Тридцять шість

Вчора   мені  було  ще тридцять п'ять. А  зранку розігрів вчорашнюю  вечерю.  Чи, може,нікому я зовсім не потрібний,  ніхто не поздоровить і  не скаже: «О боже, Як змінився ти, бродяга!»  

І я,  побитою   дворнягою , забився в кут, у  свій , глухий.

Давно пора підбити підсумок  років минулих, гросбух перегортаючи  життя – воно  якесь чуже, і  як для голки величезний стіг.  Для втраченого  в  часі у позику ні години, на жаль, не взяти,  ну хай не зараз, а коли-небудь,  згодом.

Забий, - я чую голос в голові, про втрачене – даремно, минуле не вернеш - і втрачений контракт,  і штраф  за в’їзд під неприємний знак , і ту, що зараз в Києві ,  здається, леліє доньку та  пестить  мужа…

Дивися, прокисла,  захолола та  вечеря, голодним будеш цілий день». Ну що ж,ця звичка голодувати таким чином мені давно вже як натура...

Тридцять  шість – зовсім не привід, щоб замкнути себе в просторі «будинок  та  робота» і не намагатися за позіханням шукати загублену суть того, що раніше писати, читати і думати заставляло. А потрібно-то всього так мало – бути комусь потрібним.  Бо мені сьогодні  всього тридцять шість.

А ось дзвінок:

Тобі сьогодні тридцять  шість?!

 Скажу без зайвої скромності, 

Готовий  в дар  тобі я  вірш  читать, 

І з алкоголем принесу я ємкості!