Випадкові пісні найпідступніші. Вони сидять тихо в пам’яті, притрушені пилом років, і чекають. А тоді раптом звучать і розтинають тебе навпіл.

Є одна пісня, яку я сама ніколи не вмикаю. Надто боляче. Але якщо вона трапляється десь випадково, в кафе, в машині, по радіо, я завмираю і вслухаюся. Бо знаю, що вона прийшла по мене.

Учора так і сталося. Ми їхали в машині, за кермом був син мого чоловіка Роберт. Вони обговорювали щось буденне, а я раптом почула знайомі акорди. Lady Gaga. Always Remember Us This Way.

Ця пісня з того березневого вечора у Вінниці 2024-го. Ми поверталися з лікарні, де був папа. У тій лікарні всі ми зібралися біля нього, як він любив, коли родина була разом. Їхали по Скалецького, з масиву на Вишеньку. Брат був за кермом, вечоріло. Памятаю кожну деталь. Тепла, ніжна ранньо-весняна Вінниця. І саме тоді, в салоні машини, грала ця пісня. Я дивилася у вікно й думала: папа ще живий. Ми ще їдемо від нього по своїх домівках. Хоч знала, що це останні його дні, може години. Але це «ще живий» було найдорожчим.

Відтоді пісня стала знаком. Почула - і знову там.
Проте, вчора я ніби відклала ці спогади, ніби забула. Повернулася до розмов у салоні, до дороги.

А сьогодні зранку я їхала за кермом вже сама, без розмов і пасажирів. Сіре небо, ліси, сопки на горизонті. І думка, що не відпускає: А якщо ніякого «потім» немає? А якщо ми ніколи більше не зустрінемось? Ну там і тоді, коли прийде наш час.
Знаєш, це «ніколи» боліло сильніше, ніж сама смерть. Я чула, що такий екзистенційний страх властивий тим, хто переживає горе, біль утрати.

А вдень я заснула. Досі накриває після дороги. Після поїздки в Україну завжди важко повертатися у буденність. Це завжди наче розрив тканини. Там ти в одній реальності, свій серед своїх, у мові, запахах, звуках. А тут знову інший світ: чужі ландшафти, інша мова, інша швидкість життя. Ти ніби знаєш мову, але важко знову вбудувати себе у цей простір. Кожного разу після України здається, що ти заново починаєш еміграцію, знову входиш у холодну воду.

І втома від цієї подвійності завжди накриває. Сон прийшов важкий, надто виразний.

Мені снилося, що я знову лечу в Україну. І головний мій подив був у тому, що літаки знову літають. Немає війни. Дорога легка, кілька годин і я вже вдома. Щастя.

Ось я прилетіла, поспішаю до батьків, заходжу в підїзд їх панельки. Я зайшла в ліфт, натиснула кнопку, і він поїхав вгору. Але над головою почувся рух ще одного ліфта. Два ліфти у одній шахті! Я злякалася, що вони можуть зіткнутися. І якимось дивом мені вдалося зупинити свій, хоч у снах керувати ліфтом ще той квест. Двері відчинилися, і я вийшла. Вирішила піднятися пішки.

На сходах було щось незвичне. Пандуси, додаткові поручні, наче для хворих. А між бетонними маршами звисали нові канатні драбини, цілими шторами, дублюючи сходи. Подвійні сходи. Вони ніби створювали подвійний шлях угору, зайвий і дивний. Канатні драбини нові, блискучі, але непотрібні.

На четвертому поверсі, перед батьківськими дверима, стояло крісло. Те саме, із вітальні, папине. М’яке, домашнє, раптом виставлене на бетон сходової клітки. На ньому лежала чиясь куртка. Крісло чекало. І водночас воно було свідченням неможливої присутності дому там, де йому не місце.

Я подзвонила. Двері відчинила мама. І поруч із нею Маргоша. Її не стало тиждень тому. А тут вона жива, як завжди, зустріла мене біля дверей і пішла собі у своїх котячих справах. Я дивилася на неї й не могла вїхати, що відбувається.

У квартирі було повно людей. Рідні голоси і серед них ті, кого вже немає. Але звучало все так природно, ніби ніхто й не відходив.

