Становлення державного централізованого управління освітою

         2.3.   Розвиток системи управління освітою на початку 20 століття

         В період російської буржуазно - демократичної революції 1905 -1907 рр. в освітній системі України, разом з демократичними змінами в суспільстві початкова,  школа та виші  частково перейшли на рідну мову, вводилось вивчення історії України, українська література. Почалось обговорення  нового університетського статуту. Проте після поразки революції всі позитивні зміни були ліквідовані [ 26,  с.  89 ].

Загальна кількість навчаючих в усіх закладах Російської імперії в 1904 р. становила 6 200 172 чоловік, в 1908 р. – 7 095 351 чоловік Кошторис міністерства народної освіти виріс з 46 млн. крб. в 1904 р. до 137 млн. крб в 1913. ( 80 коп. на одного жителя при населені 170 млн. чоловік) В 1904 р. на 1000 чоловік населення припадало 44,3 учнів, в 1908 – 46,7. З 119 тис. гімназистів селян було лише 18 тис, в закладах МНО селян було 15%. Перед 1917 р. Третя частина всіх сільських шкіл належали і забезпечувались земствами. [ 15, с. 133 ].

24 – 26 ( 11 - 13 ) квітня 1905 р. відбулись установчі збори Всеросійської вчительської спілки в Москві в складі 152 делегатів, серед них 71 представник народної школи. Звичайно в цій організації були також і представники нашого народу, зокрема активними були освітяни та педагоги Київського навчального округу, а саме слід також відзначити вчителів – активістів Чернігівської губернії [ 8, с. 218 ].

         Спілка оголосила себе одночасно як політичним так і професійним громадським рухом. Створення цієї організації одразу викликало тривогу в керівництва Міністерства народної освіти. В своїй резолюції та відозві до міністерства спілка заявляла:

       -   Всеросійська спілка вчителів, визнав необхідність почати здійснювати вільне викладання в навчальних закладах, вчителі не вважають за обов'язкове рахуватись з офіційними програмами та офіційними погодженнями вищого керівництва освітою;

       - Члени організації не мають наміру в подальшому керуватись обмежувальними каталогами для шкіл та народних бібліотек.

      - Спілка не допустить продовження приниження вчителів, членів організації, та негідного відношення до них зі сторони адміністрації навчального закладу та інших керівних і контролюючих державних органів тощо.

         Фактично спілка оголошувала себе революційним громадсько – політичним об'єднанням і вступало у відкриту конфронтацію з вищим державним органом управління освітою в особі Міністерства [ 8, с. 219].

         Всеукраїнська спілка вчителів і діячів народної освіти (1906) повинна була стати основною структурно-організаційною одиницею в освітній сфері, а в перспективі – основою українського Міністерства освіти,  під тиском реакції в 1907 р. призупинила свою діяльність і відновила її тільки за часів УНР.

         Заголом в  І Державну думу Міністерство народної освіти внесло тільки два проекти законів, зокрема коли за підписами 46 депутатів внесли законопроект «Про безкоштовні школи грамоти», цей проект був відісланий на оцінку міністерства, а після цього загубився в бюрократичних інстанціях і був остаточно узгоджений на розгляд вже в ІІ Держану думу наприкінці її каденції, зокрема на початку 1907 р. вносився власний проект закону про загальну освіту [ 8,  c.  224 ].  

         В 1906 р. Міністерство освіти опублікувало проект загальної народної освіти. за яким діти 8 – 11 років обох статей мали пройти обов'язковий 4 –річний курс навчання в початковій школі. Закон «О высших начальных училищах» поданий МНО до Думи для обговорення ще в 1909 р., імператор підписав 25 лише в червні 1912 р.

         Центральною лігою був розроблений «Проект основних положень державного органічного закону про по народній освіті» який потім за підписом 74 депутатів був внесений до ІІ Державної думи, але нею був розроблений свій проект закону під назвою «Проект тимчасових правил по народній освіті» також внесений в парламент за підписом 99 народних обранців [ 8, с. 221 ].

         Тільки на початку 1911 р. Дума прийняла законопроект про загальну освіту. В переробленому вигляду документ передавався в Державну Раду, який в 1911 – 1912 рр. обговорював даний проект, після цього законопроект переробила особа комісія вносячи в нього низку змін [ 8, с. 228 ].

         Це був перероблений думською комісією законопроект міністерства. Загальні положення зводились до пропозиції організувати 277 037 шкільних комплекти, побудувати приміщення для 128 938 комплектів, заснувати 100 вчительських семінарій і 600 курсів. Загальні витрати бюджету на це передбачались в розмірі 100 млн.  крб..

