Поінформований-значить озброєний. До дня воєнної розвідки Укрїни

Проінформований - значить озброєний. До дня Воєнної розвідки України

Чергова річниця воєнної розвідки – це не тільки свято, коли можна поздоровити (цілком заслужено) співробітників ГУР МОУ. А й хороша нагода поставити нагальні питання про майбутні завдання та формат роботи воєнної розвідки перед керівним складом розвідорганів України, а також керівництвом держави – бо розвідка це інструмент, а не самоціль.

Юрiй Радковець Юрiй Радковець , військовий експерт

7 вересня Головне управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МОУ) відзначає 26-у річницю з дня свого створення.

В сьогоднішньому розвідувальному співтоваристві України Головне управління розвідки гідно займає своє місце і поступово відіграє в ньому провідну роль. Причинами цьому є як російська збройна агресія проти нашої держави, так і головні тенденції, що існують у світовому розвідувальному співтоваристві, де системи воєнних розвідок останнім часом виходять на перший план.

Протягом усього часу свого існування Воєнна розвідка України була і наразі залишається важливою складовою системи забезпечення національної (перш за все, воєнної) безпеки України. Проте на сьогодні, в умовах продовження протягом 4,5 років російської збройної агресії проти України, буде без перебільшення сказати, що діяльність Воєнної розвідки України є однією з основних запорук існування української державності і суверенності.

На сьогодні надзвичайно важливою задачею Воєнної розвідки України є задача отримання та наповнення доказової бази щодо російської агресії по відношенню до України, а також присутності російсько-терористичних військ та фактів застосування на Донбасі російського озброєння і військової техніки на українській території.

Нагадаю, що в залежності від характеру і масштабу поставлених завдань та призначення система Воєнної розвідки України поділяється на три складові частини:

1. стратегічна розвідка — добування даних про воєнну політику країни-агресора і стратегії її реалізації; стан, склад, дислокацію збройних сил противника, їх сильні та слабкі сторони, погляди на характер і способи ведення війни; воєнно-економічний потенціал країни-агресора, стан і перспективи розвитку збройних сил, озброєння та військової техніки, заходи щодо безпосередньої підготовки до війни (агресії), плани та особливості її ведення; оперативне розгортання військ та обладнання ТВД тощо.

Головна задача стратегічної розвідки – пошук шляхів та розробка пропозицій на упередження війни або припинення агресії політико-дипломатичними способами. Організується вищим воєнно-політичним керівництвом держави;

2. оперативна розвідка – добування розвідувальних даних про противника, необхідних для підготовки і проведення операцій.

Головна задача оперативної розвідки – оцінка оперативної обстановки та розробка пропозицій щодо підготовки і проведення оборонних (наступальних/контрнаступальних) операцій. Організується Генеральним штабом, штабом операції Об’єднаних сил, командувачами і штабами об'єднань і підпорядкованими органами та силами і засобами розвідки;

3. тактична розвідка — добування розвідувальних даних, необхідних для підготовки і успішного ведення бою.

Головна задача тактичної розвідки – оцінка тактичної обстановки та розробка пропозицій щодо підготовки і ведення бойових дій на визначених напрямках. Організується командирами і штабами з'єднань, частин і підрозділів, начальниками родів військ (сил), спеціальних військ і служб з'єднань і частин усіх видів збройних сил.

Фото: facebook.com/backandalive

Про те, що ГУР МОУ на сьогодні дещо виділяється на фоні інших спецслужб України можна також сказати і по тій увазі, яку йому приділяє ворог. Складається таке враження, що протягом останнього часу для Кремля, окрім воєнної розвідки, більше не існує спецслужб. Інакше як можна пояснити те, що всіх українських «терористів» вони зачисляють до співробітників ГУР МОУ; всі внутрішні розборки між бандформуваннями на окупованих територіях Донбасу, зокрема ліквідацію їх ватажків, вони теж вважають справою рук ГУР МОУ; а затриманих в Росії та окупованому Криму громадян України також пов’язують з українською воєнною розвідкою?

Раз так, тоді як кажуть колеги з Ізраїлю, «ГУР МОУ не може ні підтвердити, ні спростувати цю інформацію». 

А якщо серйозно, раз всіх патріотів та прихильників України, а також непримиренних противників кремлівських злочинців ворог асоціює з ГУР МОУ, то це яскрава ознака і нашої сили, і його вразливостей. Це сигнал для всіх навколо згуртувати зусилля для перемоги.

Одним із найбільш важливих (серед інших) урок 4,5 років «гібридної війни» Росії проти України – необхідність підвищення можливостей та ефективності українських розвідорганів з метою своєчасного розвідувально-інформаційного забезпечення вищого державного та військового керівництва – щоб вони приймали важливі рішень у сфері національної (воєнної) безпеки адекватно реальним загрозам. Іншими словами: проінформований - значить озброєний.

Протидіючи зовнішній агресії та внутрішньому сепаратизму надзвичайно важливим усвідомлювати цілі і задум противника, де ключове значення - ведення всіх видів розвідки, з використанням широкого спектру методів і засобів.

Особливо небезпечним в умовах «гібридних воєн» є «вкидання» ворогом спотвореної інформації (дезінформації), поширення непідтвердженої та суперечливої інформації. У такій ситуації виникає так званий ефект «психологічного туману», в результаті чого аналітики розвідувальних структур можуть дійти хибних висновків, що може призвести до прийняття вищим державним керівництвом неадекватних рішень або до значного ускладнення й затягування в часі процесу їх прийняття.

Отже, в умовах «гібридної війни» особлива відповідальність лягає на плечі розвідорганів держави (перш за все ГУР МОУ), а спеціальність воєнного розвідника (в т.ч. аналітика) стає найбільш затребуваною спеціальністю.

Непередбачуваність і важкопрогнозованість розвитку обстановки, постійна зміна характеру загроз, мінливість тактики протистояння з боку агресора – все це об’єктивно змушує розвідувальні служби діяти більш активно, наступально та гнучко під час виконання поставлених перед ними завдань добування достовірної інформації (передусім, випереджувального характеру).

Глибокий аналіз та оцінка отриманих відомостей, їх своєчасна аналітична обробка та надання керівництву держави створюватимуть сприятливі умови для перемоги у військовому конфлікті, а також уникнення зайвих жертв, руйнувань та витрат.

Президент Петр Порошенко на представленні нового глави ГУР МО
Президент Петр Порошенко на представленні нового глави ГУР МО

Динаміка воєнного протистояння в сучасних конфліктах вимагає від розвідників також і відповідної адаптації до змінюваних форм ведення війни, проведення системних перетворень для забезпечення ефективних дій розвідструктур України в нових умовах воєнного протистояння.

Для цього необхідно визначитися:

- які завдання стають пріоритетними;

- якими силами і засобами повинна вестися розвідка;

- як мають змінитися система управління розвідкою та система розвідувального забезпечення в умовах «гібридної війни»;

- якою має бути взаємодія між розвідувальними структурами держави;

- яких спеціалістів-розвідників має готувати система військової освіти;

- яку розвідувальну та бойову техніку має розробляти воєнна наука та виробляти оборонно-промисловий комплекс нашої держави;

- які зміни й доповнення доцільно внести до чинного законодавства України для створення необхідних умов для забезпечення максимально ефективних дій розвідки.

Тому чергова річниця ГУР МОУ – це не тільки свято, коли можна поздоровити (цілком заслужено) українських воєнних розвідників. А й хороша нагода поставити ці нагальні питання перед собою, перед керівним складом розвідувальних органів України, а також перед керівництвом держави – бо розвідка це інструмент, а не самоціль.

