Тридцяте вересня 2026 року: дата, після якої цього місяця саме цього року вже не буде ніколи. Я сказала про це стареньким на роботі. Вони подумали і погодилися. Люди, які прожили по вісімдесят і дев’яносто років, взагалі добре розуміють такі речі. Їм не треба пояснювати, що означає «ніколи більше».

На роботу я прийшла о дев’ятій і відразу побачила, що Ельза ще не купана. Зазвичай до дев’ятої ранковий механізм нашого відділення вже встигає провернути свою першу велику шестерню: душі прийняті, нічні сорочки змінені на денний одяг, медикаменти прийняті, волосся причесане, люди сидять у вітальні, їдять, щось говорять інколи одне одному, інколи самим собі, а інколи тим, кого в кімнаті давно немає. А тут Ельза. І майже відразу задзвонив її larm. Я подивилася на неї і відчула абсолютно не професійне, зате дуже людське: Господи, тільки не душ. Мені страшенно не хотілося сьогодні її купати. Я навіть почала непомітно вдавати людину, надзвичайно зайняту іншими важливими справами. На щастя, саме в цю хвилину Астрід попросила моєї допомоги. Я миттєво відчула до Астрід майже родинну вдячність і пішла допомагати їй. Коли повернулася, побачила, що моя улюблена колега Сага вже взялася за Ельзин душ. І зраділа так, ніби Сага не виконувала звичайну ранкову роботу, а особисто списала мені великий борг.

Далі відділення жило своїм звичайним життям, яке сторонній людині могло б здатися повільним, а зсередини іноді нагадує маленький аеропорт. Хтось дзвонить. Комусь треба в туалет. Хтось не розуміє, де він. Хтось хоче додому, хоча вже вдома. Комусь треба подати їжу, комусь допомогти сісти, комусь поправити одяг. Одні працюють. Інші дивовижним чином примудряються перебувати на роботі. Одна з колег оселилася в сестринській: зняла капці, закинула ноги на диван і влаштувалася там із таким природним комфортом, ніби успадкувала цей диван у своєї бабусі.
Карін якийсь час займалася зі старенькими гімнастикою. Вони перекидали одне одному невеличкий мішечок, наповнений чимось дрібним і сипким, на дотик ніби сочевицею. Я взяла його в руки, і звідкись одразу прийшло дитинство. У бабусі були схожі мішечки, здається, з просом чи якимось іншим зерном. Я вже не пам’ятаю, навіщо вони їй були потрібні, зате пам’ятаю сам дотик: зернятка перекочуються під тканиною, прослизають між пальцями, збираються в долоні і знову розсипаються. Дивно приємне відчуття, від якого чомусь не хочеться відривати руку. Я помітила, що і старенькі робили те саме. Мішечок треба було просто перекинути наступному, але дехто затримував його в долонях. На секунду, на дві. Перебирав пальцями те дрібне наповнення, стискав, відпускав, знову стискав і тільки потім передавав далі.

І я раптом згадала дитячі іграшки для зовсім маленьких дітей, ті, що шарудять, хрумтять, перекочуються під пальцями. Немовля ще майже нічого не знає про світ, але вже знає цю просту радість: приємно тримати в руці. І ось тепер таким самим мішечком гралися дуже старі люди. Від одного до другого він повільно переходив по колу через зморшкуваті долоні, вузлуваті пальці, руки, які колись тримали дітей, місили тісто, рубали дрова, застібали гудзики коханим, рахували гроші, мили підлогу, писали листи. А тепер їм знову було просто приємно перебирати пальцями маленькі зернятка під тканиною.

А Ліннея майже весь час була біля Еріка. Ерік помирав. Не метафорично, не «дуже погано почувався», не «стан погіршився». Помирав. Він уже перестав їсти. Організм поступово закривав одну кімнату за іншою у великому будинку, в якому прожив ціле життя. Ми чекали і полегшували, як могли.

