  Критика недоліків капіталізму;

 2)  розробка проблем практики;

 3)  З’ясування природи суспільного.

           Починаючи з  середини 19 століття в історико – філософських дослідженнях з’явились суттєві новації, що заклали основну противагу класичній філософії, введення понять некласичної філософії. / 41, с. 111/

           Класична філософія до Гегеля та Маркса була «розумною», спираючись на склад розуму. Вона вважала визначальним моментом дійсності сутність, але там була загублена людина.

19 століття стало віком формаційної та цивілізаційної революції в загальному процесі розвитку людства.  Це в першу чергу період тріумфальної ходи буржуазних відноси в усіх сферах життя , секторах та підрозділах народного господарства, системі речей, образі мислення, суспільно – національній та релігійній свідомості всього цивілізованого свідомого людства.

Розвиток ринкових відносин призвів до такого стану речей, що два еквіваленти загальної цінності  стали вирішальними рушійними силами населення планети. Цими еквівалентами «товар та гроші», а товарно – грошовий обіг набув центрального та визначального змісту в новій системі яку назвали  капіталізмом. Сила капіталу від нині стає всемогутньою та надпотужною силою на Землі, підкоряючи собі все і всіх на своєму шляху розвитку.

Всі ці кардинальні перетворення стали можливими якраз в 19 столітті, хоча назрівали вже задовго до цього. Сила капіталу знищила великі та, здавалось, неприступні соціальні твердині, зруйнувала одвічні етнічні перегородки в середині Української етно – спільноти, перевернувши з ніг на голову  традиційні патріархальні стосунки, переплавивши населення нашої країни в єдину модерну ( капіталістичну ) Націю зацементовану на вільних ліберально -  буржуазних відносинах ринку та приватної власності.

Саме в цей період відбувається бурхливий процес формування сучасно – подібного типу народного господарства, двигуном якого став науково-технічний прогрес, промисловий переворот, сила пару, а в основу покладено велику машинну індустрію та перший агропромисловий комплекс.

В 19 столітті було вироблено продукції в загальному обсязі більше ніж за всю попередню історію існування людства на планеті, створено в півтора рази більше виробничих продуктивних сил,та життєвих благ ніж за весь період час людської діяльності до цього, а умовне зростання загалної валової продуктивності за сто років в два рази перевищило всі попередні показники разом взяті від часу неолітичної революції. Темпи зростання населення, а точніше його природний приріст протягом даного періоду шалено рекордні. Тільки в Україні кількість населення протягом даного періоду зросла майже в тричі.

З іншого боку виникло два великі, непримиримі між собою табори людського суспільства , протилежні та антагоністичні соціальні полюси: спільнота дуже багатих непрацюючих власників, та гігантська маса неімущих експлуатованих, вільнонайманих бідних  робітників.  Ці два соціальні світи розділила між собою глибока суспільно-економічна прірва на непереборна всемогутня сила, сила капіталу. Сила що визначена безмірним та безперервним накопиченням за ради накопичення.  

В середині 19 століття Російська імперія до складу якої входило 80% наших земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризи були занепад поміщицьких маєтків; панування екстенсивних методів господарювання; штучне гальмування розвитку капіталістичних процесів – стримування формування ринку праці, розвитку підприємництва та економічної свободи тощо; наростання загрози вибуху та соціальної напруги;  поглиблення процесу відставання Росії від європейських країн - лідерів.

Кінець 50-х – початок 60-х років 19 століття стали переломним етапом в історії Росії та України зокрема. В ці роки склалась перша революційна ситуація, яка в усій очевидності показала неможливість збереження пануючих феодально-кріпосницьких відносин  /2, с.  259/.

На кінець 50-х років 19 століття патріархальний спосіб ведення народного господарства переживав стан глибокої стагнації. Під час Кримської війни виявилась повна економічна , політична , і вйськово - технічна відсталість Росії, особливо тих галузей промисловості  що обслуговували армію і переважно ґрунтувалися на праці кріпосних або посесійних робітників. Таким чином, необхідність ліквідації кріпосних порядків диктувалася й безпосередньо військовими потребами .

Невпинно зростаючи селянські рухи змусили царський уряд поспішити з вирішенням цього питання, щоб зберегти багатство та політичну владу поміщиків.

Яка все таки ж сила їх штовхала до проведення цієї реформи?