Юрiй Радковець Юрiй Радковець , військовий експерт
https://ukr.lb.ua/blog/radkovets/406908_proinformovaniy_znachit.html

Сталінська епоха і геноцид українців 1


«Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». – Не раз у дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час взяв своє. Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, в більшості відійшли в інший світ. Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона ідо мене. Захотілося розібратись у своєму житті, згадати всіх своїх рідних, з’ясувати історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів. Як з’ясувалось, всі мої родичі з давніх давен проживали в одному селі на півночі Одеської області. Я зміг прослідкувати свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити вже в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси. З приємністю спостеріг, що всі мої предки, без виключення, належали до селянського стану. Саме селяни були будівельним матеріалом потужних держав і імперій всіх часів. Римська імперія існувала доти, доки провідною верствою суспільства були дрібні вільні землевласники. Коли їх витіснили раби, імперія впала. В ті далекі часи селяни були аналогом нинішнього середнього класу. Володіння землею лежало в основі їх світогляду. Любов до землі, патріотизм, готовність загинути в бою за рідну землю мали для них буквальне значення. Проте в ряду інших держав Радянський Союз був унікальним явищем-виключенням. Більшовизм не був кроком вперед на шляху поступу людства. Це був крок назад у темні часи навіть не середньовіччя, а рабовласництва. Він споживав селянську кров у шаленому темпі. Він забрав у селян землю, а разом з нею і свободу, а у українських селян він забирав, по можливості, і життя. Їм нічого не платили за їх працю, вони працювали без вихідних і не можна були від праці ухилитись. Мати мого батька занедужала, не могла працювати в полі, і за кілька років померла. Та от, їй дозволили не виходити на роботу лише за умови, що її норму виконуватиме дочка. Так закінчились шкільні роки у дванадцятирічної дівчинки і все своє подальше життя вона вже не полишала цю роботу. Навіть юридично колгоспники, а вони в сталінські часи становили більшість населення країни,  не були повноправними громадянамикраїни. До Хрущовської відлиги у них не було паспортів і вони не мали права без дозволу влади відлучатись з села. Раби на землі і найдешевші у світі робітники у містах, безвідмовне гарматне м’ясо на війні – це була доля селян у радянські часи аж до смерті Сталіна. Люмпенізоване селянство було пізніше, одночасно і кадровим джерелом для самої правлячої партії. Партії були потрібні не здібні, а слухняні і серед сільського люмпену таких було чимало. Цілеспрямовано споживаючи селянські життя влада не розуміла, що разом з селянами вона споживає свій, фактично, єдиний ресурс для існування. Починаючи з шістдесятих провідною верствою радянського суспільства ставала інтелігенція, але вона вже не належала цілком, як ресурс,  партійно-державній бюрократії. Катастрофа для більшовизму сталася тоді, коли селянський ресурс був практично вичерпаний, а інтелігенція стала масовою.

                Як псевдотеорія, марксизм визрів частково в середовищі іудаїзму, частково в середовищі іудохристиянства. Самі марксисти були здебільше атеїстами, але відкидаючи ідею бога, вона наскрізь були просякнуті всіма найгіршими забобонами того середовища, можливо навіть не усвідомлюючи цього. В марксизм селяни не вписувались. Хоча вони становили у дев’ятнадцятому і навіть у першій половині двадцятого сторіччя більшість населення всіх європейських країн (80% в Російській імперії у 1913 році), їм не було місця в прокрустовому ложі марксизму з його зпрімитивленим поділом світу на два класи буржуазії і пролетаріату. Основою особистої свободи завжди є якійсь вартісний ресурс. В найпростішому варіанті це матеріальний ресурс, наприклад, земля, або рахунок в банку. Тепер ми розуміємо, що найвартіснішим насправді є духовний ресурс. Його найвищий прояв - це те, що ми називаємо талантом. Але селяни володіли землею. Їх особиста свобода підкріплювалась вагомим унікальним природним ресурсом і це викликало ненависть до них марксистів. Взагалі, вони ненавиділи все, що тхнуло особистою свободою і незалежністю. Разом з тим, багатих селян було мало. Більшість селян відстоювали свій статус вільних і незалежних людей важкою фізичною працею протягом всього життя. А це вже викликало презирство в середовищі марксистів Чого ніколи не було в цьому середовищі стосовно селян – це поваги і доброзичливості.

Я виявився нащадком чотирьох численних родів: Швеців, Мясковських, Кузенків і Чепелюків. В прізвищах мої предків відбилась географія всієї України від Сяну до Дону. На межі вісімнадцятого і дев’ятнадцятого сторічь кожний рід був представленим однією родиною. Це означає, що засновник кожного роду мав народитись десь у середині вісімнадцятого сторіччя. А що було перед тим? Думаю просто не було поіменного письмового згадування мешканців села в офіційних документах. Доленосною подією для села вважаю заснування в селі моїх батьків – Мошнягах греко-католицької церкви святого мученика Олександра у 1750 році. З цього моменту, мабуть, і почалась для більшості мешканців села письмова фіксація їх прізвищ. Цікавою є етимологія слова Мошняги. Молдавською слово «мошняг» означає мудру людину. Отже, Мошняги – це село мудрих людей. Переглядаючи метричні книги дев’ятнадцятого сторіччя, я практично не зустрів на їх сторінках молдавських прізвищ. Звідки ж така назва села? За даними Вікіпедії село засноване у 1176 році. Між дванадцятим і вісімнадцятим сторіччями багато чого могло статись, не зафіксованого на папері.

У 1794 році греко-католицька церква була перетворена у православну церкву святого Іоана Богослова. Це означає, що в тих роках Російська імперія на теренах Одещини почувала себе вже цілком впевнено. На ці землі прийшла Новоросія через шістсот років після заснування села! Всі записи в метричних книгах кінця дев’ятнадцятого початку двадцятого сторічь виглядають дуже охайними. Гарний каліграфічний почерк настоятеля церкви, що їх вів, викликає естетичне задоволення і легко читається, не зважаючи на суттєву відмінність орфографії тих років від сучасної. Вражає і наявність метричних книг за всі роки від 1890 до 1920 – до моменту утвердження радянської влади на цих землях. Але у 1918 році священика вбили, про що свідчить запис у метричній книзі. Революція докотилась вже і до Мошняг. Записи почала вести інша людину, хоча і духовного сану, але з нижчих щаблів духовної ієрархії. Корявий, неохайний почеркмалоосвіченої людини, велика кількість граматичних помилок. Схоже, навіть серед священників високоосвічених людей було небагато. Про те, що щось недобре діялось в Російській імперії після 1914 року можна зрозуміти з того, що з’явились нові причини смерті людей, як то тиф і іспанка – незмінні супутники війни Про те, що у 1920 році нова влада таки утвердилась в Мошнягах красномовно свідчить запис в метричній книзі про смерть чотирьох молодих людей в один день з зазначенням причини смерті – убитий. Можна лише здогадуватись про те, як це відбувалось. Після 1920 року функцію реєстратора громадського стану людей взяла на себе держава. Лаконічні і дуже інформативні записи в церковних метричних книгах були замінені на двосторінкові анкети, де потрібно було лише заповнити відповідні пробіли тексту. Інколи записи велись українською мовою, інколи російською, проте вкрай неохайно і безграмотно. Тепер церква вже була повністю виключена з громадського життя і стала непотрібною. Її проповіді про високі людські ідеали увійшли в протиріччя з класовою мораллю нової влади, з її приматом класової (бюрократично-партійної) доцільності над будь-якими загально людськими цінностями. Тому ще в роки дитинства моїх батьків церкву зруйнували.

Сталінська епоха і геноцид українців 2


Як тільки держава взяла відповідальність за реєстрацію громадського стану людей на себе, так відразу у дослідника зникла можливість систематичного аналізу цих даних. За деякі роки метричні книги були просто знищені (1927 – 1933), це інформація від працівників архіву. Це для того, щоб не лише не можна було точно з’ясувати кількість жертв геноциду, але неможливо було б, на думку відповідальних державних осіб, і оцінити їх на основі аналізу даних за попередні роки. За деякі інші роки книги зникли через недбале зберігання. Так що матеріалів для аналізу за роки радянської влади небагато. Тому зрозуміла та розбіжність оцінок в кількості жертв геноциду, що ми її знаходимо у відповідних публікаціях по голодомору-геноциду, а саме: від 4 до 10 мільйонів жертв. За моїми оцінками на основі аналізу стандартної математичної моделі розвитку біологічних популяцій виходить число, ближче до верхньої межі цього діапазону. Брехня у всьому і приховування – це головна суть радянської влади і її спадкоємця – влади сучасної Московії.

Чи можна щось сказати про якість життя у селі Мошняги в різні періоди його існування? Або хоча б чи є характерні параметри, безпосередньо пов’язані з цією якістю? Думаю, що першим таким параметром є середня тривалість життя. Другим параметром є перевищення народжуваності над смертністю. Цей останній параметр свідчить про подальші перспективи нації. Наступна таблиця дає певне уявлення про життя села Мошняги у часи Російської імперії.