А ще сьогодні, посеред цієї повільної тривоги, я нарешті закрила свою практичну роботу для отримання такої бажаної ліцензії. Медсестра Маріанна поставила останні підписи. Усе. Кілька тижнів напруження, очікування і внутрішніх переговорів із самою собою закінчилися кількома рухами ручки по паперу. Я видихнула, а Маріанна засміялася. Дивна річ тривога: її неможливо покласти на ваги, але коли вона зникає, тіло раптом помічає, який тягар увесь цей час носило. Я була страшенно вдячна Маріанні. Вона повірила моїм знанням, моєму попередньому досвіду, тому, що я вже колись у зовсім іншій країні вчила медицину, працювала, знала людське тіло не тільки з підручників. І раптом шматок старого життя, того, українського, майже похованого під роками, мовою, переїздом, новою професійною системою, простягнув руку теперішній мені й допоміг. Можливо, нічого з прожитого справді не пропадає. Навіть якщо роками здається, що пропало.

У Інгрід без причини почав спрацьовувати larm. Так буває, коли сідає батарейка. Я зняла її нагрудну кнопку (яку жартома називаю медаллю) і пішла по нову батарейку в підсобку. І тут щось упало з полиці. У пакет для картону чи пластику. Там лежав маленький шведський прапор на підставці. Я підняла його, вирішила розправити, і стара нитка відразу обірвалася. Прапорець злетів зі свого маленького флагштока.

Якби я була раціональною людиною, поклала б його на стіл і пішла міняти батарейку. Але я вже знала: мушу його закріпити. І ще дурніша, абсолютно дитяча думка: якщо закріплю шведський прапор, закріплюся у Швеції. Нитка застрягла десь усередині тканини. Я совала її туди-сюди, марно. Вона не хотіла проходити. Тоді я сунула прапор у кишеню: гаразд, вдома зроблю. Але залишилася вільна хвилина. Я знайшла скріпку. Розігнула її. Підчепила нитку. Нитка обірвалася. Я почала спочатку. Вона обірвалася вдруге. Я знову почала. І таки протягнула її. Потім міцно прив’язала прапорець до маленького флагштока, розправила й поставила на місце. Стоїть. Синій із жовтим хрестом. Нічого особливого. Шматок тканини, стара нитка, канцелярська скріпка і жінка сорока восьми років, яка серед робочого дня в паліативному відділенні на півночі Швеції раптом вирішила, що неодмінно повинна полагодити цей прапор. Але я знала, що зробила. Двічі обірвалося. А я все-таки закріпила.

Після цього був обід. Стареньких нагодували, ранкова зміна поступово розійшлася. І тоді мене попросили посидіти біля Еріка. Півтори години. Я зайшла до кімнати. Ерік лежав і важко дихав. Спочатку мені було моторошно. Є особливий звук дихання людини, яка відходить. Організм ще виконує свою стародавню роботу (вдих, видих, вдих, видих), але ти вже розумієш, що це не боротьба за майбутнє. Це остання робота тіла. Потім я звикла.
Поруч сиділа його дружина, Марта. Вона вже майже не розуміла, хто лежить перед нею. Одного разу запитала мене, чи це мій батько. Я пояснила, що ні. Це її чоловік. Вона подивилася на нього. Потім на свої руки. Руки були холодні, і вона не хотіла торкатися його ними. Я вийшла ненадовго, залишила їх удвох. Потім повернулася. Ми сиділи втрьох. Я зволожувала Ерікові рот, щоб не пересихала слизова, закапала очні краплі. Марта сиділа навпроти. А над ними на стіні висіла фотографія. На ній вони були молодими. Не просто молодшими, а молодими. Тими людьми, для яких усе ще попереду. Дівчина і хлопець. Молодята. На фотографії ще немає паліативного догляду, хвороб, кнопок larm, очних крапель, холодних рук, важкого дихання. Немає навіть того дня, коли один із них перестане пам’ятати, хто другий. Є тільки двоє молодих людей, які дивляться у своє майбутнє.

І ось під цією фотографією сидить стара жінка, яка вже не впізнає власного чоловіка. А він помирає перед нею. І вона говорить йому, що все буде добре. Все одно все вийде на добре. Як би там не було. Він лежав із напіввідкритими очима. І реагував на її голос. Я сиділа поруч і дивилася на них. Можна забути ім’я. Можна забути біографію. Можна не знати, ким тобі доводиться людина, що лежить за пів метра. Але щось у тобі все одно сідає поруч із нею. Щось говорить: усе буде добре.

