Чи потрібна Україні атомна бомба?

         Держава, яка не володіє                      ядерною зброєю, коли інші володіють цією зброєю, не володіє власною долею.

Шарль де Голль.

Україна територіально затиснута між потужною економічно  але не надто сильною політично Європою і слабкою економічно але вкрай агресивною Московією. Агресивність нашого північного сусіда цілком компенсує його економічну слабкість і робить його вкрай небезпечним для всього цивілізованого світу. Слабкість же України не вичерпується лише її економічною неміччю. Останнє є підґрунтям того, що Україна на сьогодні, як на мене, є предметом торгу між Московією і Західним світом. З одного боку Захід з задоволенням повернув би Україну в лоно Московської імперії, як він це зробив після Першої світової війни. Він, демократичний і ліберальний, не звернув жодної уваги на геноцид українського народу між двома світовими війнами. Він навіть не ставив на порядок денний долю України ні перед Другою світовою війною, ні під час цієї війни, ні після неї. Нарешті, напередодні проголошення української незалежності у 1991 році він – цей колективний Захід в особі американського президента під час його відвідин Києва вмовляв Верховну Раду України залишатись у складі Московії.

Слід сказати, що не потрібно уявляти колективний Захід як моноліт у всі часи. Німеччина і Австрія підтримали нашу незалежність у 1918 році всією міццю своїх збройних сил. Зауважу, що Німеччина програла Першу світову війну не отримавши жодної військової поразки на заключному етапі війни. І якби не короткий успішний восьми місячний досвід нашого державного будівництва в рамках Гетьманської України, підтриманого німцями і австрійцями, можливо б питання про українську незалежність у майбутньому просто не постало.  Націонал-соціалістична Німеччина виявилась єдиною країною світу, що офіційно і відкрито намагалась донести цьому ліберально-демократичному світу правду про голодомор в Україні. Німеччина виявилась і єдиною державою світу, що піднімала українське питання в глобальному контексті перед Другою світовою війною і під час цієї війни. На жаль єдиного стратегічного підходу так і не було озвучено, що не дозволило Німеччині цілком спертися на український народ у війні з більшовицькою Московією.

          А що нинішня Німеччина? Німеччина, для якої доля України була важливим чинником її зовнішньої політики, закінчилась 8 травня 1945 року. Постала нова Німеччина, яка нині цілком не може вирішувати і власну долю. Німеччина зробила все від неї залежне, щоб стати інтегральною частиною єдиної західноєвропейської цивілізації, і вона нею стала. Тепер Захід, хоча і далеко не є монолітом, але досяг найбільшої за всю історію консолідації у більшості економічних і політичних  питань.

          Що ж примушує Захід не відвертатись від України тепер, коли вже четвертий рік йде російсько-українська війна, яка чомусь називається антитерористичною операцією (АТО)? Я думаю страх, що Московія не обмежиться Україною. Але і справжнього протистояння з Московією Захід намагається уникнути. Захід тягне час під гаслом: «Ні миру, ні війни».  А раптом з Путіним щось станеться і з його наступником можна буде все почати з чистого листа. Тоді і про Україну можна буде якось домовитись за згодою сторін. А поки, жодних конкретних обіцянок Україні щодо членства в НАТО і ЄС, щоб не ускладнити майбутніх перемовин з Московією. Моє припущення: наші очільники на жодний рішучий крок без узгодження з західними партнерами не наважуються і загальний формат всього, що відбувається нині – це наслідок їх настійливих рекомендацій. Верховна Рада у 1991 році не послухалась американського президента і проголосила незалежність України. Наші очільники сьогодні на подібні доленосні кроки не здатні. Тому АТО, а не війна. Тому не розірвані дипломатичні стосунки, Тому не націоналізована власність країни агресора на нашій землі. Тому не введений з ним візовий режим. Тому Мінський процес, що не має навіть зовнішніх ознак контактів між двома державами. Замість цього неофіційні, на громадських засадах, представники офіційної України (дехто з них має стійкий імідж українофоба і москвофіла) про щось домовляються з офіційними представниками неофіційної Лугандонії, де українофобія і москвофільство є єдино можливою позицією для виживання.

          А щодо стосунків Путіна і Московії, то Путін – це і є Московія, а Московія – це і є Путін. Саме в цьому секрет такого його довгого перебування у владі. Цей термін можна порівнювати лише з терміном перебування у владі Сталіна. Ці дві політичні фігури однозначно показують якою хотять бачити владу московити. Не має значення, хто буде після Путіна. Якщо він захоче довго затриматись у владі, то муситиме бути Сталіним або Путіним з невеликими поправками на те, який час надворі. 

Отже, наше становище можна оцінити як безрадісне, якщо цілком покладатись лише на зовнішні чинники. Надія з’явиться лише тоді, коли ми повіримо у власний народ і власні можливості. «Як визвольна, так і оборонна самостійність України в основі своїй має спиратись на власні українські сили, на власну боротьбу, на постійну готовність до самооборони (Степан Бандера). З приводу справедливості завжди можна вести нескінченну дискусію з непевним результатом. Перевага сили не вимагає дискусій - вона очевидна. Чи є у нас можливість бути сильними? Так, є. Тут я торкнусь лише одного аспекту нашої можливої сили – ядерної зброї.

            Не так багато знакових подій у світі, що докорінно вплинули на хід подальшої історії людства. Якщо обмежитись двадцятим сторіччям, то, з моєї точки зору, список такий:

28 червня 1914 року - вбивство в Сараєво сербським терористом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда Габсбурга і його дружини герцогині Софії Гогенберг, що стало формальним приводом до початку Першої світової війни. З’ясувати людські втрати Російської імперії, а отже і загально світові втрати, у цій війні практично неможливо, але якщо покладатись на дані Головного штабу російської армії, то вбитими є близько пів мільйона осіб. Взагалі, все що стосується Російської імперії, а особливо її новітнього видання під назвою Радянський Союз, знаходиться в густому тумані невизначеності. Всі принципово важливі для історії числа або невідомі, або сфальшовані. До прямих людських втрат слід додати пропалих без вісті, тих, що вмерли від ран, і втрати цивільного населення. Втрати українців приблизно відповідали їх долі у населенні Російської імперії, тобто порівняно невеликі. Але неспростовним фактом було те, що українці були гарматним м’ясом на чужій війні.

28 жовтня 1917 року - більшовицький антидержавний заколот. Починається розпад Російської імперії і, одночасно, боротьба більшовиків за її збереження та світову революцію, тобто її розширення. Для українців – це була перша в двадцятому сторіччі російсько-українська війна за національну незалежність. Достовірні дані про загальні втрати українців у цій війні відсутні але завідомо перевищують їх втрати у Першій світовій. Якщо сюди додати післявоєнне нищення України голодом 1921 – 1923 роки, то втрати стають ще помітнішими. Великими є також непрямі втрати через епідемії, зубожіння, зменшення народжуваності. Думаю, що загальні втрати обчислюються у кілька мільйонів осіб. Відносні втрати українців вже були непропорційно великими щодо їх долі у населенні Російської імперії. Хоча московити виграли цю війну, вони побачили в українцях свого головного ворога і небезпечного конкурента на теренах колишньої Російської імперії.

24 жовтня 1929 року – день біржового краху на Уолл-стріт, з якої розпочалась Велика депресія, що охопила майже весь світ. За своїми руйнівними наслідками для причетних до неї народів ця економічна криза не поступалась Першій світовій війні. Для України цими наслідками були індустріалізація країни руками українських в’язнів і конфіскація землі у українських селян разом з їхнім життям. У селян Московії забирали лише землю, якою вони ніколи особливо не переймались. Велику депресію в Сполучених штатах, яка не була наслідком випадкового збігу обставин, індустріалізацію в Радянському Союзі з метою його підготовки до майбутньої Великої війни - світової революції і голодомор 1932-1933 років в Україні з метою її максимального винищення перед цією ж війною з моєї точки зору слід розглядати як генетично пов’язані події. Втрати України на цьому етапі її історії перевищують у рази всі попередні втрати і знову точного числа немає. Радянська статистика їх взагалі не зафіксувала, а оцінки сучасних дослідників коливаються від 5 до 10 мільйонів осіб. Українці стали обраним народом для показового винищення.

23 серпня 1939 року – був підписаний пакт Ріббентропа-Молотова між Німеччиною і Радянським Союзом про ненапад. Цей пакт передбачав спільну війну проти Польщі і її подальший поділ переможцями. З цього моменту Друга світова війна стала неминучою і колишні підписанти стали її головними учасниками. Перший етап війни почався буквально через тиждень і фактично завершився 22 вересня 1939 року спільним парадом переможців - німецьких і радянських військ у Бресті. За два роки Радянський Союз вже воював з Німеччиною. Московія взагалі полюбляє воювати з тими, з ким перед тим підписала договір про ненапад. Так було, крім Німеччини, з Японією, Афганістаном, так було і з Україною. До речі, недоторканість українських кордонів гарантував не лише Будапештський меморандум, підписаний Росією 5 грудня 1994 року, а і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, підписаний 31 травня 1997 року. За роки Другої світової війни населення України з різних причин зменшилось на 14 мільйонів осіб, тобто значно більше, ніж внаслідок геноциду голодом. Українці знову виявились гарматним м’ясом на чужій війні. Виключенням були лише бійці ОУН-УПА, та в певній мірі солдати дивізії СС «Галичина». Але був і ще один штучний голод 1946-1947 років, що забрав не менше одного мільйона прямих втрат. І знову ця катастрофа з людськими жертвами заторкнула лише Україну.

Після нищівного удару по сільському господарству, пов’язаного з к конфіскацією землі у селян на початку тридцятих років, воно так і не змогло досягти рівня, достатнього, щоб годувати населення Радянського Союзу. Єдиним засобом розв’язання продовольчої проблеми став експорт нафти. Післявоєнний світ динамічно розвивався, попит на нафту швидко зростав разом з цінами на неї. Виручки від продажу нафти цілком вистачало на закупівлі продовольства і товарів широкого вжитку, яких в Радянському Союзі також катастрофічно не вистачало, для задоволення мінімальних потреб населення. Але цієї виручки вже не вистачало на інноваційний розвиток економіки. Сировинний характер радянської економіки все більше посилювався.