Сила економічного розвитку , який втягував Росію  на шлях капіталізму. Поміщики – кріпосники не змогли перешкодити зростанню товарного обміну Росії з Європою, не змогли втримати старих патріархальних форм форм господарювання, що тріщали по швах. Кримська війна показала гнилість і безсилля кріпосної Росії. Селянські бунти, зростаючи з кожним десятиріччям перед звільненням, примусили першого «Великого московитського феодала» Олександра Романова, визнати, що краще звільнити згори, ніж чекати, поки скинуть знизу.

Ставши на шлях реформи, царський уряд 3 січня 1857 року створив Таємний комітет, який через рік був перейменований в Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни. Протягом 1858 року в усіх губерніях були створенні дворянські комітети для розроблення проектів законоположень про реформу. В питанні про умови ліквідування кріпосних відносин дворянство поділилось на дві основні групи: кріпосників що прагнули зберегти за собою всю землю і право на кріпосну працю, та лібералів, які відстоювали необхідність звільнення селян з наділом при обов’язковій винагороді поміщикам не тільки за землю, а й за втрачене право на особу землероба – кріпака. Перша точка зору, виразниками якої виступали головним чином поміщики чорноземних губерній, підтримувалась переважаючою частиною аристократичного стану. Друга -  мала поширення в нечорноземних губерніях і відбивала інтереси ліберальної буржуазії та дворянства, що стало на шлях капіталізму.

Розходження у поглядах поміщиків про звільнення селян були і в українських губерніях, Так, ше під час обговорення рескрипту Олександра ІІ віленському генерал-губернатору На змову багато поміщиків Правобережної України висловлювали своє бажання звільнити селян без землі. Торкаючись цього питання,  волинський генерал - губернатор у листі на ім’я київського генерал-губернатора писав: «Думки майбутнє звільнення селян найрізноманітніші, але, видно, більшість схиляється до звільнення без землі. Подібні погляди висловлювали і поміщики Подільської губернії, які в спеціальному акті, прийнятому 31 січня 1858 року,  наполегливо рекомендували уряду відібрати у селян польові наділи, залишивши у їх володінні лише присадибні ділянки.

На таких позиціях збереження по суті в незмінному вигляді старих, феодально-кріпосницьких відносин стояла і переважна більшість поміщиків Лівобережної України. Найяскравішим виразником цих поглядів був полтавський поміщик М. П. Позен, який пропонував наділити селян лишень незначними ділянками садибної землі. Що ж до польового наділу, то він вважав за можливе надати надати його в користування селянина за певні визначенні повинності лише на перехідний період, після закінчення якого вся земля мала перейти до поміщика. В руках великих землевласників повинна була зберігатися і вотчинна влада над селянами. Позен пропонував перетворити селян у наймитів і підкорити їх власникові землі – поміщику.

Мало чим відрізняється від цієї точки зору і позиція кріпосників південних губерній України. Володіючи великими масивами малозаселеної родючих чорноземних грунтів, вони були зацікавлені як у збереженні їх в особистій власності, та к і в забезпечені своїх маєтків дешевою робочою силою. Проводир Катеринославського дворянства Нечай писав Новоросійському генерал – губернатору, що місцеві землевласники наполягали на тому, щоб всі належні їм земельні площі, в тому переліку й та, яка відводилась в користування тимчасовозобов'язаних селян, залишалась у їх власності. А за відведену у користування громад землю хлібороби мали платити оброк або виконувати натуральні повинності.

Таким чином, значна частина вищого землевласницького стану України, як і всієї Росії, по суті виступала за повне обезземелення селянства і прикріплення його як вічного орендаря до маєтку землевласника.

Іншу, збалансовану та прогресивну  позицію про звільнення селян – з наділом при умові викупу ними як своїх угідь,так і особистої волі  - найбільш яскраво та виразно висловив відомий всім землевласники та великий приватний підприємець граф Бобринський, який в своєму проекті що був поданий на розгляд Київського губернського дворянського комітету, писав, що відробіткова рента ( панщина ) не вигідна як державі ,так і поміщикам, позаяк  на ній країна втрачає мільйони карбованців , а промислове виробництво необхідний резерв вільнонайманої робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звільнення неімущого землеробського стану без земельного наділу , так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всі землі.  Це, на його переконання мало б створити сприятливі умови для укладання вигідних угод між селянами, яким не вистачало сільськогосподарських площ, і землевласниками, що були зацікавлені в дешевій робочій силі.