А за вікном текла наша Торне. Спокійно, як вона текла до нас і буде текти після. Ріка взагалі поводиться з людськими драмами досить безцеремонно. Народжуються діти, розпадаються держави, люди переїжджають через кордони, одружуються, ховають батьків, забувають чоловіків, помирають, а вода проходить повз. Мені навіть захотілося сфотографувати цю сцену. Не смерть. Час. Молоді Марта та Ерік на стіні. Старі Марта та Ерік під фотографією. І ріка за ними. А між цими трьома точками - ціле людське життя.

О третій дня моя зміна закінчилася. На завтра я погодилася знову вийти на роботу, з сьомої до першої. Від п’ятниці відмовилася. Попереду була довга суботня зміна з восьмої ранку до восьмої вечора, і я вирішила залишити собі один день.

Потім сіла в машину й поїхала. Дорогою я, як завжди, проїжджала повз будинок однієї українки. Софія саме поралася у дворі. У неї в клумбах по периметру будинку ще стояли соняшники. У підвіконних кашпо доцвітали чорнобривці. Великі гортензії лежали важкими шапками над акуратними клумбами. Я подивилася, і мозок виконав свою блискавичну, давно відпрацьовану операцію. «У неї краще». Навіть секунди не минуло. У неї акуратніше. Гармонійніше. Квітів начебто менше, грошей, мабуть, вкладено менше, а виглядає краще. А я стільки грошей викинула на свої петунії. Стільки саджанців, горщиків, землі, сил. І все одно в мене якось безладніше.
Одна секунда. Ще хвилину тому я сиділа біля вмираючої людини, дивилася на фотографію двох молодят, бачила жінку, яка забула чоловіка, але не забула бажати йому добра. І ось я їду повз гортензії, і вже програла. Комусь. У конкурсі, якого не існує. За квіти, які через тиждень однаково замерзнуть. Людина дивовижна істота. Їй покажи смерть, ріку, старість, любов, ціле життя на одній фотографії вона все зрозуміє. А потім побачить чужі гортензії і негайно вирішить, що недостатньо добре прожила літо.

У магазин я заїхала по продукти. І купила свічку. Цілком імпульсивно, я взагалі не людина свічок. Побачила її, гарбузового кольору, осінню. Вона пахла так, що я взяла її майже не думаючи. Потім чомусь захотілося маршмелоу. Це було вже зовсім підозріло. Я, яка ніколи не мала особливої потреби сидіти під пледом із чашкою какао, раптом дуже виразно побачила свій вечір: свічка горить, над чашкою піднімається пара, у какао плавають маршмелоу, а за вікном починається жовтень. Маршмелоу в магазині не знайшлося. Зате знайшовся розчинний шоколад. Ну й добре.

Сьогодні я свічку не запалила. Сьогодні була сауна. А свічка буде завтра, після роботи. Я запалю її першого жовтня, місяця, який, якщо озирнутися назад, чомусь багато разів виявлявся для мене щасливим.
Звичайний останній день вересня.
Тільки вересня 2026 року більше ніколи не буде.
Завтра Торне так само нестиме свою воду. Маленький шведський прапор стоятиме на своєму місці; сподіваюся, моя нитка витримає. Чужі чорнобривці ще трохи постоять до морозів. Десь у шафі чекатиме мій робочий одяг, а на столі - гарбузова свічка.
І я її запалю.
Просто тому, що настав жовтень.

Четверта ранку.

Стою біля маминого вікна і дивлюся, як над Вінницею поволі займається 25 липня. Небо ще нічне, але біля самого горизонту вже з’явилося жовтувате світло. Ще не світанок, а так, натяк. Ніч ніби тримається, хоча вже зрозуміло, чим усе закінчиться.

І тут над районом розноситься голос із гучномовця:
«Відбій повітряної тривоги».
За кілька секунд лунає сирена відбою. Така сама гидка, як і сирена на початку тривоги.

Я стою біля вікна після майже доби дороги, дивлюся на це дивне жовто-нічне небо і думаю:
Ну що ж. Welcome додому, Ліля.

Точніше моменту повернення, мабуть, і не вигадаєш.
Ще добу тому я була на Півночі, де в липні ніч так і не настає. Сонце лише опускається низько над сопками, а температура навіть посеред літа іноді встигає піти в мінус. Потім були п’ятнадцять шведських миль до Рованіємі, літак до Гельсінкі, звідти до Варшави, потім Кишинів, автобус до Вінниці.