27 грудня 1979 року – початок радянського вторгнення в Афганістан. Ця десятилітня війна підсилила конфронтацію Радянського Союзу з Західними країнами і важким тягарем лягла на економіку країни. Ситуація в ній поступово ставала критичною. І Захід нарешті наважився на рішучий крок. Сполучені штати домовились із Саудівською Аравією - найбільшим виробником нафти в світі на той час, про обвал цін на неї. У висліді, з грудня 1985 року по квітень 1986 року ціни на нафту впали з приблизно тридцяти доларів за барель до десяти. Для Саудівської Аравії продаж нафти і надалі залишався прибутковим, оскільки її нафта була високої якості, а собівартість видобутку становила чотири долари за барель. Для Радянського Союзу таке падіння цін було справжньою катастрофою, оскільки собівартість її видобутку становила якраз десять доларів за барель і вона була порівняно низької якості. Потік нафтодоларів до Радянського Союзу, що раніше становив десятки мільярдів річно, майже припинився. Купувати продовольство за кордоном було ні за що. Непопулярна всередині країни і абсолютно шкідлива для її зовнішнього іміджу війна в Афганістані затягувалась, ціна її зростала, а перспективи ставали все невизначенішими. В країні тривала так звана «перебудова». Політична активність і сміливість населення швидко зростала.

Крім політичних факторів, падіння цін на нафту мало і серйозне економічне підґрунтя – це стрімке зростання атомної енергетики. З 1970 року по 1986 рік виробництво електроенергії атомними електростанціями зросло удесятеро. За цей же час їх доля в енергетичному балансі світу збільшилась з 2% до 15%, продовжуючи швидко зростати і надалі. У деяких провідних країн світу її доля наблизилась до 50%. Ця електроенергія була значно дешевшою, ніж з будь-якого іншого джерела, і екологічно чистою – не вироблялись парникові газі, не забруднювалось навколишнє середовище, не виводились з сільськогосподарського використання величезні площі земель. Для порівняння: один стандартний блок атомної електростанції можна замінити сонячними панелями, що накривають площу землі у 100 квадратних кілометрів. Навіть без врахування втрат від невикористання землі за призначенням, собівартість сонячної за походженням електроенергії приблизно вдесятеро вища за вироблену на атомних електростанціях. Зауважимо, що природні запаси урану з атомною масою 235, який використовується на сучасних атомних електростанціях на повільних нейтронах, за його енергетичною місткістю у рази перевищують запаси нафти. Паралельно почали швидко розроблятись технології використання урану з атомною масою 238, якого в природному урані 99.3%. Це збільшувало енергетичні запаси людства у 150 разів і робило їх практично невичерпними. Правда, використання такого урану  вимагало створення нового складнішого типу реактора – реактора на швидких нейтронах. Але такі наукові програми через їх колосальну практичну перспективу добре фінансувались і якби стан ейфорії щодо атомної енергетики тривав і далі, то, впевнений, зараз ми були б свідками практичного використання реакторів на швидких нейтронах.

Різке падіння цін на нафту було для Радянського Союзу неочікуваним і могло затягнутись на довший час, якщо не на завжди. Економічна катастрофа при такому розкладі була неминучою, а разом з нею і соціальний вибух. Країна могла втратити керованість і швидко розпастись. Економічний колапс, що насувався, вимагав екстраординарних дій. Ціни на нафту слід було підняти за будь-яких умов і слід було переломити негативне ставлення Західних країн до Радянського Союзу через війни в Афганістані. Потрібно було, якщо й не повернути повагу до країни, то викликати хоча б співчуття до неї за якихось дуже поважних обставин. Такі два завдання здавалось неможливим виконати за короткий термін.

26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції в Україні. В цей день якраз і були розв’язані обидва зазначені завдання. Ціни на нафту відразу поповзли вгору і за кілька місяців вартість нафти зросла майже вдвічі. Радянська нафта знову стала високоприбутковим експортним продуктом. Увага світової громадськості перейшла з війни в Афганістані на Чорнобильську трагедію і Радянський Союз став викликати масове співчуття.  Був ще і третій внутрішній результат цієї трагедії. Комуністична партія Радянського Союзу отримала колосальний удар по своєму іміджу, від якого вона ніколи так і не відновилась. Хоча безпосередньої провини у комуністичної партії за Чорнобильську трагедію не було, але прості люди країни звикли покладати на комуністичну партію відповідальність за все, що відбувалось, і у сил всередині державного апарату, що прагнули відсторонення партії від влади, з’явився реальний шанс це зробити. Першу таку спробу зробив ще Лаврентій Берія – найвпливовіша людина в найближчому оточенні Сталіна відразу після смерті Сталіна, але всі знають, чим це для нього закінчилось. Лаврентій Берія, крім інших визначних посад, очолював Міністерство внутрішніх справ СРСР, до якого було приєднано і Міністерство державної безпеки. Другу таку спробу приписують у 1957 році міністру оборони СРСР Георгію Жукову. На цей раз обійшлось лише відправленням його на пенсію. І лише у 1991 році це, нарешті, вдалося першому президенту Російської федерації Борису Єльцину.

Комуністична партія була організацією з негативним відбором кадрів. Якщо Сталін – очільник партії у 1922 - 1953 роках мав початкову світу, то його наступник Микита Хрущов до школи взагалі не ходив. Партія так і не змогла знайти спільну мову з інтелігенцією. Характерний приклад. У восьмидесяті роки на Одеську академію холоду, де я працював викладачем, на рік виділялось два ордери на безкоштовне житло і дві анкети для вступу в партію. Кількість співробітників академії перевищувала 600 осіб. Тобто вступ вузівської інтелігенції до партії був таким же складним, як і отримання безкоштовного житла. У висліді професійний рівень і рівень моральних чеснот «щасливих» володарів партійних квитків був не надто високим. З іншого боку, така державна структура, як Комітет державної безпеки Радянського Союзу, дотримувався практики позитивного відбору кадрів. Вони комплектувались найкращими випускниками різних вузів для роботи у штаті організації і мали практично необмежену позаштатну кількість співробітників з науковими степенями і званнями, членів різноманітних творчих спілок  та на різних щаблях державного апарату. Ті, хто були молодші, залишились на своїх посадах і досі, перебуваючи тепер уже не тільки в якості позаштатних працівників ФСБ, а і в небезпечному для воюючої України статусі п’ятої колони нашого ворога. Слід зауважити, що для більшості керівних посад в Радянському Союзі узгодження кандидатур на ці посади з КДБ було обов’язковим.  Скільки кандидатів при такому узгодженні погодились на пряму співпрацю з КДБ важко сказати, але ще важче уявити, що хтось міг відмовитись. Те, що ми не оприлюднили в незалежній Україні списки позаштатних співробітників колишнього КДБ, серйозно послаблює нашу обороноздатність і пояснює більшість наших негараздів у всіх сферах діяльності держави і українського суспільства в цілому.

Саме спецслужби Радянського Союзу були локомотивом перебудови. Основна ж маса партійних працівників погано розуміла, що відбувається і покірно пливла за течією. Головною метою перебудови 1985 – 1991 років була модернізація безнадійно відсталої на той момент країни і її інтеграція в світове співтовариство. Фактично те, що сьогодні здійснив Китай. Просто у Китаю вийшло, а у Радянського Союзу ні. Формально до 1991 року КДБ беззастережно підкорявся партії, фактично він вів цілком самостійну гру і вийшов в ній переможцем. Його влада після розпаду Радянського Союзу у 1991 році лише зросла. Зараз штатний склад Федеральної служби безпеки Російської федерації у декілька разів перевищує штат КДБ всього колишнього Радянського Союзу, а її очільник Володимир Путін з 1999 року є беззаперечним лідером Російської федерації. Весь же колосальний партійний апарат Радянського Союзу пішов у небуття.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції безумовно відтермінувала розпад Радянського Союзу але в тому варіанті, в якому відбулась, зробила його неминучим. Неминучою вона зробила і майбутню російсько-українську війну, тому що тільки тимчасовим послабленням Московії можна було пояснити відносну легкість здобуття Україною незалежності у 1991 році. Перш за все аварія вплинула на настрої українців, поступово радикалізуючи їх щодо подальшої долі Радянського Союзу.  В найбільшій мірі це стосувалось мешканців української столиці, а революції завжди відбуваються в столицях.

Вибір Чорнобильської станції для сумнівних експериментів, які врешті і закінчились вибухом, був, на мою думку, не випадковим. По-перше подібні експерименти вже тричі проводились на цій станції в попередні роки (1982, 1984, 1985 роки). В їх програмах випробувань передбачалось поступове збільшення екстремальності режиму функціонування реактора. Всі вони виявились безуспішними, проте дали багато інформації про поведінку даного типу атомного реактора в екстремальних умовах. По-друге, близькість Києва могло суттєво підсилити трагічні наслідки можливої аварії, що було важливим для зовнішнього політичного використання майбутньої трагедії. По-третє, якби аварія виявилась масштабнішою за ту, що відбулась, в зону евакуації міг би потрапити і весь Київ. Тоді Україна могла б просто лишитись без столиці. Але, оскільки, революції завжди відбувається в столицях, то і без національної революції. По-четверте, аварія могла остаточно підірвати життєві сили української нації, що перед тим пережила три геноциди голодом і один геноцид війною.