         В IV Думі вже практично не обговорювались принципові законопроекти щодо початкової освіти на відміну від тих які ставились в ІІІ Думі. Проблеми  освіти піднімались в комплексі з обговоренням щорічних бюджетних витрат на Міністерство народної освіти [ 8, с. 229 ].

         В літку  1911 р. пройшов загально земський з'їзд по народній освіті який обговорював питання про роль і місце професійної освіти в системі загальної освіти , доступність та обов'язковість освіти взагалі. В цьому ж році міністерство підняло питання про закриття Ліги народної освіти як шкідливої організації, або зміни її статуту. Ліга розробила для ІІ та ІІІ Думи на противагу  Міністерству народної освіти низку своїх законопроектів:и проект організаційного державного закону по освіті, проект запровадження загальної початкової освіти, та тимчасові правила [ 8, с. 235 – 236 ].

         Запроваджувався новий тип народних шкіл, так  званих вищих початкових училищ з 4 – річним навчанням [ 7, с. 428]. Навчальні плани та програми затверджувало Міністерство народної освіти, додаткові предмети дозволялось вводити за згодою з попечителем округу, навчання мало здійснюватись російською мовою. Важливо подією також стало підписання Державною радою законопроекту про приватні школи прийнятого ще ІІІ Думою. Педагогічні перетворення Міністерство народної освіти Росії розробляло спираючись на широкі кола педагогічної  громадськості, але під безпосереднім контролем та жорстким  наглядом   царя [ 24, с. 19 – 20 ].

          І Всеросійський з'їзд вчителів, або як його ще називали по народній освіті проходив в Петербурзі з 23. 12. 1913 по 03. 01. 1914. В заході взяло участь рекордна кількість делегатів – 6 500, від України активну участь брали: С. Русова, В. Прокопович, С. Черкасенко та ін.. [ 27, с. 134 ].

          Порядок денний був з'їзду був наступний:

-         тип початкових шкіл 1, 2, 3 ст., взаємозв’язок між ними.

-         навчально – виховний процес в школі 1- го ст.;  плани та програми

-         методи викладання, підготовка учнів тощо.

          З'їзд вирішив: початкова школа 1- го ст. має бути органічно зв'язана з вищими ступенями. Дітям що закінчили  початкову школу з 4 відділами повинен бути вільний доступ до середньої освіти без іспитів [ 8, с. 238 - 244 ].

         Станом на 1914 р. 22% українців мали освіту. Переважно здобувачі вищої освіти були не українці, не було жодного закладу з рідною мовою викладання [ 6, с. 685 ]. Майже аналогічна ситуація з освітою була й у Західній Україні.

         Початок 20 ст. для України був позначений її перетворенням з аграрної на індустріальну,  за визначенням Е. Тоффлера, із суспільства Першої Хвилі на суспільство Другої [ 21, с. 9 ]. Арифметика, письмо, читання, Закон Божий становили зміст початкової школи, та більшості вона була не доступна. В наших землях, які входили до складу Росії рівень писемності був на 30% нижчий від середньостатистичного по імперії,  навчалась лише кожна п'ята дитина. В 1915 році діяло 19340 шкіл, в яких навчалось 1 млн. 663 тис. дітей У 452 середніх школах навчалось 140 тис. учнів, в 19 вищих навчальних закладах було близько 27 тис. студентів. Неписемність по імперії становила 110 млн. чол., що був нижчій за середньоєвропейський. На кожну тисячу населення в школах України навчалось 67 учнів. У Київському учбовому окрузі, що охоплював 5 губерній , відвідувало школу лише 10% дітей шкільного віку [ 6, с. 684 ]. Щодо населення західноукраїнських земель то і його рівень був найнижчим. На початку 20 ст. із 6240 сіл Галичини 2214 не мали «нормальної школи», 981 село – взагалі будь - якого закладу початкової освіти. На Буковині функціонувало  49 шкіл, і лиш в 4 з них викладалось рідною мовою, на Закарпатті викладалось угорською [ 21, с. 10 ].