Кілька країн, кілька аеропортів, кілька мов. І ось я вдома. Під сирену.

В останньому літаку навколо мене були переважно молдавани. І я раптом дуже відчула різницю між людьми Півночі й людьми звідси.

Молдавани були відкритіші. Могли першими заговорити, щось підказати, включитися в чужу ситуацію. У них не було тієї скандинавської дистанції, до якої я вже настільки звикла, що майже її не помічаю.

Я давно добре почуваюся серед північних людей. Мені зрозуміла їхня стриманість, небажання лізти в душу, звичка не заповнювати кожну паузу словами. Я сама вже живу приблизно так.

Але й оцей наш південніший спосіб бути я теж упізнаю одразу. Коли людина може втрутитися без запрошення, щось порадити, почати розмову. Іноді це дратує. Іноді дуже виручає.

І я подумала, що, мабуть уже не зовсім лише звідси. Але й не зовсім звідти. Мені зрозумілі обидва світи.

У Кишиневі на паспортному контролі мене запитали те саме, що вже питали в Польщі: «Звідки летите? Куди їдете? Яка мета поїздки?»

Запитання однакові. Але відчувалися зовсім по-різному.

У Польщі все теж було коректно, без проблем. Просто сухо. А тут я відчула доброзичливість. Не в словах навіть. У погляді, голосі, в тому, як людина тримає твій паспорт і як віддає його назад.

Такі речі важко пояснювати, бо формально все однакове.

Вийшла з аеропорту і пішла кількасот метрів ліворуч, до знайомого місця біля літака з написом «Молдова». Я знала, що там стоять автобуси на Україну.

Побачила автобус із написом «Одеса».

Один із водіїв запитав:

- Вам куди?

- До Вінниці.

- Хвилин за сорок буде автобус на Київ. Він їде через Вінницю. Можете одразу купити квиток у нас, ми одна компанія.

Хлопці винесли переносний термінал. Я приклала картку, вони роздрукували мені квиток — дооовгий такий папірець. Моє місце було 78.
Сімдесят вісім. Мій рік народження.

Потім сказали, що автобус буде під номером 888.
Вісімка. Саме до палати №8 мене привезли з пологової зали двадцять чотири роки тому, коли народився син.

Я вже майже усміхнулася сама до себе. Значить, доїду.
Стою посеред Кишинева, купую квиток у польових умовах у незнайомих хлопців біля автобуса на Одесу, а мозок уже збирає з випадкових цифр маленькі докази, що все буде добре.

Дивлюся на квиток і думаю.
А якщо мене щойно дуже красиво кинули?

Начебто люди приємні. Усе просто, без зайвих складнощів. А в голові все одно вмикається ця перевірка: а точно автобус буде? А точно квиток справжній?

Автобус приїхав. Квиток був справжній. Ніхто мене не кинув.

Поруч зі мною сиділа приємна жінка років за п’ятдесят. Вона їхала до Києва, а звідти мала пересідати на маршрутку до Сум, навідати свою вісімдесятирічну маму.

Сама вона живе в Берліні, працює в дитячому садочку. Початок повномасштабної війни зустріла в Харкові.

Розповідала про вибухи, підвали, про те, що спочатку хотіла залишитися. Волонтерити, бути корисною.
А потім побачила приліт на власні очі. Один.
І після цього вже не змогла.

Те, що до того було десь навколо, раптом стало зовсім поруч. Залишився страх. У Німеччині були родичі, і вона поїхала до них. Тепер уже влаштувала там життя. Повертатися, здається, не планує.

Ми говорили кілька годин. Про Харків, Берлін, роботу, мам, Україну. І вже майже перед Вінницею я раптом зрозуміла, що ми навіть не запитали, як звати одна одну.
Знали одна про одну доволі особисті речі, але залишилися без імен. Таке теж буває в дорозі.

До Вінниці дісталися близько третьої ночі. Мене висадили на Хмельницькому шосе, біля якоїсь заправки.

Третя ночі. Комендантська година. Темне місто. Я стою сама з валізами і викликаю таксі. Знала, що деякі служби їздять і в цей час.

Машина приїхала хвилин за десять. Комфортна, чиста і зручна. 
Водій запитав, звідки я приїхала.

- Зі Швеції.
- Ну і як там у Швеції?
- Та Швеція як Швеція. Нема чого особливо розповідати. Але українців дуже підтримують. Вони взагалі проукраїнські.