Я вважаю, що Києву просто пощастило, що разом з четвертим не вибухнув і технологічно з ним пов’язаний третій енергоблок, що інтенсивність ядерної реакції в ядерному паливі після термічного вибуху реактора виявилась недостатньою для ядерного вибуху, що розплавлене ядерне паливо не потрапило в зону під реактором, наповнену водою, і це не викликало колосального викиду радіоактивних аерозолів в навколишній простір. І ще багато чого могло статись на гірше але не сталось. «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» - сказав Ніцше. У висліді, ми, замість лишитись без столиці напередодні визначних подій, отримали активовану радіацією столицю, яка швидко дозрівала, щоб очолити національну революцію. Про Чорнобильську аварію написано так багато, що розібратись у цьому матеріалі  нелегко. Мені вдалось в інтернеті знайти відеоінтерв’ю Генерального секретаря комуністичної партії Радянського Союзу Михайла Горбачова, де він зокрема сказав, що і сам до кінця не розуміє всіх обставин аварії. А що тоді казати про решту громадян?  Важливим є те, що і досі немає загальноприйнятого розуміння перебігу аварії. Обговорюються десятки версій, крім тих, які мають високу ймовірність реалізації. Ця ситуація нагадує вбивство президента Кеннеді, де серед усіх версій найбільше пропагується найменш ймовірна версія про вбивцю одинака. Що відомо достеменно про обставини Чорнобильської аварії?

По-перше, трагічний експеримент, що призвів до аварії декілька разів переносили. Припущення: чекали сприятливого і стійкого переміщення повітряних мас у західному напрямку. Як виявилось згодом, радіоактивні опади після аварії досягли навіть східного узбережжя Сполучених штатів.

По-друге, в день зупинки реактора, коли його потужність була поступово зменшена до половини від робочої, зателефонували з Київенерго і попросили не зупиняти реактор повністю ще протягом декількох годин  (9 годин). Припущення: це потрібно було для отруєння реактора ксеноном і самарієм. Ці елементи є продуктом радіоактивного розпаду урану і при  різкому  зменшенні потужності реактора їх концентрація суттєво зростає. Одночасно вони добре поглинають нейтрони і при цьому відбувається їх радіоактивний розпад з перетворенням в елементи, що нейтрони поглинають погано. У висліді отруєння, реактор переходить у нестійкий стан з тенденцію до зупинки, оскільки нейтронів не вистачає для підтримання сталої ланцюгової реакції. Так і сталось. Через декілька годин роботи на половинній потужності остання різко впала майже до нуля.

По-третє, після цього, всупереч інструкції, яка вимагала при такому перебігу подій повної зупинки реактора, його потужність знову почали піднімати по половини від номінальної. Для цього з реактора вивели всі дозволені інструкцією запобіжні стрижні з поглинаючого нейтрони матеріалу. Але це не допомогло. Тоді почали виводи з активної зони ті стрижні, які убезпечували реактора від вибуху і які в жодному разі виводити було заборонено. Система автоматичної регуляції стрижнів при цьому була відімкнена за умовами сумнівного експерименту. Припущення: це було потрібно для переводу реактора у нестійкий стан, який не міг бути виправленим автоматично. Реактор фактично залишився без запобіжних стрижнів, що мали поглинати зайві нейтрони але не вибухнув, оскільки роль поглинача нейтронів відігравала тепер вже вода, що служила для охолодження реактора і переносу теплової енергії до парової турбіни, та елементи, якими реактор був отруєний. Доля реактора тепер залежала лише від нормативної подачі води до реактора. Ця подача також мала систему захисту. В разі зменшення рівня води автоматично вмикались запасні насоси і рівень  відновлювався. Але відповідна автоматична запобіжна система також була відімкнена нібито за умовами сумнівного експерименту. Тепер реактор вже знаходився у вкрай загроженому стані з високою ймовірністю розгону.

По-четверте, буквально за лічені секунди до аварії відбувся стрибок напруги в електричній мережі, що забезпечувала роботу водяних насосів. Припущення: для виходу реактора з нестійкого стану в стан розгону потрібен поштовх. Збій в роботі насосів викликав зменшення обсягу охолоджуваної рідини в реакторі. Але ж вода в цій ситуації відігравала роль поглинача зайвих нейтронів. Отже їх кількість зросла, і відповідно зросла інтенсивність ядерних реакцій в реакторі. Це призвело до збільшення виділення тепла реактором і утворенням більшої кількості пари з води, що залишалась в реакторі. Пара почала витискувати воду з реактора, що призвело до ще більшого зростання кількості нейтронів і виділення ще більшої кількості тепла. Розгін реактора швидко закінчився вибухом і всі дії персоналу, що керував роботою реактора вручну при відімкненій автоматиці  при цьому майже блискавичному процесі жодної ролі не відіграли. Стрибок напруги міг бути спричиненим приєднання або від’єднанням до електростанції потужного споживача електричної енергії. Це як в сусідньому помешканні ввімкнули електрозварювальний апарат, а у вас від перепаду напруги вийшов з ладу якійсь електронний прилад. Чи був такий споживач поблизу Чорнобильської станції? Так, був. Це загоризонтна радіолокаційна станція  або Дуга-1. Об’єкт мав дійсно космічні розміри і використовувався для виявлення запусків міжконтинентальних ракет на території Сполучених штатів. Він споживав колосальну кількість електричної енергії і його будівництво поряд з атомною електростанцією було абсолютно виправданим. Викладена версія подій видається мені найбільш ймовірною, хоча і не єдино можливою.

На кого ж офіційно була покладена відповідальність за аварію? Перше розслідування завершилось висновком про безвідповідальність персоналу і судом над декількома посадовими особами на чолі з директором станції. Пізніше було проведене додаткове розслідування. Тут уже відповідальність за аварію перемістили на конструкторів реактора, зокрема на наукового керівника  проекту по створенню даного типу реактора президента академії наук СРСР, Анатолія Олександрова. Це була легендарна людина, виходець з України, учасник білого руху- юнкер в армії Врангеля. Далі полон у червоних в Криму, вирок смерті, втеча з полону, кілька років переховування. Після легалізації, завершення освіти - стрімке сходження шаблями наукової кар’єри, унікальні наукові досягнення, належно оцінені державою. Важливо, що він вважав вибух реактора диверсією і намагався привернути увагу саме до сумнівного експерименту, ідея якого зовні була цілком безневинна, наслідком реалізації якого і вибухнув реактор. «Коли я потім читав розклад експерименту, то був нажаханий». «Чудовищный» - таке російське слово він застосував до експерименту. Цінними є спогади президента Всеукраїнської організації «Союз Чорнобиля», колишнього начальника зміни Чорнобильської АЕС Юрія Андрієва, який свідчив, що причина аварії криється в програмі випробувань. В інтерв’ю каналу ВВС Україна він сказав: «… і побачив, що якщо виконати програму випробувань детально, від першого до останнього пункту, то аварії уникнути неможливо». Як на мене, то саме за лаштунками цього експерименту слід шукати справжніх винуватців Чорнобильської аварії але так далеко розслідування аварії не пішло. Подібні цитування можна було б продовжити і далі але хотів би завершити цей абзац словами академіка Анатолія Олександрова, важливими для майбутнього атомної енергетики України: «Відмова людства від розвитку атомної енергетики була б для нього згубною. Таке рішення  є не меншим неуцтвом і не менш жахливим, ніж той експеримент на Чорнобильській АЕС, що безпосередньо привів до аварії».

Але людство не почуло цих слів. Атомна енергетика була повністю дискредитована. Ще декілька років за інерцією доля атомної енергетики у енергетичному балансі людство зростало за рахунок добудови електростанцій, будівництво яких розпочалось раніше, далі деякий час залишалась на досягнутому рівні, а ще далі почала зменшуватись. Людство поступово перекрило собі доступ до дешевої атомної енергетики. Почався швидкий розвиток вітрової і сонячної енергетики. Але собівартість такої енергії на порядок перевищувала собівартість атомної. Таку собівартість могли собі дозволити лише дуже багаті європейські країни. Але і їх продукція через таку дорожнечу енергетичних ресурсів ставала неконкурентно здатною. Вихід був лише в закупівлі європейськими країна енергетичних ресурсів все у тої ж Московії, що збільшувало їх економічну, а відповідно і політичну залежність від цієї країни. Чи слід дивуватись, що світові ціни на нафту стрімко пішли вгору, досягнувши перед початком військових дій між Московією і Україною ста двадцяти доларів за барель. Для Московії Чорнобильська трагедія обернулась найприбутковішою за всю її історію інвестицією у майбутнє. Стрімке зростання цін на нафта, а відповідно і газ, дозволили збільшити внутрішній валовий продукт Московії більше, ніж удвічі порівняно з 1991 роком, відповідно, суттєво підняти життєвий рівень населення, почати модернізацію армії. Найважливіше, що останніми роками Московії вдалося, нарешті, стабілізувати своє населення.

Для України відбувалось все з точністю до навпаки. Чорнобильська трагедія важким тягарем лягла на економіку України. Зараз в України п’ятнадцять працюючих реакторів, могло б бути дев’ятнадцять. Наш внутрішній валовий продукт так і не перевищив його показників 1991 року. Захмарні ціни на нафту і газ стали гирями на ногах української економіки. Руками п’ятої колони Москви була фактично знищена українська армія. Реальна відсутність українського інформаційного простору не дозволила розірвати ментальний зв’язок між московитами і громадянами України. Останнє надалі відіграло фатальну роль в маніпуляціях їх свідомістю з боку Москви. Чорнобиль запустив механізм біологічного вимирання української нації. На 1 січня 2006 року в Україні 2 594 071 особа мали статус постраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Стрімко, майже у 1,8 рази зріс контингент інвалідів Чорнобиля. А найбільше (на 24%) скоротилася чисельність учасників ліквідації наслідків аварії у 1986-1987 роках. Тобто саме перша хвиля ліквідаторів, чоловіків у молодому віці, зазнала найсильнішого удару по здоров'ю, – вони поступово вимирають. В рік Чорнобильської аварії різко зросла кількість абортів через непродуману, а швидше  злонамірену їх пропаганду серед населення нібито з метою уникнення народження дітей з фізичними вадами. А далі ця кількість вже залишалась на високому рівні. Біологічне вимирання українців набуло загрозливих масштабів і стало головним негативним результатом аварії. Найбільший трагізм полягає в тому, що якщо війни винищували в першу чергу дорослих, голодомори винищували дорослих і дітей приблизно в однаковій мірі, то постчорнобильське вимирання винищує переважно дітей – ненароджених дітей, майбутнє нації. Загальні післячорнобильські втрати населення України дорівнюють приблизно десяти мільйонам осіб, що можна порівняти лише з нашими втратами у Другій світовій війні. Словом, у 2010 роках визріли всі передумови для початку військової фази війни за відновлення з боку Московії стратегічного контролю над Україною. І четвертий рік ми вже в стані цієї війни. Наша поразка в війні її не припинить. Війна просто набуде далі форми геноциду, як це вже  було після Першої і Другої світових війн. Цю війну може припинити лише наша перемога. Але пам’ятаймо, що першим пострілом останньої російсько-української війни був вибух четвертого реактора на Чорнобильський атомній електростанції 26 квітня 1986 року.