Я питала, який зараз рік. Вони дивилися на мене з усмішкою, ніби я втомилася з дороги. І тут я раптом зрозуміла, що прийшла сюди з майбутнього. Я чую голоси тих, кого вже немає. Вони ще живі, а я вже знаю, що буде далі. Я намагалася розповісти кожному про його долю. Казала, що буде велика війна, страшна і невідворотна. Що дехто з них піде з життя не через війну, а від хвороб, як це вже сталося в моїй реальності. І що папи теж не стане. Але горло стискало, голос зривався на шепіт. Мене ніхто не чув.

І тоді я знайшла папу.
Він сидів у нашій з братом дитячій кімнаті. Спокійний, мовчазний, ніби заглиблений у себе. У кутку грав старий музичний центр із CD-дисками.

Я взяла один диск і побачила на обкладинці дивний малюнок: поверх основного малюнку хтось домалював череп у навушниках. Лінії були розтушовані, ніби в димці. Я подумала, що це могли домалювати як жарт, дитяча примха. Але в цій миті малюнок виглядав як символ, як знак.

На папиній руці я побачила масивний годинник. Чорний, із зеленими деталями, на товстому гумовому ремінці. Такий носять екстримали чи військові. Папа ніколи не носив подібних. Я вдивлялася в циферблат і бачила порожнечу. Часу там не було.

Я сіла поруч. Дуже свідомо. Я знала, що це сон, знала, що це минуле, і що в реальності його вже немає. Але тут він був. І я сказала: па, я хочу сказати, що дуже тебе люблю.

Він обійняв мене. Я відчувала серце, яке билося в його грудях. Це було так реально, що я прокинулася від власного ридання.


Вчора пісня підняла біль.
Сьогодні сон перетворив його на зустріч.

Можливо, це і є робота психіки: захистити, втримати, подарувати обійми там, де в реальності їх уже немає.
А можливо, немає нічого випадкового. Навіть пісні, які звучать у машині.

Завтра я реалізую одне з моїх найважчих рішень: відвезу свою кішку Маргошу на евтаназію.
Їй чотирнадцять років. У неї гепатит, панкреатит, підозра на лімфому. Вона їсть із божевільним апетитом, але їжа не засвоюється: тіло худне, виснажується, мучиться. І я вирішила дати їй спокій.

Це рішення не з’явилося на порожньому місці. У мене ціла котяча біографія, яка тягнеться з дитинства й накладає свій паскудний і болючий відбиток на сьогоднішній день.

————-
Перше кошеня

Мені було десять. Подруга подарувала мені кошеня на моє прохання. Я погралася ним декілька днів, а тоді виставила на холод. Мама запитала: «Тобі не шкода?» але не зупинила. А я ще й брехала подрузі, що з ним усе добре, бо соромилася зізнатися у своїй жорстокості.
Це була моя перша зрада і перший вузол провини, який залишився зі мною назавжди.

————-
Маруся і Бакс

У 19 брат подарував мені черепахову Марусю. Вона жила з нами кілька років, народила кошенят. Ми залишили рудого Бакса, а Марусю відвезли до бабусі в село. Там вона з’їла отруту й померла в муках під кущем троянд.
Бакс теж не дожив довго: після народження мого сина педіатри заборонили кота через алергію, і ми віддали його в те ж село. Згодом його збила машина. Брат плакав і звинуватив мене.

————
Миколаївські коти

Коли я жила в Миколаєві, мені було дуже самотньо. Я купила сірого кота на базарі, щоб мати поруч тепло і компанію. Він прожив з нами рік. Життя тоді було нестабільним: переїзди, поїздки, морозні зими. І кіт пропав, коли я не змогла йому забезпечити надійного притулку.

Пізніше була ще одна кішка. Вона теж потрапила до мене в час, коли я була виснажена й розгублена. Я не змогла впоратися з турботою про неї. Вона довго блукала біля нашого дому, заглядала у вікна, ніби шукала тепла. А потім зникла. Її погляд я пам’ятаю досі.