Рік

Народилось

Взяло шлюб

Померло

Середня тривалість життя

1907

48

5

34

18

1908

72

7

19

11

1909

29

16

30

23

1910

30

5

21

18

1911

60

10

24

21

1912

42

5

23

18

1913

34

7

24

17

1914

46

12

40

23

1915

41

3

30

20

1916

30

6

14

36

1917

13

24

26

31

1918

57

17

34

36

1919

-

-

-

42

 

Сталінська епоха і геноцид українців 3


У цій таблиці звертає на себе увагу низька тривалість життя селян на початку двадцятого сторіччя. Ці числа є значно меншими статистичних даних з офіційних джерел Російської імперії. Схоже, не більшовики першими винайшли брехню, як основний засіб свого існування. Очевидно, що за таких умов життя не могло бути медом.  Наведена тривалість життя – це, за оцінкою науковців, тривалість життя неандертальців, які населяли Європейський континент 30-40 тисяч років тому. Але таблиця добре узгоджується з даними про демографічний вибух на теренах всієї України в ті часи. Суттєве перевищення народжуваності над смертністю давало підстави надзвичайно оптимістично оцінювати національні перспективи України у двадцятому сторіччі (якби не радянська влада). З  таблиці видно також стрімке зростання середньої тривалості життя у наступні роки. Найбільшого значення тривалість життя досягла у 1919 році (42 роки) перед приходом у село московитської влади. Перша світова війна розпочалась у 1914 році. Величезна кількість чоловіків була мобілізована до війська. Здавалось би народжуваність мала б суттєво скоротитись. Проте зменшення хоча і є, але мало помітне. За п’ять передвоєнних років середня кількість народжувань на рік становила 39 осіб За п’ять років війни вона склала 37 осіб. Практично за незмінної народжуваності, кількість смертей дещо збільшилась. Тут якраз і спрацювали хвороби, що супроводжують війни. За п’ять довоєнних років вона в середньому склала 24 особи. За п’ять воєнних років – 29 осіб. Цікавим є той факт, що середня тривалість життя мешканців села помітно зросла. За п’ять передвоєнних років вона в середньому становила 19 років. За п’ять воєнних років – 29 років. Єдине пояснення цього інтригуючого факту, як на мене, полягає в тому, що воєнні роки збіглись із згасанням репресивної здатності Московської імперії. Це виявилося в тому, що селяни просто стали менше працювати і краще харчуватись, а отже довше жити. При цьому хвороби війни знищували переважно слабких людей, для яких хвороби є не причиною смерті, а приводом для неї. На мою думку, доброю ілюстрацією цієї тези є різке зростання тривалості життя саме у 1919 році, коли стара Московська імперія вже перестала існувати, а нова ще не дотягнулась до села. Село жило без зовнішнього управління і нікому не сплачувало податки. Мабуть селяни всієї України відчули цей подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армії Махна, Зеленого і десятків інших селянських ватажків. Десь в тих загонах воював і мій дід Петро – батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних» - слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, що взялись за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилось у них в останні роки занепаду старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, що належить гнобленій нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації. Я вибірково подивися і дані, що стосувались інших сіл Балтщини. Мій висновок той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

Сталінська епоха і геноцид українців 4


 Аналізувати дані радянських часі надзвичайно важко. Гортаю довідник тих часів: «УРСР в цифрах». За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970 року така інформація подається вже щорічно. Між 1943 роком і 1970 роком інформація подається епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника. Дещо прояснюють ситуацію архівні дані. Їх я і наводжу в наступній таблиці.

Село (км. до Балти)

1919

1920

1921

1924

1925

1926

1934

1936

Бензарі (0)

 

 

 

 

 

 

12

5

Андріяшівка (3)

 

 

 

 

 

 

14

 

Мошняги (10)

42

31

30

18

17

23

22

19

Оленівка (10)

 

 

 

22

17

20

 

 

 

З таблиці видно, що всі передвоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалась, досягши перед війною рівня початку двадцятого сторіччя, тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті роки все відбувалось навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ і якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя.  Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим грунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. У 1936 році тут середня тривалість життя склала 5 років. А 12 роківдвома роками раніше це набагато краще? А що було у 1932-1933 роках, з яким ми пов’язуємо офіційно визнаний світом голодомор-геноцид українського народу? Але я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.

Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу - найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання. Про трійку таких жінок – активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932-1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у центральній України. Ходили по хатах з обшуком, коли їх заманеться, або коли закінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горіщі клунок з фасолею. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активісток аж до воріт садиби, намагаючись встромити його в сідницю останньої з біглянок. Подальша доля тих жінок склалась по різному. Одну з них невдовзі розбив параліч і вона швидко померла. Мабуть трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре влаштували у житті своїх дітей. Можна уявити за кого вони і їх діти голосували на виборах всіх рівнів і як вони згадували зірковий час свого життя..

Аж ось прийшов 1941 рік. В село Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, воно потрапило в зону румунської окупації. Село зустріло німецький підрозділ, який першим заїхав у село на мотоциклах, хлібом і сіллю. Що тут коментувати? У 1943 році до села зайшла радянська армія, але хліба і солі не було. У дитинстві я вважав своїх дідів наймудрішими і найрозумнішими людьми серед всіх, кого я знав.Як же вони сприймали німців? Прямого запитання за їх життя я задати не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не сказали. Про те знаю певний красномовний факт. У 1943 році, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, що наближався до села, в городі мого діда Василя – батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд в село з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів, але годував і обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Причому робив це з власної ініціативи, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь вперше покликав німця обідати, німець неправильно зрозумівши наміри діда, зустрів його пострілами в повітря, але згодом вони порозумілись Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з неюі потрапив в полон, з якого його відразу відпустили додому.

А як же з запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо вони були знищені, можливо погано зберігались. Стосовно Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувались декількох колгоспів зі старими комуністичними назвами без зазначення відповідних населених пунктів і лише за 1943 рік. За цими даними середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також чудом вцілілі дані стосовно села Волове. Тут середня тривалість життя склала аж 43 роки. Що ж, схоже румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян. Виглядає, що найгіршою окупацією була окупація Московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам? Так, думаю, що всі ключові посади належали виключно московитам. Мої особисті спогади стосовно Балтської влади починаються  з другої половини п’ятидесятих років. Тоді на рівні району не було жодної посаду, яку б обіймав українець. Перший і другий секретарі районного комітету партії, директори підприємств, командири військових частин і вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції і пожежної охорони, пошти. Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвище, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміні партійної влади. В Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий – неблагонадійні. Деякі зміни в кадровій політиці партії відбулись лише в кінці шестидесятих років. З подібною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. З 25 завідувачів кафедрами українців було троє, чи четверо. Так що радянську владу цілком справедливо можна було називати московитською владою і в додаток найгіршим варіантом окупаційної владив України за всі часи після монголо-татарської навали. Більшовизм, з моєї точки зору, це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Не лише в теоретичному, але і в практичному плані, роль запалу, з моєї точки зору, зіграв єврейський чинник. Але вулкан ненависті і жорстокості, який дрімав в московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917 року. Це виверження ще не закінчилось. Ми присутні на одному з його етапів під назвою чергова російсько-українська війна. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євро-Азії під назвою Московія загроза всесвітнього апокаліпсису буде весь час збільшуватись.

Моїм найбільшим відкриттям після десятків годин архівної роботи, полягає в тому, що геноцид українського народу тривав не 1932-1933 роки, як вважається тепер. Він тривав всі роки перед другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після її завершення. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним гвинтиком страхітливої машини фізичного знищення української нації. Емоційні основи цього геноциду пов’язані з найтемнішими закутками душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав його демонстраційний характер у 1932-1933 роках, все таки пов’язаний з індустріалізацією. І справа була не в зерні. Ті півтора мільйона тон зерна на рік, що вивозили з України на експорт в ті роки не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на міжнародній арені. Блокування правди про геноцид, реклама «колосальних» позитивних досягнень країни рад коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації.Цей тотальний контроль не розповсюджувався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половино тисяч великих і середніх підприємств, побудованих за передвоєнне десятиліття не могли споруджуватись коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний «партнер» Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий і владний ресурс.Безумовно – це не одна людина і не уряд тої країни.

А що мої любі Мошняги? Немає вже хати діда Петра, немає хати і діда Василя. Немає більшості хат навколо, що я пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З  тисячі мешканців за сто років в цьому залишилось може 200 осіб переважно похилого віку. Що стане з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння?