           Сунь-дзи сказав: «Війна – справа надзвичайної ваги для держави, справа, що визначає життя і смерть, …». Жодна війна неможлива без підтримки народу. Першою необхідною умовою переможної війни є, за висловом знаменитого військового китайського стратега Сунь-дзи, шлях Дао (Мистецтво війни).  «Шлях Дао – це те, що дає людям і владі можливість діяти як одне ціле. Слідування шляхом Дао дає державі можливість посилати людей на смерть або дозволяти їм жити, і вони сприймають це без жодних сумнівів». Цим шляхом у російсько-українській війні не слідує жодна з сторін. Російський президент намагається приховати від світової громадськості і, у тому числі від власного народу, сам факт цієї війни. Український президент також робить вигляд, що війни з Московією немає, а є антитерористична операція з анонімними терористами. Проте потенціал довіри до російського президента зашкалює (більше за 80%). Якщо завтра російський президент оголосить нам війну, то Московію накриє дев’ятий вал патріотичного угару. Щодо нашого президента, то я боюсь навіть назвати відповідні оцінки його рейтингу. Але ж для того, щоб очолити рішучий спротив агресору, потрібно мати високий авторитет. Чому так сталось? Російський президент відразу підкинув в полум’я російського патріотизму вибухову речовину – Крим. Український же президент поки що нічим не підживив український патріотизм. Швидше навпаки. Деякі його кроки просто деморалізують українських патріотів. До того ж він ніяк не може обрати між бізнесом і війною. Невизнання окупованої території окупованою, торгівля з окупованою територією, торгівля з ворогом, який і досі є нашим головним торгівельним партнером. Причому у торгівлі з ворогом спостерігається подальше зростання перевищення імпорту з Московії над нашим експортом до неї. Московія явно заробляє на нас.

Чому торгівля з ворогом така приваблива для наших олігархів? Тому що обидві сторони є ментально, а часто і етнічно близькими. Вони розуміють один одного з півслова. Їм ні про що не потрібно спеціально домовлятись. І предмети їх торгівельного обміну часто мають цінність лише для них самих і не є конкурентноздатними на світовому ринку. Загалом виграти цю війну бажає лише національно орієнтована частина українського суспільства. Більшість нашого компрадорського олігархату - поза нею. Єдине, чого вони бажають – це заробити на війні. Можливо вони навіть не проти її програти на вигідних для себе умовах. Згадайте нещодавню статтю нашого олігарха-Пінчука в одній з американських газет про умови відмови України від претензій на Крим. Привертає увагу і те, що Московія безцеремонно привласнює собі майно української держави і українських бізнесових структур на окупованих територіях. Натомість російські державні установи і бізнес структури діють на українській землі без найменших перешкод і без жодного остраху, наче війни немає.  

Чому очільники держави не бажають визнати окуповані території на сході України окупованими? Тому що наступним кроком мало б бути припинення всяких економічних стосунків з тими територіями. А це кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Це також наближення кінця самої війни через нездатність ворога утримувати необхідну для війни інфраструктуру на окупованих територіях. Чому наші очільники бояться розриву дипломатичних стосунків з країною агресором? Тому що наступним кроком має бути припинення всяких економічних стосунків з країною агресором. А це знову ж таки кінець тіньовим схемам взаємного збагачення під час війни. Торгівля з нинішньою Московією вкрай шкідлива для майбутнього України. Це консервація економічного олігархічного феодалізму в сучасній Україні. Торгівля з агресором завжди підсилює п’яту колону всередині країни і зменшує волю до перемоги.

Чи так вже нам потрібна торгівля з ворогом? Ми вже більше року не купуємо там газ і країна від цього лише виграла. Нарешті припинено газовий шантаж. Нагадаю, що саме газовий шантаж примусив Україну продовжити термін перебування російських військ на військово-морській базі в Севастополі (Харківські угоди). Саме ці війська згодом і стали ударною силою для захоплення Криму.

Інший приклад. Для того, щоб не залежати від імпорту російського вугілля, бо нарощування виробництва власного вимагає бачите певних зусиль, закупівельні ціни на вугілля були підвищені до рівня світових з відповідним підвищенням комунальних сплат населення (схема Амстердам плюс). За світовими цінами вугілля можна було б купувати будь-де. Але замість цього продовжили купувати його на окупованих територіях. Після ж блокади цієї торгівлі нашими патріотами, це вугілля почали вже завозити через російський кордон. Ці «хлопці» точно не вбачають в Московії ворога, не їх діти гинуть на фронті.

 В наших економічних втратах на Донбасі слід вбачати позитив. Метал Донбасу, що є основою нашого нинішнього експорту, є не благом для України, а її прокляттям. Це те, що пов’язує сучасну Україну з радянським минулим. Все життя України і українців підпорядковане обслуговуванню цього експорту. В Україні раніше існувало два основних джерела шаленого незаконного збагачення олігархів – це закупівля в Московії газу, тобто імпорт,  і продаж металу, тобто експорт. Ви звернули увагу, що як тільки ми відмовились від безпосередньої закупівлі газу в Московії, обсяги його закупівлі різко впали і вперше за багато років почав зростати власний видобуток газу. В кінці кожного року країну вже не трясе лихоманка з приводу ціни на газ на наступний рік. Газу в країні вистачає і він має нижчу закупівельну ціну. Цікаво, чому ж тоді зменшились обсяги його імпорту?

У висліді експорт металу вийшов на перше місце за економічною привабливістю для олігархів. Чому? Моя відповідь така: все, що стосується експорту – це поза зоною контролю нашої держави. Для того і існують офшори, щоб можна було вивести з під контролю держави реальний прибуток від експорту. Наші олігархи сплачують податки з прибутку не того, який є насправді, а з того, який вони згодні показати нашим податковим структурам. Правда і в цих умовах олігархам нелегко отримати прибуток. Обладнання металургійних заводів зношене відсотків на 70 – 80. Ефективно оновлювати його вони не вміють і не бажають. Технології не відповідають сучасним вимогам. Все це негативно відбивається на собівартості металу. Єдиний резерв, який все ще не вичерпаний – це низька оплата праці робітників і службовців металургійних заводів і всього ланцюга підприємств, що обслуговують цей сектор, в тому числі вугільних шахт. Найефективніший спосіб контролю платні найманих працівників – це контроль курсу долара щодо гривні. Виручка експортерів визначається в доларах і вона майже незмінна. Достатньо знизити курс гривні щодо долара і в таку ж кількість разів зменшуються видатки олігархів на оплату праці найманих працівників. А якщо курс гривні обвалити втричі, як це було зроблено нещодавно, що буде з прибутками від експорту? Очевидно, вони мають різко зрости. Так воно і відбулось насправді. Я берусь стверджувати, що у нас в країні курс гривні щодо долара визначається позаринковими механізмами і не на користь гривні. Олігархи-експортери кровно зацікавлені у штучному заниженні курсу нашої національної валюти. Однак це не призводить до зростання прибутків держави, а лише до зростання прибутків експортерів, які вони ховають за межами країни. Що курс гривні штучно занижений щодо долара і всіх існуючих іноземних валют видно хоча б того факту, що в будь-якій країні вигідніше виконувати, ніж в Україні, навіть найпростішу роботу. Країна може бути багатшою за Україну, може бути біднішою, але і в першій і в другій у рази вигідніше підмітати вулицю, ніж в Україні. Безпрецедентно занижений курс гривні щодо долара, що ніяк не відповідає реальній купівельній спроможності гривні, ураганом вимітає за кордони України працездатне населення. Тому, за деяким оцінками близько 6 мільйонів українців змушені заробляти за кордоном, виконуючи здебільше найнепрестижнішу роботу. Катастрофічне зменшення населення України зумовлене, в першу чергу штучно створеним відтоком найактивнішого і наймолодшого за віком населення за кордони країни. В значній мірі зменшення народжуваності – це один з наслідків відтоку за кордон саме цих людей. Щоб приховати від українців, що все ще залишаються в Україні, катастрофічний демографічний стан України, олігархічна влада в порушення закону просто перестала проводити переписи населення. Україна без українців, як це для декого привабливо. Чим менше людей, тим простіше відібрати у залишків українського народу без війни найдорожчий його скарб – українську землю. Для цього побільше активних людей слід випхати за кордон, причому останні думатимуть, що виїжджають добровільно. Старші люди по селам вимруть самі. Ось тоді можна буде вволю  поласуватись українською землицею.

Що робити з окупованою частиною Донбасу? Що робити з її промисловістю. Як відноситись до її населення? Один з варіантів відповіді можна легко знайти в інтернеті і приписують його класику української радянської літератури Олесю Гончару. Нібито він у своєму нотатнику у червні 1993 року зробив запис, який цензор, коли виходив друком тритомник щоденника, без відома автора вилучив: «Донбас - це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу - й ту зацькували... . Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім`ю... А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж». 