————-
Маргоша і Умка

Після розлучення і повернення до Вінниці я купила синові Маргошу, щоб йому не було самотньо, коли я на роботі. Вона стала нашою сімейною кішкою, улюбленицею на дві хати.
А ще була Умка, біла бездомна, яка прибилася до мого під’їзду. Я її врятувала, вилікувала й залишила в себе. Вона була доброю і розумною. Найрозумнішою і найвдячнішою. Але разом із нею прийшов і страх. Я злякалася, що перетворююсь на «самотню жінку з котами», на ту саму кошатницю, якою мене лякали стереотипи і мої власні уявлення про нереалізованість. Умка почала нагадувати мені не лише про тепло, а й про мою самотність.
Я віддала її бабусі в село. Бабуся обожнювала Умку і перед смертю попросила мене доглядати її. Я пообіцяла. І забрала. Але коли настав час їхати на море, я нагодувала її, начепила нашийник від бліх і винесла у двір. Сказала: «йди». Вона озирнулася, подивилася здивованими очима і пішла. Я більше її не бачила.
Тоді, у тій поїздці, я тяжко захворіла: лежала з гарячкою цілий тиждень, ніби тіло відгукувалося на чергову підлість. А роками потому я ще шукала її в пабліках загублених тварин, переглядала фото, намагалася впізнати. Одного разу навіть натрапила на оголошення про схожу кішку, травмовану і налякану. Але було вже запізно, сліди загубилися.

————-
Маргоша сьогодні

І ось тепер знову вона, Маргоша. Чотирнадцять років поруч. Скільки радості й тепла. І зараз виснаження і біль. Я знаю що я не можу перекласти її муки на маму. Я не можу забрати її з собою. І не можу жити у брехні «може, ще рік».

—————-
Моя котяча карма

Я хотіла котів як заміну любові. Вони приходили в моменти моєї самотності й були символами тепла, яке я шукала. Але коли реальність ставала тяжкою, я відштовхувала їх.
І зараз я вперше роблю інакше. Не кидаю. Не відганяю. Не втікаю. Я проведу Маргошу до кінця з любов’ю і вдячністю.

—————-
Прощання

Завтра я скажу:
«Маргош, ти була моїм теплом і супутницею. Пробач, якщо я колись зраджувала інших котів. Дякую тобі за чотирнадцять років. Іди спокійно. Болю більше не буде. Ти назавжди у моєму серці».

—————

Цей пост не лише про котів. Він про любов, провину, відповідальність і спокуту. Може, і про те, що навіть через тварин ми вчимося людяності. І, можливо, саме зараз я розриваю своє замкнене коло і вперше відпускаю з любов’ю.

1. Про виноград.
Купила на базарі киш-миш. Дивлюсь — прив’ялий, підгулявший. Але ж ні, я взяла саме його. Йду й думаю: ну от знову взяла гімно. І сама з себе сміюся: талант — з усіх варіантів вибрати саме те, що не радує.

2. Про роли.
Замовила роли, пригостила брата. А він: “Я знаю, де краще. Чому не порадилась?”
І я думаю: от у цьому вся різниця. Я хотіла поділитися теплом, а він оцінює — смакує воно чи ні.

3. Про нотаріуса.
Стоїмо в черзі до нотаріуса, мене питають: “А де ви живете?” Я відкриваю рота, щоб сказати “в Швеції, за полярним колом”, а мама вже як гід у турфірмі: “Полярні ночі, олені, лосі, змії, озера, ліси!”
Я зрозуміла, що я можу не говорити взагалі. Я — як дублер у фільмі про власне життя.

4. Про заднє сидіння.
Привезла братові гостинці. Обирала, думала, пакувала. А вони валяються на задньому сидінні його машини. Я дивлюсь на них і думаю: ну окей… хай хоч в машини буде відчуття, що її люблять.

5. Про зустріч.
Біля могили батька розповідаю мамі й братові: снився дідусь, який на небі зустрів тата й став йому дороговказом. Кажу, є таке повір’я — що дитину там зустрічає той із батьків, хто був найближчий при житті.
А мама якось так весело: “О! Тебе там тато зустріне, а я — Ігоря”.
І я відчула: ну от, навіть на небі я знову призначена “до тата”. А так хотілося бодай раз бути без розподілу.

***
Знаєте, мене дуже тригерить батьківський дім. Дім дитинства в рідній країні. Тут якось важко дихати: гнітить відсутність тата і водночас болить оця самотність мами, яка ніби й поруч, але все одно ніби відсторонена.
Виходить таке подвійне відчуття: я ніби вдома, але одночасно — дуже чужа. І, мабуть, тому я й дивлюся на все з іронією: бо інакше було б занадто боляче.
18.09.25

Привіт, бложику!   