         У 1914 / 15 навчальному  році в Україні (в її сучасних межах) налічувалось всього 38 дитячих дошкільних закладів (на 935 місць), 19361 початкова школа, 356 неповно середніх шкіл, 480 середніх, у яких навчалось 1 728 313 учнів, 88 училищ (12 486 учнів) і 27 вишів ( 35 204 студентів). Спостерігалась значна диференціація щодо рівня письменності між селянами та городянами, а також між чоловіками й жінками. Частка письменних в Подільській губернії складала всього 15,5%, найвищий показник в Херсонській губернії - 25,9%. Серед міст за лідерством за рівнем освіти лідерство належало Києву – 44,3%, (52,9% чоловіків і 32,2% жінок; в Одесі за загальних 30,9% відповідно 35,7% і 22,4%). Така диференціація розвитку освіти за регіональною та статевою ознаками є доказом відсутності  єдиних вимог суспільства  до рівня освіченості своїх громадян.

         Система освіти на початку 20 ст. мала такий вигляд: початкова, вища початкова, загальна та професійна середня педагогічна освіта. Початкові училища: земські, міністерські, церковно-приходські, (3 – 4 роки), вище початкове училище (4 роки), двокласне училище  ( 5 років), учительська семінарія  ( 4 роки). ремісничі, торгові, сільськогосподарські та. інші училища і школи ( 3 – 4 роки), учительський інститут (3 роки) [ 16, c. 141 ].

         Система середньої та вищої освіти мала такий вигляд: чоловіча гімназія ( 8 роки), реальне училище ( 7 років), комерційне училище (7 – 8 років), кадетський корпус ( 7 років), жіноча гімназія з педагогічними класами (7 – 8 років), прогімназія ( 4 роки), єпархіальне училище ( 7 - 8 років), інститут шляхетних дівчат ( 8 років), духовна семінарія (6 – 7 років) духовне училище (4  років).  Духовна академія (4 роки),  Вищі жіночі курси (4 – 5 років), вищі технічні сільськогосподарські економічні виші ( 4 – 5 роки), університети ( 4 роки)  [ 16, с. 142 ].

         25. 11. 1905 р. циркуляром міністра народної освіти Російської імперії  І. Толстого батьківським комітетам надавалось право спостерігати за проведенням  навчально-виховного процесу та  загальним  порядком навчальних закладів.

           До ІІІ і ІV Державних дум надійшло понад 200 законопроектів по народній освіті. Центральною проблемою в роботі ІІІ Думи була розробка «Положення про початкову школу», положення розроблялось ще з 1902 р., а в березні 1909 р. воно було представлене в Думу для розгляду на пленарному засіданні. Всі ці положення поступили на доопрацювання до відповідних комісій по народній освіті в парламенті  в жовтні 1910 р. ІІІ Дума розпочала розгляд переробленого проекту закону вже перед своїм розпуском. Для цього потрібно було за весь час розгляду провезти 33 засідання комісіїі 24 засідання тільки перед першим читанням. Політика міністерства обговорювалась щорічно зв’язку з розглядом наданих міністерством народної освіти кошторисів по витратах на освіту [ 8, с. 226 – 227 ].

          11. 03. 1916 р. при Міністерстві народної освіти  було створена Рада в справах професійної освіти, рада створена з ціллю узгодження управління вузами різних відомств. Вона була останньою установою у вирішенні питань вищої спеціальної освіти , підготовки законопроектів про вищі спеціальні школи , планування та розвиток, координацію діяльності, а також узгодження систем спеціалізованої і загальної вищої освіти. В цей же час при Міністерстві народної освіти була створена Рада в справах вищих навчальних закладів. Її завданням було обговорення і розробка законопроектів, правил, інструкцій, організація заходів з ціллю об'єднання управління підвідомчими вишами.

         У 1908 – 1910 рр. у вищих навчальних закладах на території України навчалось понад 127 тис. чоловік, в 1917 р. в Україні діяло 27 вузів в яких навчалось понад 3 тис студентів [ 7,с . 434 ].

         На перший погляд показники виробництва й не залежать від рівня освіти працівників. Насправді саме потреби індустріалізації зумовили необхідність у загальній освіті населення. Організована  на фабричний зразок загальна освіта забезпечувала  навички читання й письма, навчала початків арифметики, історії та інших предметів. Це був «відкритий курс навчання». Але під ним лежав невидимий, або «прихований курс», що був набагато головніший. Він склався, і таким лишався до тепер у більшості розвинених держав, з трьох курсів: пунктуальності, вміння підкоритися та вміння виконувати механічну , однотипну роботу. Для заводської праці – а надто на складальному конвеєрі – були потрібні вправні робітники, при чому такі, які виконували б вказівки без запитань. Потрібні були люди, готові бути рабами біля машин чи в конторах, які б ретельно виконували б тяжкі операції.