На службі Третього рейху


УКРАЇНА І РОСІЯ НАЛЕЖАТЬ ДО ТИХ НЕБАГАТЬОХ КРАЇН СВІТУ, ДЕ ПОДІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ АКТУАЛЬНИМИ І ПО СЬОГОДНІ, ДЕ ВІДМІЧАЄТЬСЯ І ПОЧАТОК, І КІНЕЦЬ ЦІЄЇ ВІЙНИ, РІЧНИЦІ ВИДАТНИХ БИТВ, ДНІ ЗВІЛЬНЕННЯ ТИХ ЧИ ІНШИХ МІСТ, ДЕ АКТИВНО ПІДТРИМУЮТЬСЯ У ГРОМАДСЬКІЙ ДУМЦІ СТЕРЕОТИПИ РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ, ХОЧА ВЖЕ ВИРОСЛО ПОКОЛІННЯ ЛЮДЕЙ, НАРОДЖЕНИХ ПІСЛЯ НИХ. ОДНИМ З ТАКИХ СТЕРЕОТИПІВ Є ТЕЗА ПРО ТЕ, ЩО РАДЯНСЬКИЙ НАРОД ВИГРАВ ЦЮ ВІЙНУ ЗАВДЯКИ БЕЗПРЕЦЕДЕНТНІЙ ЗГУРТОВАНОСТІ НАВКОЛО КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ І ЇЇ ВОЖДЯ В ІМ’Я ПЕРЕМОГИ. ПРИ ЦЬОМУ ІНКОЛИ ЗГАДУЮТЬ І КУПКУ ЗАПРОДАНЦІВ, ЩО ПЕРЕЙШЛИ ПІД ЧАС ВІЙНИ НА БІК НІМЦІВ. ДО ЇХ ЧИСЛА, НАЙЧАСТІШЕ, ЗАРАХОВУЮТЬ УКРАЇНЦІВ, КРИМСЬКИХ ТАТАР І ДЕЯКІ НАРОДИ КАВКАЗУ. ЯК ВСЕ ЦЕ БУЛО НАСПРАВДІ? ІСТОРИЧНА НАУКА ВЖЕ МАЄ ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ ПИТАННЯ. ОДНАК ЦЯ НАУКОВА ВІДПОВІДЬ ЩЕ ТАК І НЕ СТАЛА ЧАСТИНОЮ СВІТОГЛЯДУ БІЛЬШОСТІ ГРОМАДЯН ВСІХ КРАЇН КОЛИШНЬОГО РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ. ОТЖЕ, ПЕРЕЙДЕМО ДО ЦІЄЇ ВІДПОВІДІ.

У часи другої світової війни з 73 млн. мешканців СРСР, що опинились під німецькою окупацією, 
українці склали 30 млн. осіб, росіяни – 20 млн. осіб, естонці, латиші і литовці – 5 млн. осіб, 
поляки – 1.5 млн. осіб, молдавани і румуни – 3 млн. осіб., євреї – 2 млн. осіб, ... . 
З українців було сформовано у складі німецької армії:
-         дивізій - 1 з приблизно 40 – 2.5%;
-         бригад - 3 з приблизно 60 – 5%;
-         полків – 20 з приблизно 250 – 8%;
-         батальйонів – 120 з приблизно 100 – 11%.
Точну кількість формувань важко навести, оскільки формування гинули і переформовувались.
Відповідно до Ялтинської угоди 1943 року, громадянство воюючих країн визначалось по стану на 
початок 2-ої світової війни, тобто на 01.09.1939 року. Таким чином, мешканці Литви, Латвії, Естонії, 
Західної Білорусії і Західної України громадянами СРСР не вважались і їх перебування у складі 
німецької армії, відповідно до цієї угоди, не розглядалось як зрада. Зазначимо, що єдина українська 
дивізія у складі німецької армії була сформована з мешканці Західної України. На запитання, 
чому такий малий відсоток українців, здавалося б, попри всі криваві репресії радянської влади в 
Україні в передвоєнні роки, воювали на боці німців, у мене немає простої відповіді.

Загалом у німецький полон потрапило 5.74 млн. громадян СРСР. У полоні у 1941 році опинився 
практично весь кадрової склад радянської армії, з яким вона починала цю війну. 318 тисяч   військовослужбовців у 1941 році були відпущені з полону за місцем проживання під підписку про невиїзд. 
З них 41 тисяча – це німці, прибалти, білоруси, 277761 – українці. У 1942-1944 роках звільнено з 
полону 505 тисяч осіб але тепер вже у звязку з їх переходом на німецьку військову службу. Серед 
них 160-170  тисяч представників народів Кавказу, Поволжя і Середньої Азії, 60-70 тисяч українців і 
260 – 280 тисяч росіян включно з козаками. Для порівняння. З 232000 полонених англійців, ірландців,   американців, канадців, ново-зеландців перейшли на німецьку службу 300 осів (250 фольксдойче, 
35 ірландців і 15 англосаксів). У часи першої світової війни з 4 млн. військовополонених російської 
армії на німецьку службу перейшли лише декілька тисяч осіб. В німецькій армії служили близько 200 російських генералів: 50 – колишні радянські громадяни, 150 – російські еміграти. Служили також 
5 українських генералів з емігрантів, 1 білоруський, 1 естонський, 3 латишські, 1 армянський, 
1 грузинський, 2 генерали – вихідці з Північного Кавказу.

Під час війни до складу німецької протиповітряної оброни були мобілізовані приблизно 35 тисяч 
юнаків і дівчат віком 14 – 17 років на термін 2 роки з наступним їх переведенням у частини СС. 
З них: 14 тисяч росіян, 10 тисяч українців, 3200 білорусів.
В Рейхскомісаріатах “Москва” і “Кавказ” були в порядку експерименту створені самоврядні 
автономні території. Це Лепельський округ Брянської області: 8 районів – 518 тисяч 
мешканців і показовий Уманський відділ Кубанського казачого війська: 6 районів – 160 тисяч 
мешканців. Вони були прообразом майбутніх маріонеткових держав “Московія” і “Казакія”. 
Казаків у ті часи німці вважались зрусифікованими нащадками ост готів-арійців. На території 
Лепельського округу була створена Російська визвольна народна армія у складі 1 бригади, 5 полків, 
18 батальйонів. Разом з 8 районними управами міліції вона налічувала біля 20 тисяч осіб. На 
території Уманського відділу було створене казаче ополчення у 3300 осіб. В Україні було створено 
442 єврейських гетто. В них діяла Єврейська допоміжна служба правопорядку. Найчисельнішою 
вона була у Львові – 750 осіб. Українська поліція Львову налічувала 425 осіб. Взагалі, у Західній 
Україні Українська допоміжна поліція 1941 році налічувала 6 тисяч осіб. Після переходу 
української поліції у 1943 році в УПА (Українська повстанська армія) німці призвали на службу 
16 тисяч осіб з членів колишньої польської поліції.

Німецьке військове керівництво, по можливості, приховувало від Гітлера і керівництва партії 
масштаби використання ненімецьких національних формувань. Діяла заборона Гітлера на 
формування східних військових частин більших за батальйон. Німці вдавались до заміни 
німецького персоналу східними добровольцями без зміни статусу і назви військових частин. 
Це дало можливість забезпечити особовим складом батальйони охорони концтаборів, артилерію 
берегової охорони, частини протиповітряних сил, важку артилерію, де на 1 німця припадало 4-5 
східних солдат.

З 06.10.1941 року німецьке командування дозволило набір в німецькі частини “Добровільних 
помічників”  (ХІВІ) з числа місцевих мешканців. Кращі ХІВІ за 2-4 місяці підписували контракт 
добровольців і переводились у бойові військові частини. В ХІВІ німецьких частин Вермахту 
дозволялось брати лише росіян і українців за виключенням бандерівців, членів ВКП(б) і 
злочинців. Максимальна чисельність ХІВІ становила 800-900 тисяч осіб. За національним 
складом, за російським джерелами, 72% становили росіяни і 28% українці. 6-а армія 
Вермахту, що наступала на Сталінград, мала у своєму складі 51 тисячу ХІВІ з 200 тисяч солдат. 
11-а армія, що воювала в Криму, мала у своєму складі 47 тисяч ХІВІ з 130 тисяч солдат.
Значним за кількістю учасників формуванням була місцева поліція і сили самооборони. У 1943 році 
ці сили налічували 238 тисяч осіб. Сюди слід додати і сотні тисяч громадян Радянського Союзу, 
що працювали на різних посадах у німецькій окупаційній адміністрації.

В якості першого висновку зазначу, що на жодному театрі військових дій у 20 сторіччі не було 
прикладів такої масової співпраці з окупантами як на території колишнього Радянського Союзу під 
час Другої світової війни. Головна причина, з моєї точки зору, може бути лише одна – антисоціальна, 
антинаціональна, антилюдська внутрішня політика більшовицького керівництва Радянського Союзу. 
Немає простого пояснення, чому відносно малий відсоток українців співпрацював з німцями. 
Це – другий висновок.

