Ця хата ще збереглася на самій околиці нашого селища. Після війни, коли я приїжджав додому на канікули, раза три заходив сюди, дивився. Майже нічого не змінилося з тих пір, оце тільки може зіщулилася якось, вікна перекосилися, двері похилились, замазка на шибках відпала.
Мамо казали, що там тепер живуть прикомандировані. Ну, звісна річ, не шкодують чуже добро.
А тоді, перший раз, коли я несподівано об’явився у їхньому дворі, усе сяяло чистотою і затишком. А біля входу в хату на зеленому килимку з книжкою в руках лежала Параска, дядьки Микифора єдина дочка. Вона з дитинства була хвора на ноги, не ходила.
Сонечко якраз збиралося сховатися за хату і я, мружачи очі, дивився на неї. А вона, не поспішаючи, натягнула на себе ковдру і я бачив її відкриті маленькі груди. Вона засміялась:
- Чого, дурненький, ізлякався?
Дядько Микифор її дуже любив, навіть з-за неї другий раз не оженився. Жінки на нашій вулиці завжди їм допомагали по домашньому господарству.
- Як тебе звати? – спитала вона.
- Петром… - відповів я.
- Це ти тітки Марійки старший син?
- Угу… - знову відповів я, червоніючи.
- Ну, йди! – відпустила вона мене і чомусь зітхнула.
Коли починалися дощі, то Параска весь час знаходилася в хаті, і тільки з приходом зими дядько Микифор виносив її на двір, щоб вона подихала свіжим повітрям. Але Параска не любила цього, їй не хотілось, щоб хтось бачив її на руках батька.
Якось я заскочив у хату, в нас була сусідка, тітка Мотря, розмовляла з мамою:
- Шкода дівчини, оце живе, поки у неї батько.
Мати побачила мене і перевела розмову на щось інше. А моє серце стиснулось, я здогадався про кого це вони. Дядько Микифор, щоб вилікувати Параску, возив її до всіх лікарів, про яких тільки взнавав. Але кожного разу поїздка закінчувалася нічим.
- Тато, досить, нема чого витрачати гроші, - казала після кожного повернення додому Параска, - мабуть, я буду отака довіку.
- Ні,ні, доця, - уперто хитав головою дядько, обережно несучи дочку додому і вкладаючи її у ліжко, - наступного разу обов’язково лікар вилікує тебе.
І його віра надихала і підтримувала і дядька і дочку, не давала померти останній надії. І він таки знайшов отакого лікаря, який міг би вилікувати Параску. Тітка Мотря розповіла, що чула у місті про лікаря, молодого, але тямущого, ставить людей на ноги, гроші не бере.
- Ну, да? – не повірив дядько Микифор, - всі беруть…
І повіз Параску до нього. Той ретельно обмацав дівчину, щось надавив у її спині, та так боляче, що вона знепритомніла а потім і каже:
- Я все зробив. Тепер їй треба повірити у себе.
- Господи, - сказав дядько Микифор і заплакав, - та я для вас… - і почав тицяти лікарю у руки гроші.
- Не треба, - насупився лікар, а потім засміявся, - от коли вона вийде заміж , то запросите мене на весілля.
І дядько Микифор тільки низенько згинався у поклоні, авжеж, запросимо.
- Ну, що, тату? – спитала на другий день Параска батька, - що сказав лікар?
Дядько Микифор дивився на неї а очі в нього сяяли:
- Доцю… лікар казав… що ти… той… повинна… сама … вставати…
- Ну, скажеш таке… - злякалася Параска і сховалася під ковдру по самі очі.
Але коли батько пішов на роботу, вона довго дивилася на свої ноги, спробувала опустити їх на підлогу, але нічого не вийшло. «Мабуть, лікар такий самий, як і всі інші!» - вирішила вона.
А за дві неділі до Нового Року за дядьком Микифором прийшли, обшукали все в хаті, нічого не знайшли і забрали його з собою.
- Мене не можна забирати, в мене дитина хвора! – намагався пояснити дядько.
Але ті, в зелених кашкетах, засміялись:
- Давай… давай… пошли…
- Тату… - почув дядько Микифор, обернувся і завмер. Параска, його дочка, зробила крок, другий, до нього і вхопилася за край стола.
З тим він і пішов, тільки наостаннє сказав дочці:
Вона дивилася на батька широко відкритими очима. Він же сам продав кабанчика, щоб були гроші для лікаря.
Я якраз пізно ввечері вийшов з хати по нужді і бачив, як виводили дядька Микифора, сховався за тин і спостерігав. На другий день жінки ходили до Параски і заспокоювали її, і дивувалися одночасно, вона сиділа за столом і плакала.
Так вона почала ходити. Спочатку обережно по хаті, потім по подвір’ю, а потім якось зайшла і до нас. Ми якраз сиділи, вечеряли, чуємо, грюк у двері і вона на порозі. Я мало не вдавився.
І загадка з татовими словами розкрилась, Параска у сажі під дверима знайшла схованку з револьвером.
- Петре, - спитала вона мене, - а ти стріляти вмієш?
- Вмію, - відповів я, - я ж ворошиловський стрілець. В школі краще за мене ніхто не стріляє.
- А ти тайну мою нікому не розкажеш? – спитала вона мене.
- Ні, - відповів я і подивився на її груди.
Вона мені показала револьвера, а я розказав їй як треба з нього стріляти.
А потім до неї прийшов один з тих, хто заарештовував її батька і вона його вбила. Ми якраз знову вечеряли і почули постріл. Батько схопився і кинувся на двір в ми всі за ним. А вже через перелаз спішила Параска, вона була бліда і в руці тримала торбинку.
- Приставав… - сказала вона.
Батько відвіз Параску на станцію і вона нічним потягом виїхала. Більше я її ніколи не бачив. Ті, в зелених кашкетах, довго опитували усіх сусідів, але ніхто нічого не сказав. Бо любили дядька Микифора. Всі показали, що вона не ходить і тим збили зеленокашкетників зі сліду.
А через місяць, це ми потім взнали, дядька Микифора розстріляли, як польського шпигуна. Бо прізвище у нього було Янушевський, як, до речі, і у половини нашого селища до війни.
24.12.2000р.
Опубліковано з дозволу автора: Виченд Тутс Запорожье http://h.ua/story/442302/#3364164