        Прагнення дворянства, що стали на шлях капіталізму , знайшли своє і в «особистій думці» групи членів Чернігівського губернського комітету ( М. Судієнка, І Миклашевського та ін.), які мали на меті з одного боку , врятувати поміщиків від розорення і допомогти їм перебудувати  свої господарства на капіталістичних засадах і, з другого боку, прикріпивши селян до своїх наділів , забезпечити поміщиків дешевою вільнонайманою  робочою силою.

       Розглянуті факти показують, що в період підготовки реформи на Україні , як і в Росії, йшла боротьба в середині дворянства, яка , проте, носила непринциповий характері по суті, була боротьбою в середині тогочасної суспільно-економічної еліти, здебільшого  середині тогочасної земельної аристократії, боротьбою виключно за міру і форму поступок.

           В той час як точились суперечки між кріпосниками і лібералами за міри поступок, селяни рішуче боролися за знищення кріпосництва, за отримання волі та землі. За не повними даними ІІІ відділення, у 1858 році в Росії відбулось 86 селянських виступів, у 1859 році -90 виступів, а в 1860 році – 108. За іншою, більш вірогіднішою інформацією протягом 50-х років 19 століття тільки в губерніях Правобережної України відбулося 160 селянських заворушень. Урізних районах України землеробське населення рішуче вимагало негайного скасування кріпосного права та вступали у відчайдушні сутички з військовими та поліцією.

         У 1857 році в Катеринославській губернії піддані княгинь Щербакової та Галіциної під впливом різних чуток про волю не вийшли на здійснення свої відробіткової феодальної ренти, у відповідь на це до їх сіл було в терміновому порядку введено понад три роти регулярних військ.

Рішучий опір правлячому російському  монархічно - аристократичному режимові в 1858 році чинили народні кріпаки поміщиці Москаленко в Куп*янському повіті. Вони припинили виконання панщини. В той момент, коли до них прибув становий пристав , хлібороби радикально зявили що не будуть коритися і не дозволять карати своїх товаришів. Рух опору був рішуче придушений з за допомогою використання збройних сил.

       Заворушеннями був охоплений ряд населених пунктів Херсонської губернії півдня України: села: Новоєгорівка, Білокур, Золота Балка, Блакитне, Семенівка та інші. Селяни сіл Новоєгорівка та Білокур що в Хесонському повіті в 1858 році категорично відмовилися відбувати трудову повинність, при цьому побили десятника, заволодівши поміщицькими каменоломнями. Вигнавши зі свого маєтку господаря, вони почали активно захоплювати панське майно . Всього за цей період часу на півдні нашої країни селянськими протестними рухами було охоплено 40 населених пунктів. На розгортання в цьому районі селянського руху опору звернув увагу відомий німецький історик та підприємець Фрідріх Енгельс, який в листі від 21 жовтня 1858 року писав Карлу Генріху Марксу:

-         «Російська історія йде дуже добре . Тепер і там на півдні бунтують…»

-         / К. Маркс та Ф. Енгельс. Твори т.29, стор. 287/

         Одним із значніших рухів,  що відбулись в Україні в перші роки революційної ситуації, було повстання селян містечка Холмівка, сіл Радимки, Комки, і Флешні ( на Чернігівщині ). В середині 1859 року в зв’язку з смертю поміщика Ярошевського жителі названих містечок і сіл оголосили вільними від усяких повинностей та зборів і відмовились визнавати владу будь-яких спадкоємців. Повстанці чинили рішучий опір приставу та справнику, що прибули для їх втихомирення. Не підкорились вони і тоді, коли в село було введено батальйон солдатів. «Краще вмремо , - рішуче заявили селяни жандармському штаб- офіцеру , - ніж відбуватимемо панщину. Не мали ніяких результатів на селян і вмовляння місцевого священика.

         У червні 1860 року, селяни села Кленового Богодухівського повіту відмовилися підкорятися місцевим органам влади, побили соцького, який примушував їх відбувати повинності на користь землевласника. Повітовому справнику який прибув в село, щоб заарештувати керівників руху, селяни вчинили запеклий опір, заявивши, що таких в них в селі і що всі вони діяли на власний розсуд та за своєю особистою волею.

        Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які уважно слідкували за розвитком подій у Російській імперії, надзвичайно високо оцінювали масовий селянський рух, що розгортався тут в передреформені роки. У своєму листі до Енгельса від 11 січня 1860 року Маркс писав, що найбільшими подіями того періоду часу були  « з однго боку американський рух рабів … і, з іншого – рух рабів у Росії. / К. Маркс і Ф.Енгельс. Твори , т. 30 стор.