На завершення, наведу список більшості військових формувань дивізійного рівня, утворених 
з представників народів, що проживали на теренах колишнього Радянського Союзу.
Українські дивізії:
1.14-а Гренадерська дивізія військ СС “Галичина” ФХА – СС.
Білоруські дивізії:
1.30-а Гренадерська дивізія військ СС “Рутенія” ФХА – СС.
Російські дивізії СС:
1.29-а Гренадерська дивізія військ СС “РОНА”;
2.30-а Гренадерська дивізія війсь СС ФХА-СС;
3.1-а Донська казача кавалерійська дивізія;
4.2-а Кавказська кавалерійська дивізія;
5.3-а Пластунська казача дивізія;
6.1-а Казача російська кавалерійська дивізія військ СС ФХА_СС;
7.1-а Донська казача піша дивізія Казачого корпусу;
8.2-а Кавказька казача піша дивізія Казачого корпусу.
Російські дивізії Вермахту:
9.Російська піхотна дивізія “Фон Штумпфельд”;
10.Збірна казача кавалерійська охоронна дивізія польової поліції “Фон Шуленберг”;
11.136-а Східна дивізія особливого призначення;
12.140-а Дивізія особливого призначення Вермахту (німецько-російська);
13.442-а Дивізія особливого призначення Тилового району групи армій “Центр” Вермахту;
14.210-а Стаціонарна піхотна дивізія особливого призначення берегової охорони;
15.454-а Охоронна дивізія групи армій “А”;
16.201-а Охоронна дивізія групи армій “Центр”;
17.1-а Дивізія РВА КОНР (600-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);
18.2-а Дивізія РВА КОНР (650-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);
19.3-а Дивізія РВА КОНР (700-а танково-гренадерська дивізія Вермахту);
20.4-а Дивізія РВА КОНР;
21.353-а Піхотна дивізія (німецько-російська);
22.134-а Піхотна дивізія (німецько-російська);
23.71-а Піхотна дивізія (німецько-російська);
24.76-а Піхотна дивізія (німецько-російська);
25.297-а Піхотна дивізія (німецько-російська);
26.Особлива дивізія “Росія” (сформована з колишніх білогвардійців і емігрантів):
27.1-а Російська національна дивізія.
Прибалтійські дивізії:
1.15-а Добровольча дивізія 6 польового корпусу військ СС (латишська);
2.19-а Добровольча дивізія 6 польового корпусу військ СС (латишська);
3.Латишська дивізійна бойова група “Єкельн”;
4.Латишська дивізійна бойова група “Бах-Зелевські”;
5.20-а Добровольча дивізій військ СС (естонська);
6.300-а естонська дивізій особливого призначення.
Кавказсько-мусульманські дивізії:
1.219-а піхотна дивізія (кавказсько-німецька);
2.162-а Тюркська піхотна дивізія;
3.242-а Стаціонарна піхотна дивізія (німці, кавказці, росіяни).
4.81-а Східна кадрова дивізія Вермахту;
5.709-а Піхотна дивізія (німці, росіяни, грузини);

Детальнішу інформацію за темою статті можна знайти, наприклад, у довіднику: Вадим 
Махно “Справочник. Полный перечень объединений и соединений 3-го Рейха из граждан 
СССР и эмигрантов, а также жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины”, 2010 рік, 
156 с.
                                                                   
                                                                   

Сенс нашої боротьби 1

              Чорноморські новини. - №42. - 17 травня, 2018

Це були часи, коли боги розмовляли як люди і розмовляли з людьми, любили шанування як люди і вимагали його від людей. «… і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть.» - Так сказав Господь  родоначальнику всіх арабів і євреїв Аврааму. «… встань, пройди по землі цій у довжину і ширину її, бо я дам її тобі і нащадкам твоїм назавжди». 


Цікаво було б знати, що сказав Господь родоначальнику всіх українців? Можливо так: «Для чого земля ваша, якщо у вас немає нащадків? Чуже рало оратиме її згодом, чужий меч захищатиме її від ворогів, але не для вас і не для людей вашої крові». Цінність кожного святого письма у тому, що у ньому завжди закарбований досвід тисячоліть, досвід живої природи, який передається вустами людей наступним поколінням. Сенс існування кожної живої істоти, кожної рослини у тому, щоб залишити після себе собі подібних. Все живе, що нас оточує, це якраз те, що зуміло протягом століть, тисячоліть і мільйонів років зберегти маленьке і унікальне чудо, закарбоване в його генах. Головна наша біда не москалі. За чотири роки війни вони, або їх зброя, вбили лише п’ятнадцять тисяч українців. 


Насправді за цей час українців стало на два мільйони менше. Ми вимираємо з такою швидкістю, що слушно пригадати найтрагічніші часи нашої історії. За останню чверть сторіччя ми втратили стільки ж людей, як за три голодомори двадцятого сторіччя. Якщо на початку дев’яностих років минулого сторіччя нас було 52 мільйони, то тепер за оптимістичними оцінками лише 42 мільйони. За сто років після початку Першої світової війни ми так і не досягли чисельності, що мали тоді і маємо багато шансів її вже не досягнути. Влада держави уникає проведення регулярних переписів населення, щоб не пригнічувати людей справжніми числами наших втрат. Останні, швидше за все, відповідають песимістичним оцінкам. Вимирання – це не лише наша біда. Вимирає вся Європа. Але ми вимираємо особливо швидко. Нищівна поразка націонал-соціалістичної Німеччини та фашистської Італії і менш очевидна але таки поразка всіх інших європейських країн у Другій світовій війні одним з своїх наслідків мала для Європи крутий лівий розворот на її Заході і катастрофічне політичне підсилення Імперії зла – Союзу радянських соціалістичних республік на Сході. З моєї точки зору, шлях до соціалізму в його марксистському розумінні – це шлях в нікуди, точніше до смерті. І от Європа, якій світ зобов’язаний  безпрецедентним в історії людства вибуховим розвитком науки, культури, технологій, вимирає і, одночасно заміщується людьми інших рас. Але ми не повинні розділити долю Європи. Сенс нашої боротьби у тому, щоб вижити тепер у небезпечній війні з Московією, щоб вижити надалі в наших дітях і онуках і примножитися в них. Щоб передати їм дбайливо доглянутий найпрекрасніший на всій земній кулі куточок землі -  нашу Арату-Скіфію-Сарматію-Русь-Україну. Це і є наша національна ідея. Все решта – другорядне і має сенс лише через сприяння реалізації головного нашого призначення.

              Для виживання окремої людини не потрібна жодна абстрактна ідея. Для виживання етносу або нації така ідея потрібна. Силу подібної ідеї легко зрозуміти на прикладі євреїв. Тисячі років  розсіяння всією земною кулею і поза тим на їх історичній батьківщини таки виникла єврейська держава. За формальними ознаками – це маленька держава з маленьким населенням, з маленьким економічним потенціалом. Але розглядаючи стосунки Ізраїля і, наприклад, Сполучених штатів – найбільшої потуги сучасного світу, не так просто відповісти на питання, хто тут головний партнер. «І сказав Господь: чи утаю Я від Авраама, що хочу вчинити! Від Авраама дійсно піде народ великий і сильний, і благословляться в ньому всі народи землі, тому що Я обрав його для того, щоб він заповів синам своїм і дому своєму після себе, ходити путтю Господньою, творячи правду і суд.» Талмуд зберіг євреїв від зникнення і асиміляції, вірніше зберіг їх той комплекс ідей, що в ньому. І головною з цих ідей була ідея богообраності євреїв. Де наше святе письмо, що забезпечило б нам виживання навіть не у цілому світі, а хоча б на своїй землі. Все двадцяте сторіччя нас нищили фізично наші вороги, а тепер ми продовжуємо нищити себе самі завдяки хибному комплексу чужих світоглядних ідей. Де шукати наші власні засадничі ідеї? Можливо в Зороастризмі - першій світовій монотеїстичній релігії, створеній одним з наших предків скіфського роду Заратустрою? Можливо в Євангеліях, якщо вважати, що в них викладені життя і духовний заповіт людини арійського кореня Ісуса з Галілеї? Але тоді слід користуватись Евангеліями, звільненими від пізніших вставок, що спотворюють їх зміст. Ця титанічна праця вже виконана нашим сучасником -  українським науковцем Ігорем Каганцем. Можливо в ісламі, оскільки кримсько-татарська частина нашого народу, для якої Україна, як і для українців, є історичною батьківщиною, сповідує іслам? Звернімо увагу, що жодний народ ісламського світу не вимирає. І жодний народ світу, що сповідує християнство, не примножується. Якби на одну мить ми уявили собі всю Україну ісламською, проблеми вимирання у нас би не було. Можливо у святому письмі - Магавірі, написаному українцем Левом Силенком для українців у другій половині двадцятого сторіччя? Можливо в аріанстві, що активно і успішно розвивається на сторінках Народного оглядача? Я думаю скрізь, але час вже зараз сформулювати цей комплекс ідей цілком конкретно. Наш історичний ворог переступив поріг нашої хати і не буде чекати, поки ми зліземо з печі.