Чесно кажучи, я не вірю, що ці рядки належать Гончару. Але навіть якщо це і так, то я категорично з ним незгодний. Віддати Донбас – це поразка. Нації цементуються перемогами, а не поразками. Віддати Донбас – це зробити полем битви з Московією Одещину або Харківщину. Це перенести лінію фронту ближче до Києва. Метою Московії – цієї сучасної недоімперії є Бахчисарай, Київ, Стамбул. Бахчисарай вона вже здобула, якщо ще і втримає, то цілком може вважати себе спадкоємницею Золотої Орди. Якщо здобуде Київ і втримає, то цілком зможе називати себе спадкоємицею Київської Русі і матиме право і надалі називатись Росією замість Московією. Якщо здобуде Стамбул і втримає, то матиме право вважати себе Третім Римом, а четвертому не бувати. В ланцюжку Бахчисарай, Київ, Стамбул – весь менталітет московита, вся його загадкова душа. Відвойовуючи Донбас, ми захищаємо Київ, робим крок до повернення Бахчисараю і унеможливлюємо захоплення Стамбулу. Наша перемога – це кінець хворобливим маренням московитів.

Чи потрібна нам промисловість окупованої частини Донбасу? Ця промисловість – гирі на ногах України, це шанс на десятки років знову повернутись в лоно олігархічного, бездіяльного, паразитичного економічного феодалізму. Нехай анонімні терористи, для яких ми так і не придумали адекватного імені, поріжуть її на брухт. Правда, рахунок за це ми все одно маємо виставити в повній мірі. Український Донбас чекає нова індустріалізація на основі сучасних технологій, з залученням європейського капіталу.

Тим людям на окупованих територіях, що чекають нашого повернення, ми забезпечимо привабливе майбутнє в процвітаючій українській державі. На тих, хто взяв проти нас зброю в руки, на кому кров українців, очікує суворий і справедливий український суд. Так, Донбас – це ракова пухлина. Для тих, кому є неприйнятним український світ, ми забезпечимо можливість виїзду на історичну батьківщину, повернення в русскій мір. Після нашої перемоги в Україні не має залишитись жодного смітника з назвою русскій мір. Але сучасна медицина здатна часто дуже ефективно лікувати рак. Війна з Московією на Донбасі – це радикальний, хірургічний, спосіб лікування страшного недугу. Але будь-яка терапія тоді ефективна, коли вона комплексна.

Оцінюючі співвідношення сил у російсько-українській війні, до нашої військової потуги слід додати безпрецедентну моральну і матеріальну підтримку провідних країн світу. Час працює на нас. У нас є і великі досягнення. Це, перш за все, наша армія. Це декомунізація країни, як важливий крок до її дерусифікації. В боях з московитами народжується модерна українська нація, її нова еліта. Справжня еліта – це завжди витвір війни, а не дерибану пострадянської економіки. Головною ж нашою нагальною внутрішньою задачею є перехід від економічного олігархічного феодалізму до сучасного демократичного суспільства європейського зразка. А далі модернізація економіки і розквіт української культури і науки, як її найважливішої складової.

Але все це неможливе без повернення довіри до влади. Відмінність між українцями і московитами полягає ще і в тому, що московити люблять свого президента всупереч порушення ним моральних засад  цивілізованого суспільства. Умовою ж довіри українського народу до свого президента може бути лише дотримання президентом у стосунках з власним народом високих принципів моралі, вироблених людством за тисячоліття своєї історії.

 Валерій Швець

Російсько-українська інформаційна війна

            По засобам масової  інформації промайнула інформація, про те що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених штатів і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він все ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння у світі, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді він вже не може зупинитись. Зупинка означає політичну, а можливо і фізичну смерть його одного у близькій перспективі, через внутрішні чинники, що діють в Московії.  Продовження ескалації означає неминучу політичну і фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він  обирає останній шлях.

Московія і дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану в тілі України на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії на сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже потрібно готуватись до гіршого.

            На початку тридцятих років за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалась «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з книгами з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї книги присвячено військовій пропаганді. Я використаю ряд цитат з неї, щоб показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їх основі.

            «Будь-яка спроба здолати певну ідею силою зброї приречена на поразку, якщо тільки боротьба проти зазначеної ідеї сама не набере форму наступальної боротьби за новий світогляд. Лише у разі, якщо проти одного світогляду в ідейному всеозброєнні виступає інший світогляд, насилля відіграє вирішальну роль і принесе користь тій стороні, яка зуміє його застосувати з максимальною безпощадністю і тривалістю». Арсенал таких цілком хибних ідей, придатних для зовнішньої експансії, у Московії завжди був достатньо великим. Збирання руських земель, Москва – третій Рим, захист православ’я, світова революція.

Яка ідея протистоїть нам на сході України і в Криму сьогодні? – Ідея так званого «русского міра». Щодо тривалості застосування цієї універсальної ідеї. У кого є сумніви? Щодо безпощадності. Згадайте розстріл наших солдат і офіцерів при їх виході з Іловайського котла через узгоджений з московитами «коридор безпеки».  А з нашого боку що? - Ідея європейського вибору України? Ідея захисту незалежності України? Ідея демократії і свободи? А може українська національна ідея або ідея українського світу? Тоді решта є лише її складовими. Хибна ідея «руського міра» звучить вагомо для пересічного російського совка в Московії і Україні. Деталі для нього несуттєві. Ми ж весь час говоримо про деталі, уникаючи короткого означення – український світ.

«Задача пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову освіту окремим особам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступним її розумінню окремі важливі, хоча і не чисельні факти і події, про які маса до того не мала уявлення». Наведу кілька прикладів щодо совка-московита. «Києв – мать городов русских» - І спробуй йому пояснити, що він і його народ має до давнього Києва такий же стосунок, як румун до давнього Риму. Або, «Украіна – ето окраіна», причому, зрозуміло, його рідної Московії. – І спробуй йому пояснити, що за сотні років до заснування Москви Україна вже згадувалась у літописах. А щодо Трипілля, Скіфії, Сарматії, історичної Русі-України не варто і починати розмову. А чого варте сполучення слів: хрест, хлопчик, розп’яття. І подіяло це словосполучення на всю Московію з Кримом і Донбасом у придачу, а пролунало на весь світ. А істеричні зойки, про те, що кожному українському солдату обіцяно по два раби з місцевого Донбаського населення. І ніхто не вибачився за цей глум над Україною. А ми й не вимагали вибачення. А де ж тоді наша прокуратура і міністерство іноземних справ? Знову цитата – це про події першої світової війни: «Військова пропаганда англійців і американців була з психологічної точки зору абсолютно правильною. Англійці і американці малювали німців у вигляді варварів і гунів; цим вони готували своїх солдат  до всіляких жахіть війни». Московити цілковито скористались цією порадою.

Особисто я вважаю, що наука, особливо гуманітарна, і культура – це також пропаганда, розрахована на вироблення саме наукового світогляду провідної верстви суспільства але переважна маса громадян потребує значно простішого підходу. Особливо це стосується зони війни на сході України, звідки більшість притомних громадян вже виїхала. Не можна шкодувати грошей на весь спектр пропагандивних заходів, адже суть сучасної війни, в першу чергу, в завоюванні душі і розуму людей в зоні конфлікту. Чи наша  пропаганда носить на сході України і в Криму наступальний характер? Війна йде вже четвертий рік, а в знаменитому селі Авдіївці, що по наш бік лінії фронту, ще й досі не приймають українське телебачення. А що вже говорити про окуповану територію? А про прилеглу до кордонів України територію Московії? Російсько-український кордон на всій своїй протяжності, фактично, проходить етнічною територією України. Невже нам байдужі етнічні українці по той бік кордону, що є одночасно запіллям нашого ворога? Така байдужість не властива жодному європейському народу. Але ж ми прагнемо в Європу. Велику «радість» викликає той факт, що нарешті на четвертому році війни будівництво радіовежі в селі Чонгар Херсонської області  на кордоні з Кримом завершується. Ще років десять війни і ми побудуємо телевежу, так щоб нас у Криму не тільки чули але і бачили. А за тиждень московити її підірвуть, бо на відміну від нас розуміють її згубну для себе дію. Коли ми вже зрозуміємо, що ефектна картинка має вагоміший вплив на свідомість людини, ніж вибух снаряду. Одна телевежа значно дешевша за один танк, а зона її ураження – це сотні або й тисячі квадратних кілометрів. Ми воюємо тільки за території, чи також, і в першу чергу, за людей? Якщо за людей, то між кількістю танків і кількістю телевеж має бути певний паритет, достатній для виграшу інформаційної війни. «… Бо пропаганда є тією ж зброєю боротьби, а в руках професіонала – найстрашнішою зброєю». Ось вам і інформаційні війська. Московити взяли на озброєння весь арсенал інформаційної (психологічної) війни, а українці до цієї роботи ще й не приступали. Знову цитата. «Народні почуття не складні, навіть дуже прості і одноманітні. Тут немає місця для особливо тонкої диференціації. Народ говорить «так» або «ні»; він любить або ненавидить. Правда або кривда. Народ розмірковує прямолінійно  У нього немає половинчатості».  «Сприйняття маси дуже обмежене, коло її розуміння дуже вузьке, зате забудькуватість дуже велика. Вже через це всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, має обмежуватись лише небагатьма пунктами і викладати їх лаконічно, ясно і зрозуміло, у формі гасел, що легко запам’ятовуються, повторюючи їх до тих пір, поки вже не може бути жодного сумніву, що найвідсталіший слухач напевно засвоїв те, що ми хотіли. Як тільки ми відмовимся від цього принципу і спробуємо зробити нашу пропаганду всебічною, вплив її почне розсіюватись, оскільки широка маса не в змозі ні перетравити, ні запам’ятати весь матеріал». Тому «русскій мір», «Києв – мать городов русскіх», «Святая Русь» і крапка.