Він одразу відреагував:
- Ага, ну-ну. Легко підтримувати українців чужими руками. Сидіти в спокійній ситій Швеції і підтримувати українців руками самих українців.

Я спробувала перевести розмову в трохи спокійніше русло. Сказала, що шведи й до війни не дуже любили росію, що там є історична пам’ять.

Розповіла про інсталяцію біля Полярного кола. Там стоїть земна куля, а навколо прапори різних країн, де те коло проходить. Був і російський. Після початку повномасштабного вторгнення його зняли, і відтоді там стоїть порожній флагшток.
Мені ця деталь завжди здавалася промовистою.

Таксиста вона чомусь бомбанула.
 - А що росіяни такого зробили шведам?! Чого вони їх так ненавидять?

Я сказала, що шведи просто пам’ятають свою історію. Полтавську битву, наприклад. А фіни свою. І великої любові до росії після цієї історії теж не мають.

Після цього він перейшов на Зеленського. Говорив дедалі зліше. Називав його ідіотом, казав, що війна йому вигідна і що саме він не хоче її завершувати. 

Я замовкла. Не тому, що не мала чого сказати. Просто третя година ночі, я в чужій машині, за кермом незнайомий чоловік, срака  якого дедалі більше палає.
Я дивилася у вікно і чекала, коли ми вже приїдемо.

Думала про жінку із Сум. Вона живе майже біля кордону, бачила війну зблизька і говорила про підтримку України з вдячністю. А тут Вінниця, глибокий тил, і зовсім інші розмови. Географія, виходить, нічого не гарантує.

У дворі він зупинився біля першого під’їзду, хоча мені було до четвертого.
Я попросила:
 - Підвезіть, будь ласка, трохи далі. У мене важкі торби.
 - Ніт. Там двір заставлений, мені буде незручно розвертатися. Далі вже самі.

Поки я витягала речі, почалася повітряна тривога. Я здригнулася. Не подумки, а прямо тілом. Він це помітив і вже зовсім іншим тоном сказав:
- О, бачите. Вам страшно. А ми живемо в таких реаліях, ми майже звикли. 

І розповів, як одного разу під час тривоги його викликала жінка з підлітком. Вони вискочили з під’їзду і попросили відвезти їх до підвалу сусіднього будинку. Два будинки.
Вона була переселенкою з Харкова і так боялася за дитину, що не могла просто перебігти двір.

Я слухала і думала, що мені теж справді страшно. Хоча до цього здавалося, що я приїхала спокійна і все розумію.

З торбами пішла до четвертого під’їзду сама.
А через якийсь час уже стояла біля маминого вікна.

Четверта ранку.

За вікном світлішало. Біля горизонту була тонка жовта смуга, вище ще трималася ніч.
І тут оголосили відбій.

Welcome додому, Ліля.

Навіть якби тривога ще тривала, я не впевнена, що пішла б в укриття. У мене просто не було сил. Після майже доби дороги тіло вже відмовлялося виконувати будь-які команди. Я впала і заснула.

Прокинулася після полудня з сильним болем у спині. Дорога наздогнала мене вже вдома.
Мама на кухні закривала абрикоси й варила варення. Їй трохи не вистачило фруктів, а йти на базар самій уже важко.

- Я сходжу, ма.

Заодно вирішила зробити дублікати її ключів і пікалки від домофона.

На ринку «Урожай» довго шукала майстра. У тому місці, де він колись сидів, тепер був ремонт телефонів і ноутбуків. Я заглянула всередину. За столом сидів хлопець.

- Вибачте, не підкажете, де тут майстер із ключів?

Він навіть не підвів очей: 
- Зайдіть у хол зліва.

У голосі було стільки роздратування, що я запитала: 
- Вас уже, мабуть, задовбали цим питанням?

Він подивився на мене і серйозно відповів:

- Заїбали.

Я нервово посміхнулася. Не тому, що було смішно. Просто не знала, як інакше відреагувати.

Майстра я все-таки знайшла. Він зробив ключі й назвав ціну: 
- Чотириста гривень.

Я простягнула тисячу.
- Ні. Ідіть шукайте дрібніші. Здачі немає.

Пішла до магазину, купила продуктів, розміняла гроші, повернулася.