              Першою такою ідеєю, з моєї точки зору, є ідея неможливості мирного існування незалежної України поряд з Московською імперією. Як писав класик українського націоналізму Юрій Липа: «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а коли зруйнуємо Москву, як столицю імперії». Мир між Україною і Московією – це не більше, ніж нестійка рівновага потуг, що при невеликому збуренні швидко переходить у стійку, тобто у війну. Знищення Московії, як імперії, як ракової пухлини цілого світу – це історичний обов’язок української нації перед цивілізованим світом і умова нашого власного виживання. Прийнятною для нас і, насправді, благодатною для московитів, є перетворення Московії в типову для Європи переважно моноетнічну державу. Можливо лише так  вдасться досягти тривалого миру. Проте, швидше за все, «Що було, те і буде» - як сказано в біблії. Тобто мир між нами ніколи не буде надто тривалим.


              Друга ідея – це державотворення, націєтворення, зміцнення біологічної основи українського етносу, як керований саме волею української інтелектуальної еліти процес, а не переважно зовнішніми чинниками, таємний задум яких поза нашим розумінням. Такий процес має базуватись на вже існуючих ідеологічних концепціях, які пройшли перевірку часом і виявили свою ефективність. Базовою ідеологією має бути націоналізм але важливо проаналізувати існуючі позитивні досягнення цієї ідеології у різних народів. Націоналізм кожного народу неповторний і є виявом лише одному йому властивого глибинного поклику його власної душі. Жодного сенсу не мають спроби наклеїти ярлик німецького націоналізму у формі націонал-соціалізму, або італійського націоналізму у формі фашизму, або єврейського націоналізму у формі сіонізму якомусь іншому народу. Неможливо повторити чужий шлях. Насправді кожний народ йде своєю національною дорогою, але досвід інших народів надзвичайно важливий. Слід видати українською мовою засадничі праці теоретиків націоналізму інших народів. Це допоможе зрозуміти нам наш власний національний шлях. Нам потрібен націоналізм з українським обличчям. 


Націоналізм – імунітет нації щодо зовнішніх і внутрішніх загроз – це умова нашого виживання, але без його теоретичного осмислення він безплідний, як ідея прогресу, і може реалізуватись лише як вульгарний націоналізм  з його ймовірними руйнівними наслідками. Класичним прикладом глибоко розробленої націоналістичної концепції, звернутої до одного народу, є талмуд. Ефективність цієї концепції довів досвід єврейського народу протягом тисячоліть. На протилежному полюсі націоналізму концепція, спрямована на реалізацію інтересів однієї раси, до якої належить інший народ – це німецький націонал-соціалізм. Гідні подиву досягнення довоєнної Німеччини мали трагічний кінець, ще і досі цілком не подоланий німецьким народом. Яскравий вибух національної енергії, що був, як спалах наднової зірки, тривав лише декілька років. Що і чому пішло не так?

              Третя ідея – це ідея братства європейських народів - наших сусідів. Деякі з них мають подібну до нашої мову. Але всі вони, попри інколи суттєву відмінність мов, є близької нам крові: румуни, угорці, австрійці, німці, або навіть однієї крові: білоруси, поляки, литовці, словаки, чехи, болгари, хорвати. Виключення становлять лише московити, що є швидше азіатами, ніж європейцями, і то у всіх проявах свого національного характеру і своєї фізичної природи. Мови наших сусідів в Україні повинні не роз’єднувати людей, а об’єднувати. В усіх школах України має вивчатись як предмет одна з цих мов. Польську мову мають вивчати не тільки поляки, але і українці, угорську мову мають вивчати не тільки угорці Закарпаття, але і українці всієї Україні. Мову кримських татар мають знати також і інші українці. Українці мають навчитись читати єврейських авторів, починаючи з їх священних книг, в оригіналі. Разом з мовою до України прийде і культура відповідного народу. Вона неодмінно збагатить українську культуру, а українці - носії такої мови і такої культури стануть додатковим містком між Україною і нашими сусідами, нашими потенційними союзниками. Що сьогодні: де кіно наших сусідів, де українські переклади їх книжок, де концертні турне їх виконавців, де інтенсивний науковий обмін, де спільні масштабні проекти? Поки ж культурний обмін між Україною і сусідами полягає у прибиранні українцями вулиць і площ їх міст. Вступаючи до герцю, якщо не хочеш програти, обери собі одного ворога, а не змагайся з багатьма. Покажи іншим, що захищаючи себе, ти захищаєш і їх, зроби їх своїми союзниками, нагадай їм, що Україна є прадавньою Батьківщиною більшості європейських народів, що Україна – це Хартленд.

              Четверта ідея стосується визначення головних світових гравців, що безпосередньо впливають на долю нашої Батьківщини. На жаль, такими гравцями не є ні німці, ні австрійці, що рішуче підтримавши нашу незалежність на початку двадцятого сторіччя, тим самим зробили її можливою у кінці цього сторіччя. Деморалізовані поразками у двох світових війнах, відповідальність за які цілком несправедливо, як на мене, на них же і поклали, вони ще не скоро, а можливо і ніколи не стануть головними світовими політичними потугами. І Західна Європа в цілому зараз перебуває у такому непевному стані, що від завоювання Московією її убезпечує лише санітарний кордон з таких країн як Україна, Польща і країни Балтії, підтримуваний Сполученими штатами. Для найбільшої потуги світу - Сполучених штатів Московія є ворогом але звичним і прийнятним. Московію, як імперію, могли цілком знищити ще на початку двадцятого століття, після використання її в якості гарматного м’яса для перемоги над Німеччиною і Австрією у Першій світовій війні. Але, оскільки ця війна не вирішила всіх глобальних проблем тогочасного світу і потрібна була ще одна війна, то Московії допомогли перефарбуватись у Радянський союз, добре озброїли і знову використали в якості гарматного м’яса вже у Другій світовій війні для чергової, а можливо і остаточної перемоги над Німеччиною і Австрією. Після спустошливих світових війн Європа тепер вже ні для кого не становить небезпеку. Але на Сході Євроазії виникла нова надпотуга – Китай. Китай на шляху дивовижного зростання своєї могутності повторив шлях Радянського союзу у передвоєнні роки. Але необхідний для цього потужний творчий, фінансовий і технологічний імпульс він отримав, на мою думку, вже переважно не із Сполучених штатів, а з Європи. Необхідність балансу сил у світі може знову зробити спокусливою ідею використання Московії, як ефективної противаги вже щодо Китаю. Така спокуса для Сполучених штатів мені здається існує і їх нинішні зусилля спрямовані не на остаточний розподіл Московії, а на зміну режиму в ній на більш передбачуваний і керований. Єдиною країною світу, зацікавленою в утилізації Московії насправді є Китай. Існує багато шансів, що Китай роздавить Московію у дружній обіймах. Є і багато шансів, що Китай переможе Московію на полі бою. Але чи убезпечить Україну заміна російсько-українського кордону на китайсько-український? Загроза зі Сходу для України не зникне в будь-якому разі. Підтримка наших союзників ніколи не буде абсолютною.  Єдиний рецепт нашого виживання - бути сильними на своїй землі і у світі. Ми маємо стати ще одним народом, здатним на це.


Сенс нашої боротьби 2


Розглядаючи світові потуги не можна не згадати про одну з найбільших – євреїв. Їх сила не стільки в державі Ізраїлі, як у впливі на загальний світовий порядок через їх фінансові і інформаційні можливості. Силу свого інформаційного впливу на світ євреї яскраво продемонстрували у 1926 році, коли агент НКВС Самуїл Швардбард у Парижі убив лідера українських визвольних змагань Симона Петлюру. Єврейські організації у тогочасній фінансовій столиці світу Лондоні створили комітет з його захисту. Вони зібрали значні кошти, найняли знаменитого адвоката, в рамках всієї Європи провели потужну інформаційну кампанію на користь Швардбарда. Убивцю Петлюри перетворили на месника за кривди свого народу. Колишнього громадянина Російської імперії перетворили у добропорядного громадянина Франції. Його кримінальне минуле: у 1908 році він був заарештований у Відні за спробу пограбувати банк – втік з в’язниці до Румунії, де невдовзі був заарештований за спробу пограбувати ресторан, жодним чином не вплинуло на його репутацію. Натомість Симон Петлюра став винуватцем всіх єврейських негараздів в Україні. Суд над убивцею перетворився у суд над його жертвою. Чи слід дивуватись, що сталася безпрецедентна подія – під гучні оплески присутніх убивцю виправдали. Принагідно зазначу, що витрати на судовий процес з боку загиблого взяла на себе Польща. Десятки українських емігрантських організацій, що діяли тоді в Європі, виявили свою повну безпорадність. Згодом Самуїл Швардбард став національним героєм Ізраілю. Його тлінні останки перепоховані саме там. Там увічнена і його пам’ять. А що Симон Петлюра? І досі в столиці нашої держави немає пам’ятника одному з найвидатніших героїв і лідерів нашої національно-визвольної боротьби. А хіба тільки йому?