Боюсь, що у московитів справа з інформаційними військами складеться якнайкраще. Саме вони є спадкоємцями без більшості традицій Радянського Союзу. Чим є інформаційна війна, доведена до свої крайніх форм, можна прослідкувати на прикладі гасла «Убий німця». У витоків інформаційної кампанії, що прокотилась у 1942 році всіма радянськими фронтами і Радянським Союзом стояв один з найвідоміших письменників тих часів, лауреат нобелівської премії Михайло Шолохов, що у своєму оповіданні: «Наука ненависті» вперше висунув і обгрунтував це гасло. Його підтримав весь багатотисячний пропагандивний апарат країни. Певне уявлення про напругу цієї кампанії дають уривки з творів двох не менш відомих, аніж Шолохов, письменників тих часів.

… Так убей же немца, чтоб он, 
А не ты на земле лежал,
Не в твоем дому чтобы стон,
А в его по мертвым стоял.
Так хотел он, его вина,—
Пусть горит его дом, а не твой,
И пускай не твоя жена,
А его пусть будет вдовой.
Пусть исплачется не твоя, 
А его родившая мать, 
Не твоя, а его семья
Понапрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей! (Константин Симонов)

Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьёт твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьёшь немца, немец убьёт тебя. Он возьмёт твоих [близких] и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можешь убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоём участке затишье, если ты ждёшь боя, убей немца до боя. Если ты оставишь немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого — нет для нас ничего веселее немецких трупов. Не считай дней. Не считай вёрст. Считай одно: убитых тобою немцев. Убей немца! — это просит старуха-мать. Убей немца! — это молит тебя дитя. Убей немца! — это кричит родная земля. Не промахнись. Не пропусти. Убей! (Илья Эренбург)

Через два роки війна ще тривала але радянські війська вже були на території Німеччини. Чи мало якісь наслідки гасло Убий німця? В цьому місті статті доцільно звернутись до спогадів очевидця тих подій.

http://patrioty.org.ua/society/materi-i-dochky-lezhat-uzdovzh-shose-pered-kozhnoiu--hohochushcha-armada-zi-spushchenymy-shtanamy-ditei-shcho-kydaiutsia-na-dopomohu-rozstriliuiut--pro-zvirstva-rosiian-18-119661.html субота, 21 травень 2016, 15:13

http://www.kontrast.org.ua/print/2408/html

Патріоти України пропонують читачеві познайомитися з витягами з мемуарів російського художника і живописця Леоніда Миколайовича Рабічева, який пройшов Велику Вітчизняну війну з листопада 1942 року по травень 1945 р року у званні командира взводу 100-ї окремої армійської роти ВНОС Західного фронту і нагородженого орденом Червоної Зірки. У книзі «Война все спишет» Леонід Миколайович ділиться з нами своїм баченням жахів війни.

Февраль 1945 года. Восточная Пруссия.

… Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками. Откуда это садистское желание- воткнуть бутылки? Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры. Я понимаю — убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома.

… Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс. До горизонта между перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков. — Кончай! По машинам! А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей.

Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командующий артиллерии, ПВО, политотдел. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол между ними и засыпаем.

Весна, на земле первая зеленая трава, яркое горячее солнце. Дом наш островерхий, с флюгерами, в готическом стиле, крытый красной черепицей, вероятно, ему лет двести, двор, мощенный каменными плитами, которым лет пятьсот. В Европе мы, в Европе! Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входят две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство. Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер». Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью. Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им: — Муттер, фатер, брудер — нихт! — и показываю пальцем на вторые дальние ворота — туда, мол. И подталкиваю их. Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю — хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцати минут, как до меня со двора доносятся какие-то крики, вопли, смех, мат. Бросаюсь к окну. На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самых двух девочек, а напротив — вся штабармейская обслуга — шофера, ординарцы, писари, посыльные. - Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… — командует майор А. — Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай! А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты — они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки. Выбежали из дома мои телефонистки — смех и мат. А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаются другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца. Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается. Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты. Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодные свиньи начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаются только два черепа, кости, позвонки. Мне страшно, отвратительно. Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку. Майор А. — боже, какой подлец! Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник. Передо мной налитые кровью свиные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотых крестика — две «спасенные» мной девочки.

В этом году (2016) Леониду Николаевичу исполнится 93 года.

Автор мемуарів художник Леонід Рабічев.

            Ми не маємо права програти цю війну. У нас страшний ворог. Накал інформаційної війни проти нас надто нагадує роки Другої світової війни. Наша симетрична відповідь – це створення військ інформаційної контрпропаганди. Гібридна війна – це тотальна війна. І інформаційна її складова надважлива.

Валерій Швець

Вбити поляка – це те саме, що вбити українця. Вбити українця – це те саме, що вбити поляка. Зневажити поляка -  це те саме, що зневажити українця. Зневажити українця – це те саме, що зневажити поляка. Якби українці-русини і поляки почали дивитись на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну і економічну потугу у центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло: «Дві держави – один народ» але в жодному разі не гасло: «Два народи – одна держава». Проте ухвала польського сейму з приводу волинської трагедії свідчить, що у польському суспільства відсутня еліта рівня, відповідного таким високим ідеям. Більше того, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, але і все польське суспільство так і не відмовились від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що польський сейм прийняв таку постанову, а те, що не знайшлось жодного голосу проти неї. Більше того, жодна шанована і авторитетна в Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко.

Як слід оцінювати цю постанову без огляду на її зміст? По-перше – поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через крайню загроженість свого становища. Слабшою ніж будь-коли, оскільки сейм міг би прийняти цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять років, чи десять.

По-друге – вони частково позначили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни, з можливою поразкою України. Ця постанова може бути певним сигналом агресору. Ділити територію своїх сусідів Польщі не в новину. У сімнадцятому сторіччі вона ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому сторіччі Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією і Австрією. У 1921 році Польща ділила територію України з Московією. У 1938 році Польща ділила  Чехословаччину з Німеччиною. У 1939 році Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини і України з Московією. Проте поляки мають пам’ятати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для поділу території сусіда, надалі ділять вже їх територію.

По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що у 1943 році на Волині було не дві діючі особи – поляки і українці, а принаймні – чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди в таких справах, були московські спецслужби. Чи пробували поляки дослідити їх роль у цій трагедії?

Також важливою стороною на Волині мусила бути Німеччина, оскільки все відбувалось на окупованій Німцями території. Слід врахувати, що райхскомісаром України був Еріх Кох, завербований російськими спецслужбами задовго до початку Другої світової війни.

Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території українську державу.

До речі, самого Розенберга – колишнього райхсміністра у справах окупованих територій було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити українську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто у складі не лише Криму, але і частини Північного Кавказу, і Поволжя.

Замість смертної кари, цілком ним заслуженої, Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався в польській в’язниці в комфортних умовах, помер у 1986 році (!!!). Московит Д. М. Медведєв – співробітник однієї з російських спецслужб та автор книги «Сильні духом» приписує Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно». Цілком ймовірно, що саме такою була установка російських спецслужб. Українське націоналістичне підпілля на Волині у 1943 році було вкрай неоднорідне. Серед них були такі, що орієнтувались на німців, та такі, що орієнтувались на антигітлерівську коаліцію. Неоднорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизан – Армія крайова орієнтувалась на польський уряд у Лондоні, частина – Армія людова на Москву.

Крім націоналістів, по лісам було повно радянських партизан - насправді диверсійних підрозділів російських спецслужб і ще бог знає кого. Хто саме з українських і польських націоналістів приймав участь у трагічних подіях і якими були їх стосунки з російськими спецслужбами? Всі ці факти польська сторона навіть не намагалась дослідити. Насторожує і різнобій в оцінці кількості жертв з польського боку. Різні оцінки відрізняються вдесятеро. Немає надійної оцінки українських втрат. Одним словом, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка виглядає як відверта провокація.

Винна і українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо – «якось то воно буде» не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків – це історична правда і безсторонність у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польських стосунків, але і про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мою думку, і досі залишаються радянськими істориками.

В Україні завжди так було і так є, що всі події, до яких причетні російські спецслужби, або не розслідуються, або їх розслідування губиться у часі, або їх результати замовчуються. Деякі з них можу навести. Це загибель у 1996 року в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова – вбитий автоматною чергою у помешканні, де проживав. Це вбивство лідера Народного руху України Вячеслава Чорновола у 1999 році – автомобільна катастрофа в добре опрацьованій спецслужбами ситуації. Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, що відверто роками знущався над українською владою і українською громадою міста, вільно проводячи чисельні провокативні акції.  Його зв’язки з російськими спецслужбами були очевидними. Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014 року – протягом декількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, де поряд вокзал і всі обласні державні установи включно з обласною адміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади  перетворювався в бойовий штаб спротиву українській владі. Тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська. Це події на майдані Незалежності під час революції гідності. Хіба роль в них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано скрізь міцно стулені зуби, і на тому все. А події в Криму і на Донбасі. Де широке інформування суспільства про роль російських спецслужб, хоча у даному разі вона просто очевидна? На моє глибоке переконання теперішня Україна обплутана густою російською агентурною мережею. Це стосується також  правоохоронних органів і органів державного управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.

«Пшекленти хлоп-хам» - може в цьому є щось від об’єктивної реальності? Можливо вже час позбавитись свого родового клейма? Поляки мали 4% високоосвічених людей у 1917 році. Більшість з них були патріотично налаштовані. Тому відродження Польщі було закономірним, а чудо під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було чудом. Бути патріотом – це найбільша чеснота людини і у поляків вона завжди була присутня. В Україні у 1917 році інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2% населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним. Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світу чудо над Віслою, а українці – розгул махновщини.

«Єще польска не згінела …» - так починається гімн сучасної Польщі – мазурка Домбровського, написана ще у 1795 році. Лише за 67 років (1862 р.) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн починається словами: «Ще не вмерли України …». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу і на різницю у часі між національним дозріванням поляків і українців-русинів. Не випадково це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Руси. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалось швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1863 року. Українці в цей час якраз знаходились на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму. Чи бажали поляки пробудження українського націоналізму? Далекоглядні поляки бажали, розуміючи, що одні вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше в світи, довше, ніж ми самі, називали нас русинами, а москалів – москалями. Не слід забувати, що у 1920 році поляки заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід пам’ятати і те,  що саме Польща першою на Європейському континенті визнала незалежність України.