Шо ти, як ти? З Новим тебе! Давай так, щоб наприкінці 25-го мав чим похвалитися 

Я на початку кожного року, десь так в 1-2х числах дуже прискіпливо придивляюся до своїх снів. Якщо вдається запамятати, то з того що наснилося , прогнозую свій рік. Минулоріч наснилося, що залишилася без телефону посеред людного вокзалу. Силилася його знайти і не могла. На зустріч йшов Ален Делон (?!) і сказав мені, що телефон мій знаходиться в службі охорони вокзалу. Я страшно спізнювалася уві сні на свій рейс, де вже чекали на мене мої рідні люди, бігала схвильовано по вокзалу і кричала «секюріті! Секьюріті!» Аж сама себе розбудила. Той рік видався важким, болісним. Були і тривоги, і поспіх,і дороги, і вокзали. 

В березні я дійсно «загубила» свій телефон в момент, коли він вкрай був мені потрібен. Вийшовши з тролейбусу не виявила його в своїй кишені. Завжди ношу його в кишені. Було таааак страшно провтикати телефон саме в той момент! Саме тоді! Це було так недоречно! Я побігла за тролейбусом, що вже відчалив від зупинки, махала йому, кричала, люди зглядалися і розступалися, такий вже дикий і придуркуватий вигляд в мене був. Вибігла на дорогу і почала маневрувати між машинами. Думала, що виплюну легені на ходу. Гаджет і звязок були важливішими за здоровий глузд. Нарешті тролейбус мене помітив і на світлофорі відчинив двері. Я заскочила в напівпорожній салон, примчала до свого сидіння і… телефону там не було. Під сидінням також було порожньо. Його не було ніде..

Люди, що були свідками цього відчаю, обережно порадили мені заглянути в свій рюкзак. Я безнадійно зняла рюкзак з плечей, відкрила і телефон був там. Тобто я істерично бігла за транспортом з телефоном за плечима. Автоматично поклала його туди і не усвідомила цього. Мізки були перевантажені іншим. 

Пасажири і шофер поробили покерфейси, я згораючи від сорому і пекучого болю в бронхах насилу дочекалася наступної зупинки і почимчикувала у справах. 

Йшла тоді і думала про батька,який завжди просив мене кинути палити. Тата не стало за декілька днів до цього випадку, ми щойно його поховали і я почувалася ніби з вибитою з-під ніг землею. Уважність і концентрація на мінімумі, тому й втрапила в цю ситуацію. Йшла, видихувала біль (бігуни-курці розуміють ці відчуття в трахеї, легенях, ніби туди хлюпнули бензину і підпалили) і посміхалася. Па, то був ніби привіт від тебе) Ти ніби знову дав зрозуміти, що проти цієї дурної звички. В такий комічний спосіб)

І Ален Делон зі сну також простився з цим світом в тому році. 

Цьогоріч у новорічному сні я хворіла на якусь дитячу хворобу. Таку, що проявляється висипом на тілі. Я роздивлялася свої руки в пухирях, не панікуючи і розуміючи що це тимчасово, хоча й неестетично. А поруч лежав папірець з діагнозом чи то «кропивянка» чи то «корева краснуха». Гм.. 

Ну побачу, що підсвідоме мені нашепотіло. 

Такі справи, бложику. Будь ласка, будь щасливим у новому році. Цьом 

Років 12 ми обмінялися парою коментарів тут. Вперше і востаннє. Згодом ти взяв паузу і вона досі триває. А я повертаюся до твоїх старих заміток з відчуттям, що там є відповідь на загальнолюдське сьогоднішнє "що далі?" Потяг зайти сюди і перечитати зявляється випадково, непередбачувано, раз на пару років. А не те, щоб марила цією ідеєю. Йду з надією і впевненістю "зараз я знайду, співставлю і зрозумію". 

Сонцем тішимося, після кількох місяців темряви хочеться спіймати його і не відпускати.
***
Подумалося.
Якби цей відлюдний, тихий, безмовний етап життя не прийшов, я можливо з'їхала б з глузду (насправді ніт, просто люблю поскиглити). Це не враховуючи війни. Бо коли я надумала собі божеволіти від безнадійності, війни ще не було. Була просто сильна втома і нульовий горизонт планувань. Коли все болісно до сраки. Болісно, а не усвідомлено, як у буддистів.
А якби цей період прийшов років на 15 раніше, він напевно здавався б мені нудним. Я би його не зрозуміла і не оцінила би.
" Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!"