Потім зайшла по цигарки. Жінка на касі говорила зі мною так, ніби ще до початку розмови я вже встигла її страшенно втомити.

Я давно не знаю, які зараз в Україні стіки, тож спробувала попросити поради.

— То визначтеся, що вам треба!

Я вибрала щось навмання, аби не дратувати її ще більше самою своєю присутністю.

Коли розраховувалася, серед грошей випадково трапилася стара десятигривнева купюра.

- Шо ви мені даєте? Це давно вже не ходить!

«Ну, значить буде сувенір»,кажу.

Вийшла на вулицю і подумала, що за кілька годин це вже третя людина, яка спалахує буквально від одного слова. Наче всі ходять із нервами назовні.

І тут я сама себе зупинила: а ти спробуй пожити п’ятий рік під сиренами і обстрілами.

Хамство від цього не перестає бути хамством. Але, мабуть, не все тут лише про характер. Люди втомлені. 

Я йшла додому рідними дворами. Тут минули моє дитинство, юність, молодість. І раптом погляд зачепився за палісадники біля під’їздів. Там цвіли флокси і інші липневі квіти, назв яких я не знаю. Хтось їх посадив. Хтось поливає. Хтось прополює.

Між будинками ходили коти. Нічиї, але ситі і доглянуті. Вони не сахалися людей. Видно було, що їх тут годують.

І це мене чомусь дуже зачепило.
Люди можуть зриватися одне на одного, говорити різко, не мати сил на ввічливість. Але хтось усе одно поливає флокси. Хтось годує дворових котів.

Мабуть, саме це я й хотіла побачити, повернувшись додому.

Як я, з усім своїм унікальним всесвітом у голові, опинилася тут, миючи чужі горшки?

Моє звичайне 4 червня.

Останніми днями в мене було дві дуже показові розмови. Різні люди, різні країни, а відчуття якесь спільне. Коротше.

Сцена перша «Кава, німець і методичка»

Сьогодні до нас зайшов сусід на каву.

Німець. Назвемо його Томас.

Колись він жив у Києві, ще до повномасштабної війни. Працював там, крутився, жив звичайним життям іноземця в великому місті. Київ йому подобався, каже.

Сидимо, п’ємо каву, говоримо про різне, і раптом він згадує одну свою давню розмову.

Каже: ще тоді, до великого вторгнення, він намагався зрозуміти, чому росія взагалі напала на Україну. І якийсь хлопець у Києві йому це пояснив. Типу тойво, Україна утискала російськомовних.

А росія прийшла їх захищати.

Я слухаю і думаю: ніхуясобі, класика. Яка живуча штука. Скільки років пройшло, а сформулював все те саме. Як з методички.

Розповідаю йому одну важливу історію.

Про Ігоря Козловського. Про людину з Донецька. Про вченого, інтелектуала, який нікуди не тікав і не ховався.

Про «Ізоляцію». Хто в темі? Колишній виставковий, культурний простір, який після окупації перетворили на тюрму.

Про тортури. Про камери. Про «захист», який виглядає саме так.

Була впевнена, що інтервю з ним давно перекладені англійською. А ніт. Подивиться з субтитрами. (Сподіваюсь).

Замовк в якийсь момент. Досьорбали каву. Посиділи ще трохи і пішов. От і поговорили.

Отака шляпа ця пропаганда. Живе, бо хтось колись почув зручну версію і поклав її собі в голову «на потім».

А потім вона раптом з’являється за звичайною кавою, через роки.

Сцена друга «Я так люблю Україну»

Цього разу фін. Позавчора в Хапаранді біля маркету. 

Підходить до мене чувак, представився, щось питає. Потім запитує, чи я говорю фінською.

Кажу: ні, шведською.

Він прислухається, чує акцент і питає: «Ти з України?»

Кажу: так, з України.

І тут він прикладає руки до серця, розпливається в такій щирій, теплій посмішці і каже: «Я так люблю Україну…»

Я подякувала. Справді приємно.

І тут він додає: «Я можу російською трохи говорити. Спасіба. Мінія зовут Ярму»

Бля.

Загалом, в мене в голові дивне відчуття.

Дивно.

Дуже дивно.

Наче почути, що ти з України і одразу виникає бажання показати знання російської. Наче це щось доречне. Наче це комплімент. Наче так і треба.