І поляки і московити були щодо українців-русинів колонізаторами. Чи можна їх  порівняти, скажімо, в період між світовими війнами? В культурному плані дискримінація поляків щодо українців на Західній Україні безумовно була. Поляки наполегливо намагались перетворити українців в поляків, але ніколи не намагались їх знищити. При тому у Львові видавалось багато українських газет. Після Другої світової війни там видавалась лише одна україномовна газета – орган Львівського обкому КПУ. На Східній Україні московити пішли радикальнішим шляхом. Нема людини – нема проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагались перетворити у московитів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу.

Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців в намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців. Тим не менш, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московитське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Правда, нібито загинув і якійсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув або загинула анонімна людина, яку після смерті наділили певним прізвищем і посадою. Як нам бракує ґрунтовної і об’єктивної історії України-Руси.

Можливо геноцид щодо українців-русинів був божою карою за кволість їх національної самосвідомості у часи національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років? Часто і сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати вагомі.

У вихованні власної молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література 19 сторіччя створювалась у несприятливих умовах. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби було тоді обмежене дуже вузькими рамками. Серед всіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя – геніального українського прозаїка світового рівня.  При цьому письменник залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує також те, що Запорізьку січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а навпаки, щоби сподобатись російському читачу і імператорській родині,  стати відомим та прийнятним для московитської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його довгих перебувань за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні.

Коли я пригадую появу у себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б добре подумав, чому варто вчити наших дітей і з якою метою.

Я впевнений, що зараз ситуація і в культурному, і в патріотичному плані кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл вперше в історії України мають можливість навчатись у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, не 15% – 20%а, як за радянської влади, а всі 85%. Якісна вища освіта разом з патріотичним вихованням (!!!) – це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножимо цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Руси.

І все таки у майбутньому я бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, а й ментально. Тільки у цьому разі ми станемо надійною підтримкою один одному. Коли саме? Це залежить також і від поляків. Інтенсивний культурницький рух назустріч один одному слід починати не гаючи часу. Альтернатива також завжди є. Можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди. Нашою ж стратегічною метою не є досягнення мирного співжиття з Московією. Історія наших стосунків з нею протягом останнього тисячоліття свідчить, що це неможливо. Нашим надзавданням є знищення Московії як імперії.

Валерій Швець

Унікальною особливістю української мови є і те, що серед всіх європейських мов вона  найближча до священної прадавньої мови індоєвропейських (арійських) племен санскриту. У санскриті маємо дуже багато слів однакового звучання і значення як і в сучасній українській мові: біда, мана, доля, їван, василь, тарас, пан, панна, дяка, мука, шістка, двічі, борис, дума, лікі, матка, тата, матар, діді, дарма, догана, нарада, шваґер, зупа, каліка, шуба, ломота, цар, год, родіті, казати, каві, мудра, любіті, каліна, кутя, пошана, гомін, бодай, лаяті, брама, буза, коза, уста, ріка, гопак, галава, барін, барада, барана, рута, руда, рух, ріпа, ріка, гопакі, бандура тощо.

Цікаво, що професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України».  (Василь Кобилюх: «Праукраїнська мова і санскрит», також Лев Силенко: «Магавіра»). Питання про прабатьківщину арійських народів досі відкрите, проте починає переважати точка зору, що нею є територія саме нинішньої України-Руси.  Тобто в етнічному котлі на території сучасної України варилось щось більше, ніж тільки племена кімерійців, скіфів або сарматів. Якщо повернутись до поляків, то ми поділились з ними не тільки нашою елітою-шляхтою але і, власне, мовою. Першим на цю обставину звернув увагу видатний польський дослідник Михайло Красуський, до речі одесит, видавши у 1880 році книжку: «Древность малоросийского языка». Автор, вивчаючи санскрит, визнав українську мову найдавнішою з усіх індоєвропейських (арійських) мов. Тепер, через більше як століття після виходу цієї книжки, можна із великою ймовірністю стверджувати, що класичний санскрит – це дійсно пам’ятка давньої праукраїнської мови.

Але ж більшість слів української мови не є спільними з перською мовою. Так, але вимовляються вони з "іранським" акцентом, тобто з глухим «г». Такий акцент характерний не лише для персів, а і для українців-русинів, білорусів і чехів. Можливо досить про слова. З якогось моменту історії українці-русини перестали зватися роксоланами. В обіг увійшов термін слов’яни, слов’янський народ. На мою думку, ця зміна відбулась внаслідок еволюції Московії. Вичерпавши весь потенціал бренду «Русь», включивши всі колишні землі Русі до складу своєї імперії і змінивши назву імперії з Московії на Росію, вона перейшла до наступного етапу. Приєднати більшість народів центральної Європи і Балкан до імперії можна було вже використовуючи бренд «слов’яни». При цьому слід зазначити, що ні слов’янські, ні германські гени наукою досі не виявлені. На сьогодні про слов’янську спільність можна говорити лише в мовному сенсі.

Потрібно зазначити, що приналежність певного народу до групи мовно споріднених народів ще не означає його етнічну спорідненість з ними. Мова народу може змінитись протягом життя одного або двох поколінь. Простий приклад. Всього за сімдесят років радянської (російської) влади хребет української нації був зламаним настільки, що український народ, що розмовляв переважно українською мовою (до 90% перед Першою світовою війною), став розмовляти переважно російською ( до 70% у Центральній, Південній і Східній Україні нині). Так само мовна спорідненість людей в межах однієї держави ще не означає їх етнічну спорідненість. Приклад – Сполучені штати Америки. Московити є слов’янами за мовною ознакою, так само як українці-русини і поляки, але в етногенетичному плані не мають з ними мало спільного. Цілком ймовірно, що якби кордони Римської імперії не перейшли Дунай, то нинішні молдовани розмовляли б українською мовою. А якби ці кордони сягнули Дніпра, то вся правобережна Україна розмовляла б якимось діалектом латинської мови.  Багато різних народів через тривале входження до складу Римської імперії тепер розмовляють подібними мовами.  Мова Московії взагалі штучна, створена на основі церковно-слов’янської. Це був спосіб привести до спільного знаменника угро-фінно-татарську етнічну основу цієї людності.

І хоча мова, як і віра, мають велике значення, головним засадничим принципом співжиття і окремих людей, і окремих народів, як на мене, є питання крові. З моєї точки зору війна на сході України – це, в першу чергу, міжетнічна війна, а отже питання крові.

А як щодо етнічної спорідненості українців-русинів і поляків? Ці народи належать до круглоголових етносів (брахіцефалів), як і всі народи центральної Європи включно з румунами. Московити ж на своїх корінних землях належать до довгоголового етносу (доліхоцефалів). У поляків спостерігається найвища концентрація гаплогрупи R1a? також R1a1, (певна мутація У-хромосоми чоловіків), яку пов’язують з арійськими племенами (скифи, сармати) –  56%. У українців цей показник дещо менший - 54% але також надзвичайно високий, значно вищий ніж у німців. Поляки не знали геноциду. До них не підселяли масово носіїв з іншими гаплогрупами, тобто московитів. Проте у українців-русинів значно вища ніж у поляків концентрація гаплогрупи I2 – 22% -25% проти 16% - 18%, яку пов’язують з трипільськими племенами. Їх культура досягла найвищого розквіту саме на території України-Русі (переважно правобережжя Дніпра). Остання гаплогрупа характерна також для німців і майже відсутня при подальшому просуванні на захід Європи. Поляків і німці зближує наявність в обох народів значної концентрації гаплогрупи R1b, яку пов’язують з кельтськими племенами. У українців-русинів ця гаплогрупа присутня в невеликій концентрації, так само, як і інші гаплогрупи. Якщо врахувати, що гаплогрупи R1a I R1b є підгрупами гаплогрупи R1 і не робити великої різниці між ними, то українці, поляки і німці, і не тільки вони, зліплені з одного тіста. Але українців-русинів і поляків об’єднує ще і близькість мов та спільна приналежність протягом сторічь до однієї держави – Речі Посполитої. Для Московії характерна велика строкатість всіх генетичних показників на її території. Московити окремих регіонів виявляють спорідненість не між собою, а з сусідніми етнічними групами. Так відсоток гаплогрупи I2 на кордоні з Україною – 21%. На півночі європейської території – 5%. І так все інше.  Думаю, що якби з Московії прибрати вихідців з України-Руси і Білорусі, то, швидше за все, жодної з обговорюваних вище гаплогруп там не залишиться. 

Подібний аналіз можна провести і щодо груп крові. У поляків, як і в українців-русинів, переважає ІІ група крові - 39% і 40% відповідно. Третя група у українців становить 18%, у поляків – 20%. Отже генетично поляків і українців-русинів об’єднують всі основні, в світлі сучасної науки, генетичні і мовні ознаки. В межах похибок експериментів їх цілком можна було б вважати одним народом. Точніше генетична відмінність в сенсі середніх показників Донбасу, де московитів місцями до 50%, і Галичини, де їх майже немає, значно більша, ніж відмінність мешканців центральної України і центральної Польщі. Тобто сарматський міф має своє підтвердження у світлі сучасної науки і для поляків.

Повернемось у минуле. Шляхта – дрібна і середня Польщі, України-Руси, Литви, Пруссії і Білорусі – аналог нинішнього середнього класу – цілком усвідомлювала свою спільну етнічну і духовну єдність. Це сприяло внутрішній консолідації Речі Посполитої, як першої демократичної щодо шляхти держави світу. В усіх суспільствах в усі часи носіями національної ідеї був середній клас або його аналог. На жаль, шляхта становила малий відсоток населення Речі Посполитої. Вона могла контролювати ситуацію лише в спокійному або не в дуже збуреному суспільстві. Завжди існував поріг збурення, при перевищені якого  контроль втрачався. Стан суспільства за цим порогом називається РУЇНОЮ.