         В 1902 р.  Міністерство народної освіти Російської імперії відмітило свій 100 – річний ювілей, попри всі протиріччя та боротьбу з аристократичним та монархічно – церковним лоббі та бюрократичною машиною стало центральним державним органом який теоретично та практично здійснив  реформування освітньої та наукової сфери, об'єктивно розпочав здійснювати  державне управління галуззю. За сто років міністерство пройшло шлях еволюції від контрольно – наглядової служби  до центрального ініціативно – керівного органу науки та освіти. З іншої сторони Міністерство нажаль так і не стало  координаційним центром освіти і науки яким повинно було б стати в а пріорі.

         В буремні роки російської революції 1905 р. Міністерство народної освіти займало фактично провладну, переважно антиреволюційну репресивну позицію, відбувалось переслідування, а також безпосередній  тиск на педагогічних працівників, викладачів та освітянських чиновників, відбувалось стеження та покарання за участь в антиурядових акціях протесту та участь в різного роду спілках і організаціях [ 8, с. 222 ].

         Визнав Всеросійську спілку вчителів поза законом міністерство вимагало від педагогічних працівників утримуватись від активної участі в будь-яких спілках, союзах та організаціях на кшталт цієї. Почалась жорстка реакція на учасників спілки, помічених в цій організації освітян звільняли з роботи, інкримінуючи їм політичну та революційну діяльність, про що свідчить відповідна  заява Ліги освіти від 14. 07. 1906 р., збережена в матеріалах І Державної думи. Заява винесена за підписами Г. Фальборка та А. Шахматова. На той момент з 702 членів спілки було вже звільнено з постійного місця роботи 141 вчителя. Особливо переслідували збори освітян, які проходили без участі в них інспекторів, та відповідно без дозволів адміністрації, чому є доказом відповідне розпорядження міністерства від 07. 05. 1905 р. [8, с. 223 ].

         На поч. 20 ст. Міністерство народної освіти основні зусилля спрямовувало на проектування нових напрямів розвитку шкільної освіти та впровадження державно - громадських ініціатив щодо реформ шкільної освіти.  В літку 1916 міністр освіти П. М. Ігнатьєв зробив спробу демократизації управління освітою, поєднавши методи централізму та децентралізації, (так званий демократичний проект реформування освіти 1914 - 1916). Реалізація реформ була започаткована циркулярним розпорядженням Міністерства народної освіти від 28. 09. 1915 р. і 19. 01.

1916 р., в яких декларувалось поліпшення навчально –  виховного процесу в середній школі. Після того як Державна Рада відкинула законопроект Державної Думи, Міністр освіти вніс 27. 08. 1916 до Думи з четвертої спроби новий проект про загальне навчання, але розгляду цього проекту закону завадила революція. Позитивно оцінював урядовий проект відомий український педагог В. Науменко в своїй статті «Проект реформ середньої школи» (1916 )  [ 24, с. 28 ]. 

Міністр намагався впровадити державно – громадське  управління, впровадити індивідуалізацію навчання, спираючись на екстравертні підходи, на жаль реформи не мали успіху. В цей час активізують свою діяльність різні громадські організації та педагогічні спілки, товариства які регулярно проводяться легальні та нелегальні з'їзди вчителів, викладачів, студентів, керівників та меценатів освіти.

         Проект реформи шкільної освіти, в основу якого був покладений принцип індивідуалізації навчання, диференціації як форми його реалізації, уряд відхилив, а 27. 12. 1916 р. усунув П. Ігнатьєва з посади міністра освіти за демократичні погляди [ 24, с. 29 ].

         Основне законодавство в сфері освіти доповнювалося різними циркулярами. Так циркуляром  від 29. 07. 1916 дозволялось відкривати жіночі гімназії з додатковими класами (педагогічні, загальноосвітні, спеціальні ).

         Серед визначних управлінців освітою цього часу слід відзначити діяльність таких історичних постатей як  Іван Огієнко (1882 – 1972) український вчений, митрополит, політичний та громадський діяч, педагог, дійсний член НТШ, міністр освіти УНР. Д. І . Багалій (1857 – 1932) видатний вчений – історик, професор, громадський діяч, доктор, член І Державної Думи та Державної ради Росії, визначний реформатор вищої освіти України, академік АН України, ректор Харківського університету  (1906 – 1911) [ 10, c. 22 ]. А також М. С. Грушевський  М. П. Василенко, М. М. Алєксєєнко, І. Стешенко, А. Кримський, І. Фещенко – Чопівський та багато ін.