Отакі дві історії. Різні люди. Різні ситуації. А відчуття одне: Європа досі часто дивиться на нас крізь дуже старі, дуже зручні окуляри.

Колись я працювала на серйозних роботах, у системах з відповідальністю, перевірками, аудитами. Там були моменти сильного напруження. Потрібно було вирішувати складні задачі, відповідати критеріям, тримати планку і отето всьо.. Це був постійний вихід із зони комфорту. Я дуже тривожна за натурою, тож нервувалася, хвилювалася, прокручувала в голові варіанти рішень, шукала вихід (і завжди знаходила, до речі).

В такі моменти я ловила себе на дивній думці. Поясню. Я озиралася навколо. Ось наш двірник дядя Вася спокійно підмітає територію. А це тьотя Маша, прибиральниця. Відро, ганчірка, швабра, миє собі підлогу людина. Інколи вона ще й обіди для колективу готувала. Я дивилась на них і хотіла бути на їхньому місці. Обнулитися. От чесно.

Думала, боже, які ж вони напевно щасливі. Їм не треба планувати, чекати перевірок, відповідати очікуванням, доводити компетентність. Просто робиш свою справу, підмітаєш або миєш, і день закінчився. Іноді мені здавалося, а може кинути нафіг все і піти на такий фізичний труд. Працюєш руками, а голова відпочиває.

А життя жеж уважно слухає наші думки. Недарма кажуть, бійся своїх бажань. І життя ніби відповіло: «Добре, тримай». 

Фізична праця. 

Мінімум звітності. Ніякого статусу і ніякої авторитетності. Просто робота і все.

Я почала садити дерева, трімити ліси, косити траву і збирати ягоди. Новий досвід але дуже швидко стало ясно, що «нє». Це втеча. Срака це, а не полегшення. Це не моє.

Я зрозуміла просту річ, шо все-таки хочу заробляти мисленням, а не лише руками. Так, це тривожно, відповідальність etc Але це живе, це - я.

Іноді здається, що простіше означає краще. Хз… Емпіричним шляхом сама собі довела, що ні. Простіше ніфіга не означає легше. І точно не завжди правильніше.

Тому маю певні плани. І пофіг на вік. Якщо виникає бажання, значить є потенціал. Якщо все вдасться, у підсумках 2026 року це буде шось типу шляху від дяді Васі до GitLab.

P.S.

Цікаво, а ви слухаєте себе? Свої думки, спогади, повторювані бажання.

Чи робите з цього висновки?

І що зазвичай робите після них?

Випадкові пісні найпідступніші. Вони сидять тихо в пам’яті, притрушені пилом років, і чекають. А тоді раптом звучать і розтинають тебе навпіл.

Є одна пісня, яку я сама ніколи не вмикаю. Надто боляче. Але якщо вона трапляється десь випадково, в кафе, в машині, по радіо, я завмираю і вслухаюся. Бо знаю, що вона прийшла по мене.

Учора так і сталося. Ми їхали в машині, за кермом був син мого чоловіка Роберт. Вони обговорювали щось буденне, а я раптом почула знайомі акорди. Lady Gaga. Always Remember Us This Way.

Ця пісня з того березневого вечора у Вінниці 2024-го. Ми поверталися з лікарні, де був папа. У тій лікарні всі ми зібралися біля нього, як він любив, коли родина була разом. Їхали по Скалецького, з масиву на Вишеньку. Брат був за кермом, вечоріло. Памятаю кожну деталь. Тепла, ніжна ранньо-весняна Вінниця. І саме тоді, в салоні машини, грала ця пісня. Я дивилася у вікно й думала: папа ще живий. Ми ще їдемо від нього по своїх домівках. Хоч знала, що це останні його дні, може години. Але це «ще живий» було найдорожчим.

Відтоді пісня стала знаком. Почула - і знову там.
Проте, вчора я ніби відклала ці спогади, ніби забула. Повернулася до розмов у салоні, до дороги.

А сьогодні зранку я їхала за кермом вже сама, без розмов і пасажирів. Сіре небо, ліси, сопки на горизонті. І думка, що не відпускає: А якщо ніякого «потім» немає? А якщо ми ніколи більше не зустрінемось? Ну там і тоді, коли прийде наш час.
Знаєш, це «ніколи» боліло сильніше, ніж сама смерть. Я чула, що такий екзистенційний страх властивий тим, хто переживає горе, біль утрати.