Та пропагандивна кампанія скомпроментувала весь український визвольний рух і здалась мені генеральною репетицією подальшого інформаційного супроводу на теренах Європи і Сполучених штатів голодомору в Україні 1932-33 років, довівши колосальні можливості засобів масової інформації у формуванні суспільної думки. Перед Другою світовою війною лише одна країна світу – націонал-соціалістична Німеччина наважилась говорити на весь світ правду про цю найбільшу трагедію українського народу


Але її інформаційні можливості були обмеженими, а політичне становище достатньо непевним, щоб надто педалювати цю тему. Багато країн світу згодом визнали голодомор геноцидом українського народу. Першою була Естонія (1993), другим Ватікан (2001) і лише у 2006 році це зробила сама Україна. Зробили це і Польща, і Сполучені штати проте і досі не зробили Ізраїль і Велика Британія. Не зробила цього і сучасна Німеччина, яка буквально у всьому намагається заперечити своє націонал-соціалістичне минуле. Але знаючи і пам’ятаючи минуле, слід дивитись у майбутнє. Драматичні для обох сторін українсько-єврейські взаємини двадцятого сторіччя потрібно назавжди залишити позаду, зробивши з них правильні висновки.


Наша перемога над Московією видається проблематичною без дружньої нам Польщі. Польщі часто дорікають, що у міжвоєнний період вона намагалась полонізувати українців Західної України.  Але при цьому забувають, що Польща спасла Західну Україну від нищівного катка геноциду тридцятих років, що проїхав рештою України. Якби він пройшовся і по Західній України, то не було б героїчної боротьби Української повстанської армії. Полум’я національно визвольної боротьби могло б згаснути у всій Україні ще у двадцяті роки минулого сторіччя і, можливо, назавжди. І інакше, якби вся територія України в міжвоєнний період ввійшла до складу Польщі, то мільйони українець не загинули б від голоду або від пострілу в потилицю в катівнях НКВС, не були б депортований до Сибіру, не перетворилися б у рабів після конфіскації землі. 


Польща, фактично, зберегла нам частину нашого етносу для подальшої національно-визвольної боротьби. Не забуваймо, що саме героїчна боротьба самих поляків протягом дев’ятнадцятого століття за свою незалежність будила і у українців почуття національної ідентичності і вказувала єдино можливий шлях її справжньої реалізації - власну державу. Не випадково гімн України починається словами: «Ще не вмерли України ні слава, ні воля …», тими ж словами, що починається мазурка Домбровського – гімн Польщі: «Єще Польска не згінела …». Але спочатку був гімн Польщі. Люди однієї крові звичайно не спроможні на таку нелюдську жорстокість щодо один одного, як люди різної крові. Люди однієї крові найчастіше намагаються навернути один одного до своєї віри. Взаємна агресія людей часто пропорційна відстані між ними по крові. Інколи ця агресія доходить до намагання знищити один одного. Це відчули на собі індіанці обох Америк, євреї, цигани, армяни, а також і українці. Я пригадую спогади одного німецького офіцера часів Другої світової війни про Україну. Він знав про найбільшу трагедію українського народу голодомор  і відзначав у своєму щоденнику, що його першим враженням про Україну було відчуття, що ця земля і цей народ пережили страшну пошесть. І відбиток цієї пошесті ще у 1941 році був на всьому: на хатах, на людях, на землі.


        Наші стосунки з Польщею ще довго затьмарюватиме «Волинська трагедія». Звертає на себе увагу те, що вона відбулась в найменш націоналістичному і, одночасно, найбільш прокомуністичному регіоні Західної України. Тут нам не обійтись без становлення дійсно української історичної науки. Вона варта будь-яких фінансових витрат. Ставку слід робити на молодь, бо, за рідким винятком, представники старшого, ще радянського, покоління істориків, не можуть позбавитись стереотипів радянського минулого. Волинську трагедію слід дослідити до найменших дрібниць, буквально погодинно і на основі історичної правди досягти консенсусу з польською стороною. Мені не здається випадковим факт активізації істерії щодо Волинської трагедії в Польщі саме зараз. Розслідування авіаційної катастрофи під Смоленськом, де була знищена вся польська керівна верхівка на чолі з президентом, добігає кінця. Російський слід в ній очевидний. Ідеальним засобом переключити увагу поляків з нещодавніх подій, що затьмарюють польсько-російськи стосунки, на щось інше є якраз Волинська трагедія сімдесятип’ятирічної давнини, що завжди псувала польсько-українські стосунки. Для цього є і відповідний механізм, як в Польщі, так і в Україні – це десь по півмільйона позаштатних співробітників КДБ, що залишились там ще з радянських часів. Багато з них, я впевнений, ще і досі зберігають впливові посади і відданість своїм колишнім кураторам.


П’ята ідея – це приборкання наших олігархів. Прогрес людства у всіх царинах людської діяльності: наука,  література, поезія, музика, живопис, технології, менеджмент, бізнес тощо – це, в першу чергу, результат діяльності небагатьох талановитих, геніальних людей. Саме вони визначають темп і якість поступу людства. Саме вони формулюють правила гри у всіх сферах. Спроба зробити ставку на сіру масу, взяти не якістю, а кількістю – це негативний досвід Радянського союзу, який закінчився доволі швидким крахом цієї держави. Найбільша потуга сучасного світу – Сполучені штати Америки завдячують саме олігархам своєю економічною, промисловою і науковою міццю, своїми амбіціями на світове лідерство. Багато славетних імен: Генріх Форд – піонер сучасного масового конвеєрного виробництва, він першим розпочав серійне виробництво автомовілів, зробивши їх доступними для пересічних американців; 


Джон Девідсон Рокфеллер – найбільший нафтовий магнат Сполучених штатів, один з засновників Федеральної резервної системи Сполучених штатів, його нафтова компанія Стандарт Оил стала найбільшою в світі, завдяки Рокфеллеру Сполучені штати і досі є світовим лідером у нафтопереробці і нафтовидобутку і контролі за світовими нафтовими потоками;  


Корнеліус Ван Дер Більт –залізничний магнат, що об’єднав багато локальних залізниць в загальнонаціональні мережі;


 Ендрю Карнегі – найбільший металургійний магнат Сполучених штатів і світу, започаткував будівництво хмарочосів, що базувалось на металевому каркасі;


 Джон Пірпонт Морган – фінансовий геній, що чимало посприяв становленню Америки, як фінансової столиці світу, створив одну з найбільших фінансових імперій світу, заснував шість індустріальних гігантів: Америкен Телефон-енд-Телеграф, Дженерел Електрик, Інтернешенел Харвестер, Юнайтед Стейтс Стил, Вестинхауз електрик корпорейшен, Вестерн Юніон Корпорейшен;


 Білл Гейтс – комп’ютерний геній сучасної Америки і світу, лідер революції персональних комп’ютерів, у 1995 – 2017 роках найбагатша людина світу. 


Список олігархів Америки доволі довгий, але не надто. В ньому лише декілька десятків осіб. Але саме вони радикально вплинули на життя сотень мільйонів людей своєї країни і мільярдів інших людей світу. Саме вони зробили Америку величною країною – найбільшою потугою сучасного світу у всіх сенсах. Але не слід думати, що всі олігархи білі і пухнасті і ночі не сплять, думаючи про нагальні потреби людства. Олігархами стають і лідери кримінального світу, і просто випадкові люди, наділені від природи безмежною жадобою до грошей і не обтяжені жодними моральними чеснотами. Найперше саме інтереси хазяїв грошей стоять за світовими війнами і багатьма іншими катаклізмами людської цивілізації. Саме американські олігархи профінансували модернізацію і Німеччини, і Радянського союзу напередодні Другої світової війни. Це, на мою думку, були різні олігархічні клани. У висліді Другої світової війни більше виграли ті, що вклали гроші в Радянський союз. Але говорячи про американських олігархів слід пам’ятати про той благодатний грунт, на якому виросли ці гіганти світового бізнесу. У щорічному звернені до Конгресу одного з американських президентів прозвучали слова: «Головним багатством Америки є освічені, працелюбні і амбітні американці». Працелюбність і освіченість є і у українців. Не вистачає їм лише амбітності. Замість стати успішними на своїй Батьківщині, багато з них беруться за найнепрестижнішу роботу за кордоном без шансів на життєвий успіх.