А як же Богдан Хмельницький? Його діяльність на початку була лише помстою за особисті кривди. Далі, для зміцнення своїх позицій, він став виразником інтересів козацької старшини, далі всіх козаків, ще далі всього народу руського, тобто нинішніх українців. При цьому він завжди підкреслював свою відданість польському королю і вищим інтересам Речі Посполитої. Коли він використав уже всі внутрішні козирі у грі, яка не тільки не припинялась, а й далі набирала обертів, то звернувся по допомогу вже до московського царя. Гетьман швидко усвідомив фатальність цього союзу, але нагла смерть не дала йому шансів виправити помилку. Ось як Тарас Шевченко висловився щодо Богдана Хмельницького: «Ой Богдане – Богданочку. Як би була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала».

У цьому сенсі козацька старшина виявила себе мудрішою. Так видатний козачий полковник Іван Богун ще за життя Богдана Хмельницького у своїй промові перед козаками сказав: «У народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі. У них, крім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може. … і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а тільки рабствувати. … стосовно посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими в світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а не зрідка і на собак вимінюються, … . Словом сказати, з’єднатись з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я.»

За рік по смерті Богдана Хмельницького його наступник гетьман Іван Виговський запропонував полякам так звану Гадяцьку умову, схвалену козацькою радою у 1658 році. Згідно з нею, контрольована військом запорізьким територія під назвою Князівства Руського проголошувалась третьою складовою Речі Посполитої з широкими правами автономії, поряд з Короною Польською та Великим князівством Литовським. В значно урізаному вигляді ця угода була ратифікована Сеймом Речі Посполитої, але не була виконана через ситуацію в Україні. Безпечний поріг збурення суспільства в Україні-Русі був пройдений. Козацька старшина втратила контроль за ситуацію. Почалася війна всіх проти всіх. Підсумок війни був передбачуваним – РУЇНА. За результатами останньої, навіть в урізаному вигляді Гадяцька умова залишилась для українського народу недосяжною мрією. Знесилена країна впала до ніг московського тирана.

На мою думку, в жодному разі війну під приводом Богдана Хмельницього не можна називати національною. Національна ідея, як така, визріла в українському суспільстві лише у часи Тараса Шевченка. Навіть в програмі Кирило-Мефодієвського товариства, де вона вперше з’явилась як певна теоретична концепція, на першому місці традиційно залишався комплекс соціальних ідей. В часи ж Хмельниччини про національну ідею не було і мови. Той факт, що головними ворогами повстанців відразу стали українські магнати, зокрема Ярема Вишневецький (укорінена в українців неповага до власної аристократії), говорить про те, що це був соціальний, а не національний вибух.  Зауважу, що високе походження Яреми Вишневецького дозволяло йому претендувати навіть на королівську корону. Ось коротка інформація про нього з Вікіпедії: «Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика I і Гедиміна, родич молдовських господарів, візантійських імператорів, Чингізідів, князів Острозьких і Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорозького. Один з найбагатших магнатів Речі Посполитої свого часу. Воєвода руський (1646). Батько короля Речі Посполитої Міхала I Корибута Вишневецького. Користувався двома мовами — польською та українською». В світлі його надзвичайної амбітності Руське князівство мало непогані перспективи.

Хмельниччина не була і визвольною війною, оскільки волелюбні українські селяни долучились під турботливою рукою православного царя до кріпацького стану Московії. До того ж, московити залишили польським панам всі маєтності, що ними вони володіли раніше. А ще незаймані землі були роздані новому московському панству. Не дивлячись на це селянські повстання в Україні-Русі припинились. Мій висновок: вони були не стільки наслідком волелюбності наших селян, скільки слабкості польської влади. Тиранічна московська влада не давала жодного шансу на успіх - і повстань не стало.

Можливо це була війна за православну віру? Символічно, що після ряду військових перемог Богдан Хмельницький в’їхав до Києва 2 січня 1649 р. через Золоті ворота, сидячи в санях між Київським митрополитом Сильвестром Косовим та Єрусалимським патріархом Паїсієм. В усякому разі православна церква у цьому точно була зацікавлена. Але тут я висловлю сумнів. Чи здатна неписьменна людина, що не розуміє навіть головних засад власної віри, покласти своє життя за невеликі відмінності, існуючі між католицькою і православною вірами? А ти, освічений читачу! В чому ти вбачаєш ці відмінності? Чи варті вони твого життя?

Для того, щоб краще зрозуміти Хмельниччину, доцільно взяти пізніший український досвід. Наймасовішим народним зривом 1918 – 1920 років в Україні-Русі була махновщина. Хоча повстанці майже на 100% були українцями, жодного національного гасла вони не виголосили. Причому саме вони унеможливили похід Денікіна на Москву, врятувавши більшовиків від цілковитої поразки, що насувалась. Саме вони штурмом взяли Перекоп і допомогли більшовикам переможно завершити війну за владу. Саме вони послідовно боролись з будь-якою Київською владою національного спрямування. А українські соціал-демократи? Хіба не вони замість допомоги у розбудові Гетьманської України всіляко їй шкодили? Хіба не вони, замість підтримки гетьмана в момент відходу німців з України, коли Україну могла спасти лише консолідація всіх наявних національних сил, заохочували український народ до повстання проти гетьмана. Московські гроші і безвідповідальність соціал-демократів зробили це повстання успішним, а ще більше укорінена в українців неповага до власної аристократії. Потому, як завжди буває з великими балакунами і фантазерами, вони, перебравши владу, виявили свою повну безпорадність і, фактично, втратили контроль над ситуацією. Що далі? Далі кілька років самовідданої нерівної боротьби кращих синів українського народу за незалежність своєї батьківщини на фоні наростаючої анархії в країні. Для перемоги ідеї незалежності їх виявилось занадто мало. Більшість тих, хто взялись за зброю, були подібні до махновців, тобто вони воювали не за Україну, для них малозрозумілу, а проти чогось, наприклад, політики військового комунізму більшовиків. Закономірний вислід такої боротьби - РУЇНА. Що після РУЇНИ? Знесилена країна впала до ніг московських деспотів-більшовиків. Зрив селян за панську землю (близько 20%) закінчився через десять років повною конфіскацією селянської землі разом з цими неправомірно захопленими 20%. Картярські шулери завжди, перш ніж повністю роздягнути клієнта, на початку дають йому трохи виграти. Вигравши битву проти військового комунізму і отримавши від більшовиків НЕП, махновці і їм подібні програли війну. У 1932 – 1933 роках їх вже мільйонами нищили голодом і репресіями.  Ті ж, хто боровся за волю України, тоді програли, але завдяки саме їм Україна тепер є незалежною державою.

Валерій Швець

На початку восьмидесятих років минулого сторіччя я придбав тритомник праць видатного релігійного і наукового діяча України-Руси Феофана Прокоповича. Праці видала Академія наук Української РСР в перекладі з латини сучасною українською мовою. Перед тим, як потрапити в найближче оточення Петра 1 і стати головним теоретиком його реформ, спрямованих на зміцнення тоді ще Московії – типова доля талановитих українців-русинів тих часів, позбавлених найменших ознак національної самосвідомості, він був ректором Києво-Могилянської академії, де і викладав. До тритомника ввійшли його лекції з риторики, математики, історії, логіки, етики, натуральної філософії або фізики. Одна особливість цього видання мене надзвичайно здивувала. До Roxolana juventute, тобто до Роксоланської молоді були звернуті його праці. В українському перекладі це було подано як до української молоді. Чому Роксоланської молоді? Адже Роксолани були одним, як нині вважається, з "іраномовних" Сарматських племен, що населяли Україну на початку Нової ери.

Відповідь я знайшов лише через десятки років, читаючи польських істориків. Виявилось, що сарматський міф був засадничим ідеологічним міфом Речі Посполитої (Справа Загальна), до якої входили крім Польщі і Литви – її засновників, ще Україна і Пруссія. За сарматською етногенетичною легендою руська, польська і навіть прусська шляхта походили від войовничих сарматів – за сучасною термінологією арійців, що контролювали степи Причорномор’я упродовж І ст. до н. е. – ІV ст. н. е. Зокрема, устрій шляхетської демократії, унікальної в тогочасній Європі, сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів». Ідеалом «справжнього сармата» служив воїн – захисник батьківщини й «золотих вольностей». Країна Сарматія, себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу (Анджей Суліма Камінський: «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505 -1795»).

Отже сарматський міф міцно тримався в Україні-Русі навіть у часи її приналежності до Московії. Але чи був це лише міф? Щодо українців-русинів точно ні. Не тільки українська шляхта, а й селянство мали потужні сарматські корені. Всі великі річки України-Руси мають скіфське (скіфи – попередники сарматів) походження: Дунай, Дністер, Бог – нині Південний Буг, Сіверський Донець, Дон. Багато інших, як нині вважається "іраномовних" топонімів і гідронімів, розсипані територією України-Руси. Наприклад, під Одесою і досі є велике село Роксолани. А як кликали українську дівчину, що стала дружиною султана Сулеймана і впливовою особою Османської імперії? Правильно – Роксолана (1502 -1558 рр.). Вважається, що сучасна українська мова має велику кількість запозичень з іранської мови: борщ, лелека, люлька, майдан, пан, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари, балакати, мова, бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос, почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, бо, жвавий тощо.

Я б приєднався до трактуванню цього факту з точністю до навпаки. Важко уявити, що осідле праукраїнське населення запозичило у номадських іранських племен слово хата, або слово борщ. Найімовірніше, що довгий період і кочове, і осідле населення Праукраїни було одним народом. Причому номадська його складова згодом рознесла культуру і мову своєї батьківщини широкими просторами Євроазії, включно з територією сучасного Ірана. (Ігор Каганець: Центр і периферія).

Доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Валерій Швець