А вдень я заснула. Досі накриває після дороги. Після поїздки в Україну завжди важко повертатися у буденність. Це завжди наче розрив тканини. Там ти в одній реальності, свій серед своїх, у мові, запахах, звуках. А тут знову інший світ: чужі ландшафти, інша мова, інша швидкість життя. Ти ніби знаєш мову, але важко знову вбудувати себе у цей простір. Кожного разу після України здається, що ти заново починаєш еміграцію, знову входиш у холодну воду.

І втома від цієї подвійності завжди накриває. Сон прийшов важкий, надто виразний.

Мені снилося, що я знову лечу в Україну. І головний мій подив був у тому, що літаки знову літають. Немає війни. Дорога легка, кілька годин і я вже вдома. Щастя.

Ось я прилетіла, поспішаю до батьків, заходжу в підїзд їх панельки. Я зайшла в ліфт, натиснула кнопку, і він поїхав вгору. Але над головою почувся рух ще одного ліфта. Два ліфти у одній шахті! Я злякалася, що вони можуть зіткнутися. І якимось дивом мені вдалося зупинити свій, хоч у снах керувати ліфтом ще той квест. Двері відчинилися, і я вийшла. Вирішила піднятися пішки.

На сходах було щось незвичне. Пандуси, додаткові поручні, наче для хворих. А між бетонними маршами звисали нові канатні драбини, цілими шторами, дублюючи сходи. Подвійні сходи. Вони ніби створювали подвійний шлях угору, зайвий і дивний. Канатні драбини нові, блискучі, але непотрібні.

На четвертому поверсі, перед батьківськими дверима, стояло крісло. Те саме, із вітальні, папине. М’яке, домашнє, раптом виставлене на бетон сходової клітки. На ньому лежала чиясь куртка. Крісло чекало. І водночас воно було свідченням неможливої присутності дому там, де йому не місце.

Я подзвонила. Двері відчинила мама. І поруч із нею Маргоша. Її не стало тиждень тому. А тут вона жива, як завжди, зустріла мене біля дверей і пішла собі у своїх котячих справах. Я дивилася на неї й не могла вїхати, що відбувається.

У квартирі було повно людей. Рідні голоси і серед них ті, кого вже немає. Але звучало все так природно, ніби ніхто й не відходив.

Я питала, який зараз рік. Вони дивилися на мене з усмішкою, ніби я втомилася з дороги. І тут я раптом зрозуміла, що прийшла сюди з майбутнього. Я чую голоси тих, кого вже немає. Вони ще живі, а я вже знаю, що буде далі. Я намагалася розповісти кожному про його долю. Казала, що буде велика війна, страшна і невідворотна. Що дехто з них піде з життя не через війну, а від хвороб, як це вже сталося в моїй реальності. І що папи теж не стане. Але горло стискало, голос зривався на шепіт. Мене ніхто не чув.

І тоді я знайшла папу.
Він сидів у нашій з братом дитячій кімнаті. Спокійний, мовчазний, ніби заглиблений у себе. У кутку грав старий музичний центр із CD-дисками.

Я взяла один диск і побачила на обкладинці дивний малюнок: поверх основного малюнку хтось домалював череп у навушниках. Лінії були розтушовані, ніби в димці. Я подумала, що це могли домалювати як жарт, дитяча примха. Але в цій миті малюнок виглядав як символ, як знак.

На папиній руці я побачила масивний годинник. Чорний, із зеленими деталями, на товстому гумовому ремінці. Такий носять екстримали чи військові. Папа ніколи не носив подібних. Я вдивлялася в циферблат і бачила порожнечу. Часу там не було.

Я сіла поруч. Дуже свідомо. Я знала, що це сон, знала, що це минуле, і що в реальності його вже немає. Але тут він був. І я сказала: па, я хочу сказати, що дуже тебе люблю.

Він обійняв мене. Я відчувала серце, яке билося в його грудях. Це було так реально, що я прокинулася від власного ридання.


Вчора пісня підняла біль.
Сьогодні сон перетворив його на зустріч.

Можливо, це і є робота психіки: захистити, втримати, подарувати обійми там, де в реальності їх уже немає.
А можливо, немає нічого випадкового. Навіть пісні, які звучать у машині.