А що ж наші олігархи? Які передові технології вони подарували світу? Як вони посприяли звеличенню нашої держави, процвітанню українського народу? А ніякі і ніяк. В якійсь момент наша держава втратила важелі керування над своєю власністю, створеною попередніми поколіннями українців, за рахунок їх нещадної експлуатації і жебрацького існування. Фіговий листок всенародної приватизації не може приховати того очевидного факту, що ця власність майже в повному обсязі перейшла найчастіше до жадібних рук випадкових людей, не обтяженими професійними і моральними чеснотами. Причому українці серед них виявились в меншості. Більшість нових хазяїв грошей самі були подивовані таким неочікуваним везінням. Не потрібно було поколінь наполегливої праці, власного важкого життєвого шляху протягом десятиліть. Багатство прийшло все і відразу.  Що робили більшовики у 1917 році прийшовши до влади? Вони ховати по закордонним рахункам колосальні кошти, отримані шляхом різноманітних конфіскацій, не вірячи у тривалість свого прориву до влади. Що роблять наші олігархи? Ночі не сплять, плануючі нові технологічні прориви і іншу маячню? Ні. Вони чавлять до упору контрольовану ними колишню державну власність і кожну вичавлену копійку намагаються сховати в закордонних активах, не вірячи в тривалість свого владарювання. Всі роки незалежності у нас спостерігається від’ємне сальдо платіжного балансу. Тобто з країни офіційно вивозиться більше валюти, ніж в неї ввозиться. Якщо олігарх отримує прибуток у гривнях, а за кордон потрібно вивезти долари, то де він їх бере? Купує на валютній біржі. Масова потреба конвертувати свої прибутки з гривні у долар створює потужний тиск на національну валюту. Для підтримання її стабільності Національний банк має продавати на біржі свої доларові запаси. Головним джерелом їх надходження є зовнішні позики. Тобто ми ввозимо в країну позичену валюту з метою, щоб наші олігархи вивезли її у зворотному напрямі, викупивши за гривні. Ви звернули увагу, що Національний банк всі позики робить з метою поповнення свої валютних резервів. Зверніть також увагу і на те, що попри регулярні позики ці резерви практично не збільшуються. Про причину цього, а, фактично, про катастрофічне зростання нашої зовнішньої заборгованості, я вже сказав вище. Отже зовнішні позики – кайдани на ногах майбутніх поколінь українців – це прояв невгамовного потягу наших олігархів до приховування грошей у надійному місці, тобто за кордоном. Ще одним джерелом покриття дефіциту платіжного балансу є заохочення заробітчанства за кордоном. Щороку саме заробітчани завозять в Україну мільярди доларів, зароблених важкою і некваліфікованою працею, щоб олігархи згодом вивезли їх у зворотному напрямі. Отже олігархи напряму зацікавленні у максимальному поширені заробітчанства. Наступне. Як ви думаєте, чому платня українців в доларовому еквіваленті є найнижчою у Європі? Чому це відбувається в найбагатшій за природними ресурсами європейській країни, з працелюбним і освіченим населенням? Правда, якщо перерахувати цю платню за паритетом купівельної спроможності, то ми вже далеко не на останньому місці. Ми ніби у штучній фінансовій ямі – жити можна, а вибратись ні. Моя відповідь така. Серед наших олігархів найвпливовіші ті, що заробляють за кордоном у доларах, а витрати несуть всередині країни у гривнях. Максимальність їх  прибутку досягається тоді, коли вони все продають за світовими цінами у доларах, а витрати несуть за символічними цінами всередині України у гривнях. Для цього гривня щодо долара має бути максимально дешевою. І так воно є всі роки існування незалежної України. Такий перепад на ціну праці всередині України і будь-де за кордоном знекровлює країну, витискаючи з неї наймолодшу, найактивнішу, часто найосвіченішу частину населення. На фоні падіння народжуваності – це найвагоміший фактор прогресуючого обезлюднення України. Чи не занадто багато ми дозволяємо своїм олігархам, і чому власне? Список претензій до олігархів  України насправді дуже великий. Яка претензія є найбільшою? Думаю та, що наші олігархи після революції гідності взяли відповідальність на себе лише за свою власність, як вони думають, а не за долю України, як ми думаємо. Насправді у них є лише така альтернатива - забезпечити собі надійне майбутнє в Україні, провівши всебічну модернізацію країни або зійти з історичної арени. Це головна запорука нашого не тільки економічного, але і культурного процвітання, - це наш головний шанс для перемоги у війні з нашим історичним ворогом. Які кошти для цього потрібні? Помножте зовнішній державний борг України на п’ять -  це приблизно те, за моєю оцінкою,  що вони вивезли за кордон. Візьміть третину цієї суми і ви отримаєте необхідні кошти для інфраструктурної, промислової, культурної модернізації країни. Найближчий наш сусід Польща вже завершує таку модернізацію і не даремно два мільйони українців йому у цьому допомагають. Показником успішності модернізації України, як на мене, був би факт присутності у нас принаймні чотирьох мільйонів заробітчан із Польщі. Нашим олігархам є над чим замислитись. Я б не радив їм надто зловживати терпінням українського народу. Українському народу потрібна перемога, життєвий успіх і впевненість у майбутньому  на тисячі років вперед, оскільки його опорою у минулому є сім тисяч років його власної історії.


              І сказав Господь:  українці є народом великим і сильним, і благословляться в них всі народи землі, тому що Я обрав їх для того, щоб вони заповідали синам своїм і дому своєму після себе, ходити путтю Господньою, творячи правду і суд. І подивіться на небо і порахуйте зірки, якщо можете порахувати їх, стільки буде у вас нащадків. І повірили українці Господу, і Він поставив їм це у праведність. В ці свої слова я вкладаю свою віру і свої переконання.


              Професор Валерій Швець

Україна: рік минулий - рік наступний

  • 14.01.18, 08:31

 

Відповіді  Валерія Швеця  на  три  питання:

 

1.Як Ви охарактеризуєте рік, що минає, з огляду на досягнення та прорахунки України на геополітичній арені світу?

          1. Новий американський президент і правий розворот американської внутрішньої і зовнішньої політики для України – це подарунок долі.

          2. Відсутність реальної зачистки державного апарату України від промосковські налаштованих службовців, як і від прямих агентів Москви, суттєво знижували нашу відпорність агресії Московії.

          3. Вивіз капіталів за кордон тривав в попередньому темпі причому, для конвертації гривні в долари США для подальшого їх вивозу за кордон йшла левова частка наших валютних запозичень на Заході.

          4. Стрімке зростання торгівлі з країною агресором деморалізувало патріотів і показувало справжню ціну очільників нашої держави.

          5. Ми не робили ставку на власну перемогу навіть на рівні ідей і так і не започаткували реальну всебічну модернізацію України, яка є єдино можливою умовою нашої власної перемоги над агресором.

 

 

2. Зважаючи на ситуацію, що склалася в українській державі, який Ваш прогноз на рік наступний? Чи підтримуватимуть нас провідні країни запровадженими проти Росії санкціями?

          1. Підтримають, оскільки ми робимо за них найбруднішу і найнебезпечнішу роботу по зупинці експансії Московії у Західному напрямку.

          2. Напруга в Україні буде наростати через непослідовність і негрунтовність дій влади в усіх сенсах.

          3. Висока ймовірність подальшої внутрішньої консолідації в Московії після вдалих для Путіна президентських виборів із негативними наслідками для України.

          4. Значною є і ймовірність дестабілізації Московії за наслідками президентських виборів, що дасть Україні вікно можливостей для  стрімкого відновлення своєї територіальної цілісності але враховуючи наш провід: «Дай боже нашому теляті та й вовка з’їсти».

          5. Вивезення капіталів з України продовжиться в попередньому темпі, прирікаючи населення до низького життєвого рівня.

 

3. На Ваш погляд, які геополітичні кроки можуть бути корисні Українській державі у наступному 2018 році?

          1. Наступальний характер нашого інформаційного спротиву агресії з перенесенням його впливу на запілля ворога.

            2. Ставлення до Московії як до країни агресора з усіма відповідними наслідками як то: згортання до нуля економічних відносин, припинення руху через кордон робочої сили і закриття кордону, припинення дипломатичних стосунків на рівні посольств, націоналізація власності громадян Московії на території України.

          3. Боротьба з корупцією, що роз’їдає державний апарат і душі людей.

          4. Початок реальної економічної модернізацій України.

          5. Патріотичне виховання молоді, яка є єдино можливим міцним фундаментом для створення потужної процвітаючою держави світового рівня під назвою Україна.